Пер­ша ніч на Май­да­ні

Зда­є­ться, що від­то­ді ми­ну­ло не два ро­ки, а двад­цять...

Den (Ukrainian) - - Пошта «Дня» - Яро­сла­ва ЦИБУЛЬСЬКА

Не­має стра­ху, не­має від­чаю. Чи­таю в очах ли­ше: «Так по­трі­бно, ми по­трі­бні одне одно­му». Не­ймо­вір­ні лю­ди... При­йти і під­три­ма­ти цих лю­дей — най­мен­ше, що ми мо­же­мо зро­би­ти.

Екран тран с лює за сі дан ня Ра­ди. 20 лю­то­го 2014 ро­ку.

Ми з по­дру­гою при­не­сли оголошення про по­шук хло­пчи­ка, який, імо вір но, мо же бу ти на Май да ні. Пе­ре­да­ли на сце­ну.

Ви хо дить ве ду чий, зда єть ся, Ни­щук, але бо­ю­ся по­ми­ли­ти­ся, вони одне одно­го змі­ню­ють. Він за­чи­тує звер­не­н­ня май­да­нів­ців. Ми стоїмо під сце­ною. Вра­же­н­ня, що ти ди­ха­єш змі­на­ми.

Ра­птом лю­ди роз­сту­па­ю­ться і про мов ля ють: « Ге рої! Ге рої! Ге­рої!»

Я їх ба чу, але не ві рю. Тру ни пли­вуть на ру­ках лю­дей. Це так, як хтось із близь­ких по­ми­рає, і ти не мо­жеш по­ві­ри­ти, що це від­бу­ло­ся са­ме тут і з то­бою.

Свя­ще­ни­ки від­спі­ву­ють загиблих. Лю­ди хре­стя­ться. Але не всі. І я серед не всіх. Іно­ді свя­ще­ни­ки ка жуть муд рі ре чі. І в Лу гансь ку ме­ні ка­за­ли... Ну, до­сить спо­га­дів. Сьо­го­дні одна ніч одним ка­дром.

«Паль­ця­ми я за­ту­ли­ла йо­му ар­те­рію на шиї... ми ра­зом при­їха­ли з Хар­ко­ва 1 гру­дня. Та­кий чу­до­вий хло­пець!.. Та­ких лю­дей ду­же ма­ло. По­тім ми не зна­ли, що з ним і як. У се­ре­ду зу­стрі­ли вран­ці, зу­стрі­ли йо го бі ля Ко заць ко го го те лю. Ми обі­йма­ли­ся. Так ра­ді­ли, що всі на­ші жи­ві. А сьо­го­дні я ді­зна­ла­ся, що його вже з на­ми не­має...» — дів­чи­на зі сльо­за­ми на очах вже не в си­лах стри­му­ва­ти ри­да­н­ня. Хло­пець на ма га єть ся її при гор ну ти. Во на б’ є йо го що си ли ку лач ка ми. Від - вер­таю по­гляд.

По­трі­бно щось ро­би­ти. Йде­мо і за­пи­ту­є­мо у лю­дей, що по­трі­бно ро­би­ти. На по­льо­вій ку­хні зна­хо­ди­ться мі­сце і для нас. Хо­ло­дні ру­ки по­сту­по­во зви­ка­ють до та­ких са­мих хо­ло­дних хар­чів. Лю­ди підходять, по­чи­на­є­мо роз­мов­ля­ти, настрій тро­хи по­жвав­лю­є­ться.

Сльо зи ли ше під сту па ють, ко - ли при хо дять хлоп ці з ба ри кад. Хо четь ся їх роз ці лу ва ти. На то - мість від­по­юю мо­ло­ком.

При­хо­дять мо­ло­ді лю­ди з яблу­ка­ми, ба­на­на­ми, цукерками, го­то ви ми бу терб ро­да ми, ва ре­ною кар­то­плею. Дя­ку­є­мо.

