КО­ЛА ПЕ­КЛА лу­ган­сько­го в’язня

До рі­чни­ці Мін­ська-2 Ро­сія пов­ні­стю са­бо­тує обмін по­ло­не­ни­ми. Але де­яких вда­є­ться звіль­ни­ти з під­ва­лів те­ро­ри­стів...

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

Анатолій По­ля­ков — російський опо­зи­ціо­нер, який при­їхав до Укра­ї­ни під час Єв­ро­май­да­ну. На його очах у мир­ній кра­ї­ні, з якою він пов’язу­вав на­дії на де­мо­кра­ти­чні ре­фор­ми, спа­ла­хну­ла вій­на. Вій­на, дже­ре­лом і при­чи­ною якої стала його Ба­тьків­щи­на — дер­жа­ва, ку­ди він усе ще мріє по­вер­ну­ти­ся. Да­лі бу­ла участь у гу­ма­ні­тар­них мі­сі­ях, спро­бах про­де­мон­стру­ва­ти всьо­му сві­ту, що ніякого вну­трі­шньо­го кон­флі­кту в Укра­ї­ні не існує, й, вре­шті-решт, мі­сія до Лу­ган­ська, що за­кін­чи­ла­ся для ньо­го дев’ятьма мі­ся­ця­ми по­ло­ну. У ре­да­кції «Дня» Анатолій де­таль­но роз­по­вів про своє пе­ре­бу­ва­н­ня в лу­ган­ській в’язни­ці, про те, хто та­кі «опол­чен­ці» й що му­сить ро­би­ти Укра­ї­на для то­го, щоб за­хи­сти­ти сво­їх гро­ма­дян.

— Ана то лію, як ви по тра пи ли до Укра­ї­ни?

— Ме­не за­про­си­ла на Єв­ро­май­дан спів­а­чка Руслана. Так я тут і за­ли­шив­ся. У ме­не дру­жи­на укра­їн­ка, за­раз я хо­чу отри ма ти ук ра їнсь ке гро ма дян ст во. Я ор - га­ні­зо­ву­вав «Марш ми­ру» — у су­про­во­ді Ав­то май да ну здій с ню ва ли ви їз ди до Льво ва, Лу гансь ка, Оде си, Хар ко ва, віль­но зу­стрі­ча­ли­ся з гла­ва­ми адмі­ні­стра цій, з гро мадсь ки ми ор га ні за ці я ми. По тім про ве ли в Ки є ві прес- кон фе рен - цію, на якій чі­тко ви­кла­ли свої свід­че­н­ня про те, що в Укра їні не­має ні­яких фа­ши­стів, про що го­во­рить пу­тін­ська про­па­ган­да. Да­лі ми ство­ри­ли гу­ма­ні­тар­ний кор­пус. Я, у свою чер­гу, за­ймав­ся вій­сько во по ло не ни ми, до по ма га ю чи Мі но бо­ро­ни, оскіль­ки в ме­не був кон­такт на тій сто ро ні. Крім то го, на шою ме тою бу ло на ла го ди ти гу ма ні тар ний діа лог між кон­флі­кту­ю­чи­ми сто­ро­на­ми. Ми пла­ну­ва­ли по­ста­чи­ти до ди­тя­чої лі­кар­ні уста­тку ван ня для ді тей, хво рих на ту бер ку - льоз. Остан­ніх з на­шо­го бо­ку бу­ло за­про­по­но­ва­но ева­ку­ю­ва­ти на те­ри­то­рію віль­ної Укра ї ни. Так са мо роз ро би ли низ ку про­по­зи­цій, що тор­ка­ли­ся, зокре­ма, за­без­пе­че­н­ня лі­ка­ми.

— Як представники оку­пан­та по­ста­ви­ли­ся до ва­шої ідеї?

