Natura morta ав­стрій­сько­го ін­те­ле­кту­а­ла

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Ан­на СВЕНТАХ, «День»

Ек­сперт: «В укра­їн­сько­му аван­гар­ді теж бу­ли по­ри­ва­н­ня до та­ко­го пи­сьма, але за 50 ро­ків со­цре­а­лі­зму це стер­ло­ся»

Наш ма­со­вий чи­тач ні­чо­го про ньо­го не знає, хоч одна з йо­го кни­жок — про укра­їн­ську жін­ку, де­пор­то­ва­ну до Ав­стрії 1943 року. Йо­зеф Він­клер — ав­стрій­ський пи­сьмен­ник, у ко­лах чи­та­чів­знав­ців йо­го вва­жа­ють яскра­вою зір­кою ін­те­ле­кту­аль­ної лі­те­ра­ту­ри, він — ла­у­ре­ат чи­слен­них на­го­род, се­ред яких — Ве­ли­ка дер­жав­на пре­мія Ав­стрії та пре­сти­жна Лі­те­ра­тур­на пре­мія іме­ні Ге­ор­га Бю­хне­ра. Але в Укра­ї­ні він пра­кти­чно не­ві­до­мий, то­му що не «бес­тсе­ле­ро­вий». Про Він­кле­ра у нас за­го­во­ри­ли пі­сля то­го, як ви­йшов у світ йо­го ро­ман «Ви­ве­зе­на» укра­їн­ською мо­вою, в яко­му ав­тор від­тво­рив свої роз­мо­ви з Ва­лен­ти­ною Іл­ля­шен­ко, ко­тру в ро­ки Дру­гої сві­то­вої ви­ве­зли з Чер­ка­щи­ни до Ка­рин­тії на при­му­со­ві ро­бо­ти, а її ро­ди­на пе­ре­жи­ла сталінську ко­ле­кти­ві­за­цію та Го­ло­до­мор. То­ді, під час «Книж­ко­во­го Ар­се­на­лу», який ду­же вда­ло обрав одно­го з по­че­сних го­стей, у пи­сьмен­ни­ка взя­ли кіль­ка ін­терв’ю. Роз­пи­та­ли про те, що знає ав­стрі­єць про Укра­ї­ну і що зна­ють в Ав­стрії про укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків, оце й уся від­бу­ла­ся роз­мо­ва. Біль­ше укра­їн­ською Він­кле­ра не пе­ре­кла­да­ли, ке­ру­ю­чись, на­пев­но, «спе­ци­фі­чні­стю» йо­го ау­ди­то­рії: Йо­зеф пи­ше про смерть, се­ло, ре­лі­гію, але в якійсь спе­ци­фі­чній ма­не­рі, тож на­ві­шу­ва­ти на йо­го твор­чість якісь те­ма­ти­чні яр­ли­ки — все одно, що на­ма­га­ти­ся втри­ма­ти воду в си­ті. Втім, 2015 року Йо­зе­фа Він­кле­ра вдру­ге ви­да­ли укра­їн­ською, а са­ме — йо­го «рим­ську но­ве­лу» «Natura morta».

Книж­ку в Укра­ї­ні мав пред­ста­ви­ти сам ав­тор, про­те че­рез хво­ро­бу пи­сьмен­ник до Ки­є­ва так і не при­їхав. А між тим, зу­стріч йо­му го­ту­ва­ли елі­тну — пи­сьмен­ник мав пред­став­ля­ти свій твір у супроводі опер­них арій у виконанні Су­сан­ни Ча­хо­ян, а урив­ки з укра­їн­сько­го пе­ре­кла­ду мав за­чи­ту­ва­ти екс-мі­ністр куль­ту­ри Єв­ген Ни­щук. Ві­зу­аль­ною ж «рам­кою» зу­стрі­чі ма­ла бу­ти екс­по­зи­ція ви­став­ки ав­стрій­ських ми­тців Йо­ха­не­са та Ро­наль­да Це­хне­рів «На­ри­си Май­да­ну» в га­ле­реї М17. Все так і від­бу­ло­ся, от тіль­ки без са­мо­го Він­кле­ра. А от про тон­ко­щі пе­ре­кла­ду «День» роз­пи­тав у пе­ре­кла­да­чки «Natura morta» Не­лі Ва­хов­ської:

— Пра­цю­ва­ла я в екс­тре­маль­но­му тем­пі, бо спо­ча­тку книж­ку пла­ну­ва­ли ви­пу­сти­ти ли­ше на­сту­пно­го року. То­му свої 30 днів від­пус­тки я по­кла­ла на те, щоб по ві­сім го­дин на день пе­ре­кла­да­ти цей текст, — ді­ли­ться се­кре­та­ми ро­бо­ти Не­ля Ва­хов­ська. — На­скіль­ки зре­зо­нує цей текст в Укра­ї­ні — пи­та­н­ня скла­дне. З есте­ти­чно­го по­гля­ду, це пи­сьмо, яке в Укра­ї­ні трі­шки при­за­бу­те. В укра­їн­сько­му аван­гар­ді бу­ли по­ри­ва­н­ня до та­ко­го пи­сьма, але за 50 ро­ків со­цре­а­лі­зму та всі­ля­ких ін­ших «ізмів» це тро­хи стер­ло­ся. Це пи­сьмо не про подію, май­же без сю­же­ту, і вла­сне це не ро­ман, а но­ве­ла на 120 сто­рі­нок, яка опо­від­ає про, зда­ва­ло­ся б, ба­наль­ну подію — ви­пад­ко­ву смерть хло­пчи­ка на ба­за­рі. Але тут ва­жли­ву роль ві­ді­грає ко­ло­рит. Він­клер ро­бить не­ймо­вір­не — він від­тво­рює ба­ро­ко­вий жи­во­пис за­со­ба­ми мо­ви. І як на ме­не, це во­дно­час ду­же жорс­тко ко­до­ва­но, по­ді­бно до католицької лі­тур­гії. Цей текст мо­жна про­чи­та­ти як лі­та­нію в ме­ло­ди­ці Слу­жби Бо­жої. Це — спе­ци­фі­чна те­ма для Йо­зе­фа Він­кле­ра, він — жорс­ткий ан­ти­ка­то­лик, то­му це та­кий со­бі ква­зі-ре­ді-мейд для лі­те­ра­ту­ри.

