«Так го­ді спать!» , або РЕВОЛЮЦIЯ як на­тхне­н­ня

Den (Ukrainian) - - Культура - Сер­гій ТРИМ­БАЧ

Скіль­ки пам’ятаю се­бе, жи­ли ми під ре­во­лю­цій­ни­ми га­сла­ми. Го­лов­не, що вто­кма­чу­ва­ло­ся нам із ди­тин­ства: Ве­ли­ка Жов­тне­ва со­ці­а­лі­сти­чна ре­во­лю­ція є по­ча­тком справ­жньої істо­рії люд­ства. До то­го усе бу­ло не­справ­жнім, бо­зна-яким. А от ко­ли у жов­тні 1917-го паль­ну­ли по цар­ській оби­те­лі — Зи­мо­во­му па­ла­цу, із крей­се­ра «Ав­ро­ра», так і люд­ство во­скре­сло у но­ві­тній іпо­ста­сі.

«НА МАЙ­ДА­НІ, КО­ЛО ЦЕР­КВИ...»

От тіль­ки моя ба­бу­ся не зав­жди по­ді­ля­ла наш із бра­том шко­ляр­ський па­фос. У неї бу­ли якісь не­зба­гнен­ні для нас кри­те­рії. Ска­жі­мо та­кий: за ца­ря жи­ло­ся кра­ще, бо ж мо­жна бу­ло «ку­пи­ти хунт бу­бли­ків за пів­ко­пій­ки». Ми аж за­хо­ди­ли­ся від та­кої не­су­сві­тньої ло­гі­ки. Бо твер­до зна­ли: за ца­ря і пан­ства, що «в срі­блі і зла­ті», про­сті лю­ди жи­ли по­га­но. Про­гна­ли па­нів — і роз­ви­дни­ло­ся, все­лен­ське бла­го­по­луч­чя на­ді­йшло. Рів­ність, Бра­тер­ство, Спра­ве­дли­вість. Хі­ба ні?

За­ле­две не цен­траль­ний образ ре­во­лю­ції в ди­тин­стві бу­ло по­да­ро­ва­но на шкіль­них уро­ках укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри — вірш «На май­да­ні» Пав­ла Ти­чи­ни. Спро­гра­му­вав укра­їн­ство на ре­во­лю­цій­ні дії са­ме у май­дан­но­му про­сто­рі. Одне із зна­чень «май­дан», у пер­ській мо­ві, — «по­ле би­тви». Та­кий со­бі ринг по­лі­ти­чний, ку­ди ви­хо­дять су­про­тив­ни­ки. Остан­ній Май­дан за сце­на­рі­єм тро­хи на­га­ду­вав один із філь­мів Чар­лі Ча­плі­на. Це ко­ли ма­лень­кий Чар­лі ви­хо­дить на бій із ве­ли­че­зним бо­ксе­ром, по­клав­ши у бо­ксер­ську ру­ка­ви­чку під­ко­ву. Для чо­го, ду­ма­є­те? А на ща­стя. І ма­лень­кі лю­ди пе­ре­ма­га­ють ве­ли­ких, вдя­гну­тих у спе­ц­одяг, у шо­ло­ми, з кий­ка­ми й ін­шим при­чан­да­л­лям. Бо на їхньо­му бо­ці прав­да. І спра­ве­дли­вість. І лю­бов на­ро­дна, зре­штою.

Яку кар­ти­ну на­ма­лю­вав Ти­чи­на? Ду­же про­сту — на­стіль­ки, що ко­жен ря­док за­кар­бу­вав­ся на­ві­ки. «На май­да­ні ко­ло цер­кви ре­во­лю­ція іде. — Хай ча­бан! — усі гу­кну­ли, — за ота­ма- на бу­де». Ко­ли, че­рез ро­ки, Май­дан ви­гу­ку­вав «Ю-ще-нко! Ю-ще-нко!!» — це так і спри­йма­ло­ся: хай бух­гал­тер, свій хло­пець, по­пра­цює ота­ма­ном. Ан­ти­бур­жу­а­зний, кла­со­вий ан­та­го­нізм тут про­зи­рав во­че­видь. Ми не лю­би­ли Яну­ко­ви­ча — бо ж пан, бо ж пред­став­ник мі­льяр­дер­сько­го ка­га­лу. Втім, бу­ли й ті, хто по­пе­ре­джав про ли­хо­ві­сність став­ки на «бух­гал­те­ра». «Ча­бан» при­найм­ні во­ло­діє на­ви­чка­ми фор­му­ва­ти і по­га­ня­ти ста­до, а бух­гал­тер ли­шень ра­хує гро­ші ба­га­ті­їв, звик дивитися на них зни­зу до­го­ри, в їхній об­слу­зі бу­ти. Ото ж бо й во­но.