— Ме­не офі­цій­но за­про­сив так зва­ний «уряд ЛНР». Це бу­ло 12 бе­ре­зня 2015 ро­ку. Зу­стрі­ли ме­не до­бре. Одра­зу по­їха­ли до Хря­щу­ва­то­го, де в ме­не бу­ла мо­жли­вість по спіл ку ва ти ся з міс це вим на се - ле­н­ням, яке го­во­рить, що «ЛНР» їм ли - ше обі­цяє від­но­ви­ти бу­дин­ки, але ні­чо­го до пут тя не ро бить ся. По тім я від ві дав апте­ки й лі­кар­ні. І, зна­є­те, коли я спіл­ку­вав­ся з мі­сце­ви­ми гро­мад­ськи­ми ор­га­ні за ці я ми і пред с тав ни ка ми ті­єї вла ди, то во ни бу ли ра ді на шим про по зи ці ям. Ме не, що прав да, вра зив один мо мент, ко ли я за пи тав їхньо го пред с тав ни ка « мі ніс тер ст ва » охо ро ни здо ров’ я з при - во ду проб ле ми ін су лі ну. Во на да ла до - сить ци­ні­чну від­по­відь: ті, хто в ін­су­лі­ні мав по тре бу і міг ви їха ти, той ви їхав, а хто не міг, тих уже не­має. А от­же, в Лу­ган­ську та­кої про­бле­ми не існує.

— Це на га дує ме ні фра зу од но го ро - сійсь ко го бой о ви ка, який у сер п ні 2014 ро ку в Лу гансь ку на за пи тан ня « Ко ли бу де світ ло? » спо кій но від по вів: « Тру - пам сві­тло не по­трі­бне».

— Так, та­ка жа­хли­ва ло­гі­ка з їхньо­го бо ку має міс це. 14 бе рез ня у ме не ма ла від­бу­ти­ся зу­стріч з Пло­тни­цьким, на яку він дав свою зго ду. Ме та зу стрі чі — пи - тан ня від нов лен ня Хря щу ва то го, але оми нув ши міс це вий « уряд » , бо всі ба - чать, що гро­ші про­сто роз­кра­да­ю­ться. То­му зав­да­н­ням з на­шо­го бо­ку бу­ло до­би­ти­ся за без пе чен ня ад рес ної ці льо вої до по - мо­ги тим, хто її по­тре­бує. У цьо­му пла­ні у нас з ни­ми став­ся пев­ний кон­флікт, бо «ЛНР» усі­ля­ко на­по­ля­га­ло на са­мо­стій­но­му роз­по­ді­лі ко­штів че­рез їхні фон­ди.

Пе ред зу стріч чю я по їхав до WesternUnion за те ле фо ну ва ти дру жи ні й, ви хо дя чи з бу дів лі, от ри мав удар по го ло ві, пі сля чо го зне при том нів. Прий - шов до тя­ми в ма­ши­ні з мі­шком на го­ло­ві. По­тім — під­вал, де я на під­ло­зі провів до­бу без спіл­ку­ва­н­ня з ви­кра­да­ча­ми. Ли­ше че­рез день по­чав­ся діа­лог з їхнім ко­ман ди ром. Пер ші йо го сло ва: « Ти ро зу - мі єш, ку ди ти по тра пив? » Я від по вів: «На­пев­но, МДБ або кон­тр­ро­звід­ка». Він штов­хнув ме­не й за­кри­чав: «Ми — укра­їнсь кі пар ти за ни! » При цьо му вар то за­ува­жи­ти, що роз­мов­ля­ли всі вони українською мо­вою. Ме­не вони на­зи­ва­ли інструктором російських військ, який при­був до Лу­ган­ська вчи­ти се­па­рів уби­ва­ти укра­їн­ських ді­тей і жінок. Да­лі бу­ли по­гро зи про те, що ме не рі за ти муть на шма­тки, зніматимуть на ві­део й по­си­ла­ти­муть ро­ди­чам. Тоб­то чи­ни­ло­ся мо­раль­не й фі­зи­чне на­силь­ство. Три­ма­ли ме­не в не­осві­тле­ній під­валь­ній кім­на­ті при­сте­бну тим кай дан ка ми до тру би. Так я там провів мі­сяць. Це бу­ло пер­ше ко­ло мо­го пек ла. Але я чу до во ро зу мів, що пе ре ді мною ні­які не укра­їн­ські пар­ти­за­ни.