Цей текст во­дно­час жи­во­пи­сний та му­зи­чний. Ме­ні до­ве­ло­ся по­стій­но йо­го за­чи­ту­ва­ти, щоб він уза­га­лі скла­дав­ся. Я маю сто­рін­ки, які я за­чи­та­ла на­стіль­ки, що вже не від­чу­ваю, як їх спри­йма­ють лю­ди, у ме­не є своя ме­ло­дія, я мо­жу роз­ка­зу­ва­ти йо­го на­пам’ять... Си­ді­ла у сво­їй кім­на­ті і за­чи­ту­ва­ла со­бі вго­лос урив­ки, що­би ви­три­ма­ти ритм текс­ту...то­му пра­цю­ва­ло­ся дов­го і важ­ко, але що­дня бу­ло від­чу­т­тя, яке мо­жна ви­сло­ви­ти так: «вау, як він це ро­бить!» Спо­ді­ва­ю­ся, цей текст зна­йде сво­го чи­та­ча, але у сво­їй есте­ти­чно­сті це в чо­мусь ми­сте­цтво для ми­сте­цтва, зви­чай­но. Він елі­тар­ний, у ньо­го не мо­же бу­ти ши­ро­ке ко­ло чи­та­чів, але чи­та­чі цьо­го тво­ру — лю­ди ви­тон­че­но­го сма­ку, — ді­ли­ться вра­же­н­ня­ми пе­ре­кла­да­чка.

На­то­мість екс-мі­ністр куль­ту­ри оці­нює твір та йо­го за­лу­че­н­ня до укра­їнсь- ко­го лі­те­ра­тур­но­го се­ре­до­ви­ща крізь при­зму су­ча­сних укра­їн­ських ре­а­лій:

— Щоб від­чу­ти тра­ге­дію бо­лю і, з ін­шо­го бо­ку, щоб звіль­ни­ти­ся від ньо­го — йо­го тре­ба ще збіль­ши­ти, — ко­мен­тує «Дню» Єв­ген Ни­щук. — Уме­не бу­ло та­ке від­чу­т­тя що­до текс­ту Він­кле­ра. Він тон­ко від­чув цей мо­мент — ко­ли щось тра­пля­є­ться, є стіль­ки охочих по­ди­ви­ти­ся на не­ща­сний ви­па­док у жит­ті лю­ди­ни. Лю­дям це ці­ка­во, хо­ча чу­ти про об­ста­ви­ни ці­єї по­дії — стра­шно і бо­ля­че. Йо­зеф сві­до­мо іде на пев­ну про­во­ка­цію люд­ської пси­хі­ки. І ця те­ма за­раз до­во­лі акту­аль­на в Укра­ї­ні. Бо ми, на пре­ве­ли­кий жаль, не те що зви­кли­ся... але ко­жно­го дня отри­му­є­мо звіс­тки про за­ги­бель на­ших хло­пців на схо­ді. І сьо­го­дні ми крізь лі­те­ра­тур­ну при­зму, за до­по­мо­гою ба­че­н­ня пи­сьмен­ни­ка ма­є­мо ще раз за­зир­ну­ти у свою сві­до­мість — як ми це спри­йма­є­мо. Я від­чув у цьо­му текс­ті пев­ний ха­ра­ктер­ний ритм роз’ятре­но­го ну­тра ав­то­ра. Це ду­же які­сна лі­те­ра­ту­ра, не­да­рем­но Йо­зеф Він­клер має ви­со­кі на­го­ро­ди. Ва­жли­во, щоб до укра­їн­сько­го чи­та­ча до­хо­ди­ли тво­ри, які ма­ють цін­ність у Єв­ро­пі, до яких є ве­ли­ка ува­га. І ми по­вин­ні бу­ти спів­зву­чни­ми з ни­ми. Шко­да, що в цьо­му ру­слі ми не зав­жди всти­га­є­мо по­да­ва­ти кра­щі укра­їн­ські тво­ри в хо­ро­ших пе­ре­кла­дах за кор­дон. А це ва­жли­во бу­ло б за­раз здій­сни­ти. Єв­ро­пу ці­ка­вить су­ча­сне укра­їн­ське ми­сте­цтво й лі­те­ра­ту­ра. Я не хо­чу ска­за­ти, що Єв­ро­па де­що за­кон­сер­ву­ва­ла­ся, хоч, мо­же, так і є, але в цьо­му кон­текс­ті Укра­ї­на для Єв­ро­пи є та­ким про­сто­ром, у яко­му мо­жна чер­па­ти обра­зи, по­дії, об­ста­ви­ни, в яких мо­жна ба­га­то пи­са­ти про­зи і по­е­зії, ма­лю­ва­ти, зні­ма­ти філь­ми. Бо те­пер це плац­дарм — бо­лі­сний, тра­гі­чний, фар­со­вий, гро­те­скний, ге­ро­ї­чний — щоб опи­су­ва­ти те, що від­бу­ва­є­ться не ли­ше з Укра­ї­ною, а й з лю­ди­ною за­га­лом.

ЙО­ЗЕФ ВІН­КЛЕР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.