Дів­чи­на пі­ді­йшла у шо­ло­мі з бі­тою. Для неї — со­лод­ке і сма­чний поль­ський сир.

Ще дів­чи­на у лі­кар­сько­му ха­ла­ті й у шо­ло­мі. Пі­ді­йшла і мов­чить. Про­по­ну­є­мо, все що ма­є­мо. Дів­чи­на ка­же: «Я не знаю, що ме­ні по­трі­бно». Її гу­би трем­тять. Тут яв­ний шок. Во­на по­бі­гла ку­дись, і я шко­дую, що не по­бі­гла за нею...

При­хо­дить пе­ре­ку­си­ти жур­на­ліст з Ізра­ї­лю ра­зом зі сво­ї­ми укра­їн­ськи­ми но­ви­ми зна­йо­ми­ми. Мо­ав — його зва­ти. Спіл­ку­є­мо­ся. Но­ві дру­зі його за­ли­ша­ють. При­хо­дить ще один ан­гло­мов­ний ки­я­нин. Ви­мо­ва — ексе­лент, без акцен­ту. До на­шої роз­мо­ви при­єд­ну­є­ться уго­рець — во­лон­тер. Він — «лав Юкре­ін». І ми лю­би­мо Угор­щи­ну.

Ось ба­чу чо­ло­ві­ка тро­хи на­під­пи­тку. Щось кри­чить про Ве­ймар­ську ре­спу­блі­ку. За­ко­пче­ний весь та­кий. Ма­буть, про­гна­ли з ба­ри­кад, бо па­ні­ке­рам там не мі­сце. «Не лай­ся!» — зу­пи­ня­ють його хло­пці. Але п’яни­ця па­ні­кує зно­ву. Не ро­зу­мію, чи шко­дує він за за­ги­бли­ми, чи за тим, що сам за­ли­шив­ся жи­вим. Мо­дер­ний і мо­тор­ний хло­пець по­чи­нає з ним спо­кій­но спіл­ку­ва­ти­ся. Ка­же, що пси­хо­лог і го­то­вий його ви­слу­ха­ти. Вони вже ку­дись ідуть. Да­лі.

Під­хо­ди­ло двоє бом­жів по чер­зі. Один ска­зав: до 18 лю­то­го жи­т­тя на Май­да­ні йо­му зда­ва­лось Еде­мом.

А ось хло­пці з Укр­бу­дин­ку. Їм по­біль­ше са­ла на­кла­да­є­мо на бу­тер­бро­ди.

Лю­ди по­при­но­си­ли кон­сер­ва­цію і ва­ре­н­ня, і со­ло­не сало в бан­ках, і мед, і со­ки, і про­дов­жу­ють не­сти.

По­вер­та­є­ться старий зна­йо­мий Мо­ав. Лю­дей уже мен­ше, а бу­тер­бро­дів ба­га­то. Десь північ. На­ша до­по­мо­га, окрім стов­би­че­н­ня, вже не по­трі­бна. Ру­ша­є­мо до Ми­хай­лів­сько­го. Мо­ав із на­ми.

По­яснюю йо­му, що у Ми­хай­лів­сько­му лю­ди шу­ка­ють за­хи­сту. На­ма­га­ла­ся ан­глій­ською йо­му по­ясни­ти, що ми йде­мо ту­ди до­по­ма­га­ти, бо там но­чу­ють по­ра­не­ні. Він зро­зу­мів, що ми йде­мо ту­ди но­чу­ва­ти. «Ні! — ка­жу, — ми йде­мо за­йма­ти го­ло­ву і ру­ки хоч яки­мось ді­лом. Аби не за­ли­ша­ти­ся на са­мо­ті. Із сво­ї­ми дум­ка­ми».