Одно­го дня вно­чі ме­не за­бра­ли, по­са­ди­ли в ма­ши­ну й сві­до­мо во­зи­ли мі­стом з мі­шком на го­ло­ві для то­го, щоб зі­мі­ту­ва­ти ви їзд за міс то. По тім ме не за ки ну ли на­го­ру яко­гось са­раю й ска­за­ли, щоб ра­ху­вав до трьо­хсот, і тіль­ки по­тім кли­кав на до­по­мо­гу. Я кри­чав, але дов­ко­ла чув ли­ше сміх. Че­рез пів­го­ди­ни під’їха­ла ма­ши на, і я по чув кла цан ня за тво ра й ти­по­ві ро­сій­ські го­ло­си. Ме­ні — етні­чно­му ро­сі­я­ни­но­ві — аб­со­лю­тно зро­зумі­ло, що це бу­ли са­ме ро­сія ни. Ме­ні від цьо­го на­віть ста ло лег ко, то му що мо ва бу ла ду - же рі­дною. Я здо­га­ду­вав­ся, що те­пер ме­не че­кає продовження пе­кла, але не хо­тів у це ві ри ти. Во ни ме не при вез ли в якесь при­мі­ще­н­ня. Я їм по­яснив, що ме­не ви­кра­ли пар­ти­за­ни, ви­ма­га­ли ви­куп. Пе ре ді мною бу ли два ро сі я ни на. Один ре­аль­но не ро­зу­мів, що са­ме ста­ло­ся, а от дру гий ста вив кон к рет ні за пи тан ня. Зре­штою, я зро­зу­мів, що са­ме ця лю­ди­на при­че­тна до мо­го ви­кра­де­н­ня, й во­на є пра­ців­ни­ком спец­служб. По­вір­те, я в Ро­сії до сить дав но пе ре бу ваю в опо зи ції й чу­до­во ро­зу­мію їхній «по­черк», зокре­ма коли вони про­во­дять до­пит.

— Що їх від різ няє від ци віль них і пред­став­ни­ків ін­ших ор­га­нів?

— Пер ше — це від чут тя все доз во ле - но­сті. Він мо­же по­ми­лу­ва­ти й стра­ти­ти. Лю­ди­на, яка пе­ред ним, для ньо­го ні­хто.

— Опри­чни­ки.

— Са­ме опри­чни­ки. Спо­ча­тку він за­пи­ту­вав де­таль­но про мій по­лон, а по­тім різ­ко пе­ре­ри­вав роз­мо­ву, й ми го­во­ри­ли про жи­во­пис, про книж­ки. Тоб­то він на­щу пу вав ті міс ця, які ме ні при єм ні й ва­жли­ві, тоб­то слабкі й силь­ні сто­ро­ни. По­тім ми по­вто­рю­ва­ли до­пит за­но­во, ме­ні фак тич но до во ди ло ся від по ві да ти на од ні й ті са мі за пи тан ня. Та ким чи ном він пе­ре­ві­ряв, бре­шу я чи ні. І от я йо­му роз по вів, як од но го дня « пар ти за ни » при­йшли до ме­не п’яни­ми й хо­ті­ли роз­стрі ля ти. Він роз лю тив ся, мов ляв, це

«РО­СІЙ­СЬКІ БО­ЙО­ВИ­КИ, ЯКІ МЕ­НЕ ВЗЯ­ЛИ В ПО­ЛОН, СПО­ЧА­ТКУ ПРЕДСТАВЛЯЛИСЯ «УКРА­ЇН­СЬКИ­МИ ПАР­ТИ­ЗА­НА­МИ» «МЕ­НЕ ЗНО­ВУ ПО­ЧА­ЛИ ВИ­ВО­ДИ­ТИ НА РОЗ­СТРІ­ЛИ, ЯК І В ПЕР­ШИЙ МІ­СЯЦЬ...»