І да­лі у Ти­чи­ни, так са­мо ге­ні­аль­но: «Про­ща­вай­те, жді­те во­лі, — гей, на ко­ні, всі у путь! За­ки­пі­ло, за­ш­умі­ло — тіль­ки пра­по­ри цві­туть...» На­ша вчи­тель­ка Ма­рія Пи­ли­пів­на Ло­па­тюк аж ся­я­ла вся, чи­та­ю­чи ці ряд­ки. І те ся­є­во на со­бі до­сі чую: «На май­да­ні ко­ло цер­кви по­сму­ти­лись ма­те­рі: та сві­ти ж ти їм до­ро­гу, ясен мі­сяць уго­рі!» І чу­до­дій­ний ри­тмо-му­зи­чний фі­нал: На май­да­ні пил спа­дає. За­мов­кає річ... Ве­чір. Ніч.

А? Хто там ка­же, що укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра нас не ви­хо­ву­ва­ла і не ви­хо­вує? 1920 року на­пи­сав ці ряд­ки Ти­чи­на (збір­ка «Плуг»), ско­ро сто ро­ків уже — і до­сі пра­цює. До ре­чі, вар­то би якось че­рез п’ять ро­ків спе­ці­аль­но від­зна­чи­ти юві­лей вір­ша, збір­ки в ці­ло­му, що до­сі про­гра­мує на­цію.

Ой, знов у пам’яті Ма­рія Пи­ли­пів­на. Схви­льо­ва­но при­ти­скає до гру­дей кни­же­чку і ви­про­мі­нює не­за­бу­тню і не­про­ми­ну­щу енер­ге­ти­ку сло­ва, із то­го ж «Плу­жан­сько­го» збір­ни­ка: «Вда- ми зна­є­мо ни­ні й те, що пі­сля ре­во­лю­ції са­ме ре­во­лю­ціо­не­рів і ни­щать у пер­шу чер­гу (тих же біль­шо­ви­ків).

Ре­во­лю­ції — во­ни бу­ва­ють рі­зни­ми. Та­ка не­лю­ба ни­ні ко­му­ні­сти­чна іде­о­ло­гія, як ві­до­мо, ко­рі­н­ня має у дав­ніх мі­сти­чних уяв­ле­н­нях про над­хо­дже­н­ня ти­ся­чо­лі­тньо­го цар­ства, де не бу­де кла­со­вих ан­та­го­ні­змів, де воз­сі­яє до­бро і спра­ве­дли­вість. До­ро­га в пе­кло, на жаль, са­ме по­ді­бни­ми іде­о­ло­гі­я­ми й ви­мо­щу­є­ться. Одна­че про це на­ші шкіль­ні вчи­те­лі не зна­ли, а ко­ли й ма­ли та­ку пі­до­зру — її за­мов­чу­ва­ли.

Ще один обра­зок зі шкіль­но­го кур­су істо­рії. Про мо­ло­до­го Во­ло­ди­ми­ра Улья­но­ва, чи­йо­го бра­та за­су­ди­ли до стра­ти за участь у за­ма­ху на ба­тю­шку-ца­ря. Май­бу­тній Ле­нін ні­би­то ска­зав по­то­му: «Що ж, ми пі­де­мо ін­шим шля­хом!» Себ­то не шля­хом те­ро­ру, а до­ро­гою со­ці­аль­них ре­во­лю­цій. Тіль­ки ж над­то ві­до­мо, чим ді­ло скін­чи­лось — уже не тіль­ки ца­ря, а й усю йо­го сім’ю бу­ло жор­сто­ко вби­то. А слі­дом і міль­йо­ни ча­ба­нів, бух­гал­те­рів, учи­те­лів...

На по­ча­тку 1970-х на екра­ни ви­йшов фільм «Ко­мі­са­ри» Миколи Ма­щен­ка. Про біль­шо­ви­ків, які — за­со­ба­ми пла­сти­ки — асо­ці­а­тив­но на­бли­жа­ли­ся до обра­зів пер­шо­хри­сти­ян, но­сі­їв со­ці­а­лі­сти­чно­го, по су­ті, сві­то­гля­ду. Кар­ти­ну дов­го му­ри­жи­ли, не пу­ска­ли на екран. Щось там ви­стри­га­ли-під­ко­ро­чу­ва­ли. Хоч як це див­но, фра­зу про те, що «Ве­ли­ку Жов­тне­ву» слід «обну­ли­ти», стрель­нув­ши за­но­во з «Ав­ро­ри», за­ли­ши­ли. Кіль­ка ра­зів я за­пи­ту­вав — че­рез ро­ки, зві­сно, — у ре­жи­се­ра: як во­но отак тра­пи­ло­ся? Від­по­віді пря­мої не

