Пер­со­наль­не пекло Го­го­ля

Den (Ukrainian) - - Культура - Ель­ві­ра ЗАГУРСЬКА, те­а­тро­зна­вець

У Ки­є­ві від­бу­ли­ся га­стро­лі Дні­про­пе­тров­сько­го мо­ло­ді­жно­го те­а­тру — сюр­приз у яскра­вій обгор­тці

Урам­ках про­е­кту «Не­ма про­він­ції в куль­ту­рі», за­по­ча­тко­ва­но­го то­рік Ки­їв­ським мі­ським від­ді­ле­н­ням Спіл­ки те­а­траль­них ді­я­чів Укра­ї­ни та Ки­їв­ською ака­де­мі­чною те­а­траль­ною май­стер­нею «Су­зір’я» (див. «День», №№ 19—20), від­бу­ли­ся га­стро­лі Дні­про­пе­тров­сько­го ака­де­мі­чно­го обла­сно­го укра­їн­сько­го мо­ло­ді­жно­го те­а­тру. Гля­да­чам ви­па­ла на­го­да пе­ре­гля­ну­ти ви­ста­ву «Одна не­пе­ре­дба­чу­ва­на об­ста­ви­на» за мо­ти­ва­ми по­ві­сті Миколи Го­го­ля «По­вість про те, як по­сва­ри­ли­ся Іван Іва­но­вич з Іва­ном Ни­ки­фо­ро­ви­чем».

Ви­ста­ва схо­жа на сюр­приз у яскра­вій обгор­тці — розв’язу­єш у пе­ред­чут­ті швид­кої та очі­ку­ва­ної роз­гад­ки-по­да­рун­ка, але ж ні — все­ре­ди­ні ще один сюр­приз, і ще. І так до ма­ле­сень­кої ко­ро­бо­чки, в яку ре­жи­сер, ав­тор ін­сце­нів­ки та сце­но­гра­фії ви­ста­ви В`яче­слав Вол­кон­ський, на­дій­но «за­па­ку­вав» суть сво­го дій­ства.

«По­вість про те, як по­сва­рив­ся Іван Іва­но­вич з Іва­ном Ни­ки­фо­ро­ви­чем» вхо­дить до збір­ки «Мир­го­род». Мі­сце ці­єї, по су­ті, транс­цен­ден­тної дії окре­слю­є­ться гео­гра­фі­чни­ми рам­ка­ми по­ві­то­во­го мі­сте­чка. Ав­тор, який так лю­бив Іта­лію (в Ри­мі екс­кур­со­во­ди на­віть окре­мо показують пам’ятні мі­сця, пов’яза­ні з пе­ре­бу­ва­н­ням там Го­го­ля), час від ча­су ту­жли­во ви­гу­кує: «РИМ до­рог!» А йо­му з не­ро­зу­мі­н­ням від­по­від­а­ють «МИР го­род!» І хо­ча тре­тьо­го ва­рі­ан­ту цьо­го ви­сло­ву — «МИР до­рог!» — у ви­ста­ві не­має, про­те є пер­со­наж, який по­стій­но за­кли­кає до ми­ру — Ори­шка (ду­ша Мир­го­ро­ду) у ви­ко­нан­ні Єв­ге­нії Ал­ба­то­вої. Схо­жа на ян­го­ла, во­на на­ма­га­є­ться втру­ти­ти­ся, по­ми­ри­ти, за­кли­кає оду­ма­ти­ся, чи не єди­на (бо іншим про­сто ні­ко­ли) стра­ждає від то­го, що «двоє єди­них лю­дей, двоє єди­них дру­зів», які жи­ли у зво­ру­шли­вій дру­жбі, ста­ли за­пе­кли­ми во­ро­га­ми. Сло­вом, чи­нить те, що й має чи­ни­ти Ду­ша, яка зав­жди знає, у чо­му істи­на. І во­і­сти­ну — хто хо­че ми­ру, не­хай го­ту­є­ться до вій­ни: ба­жа­н­ня Іва­на Іва­но­ви­ча ви­про­си­ти ру­шни­цю Іва­на Ни­ки­фо­ро­ви­ча, яка йо­му ду­же спо­до­ба­ла­ся, че­рез спробу обмі­ня­ти її на бу­ру сви­ню та два мі­шка вів­са при­зво­дить до фе­є­ри­чно­го дій­ства в жан­рі «Роз­ду­ми з по­смі­шкою на 2 дії», до якого до­ти­чні всі ме­шкан­ці Мир­го­ро­ду. І справ­ді, яко­му укра­їн­це­ві не бу­де близь­ким та зро­зумі­лим діа­лог Іва­на Іва­но­ви­ча (Юрій Ко­злов) з Іва­ном Ни­ки­фо­ро­ви­чем (Ста­ні­слав Шти­ров): «... Я на ра­ху­нок ру­шни­ці: що ви бу­де­те з нею ро­би­ти? Во­на ж вам не по­трі­бна». — «Як це не по­трі­бна? А якщо ви­па­де на­го­да стрі­ля­ти?»... І який це укра­ї­нець мовчки стер­пить, якщо його обі­звуть гу­са­ком?