«ПУ­ТІН­СЬКА РО­СІЯ Є ДЖЕ­РЕ­ЛОМ ТЕРОРИЗМУ. КРЕМЛЬ НАВІЯВ РО­СІ­Я­НАМ ДУМ­КУ, ЩО ВБИ­ВА­ТИ — ЦЕ НОР­МАЛЬ­НО» «У БО­ЙО­ВИ­КІВ МА­ЛО ВІЙ­СЬКО­ВО­ПО­ЛО­НЕ­НИХ, ТО­МУ ВОНИ ДО­ПОВ­НЮ­ЮТЬ ЇХ ЗА РА­ХУ­НОК ЦИ­ВІЛЬ­НИХ»

бре­хня, бо вони не мо­гли бу­ти п’яни­ми. Тут я зро­зу­мів, що він пе­ре­ко­на­ний, що його під­ле­глі на­стіль­ки ди­сци­плі­но­ва­ні, що п’яни­ми бу­ти при ви­ко­нан­ні не мо­гли. Мо­жна ска­за­ти, що так він «спа­лив­ся» пе­ре­ді мною. Пі­зні­ше з’ясу­ва­ло­ся, що вони дій­сно бу­ли його під­ле­гли­ми, а не яки­мись «укра­їн­ськи­ми пар­ти­за­на­ми».

— Тоб то ме то ди НК і НКВС, які Кремль пра­кти­ку­вав ще в ро­ки вій­ни на За хід ній Укра ї ні, до сі не змі ни ли ся, а ли­ше удо­ско­на­ли­ли­ся.

— Після то­го як на до­пи­ті те­ма «укра­їн­ських пар­ти­за­нів» бу­ла ви­чер­па­на, ме­не по­ча­ли вже зви­ну­ва­чу­ва­ти кон­кре­тно, що в ме­не дру­жи­на укра­їн­ка, тоб­то «укро­пка», а я російський опо­зи­ціо­нер і тим са­мим яв­ляю не­без­пе­ку. Го­во­ри­ли, що я ди вер сант і при їхав до Лу гансь ка за за - вда­н­ням СБУ і Мі­н­обо­ро­ни Укра­ї­ни. Ме­не зно­ву по­ча­ли ви­во­ди­ти на роз­стрі­ли, як і в пер­ший мі­сяць. У ре­зуль­та­ті я зно­ву на­пи­сав за­по­віт сло­во в сло­во та­кий са­мий, як і впер­ше, коли після зну­щань уже сам про сив ме не роз стрі ля ти. Ме не про­дов­жу­ва­ли три­ма­ти вза­пер­ті, але по­стій­но по­вто­рю­ва­ли — ба­чиш, які ми хо­ро­ші опол­чен­ці, якщо те­бе го­ду­є­мо, і які по­га­ні «укро­пи», які те­бе не го­ду­ва­ли.

— Бо­йо­ви­ки пе­рі­о­ди­чно да­ва­ли вам надію на звіль­не­н­ня?

— Ми­нув ще один мі­сяць мо­го пе­ре­бу­ва­н­ня в цій клі­тці, й пе­ре­ді мною по­став Пе­трен­ко Бо­рис Бо­ри­со­вич — за­сту­пник на­чаль­ни­ка слід­чо­го управ­лі­н­ня «МДБ ЛНР» — у ла­пках, бо це те­ро­ри­сти­чна ор­га ні за ція, а не рес пуб лі ка. І от він ме ні ска­зав, що якщо до­бре по­во­ди­ти­му­ся, то все бу­де «по-бі­ло­му», а не «по-чор­но­му». Тоб­то він дав зро­зу­мі­ти, що вся ця історія, що ста ла ся зі мною, по чи на ю чи з «укра­їн­ських пар­ти­за­нів» до «опол­чен - ців», все це бу­ло ор­га­ні­зо­ва­но ни­ми. Про­те з Пе­трен­ком був і ро­сі­я­нин, який його одра­зу при­стру­нив. При цьо­му вар­то за­зна­чи­ти, що цей дру­гий ефес­бе­шник по­стій но пе ре би вав Пет рен ка в роз мо вах. На­при­клад, він го­во­рив ме­ні при ньо­му: ба чиш, на віть Пет рен ко ро сі я нин, а не ук ра ї нець. А Пет рен ко з ук ра їнсь ким прі­зви­щем про­сто не міг ні­чо­го за­пе­ре­чи­ти. Уявіть, що має від­чу­ва­ти укра­ї­нець у по­го­нах, якого при­ни­жує оку­пант? А у ньо го, мо же, ма ти, бать ко роз мов ля ли ук ра їнсь кою мо вою. Та кі лю ди пе ре хо - дять у стан дру­го­сортно­сті. І це бу­ло ду­же по­мі­тно. Їхня фун­кція — бу­ти ка­та­ми. При­чо­му ка­та­ми над сво­ї­ми спів­гро­ма­дя­на­ми. Ці ка­ти по­став­ле­ні з Крем­ля.

