Ли­ца­рі аб­сур­ду

Про ре­зо­нан­сну прем’єру «Одно­ру­ко­го» в Мо­ло­до­му те­а­трі

Den (Ukrainian) - - Культура - Ві­та­лій ЖЕЖЕРА

П’єсу Мар­ті­на Мак-До­на­ха «Одно­ру­кий із Спо­ка­на» ( пе­ре­клад Іл­лі Пе­лю­ка) по­ста­вив Ан­дрій Бі­ло­ус. У ви­ста­ві є якесь осо­бли­во ін­тим­не зна­н­ня, при­зна­че­не, зда­є­ться, тіль­ки то­бі одно­му, хоч ти її ди­ви­шся ра­зом із ба­га­тьма ін­ши­ми лю­дьми і ду­ма­єш про те са­ме, що й усі вони, ду­ма­єш — але ви­сло­ви­ти свої дум­ки вго­лос стра­шно, бо йде­ться про одір­ва­ні ру­ки й ска­лі­че­ні ду­ші, зре­штою, про цю ни­ні­шню на­шу вій­ну й про те, що во­на за­кін­чи­ться зов­сім не «зав­тра», бо по­ча­ла­ся зов­сім не «вчо­ра».

Го­лов­ний ге­рой, Карл­майкл, го­во­рить, що шу­кає свою втра­че­ну ру­ку вже 27 ро­ків. Тож йо­му має бу­ти тро­хи за п’ят­де­сят. Але Ста­ні­слав Бо­клан грає ко­гось та­ко­го, ко­му на ви­гляд ро­ків три­ста. От­же, ця вій­на — не тим­ча­со­ва ви­пад­ко­вість, і під нею ки­пить мо­ре ва­го­мих осо­би­стих мо­ти­вів, озву­че­них тим са­мим Карл­май­клом: « Я хо­чу по­вер­ну­ти те, що ме­ні на­ле­жить » . На­справ­ді він хо­че на­ба­га­то ва­жли­ві­шо­го: щоб по­вер­ну­лась і стала на своє мі­сце справедливість у цьо­му ви­ви­хну­то­му сві­ті. Бі­ло­ус та його акто­ри не по­спі­ша­ють по­ка­зу­ва­ти це май­же до са­мо­го фі­на­лу, коли Карл­майкл і Мер­він (Дми­тро Сур­жи­ков) за­ли­ша­ю­ться са­мі. Тут у Бо­кла­на і Сур­жи­ко­ва — рід­кі­сно- силь­ний, скла­дний і вір­ту­о­зно то­чно зро­бле­ний актор­ський ду­ет, зав­дя­ки яко­му ми ра­птом « упі­зна­є­мо » , хто пе­ред на­ми. Мо­жли­во, ці двоє — не хто ін­ший, як Дон Кі­хот і Сан­чо Пан­са — двоє ли­ца­рів аб­сур­ду, які ві­чно шу­ка­ють не­мо­жли­во­го.

«Одно­ру­кий» — ро­зум­на ви­ста­ва. Ні, не та­ка, що до­дає нам ро­зу­му — та­ких не буває! Але та­ка, що ви­хо­дить за ме­жі ба­наль­но-ра­ціо­наль­них про­гно­зів. Ми мо­же­мо скіль­ки зав­го­дно го­во­ри­ти про те, «що за­раз від­бу­ва­є­ться і чим во­но за­кін­чить- ся». І зай­де­мо у без­ви­хідь, бо до­ве­де­ться ро­би­ти те, що ро­блять на­віть ро­зум­ні­ші за нас ек­спер­ти й ана­лі­ти­ки, а пи­та­н­ня все одно за­ли­ша­є­ться від­кри­тим, і ми не одер­жу­є­мо оста­то­чної розв’яз­ки. Це, мо­жли­во, той ви­па­док, коли вар­то про­сто пі­ти до те­а­тру. Бо в оці дві з по­ло­ви­ною го­ди­ни сце­ні­чно­го ча­су вмі­ща­є­ться, по­за ра­ціо­наль­ни­ми по­ясне­н­ня­ми, уся на­ша дій­сність, уся — ра­зом з « учора » , « сьо­го­дні» й «зав­тра».

Та­ких спе­кта­клів у Ки­є­ві не­ба­га­то, й « Одно­ру­кий» — один із них. Він не бу­кваль­но « про цю вій­ну» — і са­ме то­му він якраз ду­же про неї. Мо­жли­во, після ці­єї ви­ста­ви ми ска­же­мо со­бі ду­же про­сту й нев­ті­шну, зда­ва­лось би, річ. А са­ме: «Ця вій­на над­то сер­йо­зна, щоб швид­ко за­кін­чи­ти­ся»... Ця дум­ка не зву­чить пря­мо, але во­на гра­ни­чно оче­ви­дна. Це — дій­сність, до­ду­ма­на ( чи від­чу­та) до кін­ця. І в тім є на­дій­ність і вті­ха для ду­ші й ро­зу­му. Зда­ва­ло­ся б, ре­жи­сер ста­вить те­бе пе­ред пе­си­мі­сти­чною розв’яз­кою. А ви­хо­дить нав­па­ки: ти за­спо­ко­ю­є­шся, бо те­пер зна­єш си­сте­му ко­ор­ди­нат, в якій жи­веш, а до­ки жи­веш, до­ти це то­бі ва­жли­во.

НА­СТУ­ПНИЙ ПО­КАЗ ВИ­СТА­ВИ «ОДНО­РУ­КИЙ» ВІД­БУ­ДЕ­ТЬСЯ 21 ЛЮ­ТО­ГО. НА ФОТО — КАРМАЙКЛ — СТА­НІ­СЛАВ БО­КЛАН

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.