У сту­дент­ські ро­ки я за­хо­див­ся пи­са­ти ре­во­лю­цій­ні вір­ші — під Та­ра­са Шев­чен­ка. Під час ка­ні­кул ви­тво­рив ці­лі­сінь­кий цикл са­ти­ри­чних по­е­зій, на су­ча­сно­му ра­дян­сько­му ма­те­рі­а­лі. За­кли­кав до по­ва­ле­н­ня існу­ю­чо­го ла­ду. Аж тут за ви­кли­ком до ма­ми при­йшла лі­кар­ка. Сі­ла до сто­лу пи­са­ти ре­це­пти, а там ар­куш із мо­їм вір­шем: «От як­би те ста­ло­ся, щоб вас не оста­ло­ся. Рай­ко­мів­ські жа­би, пар­тій­ні про­ра­би...» Лі­кар­ка по­ча­ла ти­хо спов­за­ти зі стіль­ця. «Що з ва­ми? — за­пи­тав я. — Да нет, ни­че­го.» І ти­хо, бі­чком, ви­йшла.

«—Чо­го во­на зля­ка­ла­ся? — за­пи­та­ла вже ма­ма.

— Та оцих слів, — і я про­чи­тав ті са­мі ряд­ки.

— Тут зля­ка­лась і ма­ма. — Не­гай­но то спа­ли».

Ото­ді я і по­вто­рив по­двиг Го­го­ля — вки­нув жмут спи­са­но­го ре­во­лю­цій­ни­ми сло­ва­ми і ре­че­н­ня­ми па­пе­ру в пі­чку. Впер­ше ба­чив, як го­рить ре­во­лю­цій­но на­сна­же­не сло­во... І на­да­рем­не, лі­кар­ка не до­не­сла, ні­хто не при­йшов.

НЕ­ЕФЕ­КТИВ­НА, ЗА­ТЕ АФЕКТИВНА...

Не востан­нє, як з’ясу­ва­ло­ся, го­рі­ло сло­во ре­во­лю­ції. Зи­мо­во­го ве­чо­ра 2005 року я при­йшов на ки­їв­ський Май­дан — на­зав­тра ма­ла від­бу­ти­ся інав­гу­ра­ція Пре­зи­ден­та Ві­кто­ра Ющен­ка. На Хре­ща­ти­ку па­ла­хко­ті­ли во­гни­ки, то остан­ні вже ме­шкан­ці май­дан­ної ре­спу­блі­ки зби­ра­ли по­жи­тки, ни­щи­ли мо­тлох, па­пе­ро­вий у то­му чи­слі. Якийсь чо­лов’яга дов­гень­ко за­пи­хав до груб­ки кни­жен­цію — теж ме­ні, Го­голь, по­ду­мав я со­бі. За­жу­ра бу­ла оче­ви­дною: лю­дям не хо­ті­ло­ся по­ли­ша­ти обжи­тий про­стір. Пі­зні­ше з’ясу­ва­ло­ся: там ще бу­ла й обра­за. В одно­му з до­ку­мен­таль­них філь­мів я по­чув від одно­го з май­да­нів­ців: «Нам же ні­чо­го не тре­ба бу­ло. Тіль­ки «спа­си­бі» що­би хто ска­зав. Що б тій Юлі Ти­мо­шен­ко при­йти, по­ти­сну­ти ру­ки... Ні, не ба­чи­ли ми їх».

А чо­го ди­ву­ва­ти­ся? За ві­до­мою фор­му­лою, ре­во­лю­цію ро­блять ро­ман­ти­ки, а пло­да­ми її ко­ри­сту­ю­ться ци­ні­ки. Тіль­ки но­ву вла­ду обра­но, як во­на за­хо­джу­є­ться ви­пи­ха­ти з істо­ри­чної сце­ни ро­ман­ти­ків. Мов­ляв, «кі­но скін­чи­ло­ся, ти­три он ба­чиш, «кі­нець філь­му», чи по­ви­ла­зи­ло?». Те са­ме й ни­ні. Вра­же­н­ня, що ми вхо­ди­мо в актив­ну фа­зу контр­ре­во­лю­ції. Ма­лий і се­ре­дній бі­знес, ін­те­ле­кту­а­лів по­ста­ви­ли «під стін­ку». Ска­жі­мо, у парламенті грим­ко­тять за­ко­но­про­е­кти, чиє зав­да­н­ня по­зба­ви­ти, ска­жі­мо, твор­чих пра­ців­ни­ків пра­ва на ав­тор­ську ви­на­го­ро­ду за ти­ра­жо­ва­ний твір, пе­ре­ве­сти на кон­тра­кти і тим са­мим обру­ши­ти си­сте­му со­ці­аль­но­го за­хи­сту. І все це під га­слом «Йде­мо в Єв­ро­пу!». Так Єв­ро­па пів­сто­лі­т­тя ви­бо­рю­ва­ла са­ме га­ран­тії со­ці­аль­но­го за­хи­сту, проф­спіл­ки тут бу­ли у пер­ших ря­дах...