І от ме не пе ре вез ли до « МДБ » . Там ме­ні пред’яви­ли зви­ну­ва­чен ня без бу­дья­ких до пи тів. Пер ше — бой о вик Єв­ро - май да ну, дру ге — ро сійсь кий опо зи ці онер. Я, до ре чі, так і не зміг зро зу мі ти, як ці пун­кти мо­жуть бу­ти зви­ну­ва­че­н­ня­ми. Тре тє — я ні би то при був на те ри то - рію «ЛНР» з ме­тою фор­му­ва­н­ня ДРГ для здій­сне­н­ня терактів і по­ва­ле­н­ня дер­жав­ної вла ди. Чет вер те — ор га ні за ція ви - кра­да­н­ня й ви­віз ді­тей на те­ри­то­рію, як там бу­ло ска­за­но, «оку­по­ва­ної Укра­ї­ни». Я їм ска­зав, що це ма­я­чня. Да­лі ме­не пе­ре­ве­ли в ізо­ля­тор тим­ча­со­во­го утри­ма­н­ня. Я був по стій но один. По тім бу ло СІЗО, тоб­то в’язни­ця. Ту­ди ме­не теж під­во­зив Пе­трен­ко. То­ді я йо­му ска­зав: «Бо­ри се Бо ри со ви чу, ви ж ро зу мі є те, що я аб со лют но ні в чо му не ви нен. За що ви ме не три ма є те? » Від по відь: « Ти зна єш, Ана то лію, мож ли во, ти й не ви нен, але по­ки не бу­де пря­мо­го діа­ло­гу між «ЛНР» і Укра­ї­ною, всі во­лон­те­ри вва­жа­ти­му­ться зра­дни­ка­ми і їх че­ка­ти­ме до­ля вій­сько­во­по­ло­не­них». А участь у Єв­ро­май­да­ні вза­га­лі по­си­лює мою про­ви­ну.

— Звіс но, це за вдан ня Крем ля. У СІЗО ме­не зно­ву по­са­ди­ли в оди­но­чну ка­ме­ру. Я по­чав про­си­ти, щоб по­са­ди­ли до лю­дей, бо бо­же­во­лів. Адже аб­со­лю­тно не бу­ло ніякого кон­та­кту. Ме­не по­са­ди­ли до ро­сі­ян. Бу­ла ка­ме­ра на чо­ти­ри людини. Там бу­ло троє ро­сі­ян, яких засудили за зло­чи­ни в « ЛНР » . Один з них п’ яним збив 12- рі­чну дів­чин­ку, про­віз ме­трів 100 на бам­пе­рі й врі­зав її ті­ло в стовп. Спра­ва бу­ла гу­чною че­рез об­ста­ви­ни. Його на­ма­га­ли­ся «від­ма­за­ти», але не змо­гли. Про­те, по­обі­ця­ли, що від­пу­стять че­рез па­ру мі­ся­ців. Ійо­го ре­аль­но від­пу­сти­ли. Та­ких ви­пад­ків бу­ло ду­же ба­га­то. Від­пу­ска­ли за зві­ря­чі вбив­ства, які про­сто вже не мо­жна бу­ло при­хо­ва­ти від лю­дей. Іта­ких у СІЗО понад дві­сті осіб. Це хво­рі лю­ди — вбив­ці.

— По­вер­не­мо­ся до тих, хто з ва­ми си­дів. Ви­хо­дить, що біль­шість із них при­їха­ли з Ро­сії, щоб вби­ва­ти. Тоб­то їх ва­би­ла не про­сто ідея або жа­га на­жи­ви. Вбив­ство — для них нор­ма.

