Ві­кно для двох

Den (Ukrainian) - - Культура - Ал­ла ПІДЛУЖНА, те­а­тро­зна­вець

У Мо­ло­до­му те­а­трі за­про­по­ну­ва­ли про­ана­лі­зу­ва­ти ві­чну те­му — ба­тьки та ді­ти. У ча­си Ін­тер­не­ту

До те­ми, яку І.Тур­ге­нєв на всі ча­си ви­зна­чив на­звою сво­го ро­ма­ну « Ба­тьки та ді­ти » , звер­ну­лись у но­вій ви­ста­ві «Це все во­на» А.Іванова у ки­їв­сько­му Мо­ло­до­му те­а­трі. І якщо ари­сто­кра­ти тур­ге­нів­ських ча­сів ви­рі­шу­ва­ли не­по­ро­зу­мі­н­ня, де­мон­стру­ю­чи до­вер­ше­ні ма­не­ри, су­ча­сні ге­рої у ви­ста­ві шу­ка­ють спіль­ну мо­ву в ду­сі на­шо­го ча­су, тоб­то бру­таль­но, вра­жа­ю­чи не­по­ва­гою й без­жаль­ні­стю одне до одно­го, ди­ву­ю­чи во­ро­жі­стю до сві­ту, що ото­чує.

У ка­мер­но­му про­сто­рі ду­е­тної ви­ста­ви ре­жи­сер Вла­да Бє­ло­зо­рен­ко створює мо­дель вза­є­мо­від­но­син ма­те­рі та си­на, яка стає уосо­бле­н­ням сто­сун­ків сьо­го­дні­шніх по­ко­лінь. Лю­ди де­да­лі біль­ше пра­гнуть схо­ва­ти­ся від ре­аль­но­сті у вір­ту­аль­них не­трях Ін­тер­не­ту, ці­єї па­ра­лель­ної дій­сно­сті. Гло­баль­на роз’єд­на­ність лю­дей, не­мо­жли­вість по­ро­зу­мі­н­ня, що вже ста­ли озна­кою ча­су, при­зво­дять до то­го, що ми не чу­є­мо і не до­ві­ря­є­мо лю­ди­ні, яка по­руч, і за­люб­ки від­кри­ва­є­мо ду­шу не­справ­жній фо­то­гра­фії ви­га­да­ної осо­би на екра­ні комп’юте­ра. Під ім’ям дів­чи­ни Тоф­фі Ма­ти (Рим­ма Зю­бі­на) по­чи­нає спіл­ку­ва­н­ня у па­ву­тин­ні зі сво­їм Си­ном (Олег Кор­ку­шко), сто­сун­ки яких в ре­аль­но­му жи­т­тя важ­ко на­зва­ти те­пли­ми. Лай­ка і не­цен­зур­ні ви­сло­ви — ось що чує Ма­тір у від­по­відь на на­ма­га­н­ня до­сту­ка­ти­ся до сер­ця Си­на.

Сце­но­гра­фі­чне рішення (ху­до­жник Во­ло­ди­мир Ка­ра­шев­ський) до­по­ма­гає ре­жи­сер­ський ідеї В. Бє­ло­зо­рен­ко зі­став­ле­н­ня, при­му­су вза­є­мо­дії ре­аль­но­сті та ілю­зії. Про­стір сце­ни, що ор­га­ні­зо­ва­ний ам­фі­те­а­тром кіль­ко­ма ши­ро­ки­ми пло­щи­на­ми і по­ді­ле­ний на ча­сти­ни Ма­те­рі і Си­на, по­се­ре­ди­ні він­ча­є­ться ві­кном. Во­но справ­жнє, ви­хо­дить на ки­їв­ську ву­ли­цю, крізь ньо­го ви­дно про­ти­ле­жний бу­ди­нок і на­че на за­мов­ле­н­ня, по склу сльо­за­ми сті­ка­ють кра­плі до­щу... Ві­кно — над­зви­чай­но ба­га­то- гран­ний образ, тут — мі­сце, по­кли­ка­не об’єд­на­ти, ота не­спо­ді­ва­на справ­жність, від якої мо­жна по­ча­ти ві­длік шля­ху на­зу­стріч. До ньо­го пі­ді­йдуть Ма­ти-Зю­бі­на і Син-Кор­ку­шко, ко­жен зі сво­го бо­ку і одна­ко­вим ру­хом за­ві­си від­окрем­лять те­атр від дій­сно­сті. І роз­по­чне­ться дво­бій мо­но­ло­гів, які ли­ше зрід­ка пе­ре­тво­рю­ва­ти­му­ться на діа­ло­ги. Вда­ю­чись до комп’ютер­ної мо­ви, мо­жна ска­за­ти, що ре­жи­сер на­че «від­кри­ває» одра­зу у про­гра­мі два ві­кна і «пра­цює» па­ра­лель­но, вір­ту­о­зно вправ­ля­ю­чись там і тут. У цьо­му то­чно зна­йде­но­му про­ти­сто­ян­ні ві­кна зі справ­жнім жи­т­тям за ним і ві­кон комп’ютер­них екра­нів із жи­т­тям ви­га­да­ним — щем­ли­вий образ ре- аль­но­сті, ося­гну­ти яку пра­гне Ма­ти, схо­ва­ти­ся від якої хо­че Син.