До ре­чі, дня­ми до Ки­є­ва при­їздив про­фе­сор Нью-Йорк­сько­го уні­вер­си­те­ту, зна­ний уче­ний Ми­хай­ло Ям­поль сь кий ( він був гос тем Ки - ївсь ко го бі є на ле). Від ньо го по чув: не­до­лік остан­ніх укра­їн­ських ре­во­лю­цій по­ля­гає в то­му, що во­ни не ство ри ли ста біль них гро мадсь ких ін­сти­ту­цій. При­клад поль­ської «Со­лі­дар­но­сті» вель­ми про­мо­ви­стий — проф­спіл­ко­ве об’єд­на­н­ня не тіль­ки здій­сни­ло ре­во­лю­цію, а й за­без­пе­чи­ло вті­ле­н­ня її іде­а­лів у жи­т­тя. Май­дан же не спро­міг­ся на щось по­ді­бне, хо­ча роз­мо­ви про ство­ре­н­ня са­ме гро мадсь ко го ( а не пар тій но го, бо ронь Бо же) об’ єд нан ня бу ли. Чи тре ба на га ду ва ти, як вла да упро - довж 1990- х і в « ну льо ві » ста ви ла на ко­лі­на проф­спіл­ки, твор­чі спіл - ки, за­га­лом гро­ма­дян­ське су­спіль­ство. Яке усе ж по­ста­ва­ло і зно­ву ни­шк ну ло, не ма ю чи ор га ні за цій них скріп, які вла да що ра зу ре тель но ви­сми­ку­ва­ла з на­ро­дно­го ті­ла.

То який сенс у ре­во­лю­ці­ях? Той са­мий му­дрий аме­ри­кан­ський про­фе­сор Ям­поль­ський на­га­дав ме­ні су­дже­н­ня Ем­ма­ну­ї­ла Кан­та. Ні­ме­цький фі­ло­соф вва­жав ре­во­лю­цію осо­бли­вим ти­пом пе­ре­жи­ва­н­ня сві­ту. Ре­во­лю­ція да­рує лю­дям спе­ци­фі­чний і не­за­бу­тній афе­ктив­ний (себ­то на­д­емо­цій­ний) до­свід. Те­пер я знаю, чо­му так сві­ти­ли­ся очі мо­їх вчи­те­лів, ко­ли во­ни го­во­ри­ли про ре­во­лю­цію. Чо­му моя ду­ша до­сі сві­ти­ться тим са­мим емо­цій­ним во­гнем. Він не­зни­щен­ний, бо іна­кше смерть нам — у за­шка­ру­блій ти­ші, в бо­ло­тній тва­ні мі­щан­сько­го спо­кою. Який і ни­ні­шня вла­да на­ма­га­є­ться нам на­ві­я­ти. А цур вам, не ви­йде. Хо­ча б то­му, що бу­ли у нас Та­рас Шев­чен­ко, Пав­ло Ти­чи­на, в кі­но Оле­ксандр Дов­жен­ко — по­е­ти ре­во­лю­ції... Пав­ле Гри­го­ро­ви­чу, са­лют вам! За­кін­чу йо­го ж сло­ва­ми з «Плу­га»: Так го­ді спать! Ви­ходь­те на до­ро­гу! Лю­ди­ні гімн, Лю­ди­ні, а не бо­гу! Май­бу­тньо­му всю ду­шу — слав­ний дар!

І да­лі: «Го­ріть! Ди­ві­ться сон­цю про­сто в ві­чі!»

ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

НА ПО­ЧА­ТКУ 1970-х НА ЕКРА­НИ ВИ­ЙШОВ ФІЛЬМ «КО­МІ­СА­РИ» МИКОЛИ МА­ЩЕН­КА. КАР­ТИ­НУ ДОВ­ГО МУ­РИ­ЖИ­ЛИ, НЕ ПУ­СКА­ЛИ НА ЕКРАН

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.