— Ав­жеж. Вони при­їха­ли, щоб вби­ва­ти. За­ра­ди чо­го? Я на­ма­гав­ся зро­зу­мі­ти їхню мо­ти­ва­цію. Вони під­кре­слю­ва­ли, що при­їха­ли вби­ва­ти «укро­пів» за «рус­ский мир». Хо­ча після спіл­ку­ва­н­ня ме­ні ста­ло оче­ви­дно, що ба­зо­ва мо­ти­ва­ція цих по­кидь­ків — гро­ші, квар­ти­ри, дів­ча­та. Вби­ва­ти, гвал­ту­ва­ти й гра­бу­ва­ти — це все, на що вони зда­тні. Ці лю­ди, які не від­бу­ли­ся в Ро­сії, які не ма­ли там ні­чо­го й не мо­гли себе ре­а­лі­зу­ва­ти, по­ча­ли себе ре­а­лі­зо­ву­ва­ти на чу­жій зем­лі аб­со­лю­тно в ін­шій іпо­ста­сі — в ро­лі вбивць.

— У прин­ци­пі та­ким чи­ном Пу­тін і пе­ре­тво­рив Дон­бас на ган­гре­ну.

— Аб­со­лю­тна біль­шість з них — це кри­мі­наль­ні зло­чин­ці, по­кидь­ки, не­за­тре­бу­ва­на по­то­лоч. У но­вій ка­ме­рі бу­ло 15 осіб і 8 нар. На мо­їх на­рах ве­ли­ки­ми лі­те­ра­ми на­пи­са­ли сло­во « УКРОП » . І, від­по­від­но, ці на­ри ме­ні ні з ким ді­ли­ти не до­во­ди­ло­ся. Са­ме то­ді у ме­не ста­ло­ся пе­ре­о­сми­сле­н­ня — для ме­не Укра­ї­на стала дру­гою ба­тьків­щи­ною, де ме­ні до­бре й ком­фор­тно, де я по­чу­ва­ю­ся лю­ди­ною з пра­ва­ми й пов­но­цін­ним гро­ма­дя­ни­ном. Після дев’яти мі­ся­ців по­ло­ну я ка­жу: на­ші бій­ці — укра­їн­ці, на­ші гро­ма­дя­ни — укра­їн­ці, наш Дон­бас — укра­їн­ський, на­ша зем­ля — укра­їн­ська, наш Крим — укра­їн­ський. При цьо­му, по­вір­те, я ду­же лю­блю Росію, свою Ба­тьків­щи­ну. Тіль­ки я хо­чу жи­ти у віль­ній кра­ї­ні й до­кла­ду всіх зу­силь, щоб моя Ро­сія стала віль­ною кра­ї­ною. Адже, по су­ті, пу­тін­ська Ро­сія за­раз є дже­ре­лом тероризму. Кремль навіяв ро­сі­я­нам дум­ку, що вби­ва­ти — це нор­маль­но й ви­прав­да­но.

— Усе ж, по­вер­та­ю­чись до по­ло­ну, як ви ви­бра­ли­ся?

— Остан ні п’ ять мі ся ців я про вів у під ва лі « МДБ » . У ка ме рі тем пе ра ту ра до­хо­ди­ла до 40 гра­ду­сів. Від­су­тність сві­жо­го по­ві­тря, ден­но­го сві­тла, за­со­бів осо­би­стої гі­гі­є­ни й оги­дне хар­чу­ва­н­ня, яке не пе­ре­ви­щу­ва­ло 150 гра­мів на до­бу, не­га тив но по зна чи ли ся на мо є му здо - ров’ї — у ме­не ці­лий «бу­кет» рі­зних хро­ні­чних за­хво­рю­вань. Го­ду­ва­ли вів­ся­ною ка­шею у по­ло­ві. Тоб­то ко­жне зер­но тре­ба бу ло пе ре бра ти, інак ше мож на по рва ти стра­во­хід. Вони сві­до­мо пе­ре тво­рю­ва­ли ме­не на со­ба­ку. При цьо­му ме­не по­стій­но би­ли по го­ло­ві, від­по­від­но пра­ва сто­ро­на по­стій­но кро­во­то­чи­ла. Йшов гній з ву­ха. Бу­ло за­па­ле­н­ня шиї. Я про­сив, щоб ви кли ка ли лі ка ря. Лі кар прий шов, по - ди­вив­ся, що у ме­не все в кро­ві й ска­зав: це нор маль но, так бу ває. Ли ше ко ли я зне­при­том­нів, вони по­ча­ли на­да­ва­ти ме­ди­чну до­по­мо­гу.

