Від тан­ців до дра­ми

Со­ліст На­ціо­наль­ної опе­ре­ти Ма­ксим Бул­га­ков опа­но­вує ре­жи­сер­ську про­фе­сію

Den (Ukrainian) - - Культура - Ель­ві­ра ЗАГУРСЬКА, те­а­тро­зна­вець ФОТО АНА­ТО­ЛІЯ ФЕДОРЦІВА

Всю істо­рію куль­ту­ри тво­ри­ли і про­дов­жу­ють це ро­би­ти осо­би­сто­сті. У су­ча­сно­му му­зи­чно­му те­а­трі є одна осо­би­стість, яка має всі шан­си не про­сто за­три­ма­тись, а й мі­цно вко­рі­ни­ти­ся в істо­рію, по­єд­нав­ши най­го­лов­ні­ші ком­по­нен­ти дра­ма­ти­чно­го те­а­тру — сло­во та актор­ську гру — з му­зи­чни­ми: му­зи­кою та хо­ре­о­гра­фі­єю.

Ма­ксим БУЛ­ГА­КОВ — со­ліст На­ціо­наль­но­го те­а­тру опе­ре­ти, хо­ре­о­граф, дра­ма­ти­чний актор

та май­же ди­пло­мо­ва­ний те­а­траль­ний ре­жи­сер (на­ра­зі в На­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті те­а­тру, кі­но і те­ле­ба­че­н­ня ім. І. К. Кар­пен­ка­Ка­ро­го отри­мує свою вже че­твер­ту осві­ту).

— Ма­кси­ме, ра­ні­ше ви за­йма­ли­ся ви­ня­тко­во хо­ре­о­гра­фі­єю. А за­раз за­ці­ка­вив дра­ма­ти­чний те­атр?

— Пер­ві­сно я за­ймав­ся спор­тив­ни­ми баль­ни­ми тан­ця­ми, але в якийсь мо­мент ме­ні ста­ло не­ці­ка­во ви­хо­ди­ти на пар­кет, де, окрім те­бе з пар­тнер­кою, зна­хо­ди­ться ще 25 пар. Це спорт. В те­а­трі опе­ре­ти ста­вив хо­ре­о­гра­фію до «Ба­лу у Са­войї» — кон­цер­тні но­ме­ри. 2009 ро­ку по­ста­вив ви­ста­ву «Тан­го жи­т­тя», спів­ав­то­ром і ре­жи­се­ром якої є Бо­г­дан Дми­тро­вич Струтинський — ху­до­жній ке­рів­ник На­ціо­наль­но­го те­а­тру опе­ре­ти. У сво­їй ди­плом­ній ро­бо­ті «Чай­ка на ім’я Джо­на­тан Лі­вінг­стон» я впер­ше спро­бу­вав по­єд­на­ти хо­ре­о­гра­фію з актор­ською грою, да­ти сенс ко­жно­му ру­хо­ві. В дра­ма­ти­чній ви­ста­ві не мо­жна чі­тко по­ба­чи­ти ро­бо­ту ба­лет­мей­сте­ра, як в опе­ре­ті, де окре­мо ста­ви­ться хо­ре­о­гра­фі­чний ди­вер­ти­смент і є во­каль­но-тан­цю­валь­ні но­ме­ри у ар­ти­стів, які окре­мо ста­вить ба­лет­мей­стер. Тут зов­сім ін­ша сфе­ра, в якій по­трі­бно чі­тко зро­зу­мі­ти хо­ре­о­гра­фію, дра­ма­ти­чну пла­сти­ку і ро­бо­ту акто­ра. За­раз я вже маю до­свід спіль­ної ро­бо­ти з дра­ма­ти­чним ре­жи­се­ром Ма­кси­мом Го­лен­ком — рок-опера «Бі­ла во­ро­на» в Рів­нен­сько­му му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­му те­а­трі.

— Це, ма­буть, одна з най­ре­зо­нан­сні­ших по­ста­но­вок 2015 ро­ку.