Сор­ту­є­мо ме­ди­ка­мен­ти, тро­хи по­за­мер­за­ли. «Будь ла­ска, — ще одні во­лон­тер­ки про­по­ну­ють, — свет- рик, шкар­пе­тки, ру­ка­ви­ці». Аж ве­се­лі­ше ста­ло! Після чаю і пі­гу­лок від гор­ла жи­т­тя на­ла­го­ди­ло­ся.

Да­лі нас зно­ву че­ка­ють бу­тер­бро­ди. Вір­ні­ше, їх при­го­ту­ва­н­ня. Зна­йо­ми­мо­ся з Юлею із Фран­ків­ська. Укра­їн­ка — на­че з кар­тин­ки. Стри­ма­на, до­стой­на, впев­не­на, ви­тон­че­на, пра­цьо­ви­та. Ах, чор­но­ока з дов­гою ко­сою. Вчи­ться на жур­на­лі­ста. Ба­жаю то­бі, Юлю, роз­ко­ші пра­цю­ва­ти че­сно і з за­до­во­ле­н­ням.

Го­дин­ник по­ка­зує п’яту ранку. Сі­да­є­мо бі­ля бо­чки грі­ти­ся. Зга­ду­є­мо ди­тин­ство. По­ряд сту­ден­ти мрі­ють, ким би вони хо­ті­ли пра­цю­ва­ти: пе­ре­кла­да­ча­ми на Бі-Бі-Сі, пи­сьмен­ни­ка­ми:

«Ти хо­чеш, як на­ші ви­кла­да­чі, по­на­пи­су­ва­ти кни­жок, а по­тім не ста­ви­ти за­лік тим, хто не при­дбав їхньої кни­жен­ції?» — «Ні, я хо­чу, щоб до ме­не при­хо­ди­ли сту­ден­ти й за­пи­ту­ва­ли, де мо­жна ді­ста­ти ва­шу книж­ку».

Фі­ло­соф­ству­є­мо про жи­т­тя і смерть, про ви­хо­ва­н­ня ді­тей. Про по­лі­ти­ку — ні сло­ва.

З’яв­ля­є­ться чо­ло­вік у шо­ло­мі. Пи­тає, чи є дів­ча­та? Ми йде­мо ку­дись. Та­кі по­ва­жні, за­ка­ту­є­мо ру­ка­ва, вла­сне, я ду­ма­ла про ган­чір­ку з від­ром. А чо­ло­вік у шо­ло­мі під­во­дить нас до ха­ла­бу­ди, від­кри­ває про­сти­ра­дло, що за­мі­нює две­рі, а там... обі­грі­вач і мі­сце для сну!

Але який уже сон? Ско­ро на метро... і в душ. Пі­ді­йшла жін­ка. Окса­на. Роз­мов­ля­ли і про Го­ло­до­мор, и про Кир­ги­зію, і про ко­ле­кти­ві­за­цію, і про жі­но­чу красу.

При­хо­дить Во­ва, на­ла­што­вує ме­ні wi-fi. Емі­грант, жи­ве у Бель­гії. Це він до­мо­вив­ся про бель­гій­ську до­по­мо­гу для Май­да­ну.

Сві­тає. Ви­хо­джу. На сто­ли­ку книж­ки су­ча­сних укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків. Ба! Зна­йо­мі облич­чя: Ку­зьма, Кар­па, Жа­дан, Го­ро­вий...

Ні, я то­чно тут не про­па­ду. Те­пер би не під­да­ти­ся ей­фо­рії.

P.S. Отак я про­ве­ла пер­шу ніч на Май­да­ні. Вдо­ма, тоб­то на Лу­ган­щи­ні, цю істо­рію не роз­по­від­аю. Не хо­чу зай­вий раз псу­ва­ти нер­ви людям, і без цьо­го вин­на і не вин­на, гор­да і при­гні­че­на, за­паль­на і бай­ду­жа. Ме­ні зда­є­ться, що від­то­ді про­йшло не два ро­ки, а двад­цять... Аби тіль­ки бу­ло в нас у всіх жи­т­тя.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.