22 дні ме­не ко­ло­ли не­ві­до­мою ре­чо­ви­ною. Я зго­рав як сві­чка. Не міг хо­ди­ти й май­же не ру­хав­ся. При цьо­му ме­не, за­ро­сло­го, в бру­дних ді­ря­вих рей­ту­зах, ви­да­них ме­ні ще на­ве­сні, по­ка­зу­ва­ли гар­ним мо­ло­дим дів­ча­там у фор­мі. «А от і на­ша пам’ятка, ле­ген­дар­на п’ята ко­ло­на, бо­йо- вик Єв­ро­май­да­ну, той са­мий По­ля­ков, який мріє про революцію! По­ди­ві­ться, на ко­го він схо­жий...» Да­лі лу­нав сміх! Так по­чи­нав­ся мій ра­нок у під­ва­лі, коли при­во­ди­ли чер­го­ву пор­цію роз­зяв, яким так кор­ті­ло по­ди­ви­ти­ся на те, що від ме­не за­ли­ши­ло­ся. Їм бу­ло ве­се­ло. Вони з ме­не смі­я­ли­ся, бо ба­чи­ли мою без­по­ра­дність. Без­по­се­ре­дньо про са­му опе­ра­цію мо­го звіль­не­н­ня я якось роз­по­вім окре­мо. Ска­жу ли­ше, що там за­ли­ши­ло­ся ще ба­га­то ду­же гі­дних і аб­со­лю­тно без­вин­них лю­дей.

— Сьо­го­дні обмін практично зу­пи­не­но, у До нець ку за яв ля ють, що су ди ти - муть і роз стрі лю ва ти муть війсь ко во по - ло­не­них.

— За остан­ній час зро­бле­но ба­га­то за­яв з бо ку те ро рис тів. Ці по гро зи я вва - жаю спро­бою бо­йо­ви­ків зму­си­ти Ки­їв пі­ти на по­сту­пки. Якщо у бо­йо­ви­ків на сьо­го­дні­шній день не більш як трид­цять за­свід че них війсь ко во по ло не них, то в Укра ї ні ця циф ра біль ша в ра зи. То му щоб ком пен су ва ти або по пов ни ти змін - ний фонд, во ни вда ють ся до ма со вих аре­штів мир­них гро­ма­дян, які сим­па­ти­зу ють Укра ї ні. У Лу гансь ку на сьо год - ні­шній день понад 200 гро­ма­дян зви­ну­ва­чу­ю­ться у шпи­гун­стві й зра­ді ба­тьків­щи ни, й ця циф ра зрос та ти ме. За мо­єю ін­фор­ма­ці­єю, бо­йо­ви­ки пла­ну­ють до­ве­сти цю ци­фру до 1000 осіб.

— А що за­раз від­бу­ва­є­ться в се­ре­до­ви­щі бо­йо­ви­ків?

— За­раз у Лу­ган­ську йде бо­роть­ба між пер­шою хви­лею те­ро­ри­стів і дру­гою. Фа­кти­чно йде за­чис­тка ро­сі­я­на­ми ста­рої гвар­дії, які при­їха­ли на Дон­бас пер­ши­ми. У них ру­ки по лі­коть у кро­ві, то­му Ро­сії не­об­хі­дно їх всі­ля­ко ні­ве­лю­ва­ти. Осо­бли­вий ци­нізм по­ля­гає в то­му, що тих, ко­го не вби­ва­ють, тих ки­да­ють до в’язни­ці за ти­ми ж ста­т­тя­ми, що ті ін­кри­мі­ну­ють укра­їн­ським гро­ма­дя­нам, — зра­да Ба­тьків­щи­ні, те­ро­ризм. Я ду­маю й спо­ді­ва­ю­ся, що це чу­до­ви­сько зже­ре са­мо себе.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.