Зві­сно, спра­ва до­хо­дить до су­ду і, зві­сно, ні­чим хо­ро­шим все це не завершується.

Про­те та­кою є яскра­ва обгор­тка ці­єї ви­ста­ви-сюр­при­зу. Тут вар­то осо­бли­во за­зна­чи­ти й ко­стю­ми — за­раз укра­їн­ське вбра­н­ня, як-то ка­жуть, в трен­ді, але тут усім зна­йо­мі й, в прин­ци­пі, стан­дар­тні еле­мен­ти ви­сту­па­ють в де­що не­спо­ді­ва­но­му й кре­а­тив­но­му по­єд­нан­ні (сце­ні­чні ко­стю­ми не ар­ха­ї­чні, а су­ча­сні. Автором ці­єї кон­це­пції є ре­жи­сер ви­ста­ви).

Що ж у тій ма­лень­кій ко­ро­бо­чці, в яку «за­па­ко­ва­на» суть ви­ста­ви? Ка­жуть, коли по­ми­рав Оно­ре де Бальзак, до його смер­тно­го ло­жа при­йшли пер­со­на­жі «Люд­ської ко­ме­дії». У спе­кта­клі та­ку ме­жу вже пе­ре­йде­но — від­сто­ро­не­но-стра­жда­ю­чий Го­голь пе­ре­бу­ває в ін­шій ча­со­во-про­сто­ро­вій пло­щи­ні, по­за ме­жею жи­т­тя. Пи­сьмен­ник (у ро­лі Го­го­ля — Ан­дрій Зінь­ков­ський) не мо­же впли­ну­ти на хід дії, він при­ре­че­ний ли­ше по­го­ди­ти­ся на те, що­би його фун­кції взяв на себе Опо­від­ач (Вла­ди­слав Гон­ча­ров). І зму­ше­ний спо­сте­рі­га­ти, як його пер­со­на­жі лю­блять та не­на­ви­дять, сва­ря­ться (не ми­ря­ться), ра­ді­ють та сумують... Пов­но­кров­ним, енер­гій­ним, спов­не­ним жи­т­тям Ага­фії Фе­до­сі­їв­ні (Оль­га Не­кра­ше­вич) та Га­пці (Оле­на Ово­ден­ко), екс­цен­три­чно­му се­кре­та­ре­ві (Во­ло­ди­мир Ла­ко­тош), ве­се­лій та мо­ло­дій ду­шею ба­бі-ма­тін­ці (Ві­ра Па­хма­но­ва), іро­ні­чно­му­дро­му суд­ді Дем’яну Дем’яно­ви­чу (Олек- сандр Ма­кся­ков) Го­голь — «без на­до­бно­сти». Хі­ба що для то­го, аби зви­ну­ва­ти­ти його в сво­їх грі­хах. А сце­на в су­ді, в якій по­чер­го­во Іван Іва­но­вич та Іван Ни­ки­фо­ро­вич бур­хли­во ви­кла­да­ють свої по­гля­ди на те, що ста­ло­ся, вза­га­лі на­га­дує «бо­же­віль­не ча­ю­ва­н­ня» з «Алі­си в Кра­ї­ні чу­дес» — який уже тут Го­голь!

Але все це — Укра­ї­на, яку Ми­ко­ла Ва­си­льо­вич не за­був і після смер­ті. Він не мо­же вже ні­чо­го змі­ни­ти, як і не мо­же по­вер­ну­ти­ся. Це його пер­со­наль­не пекло. Ха­ра­ктер­но про­мо­ви­стим є му­зи­чний су­про­від ви­ста­ви, автором якого теж є по­ста­нов­ник: «Як­би я ма­ла крила ор­ли­ні...», «Йшли ко­ро­ви із ді­бро­ви»... І ха­ра­ктер­на ба­со­ва пар­тія з лей­тмо­ти­ву ко­лись та­ко­го по­пу­ляр­но­го се­рі­а­лу «Твін Пікс» на­во­дить на роз­ду­ми про мі­сти­чну за­мкне­ність Мир­го­ро­ду. Са­ме він став та­кою со­бі мо­де­л­лю Укра­ї­ни, де до­сі блу­кає тінь не­спо­кій­ної ду­ші «ви­зна­чно­го ро­сій­сько-укра­їн­сько­го пи­сьмен­ни­ка»...

ФОТО НАДАНО ТЕ­А­ТРОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.