Існу­ю­чи по­ряд, але ко­жний на сво­їй те­ри­то­рії, Ма­ти- Зю­бі­на та Син-Кор­ку­шко пе­ре­бу­ва­ють у по­стій­ній вза­є­мо­дії. Олег Кор­ку­шко над­зви­чай­но пе­ре­кон­ли­вий у ро­лі су­ча­сно­го від­люд­ку­ва­то­го під­лі­тка, який спілкується ха­ра­ктер­ним слен­гом, зна­йо­мий з нар­ко­ти­ка­ми і з не­зро­зумі­лих при­чин озло­бле­ний на увесь світ. Ці­ка­во роз­ро­бле­но пла­сти­чну пар­ти­ту­ру його ро­лі. Він ди­на­мі­чно ру­ха­є­ться, тан­цює, тра­є­кто­рія ру­хів уверх і вниз на сце­ні­чних пло­щи­нах на­че де­мон­струє ко­ли­ва­н­ня емо­цій і ста­нів. Зу­хва­ла ма­не­ра по­ве­дін­ки Си­на-Кор­ку­шка, який хо­ва­є­ться від ре­а­лій жи­т­тя за чор­ни­ми атри­бу­та­ми гот­ської куль­ту­ри, свід­чить про не­о­дно­зна­чність на­ту­ри. Акто­ро­ві вда­є­ться про­де­мон­стру­ва­ти, що за по­хму­рим мо­тло­хом зов­ні­шно­сті хо­ва­є­ться хло­пчик, який понад усе пра­гне те­пла і ро­зу­мі­н­ня.

У ро­лі Ма­те­рі Рим­ма Зю­бі­на про­яв­ляє свій ба­га­то­гран­ний та- лант. Їй при­та­ман­на фі­лі­гран­на ро­зроб­ка пси­хо­ло­гі­чної лі­нії обра­зу. Зав­дя­ки кіль­ком штри­хам, що ви­ра­зно окре­слю­ють ха­ра­ктер, гля­дач ді­зна­є­ться про її жі­но­чу до­лю, сум за по­мер­лим чо­ло­ві­ком, роз­пач від не­мо­жли­во­сті знай­ти спіль­ну мо­ву із Си­ном. Чу­до­во во­ло­ді­ю­чи ко­ме­дій­ним жан­ром, актри­са бли­ску­че обі­грує си­ту­а­цію, при­му­шує смі­я­ти­ся, а на куль­мі­на­цій­них емо­цій­них пі­ках ся­гає ви­сот дра­ма­ти­зму. Бли­ска­ви­чно змі­ню­є­ться зов­ні­шність Р. Зю­бі­ної, коли во­на стає вір­ту­аль­ною Тоф­фі, ін­ша пла­сти­ка, вну­трі­шній стан, за­сто­су­ва­н­ня мов­них ре­гі­стрів, ста­є­ться ра­зю­че пе­ре­вті­ле­н­ня на від­чай­ду­шне дів­чи­сько, ро­ве­сни­цю Си­на. Ві­зу­аль- на ре­жи­сер­ська зна­хід­ка, яка ще раз до­ре­чно по­єд­нує ре­аль­ність і ви­гад­ку. Як мо­жна по­ка­за­ти екран комп’юте­ра для Ма­те­рі? Тіль­ки-но во­на роз­ві­си­ла ви­пра­ну бі­ли­зну і ось уже в обра­зі грай­ли­вої Тоф­фі «про­мов­ляє» з чо­ти­ри­ку­тни­ка під­ков­дри!

Істо­рію, що від­бу­ва­є­ться у ви­ста­ві «Це все во­на», мо­жна по­зна­чи­ти гри­фом «ефект впі­зна­ва­но­сті». Ви­ста­ва про ба­га­тьох нас, сьо­го­дні­шніх, роз­гу­бле­них, при­ре­че­них на не­ро­зу­мі­н­ня, то­таль­ну са­мо­тність, за­ля­ка­них від­чу­т­тям жа­ху пе­ред ре­аль­ним жи­т­тям, не­пев­ні­стю в зав­тра­шньо­му дні. Та в її емо­цій­ну су­тність ре­жи­сер за­кла­дає не­об­хі­дний опти­мізм, що спів­від­но­си­ться з то­чним від­чу­т­тям ча­су. Хо­ча Вла­да Бє­ло­зо­рен­ко за­ли­шає від­кри­тим пи­та­н­ня ща­сли­во­го фі­на­лу, чим не хо­че йти проти прав­ди, гля­да­чі не по­збав­ля­ю­ться впев­не­но­сті в си­лі по­ро­зу­мі­н­ня між лю­дьми. Не­хай шлях на­зу­стріч одне одно­му вель­ми не­про­стий, та window мо­жли­во­стей зав­жди мо­жна від­кри­ти.

ФОТО ВІОЛИ СОКОЛАН

НА­СТУ­ПНІ ПО­КА­ЗИ ВИ­СТА­ВИ ВІД­БУ­ДУ­ТЬСЯ 18 І 26 ЛЮ­ТО­ГО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.