— Так. У Рів­нен­сько­му те­а­трі акто­ри, по-пер­ше, про­фе­сіо­на­ли, а по-дру­ге — з ве­ли­че­зним ба­жа­н­ням пра­цю­ють. Жо­дно­го апа­ти­чно­го облич­чя. Що не при­ду­ма­єш — все зро­блять. Ду­же спо­ді­ва­ю­ся, Пе­тро Дми­тро­вич ско­ро оду­жає (ви­ко­на­вець ро­лі Кар­ди­на­ла Він­че­стер­сько­го Пе­тро Лі­сни­чук під час ви­ста­ви впав під ко­ло сце­ни і трав­му­вав­ся. — Ред.)! Му­зи­ка хо­ро­ша, і у ви­ко­нан­ні жи­во­го ор­ке­стру во­на зву­чить зов­сім по­ін­шо­му, ніж у за­пи­су. Але «Бі­лу во­ро­ну» став­лять ду­же рід­ко, пе­ре­ва­жно че­рез сте­ре­о­тип, що іно­зем­не кра­ще, ніж на­ше.

— А про що, на ва­шу дум­ку, по­вин­ні бу­ти су­ча­сні укра­їн­ські мю­зи­кли?

— Про укра­їн­ські сим­во­ли, укра­їн­ські іде­а­ли. Сим­вол Фран­ції — Жан­на Д’Арк, а у нас був Пи­лип Ор­лик. У нас бу­ли ки­їв­ські кня­зі, про які пи­са­ти і пи­са­ти! Я вже не ка­жу про Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го... Ми мо­же­мо смі­ли­во ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти і джаз, і рок-н-рол, оскіль­ки ці сти­лі тво­ри­ли ви­хід­ці з на­ших те­ри­то­рій. У на­шій куль­ту­рі є ду­же ба­га­то свід­чень про ко­за­ків-ха­ра­ктер­ни­ків. Чо­му про це не ро­би­ти мю­зи­кли? То­му ще не­ві­до­мо, у ко­го біль­ше во­каль­на і му­зи­чна куль­ту­ра: у нас чи в Аме­ри­ці. Про­сто не обов’яз­ко­во ша­бля­ми ма­ха­ти і бі­га­ти в ша­ро­ва­рах, а по­трі­бно ста­ви­ти про са­му суть.

У «Бі­лій во­ро­ні» ми Жан­ну в клі­тку не са­джа­ли, не робили ні­яких ло­бо­вих зі­ткнень і кро­во­про­ли­т­тя. Спе­ктакль ви­йшов не про Жан­ну, як прийня­то вва­жа­ти, а про тих лю­дей, які ви­ко­ри­сто­ву­ють та­ких, як во­на.

— Ви гра­є­те моновиставу «Мій МАЯКов­ський». Звід­ки ви­ни­кла ідея по­ста­нов­ки?

— «Мій МАЯКов­ський» — це на­ша спіль­на ро­бо­та з ре­жи­се­ром Дми­тром Чу­рю­мо­вим. Шлях до ці­єї ви­ста­ви був до­во­лі дов­гим. Ін­те­рес до по­е­зії Ма­я­ков­сько­го у ме­не був ще зі сту­дент­ських ро­ків, коли на­вчав­ся в Сум­сько­му уні­вер­си­те­ті. Одно­го ра­зу по­тра­пи­ли до рук його вір­ші — і за­ко­хав­ся у ці тво­ри. — Над чим ви за­раз пра­цю­є­те? — Хо­тів би по­ста­ви­ти Бре­хта у Ки­є­ві і в Рів­но­му, якщо бу­де та­ка мо­жли­вість. — А чо­му са­ме Бре­хта? — Він ме­ні ім­по­нує, то­му що він, як Маяков­ський, — че­сний пе­ред са­мим со­бою. Хо­ча Брехт був ко­му­ні­стом, але уни­кав бу­дья­кої си­сте­ми, то­му що ствер­джу­вав, що лю­ди­на має бу­ти віль­ною. У сво­їх тво­рах, осо­бли­во в дра­ма­ти­чних сце­нах «Страх і зли­дні Тре­тьої ім­пе­рії» він ста­вить на пер­ше мі­сце люд­ські сто­сун­ки, на які впли­ває та­кий пре­ва­лю­ю­чий зов­ні­шній фа­ктор, як по­лі­ти­чна си­ту­а­ція. Це за­раз осо­бли­во на ча­сі.

У МОНОВИСТАВІ «МІЙ МАЯКОВ­СЬКИЙ» МА­КСИМ БУЛ­ГА­КОВ ЗРО­БИВ ЗА­ЯВ­КУ ЯК ДРА­МА­ТИ­ЧНИЙ АКТОР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.