За ла­штун­ка­ми На­ціо­наль­ної опе­ри

Про зі­рок, ви­ста­ви, зброю, зо­ло­то, польські ву­са та ін­ше

Den (Ukrainian) - - Репортаж «Дня» - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

Зо два де­ся­тки лю­дей ску­пчи­ли­ся бі­ля пам’ятни­ка Ми­ко­лі Ли­сен­ку. Дме хо­ло­дний ві­тер, а на монументі роз­ві­ва­є­ться си­ньо-жов­тий пра­пор. Ла­ри­са Та­ра­сен­ко, спів­ро­бі­тник ви­дав­ни­чо-ін­фор­ма­цій­но­го від­ді­лу На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни, ве­де гру­пу тро­хи змер­злих лю­дей — за­ко­ха­ні па­ри, під­лі­тки, ма­ми з ма­ле­чею та й ми з фо­то­ко­ром «Дня» — до те­а­тру. Хо­ди­ти на ви­ста­ви за­раз стає мо­дним. Але ма­ло хто був за ла­штун­ка­ми те­а­тру. Не­що­дав­но На­ціо­наль­на опера по­ча­ла вла­што­ву­ва­ти ту­ри... за сце­ну. На одній із та­ких екс­кур­сій по­бу­ва­ли ко­ре­спон­ден­ти «Дня».

ТРО­ХИ БІО­ГРА­ФІЇ

«Те­атр по­чи­на­є­ться з ві­шал­ки» — зна­ме­ни­тий ви­слів К. Ста­ні­слав­сько­го. На­ціо­наль­на опера по­чи­на­є­ться з пло­щі Те­а­траль­ної — під нею роз­та­шо­ву­є­ться ве­ли­че­зний ма­шин­ний зал, який за­без­пе­чує вен­ти­ля­цію приміщень. Ра­ні­ше він був у під­ва­лі, де ни­ні — гар­де­роб. А ві­ша­ки роз­мі­щу­ва­ли­ся у фойє, по бо­ках від гля­да­цько­го за­лу.

— Бу­дів­лю те­а­тру зве­ли 1901 ро­ку, і за час існу­ва­н­ня во­на пе­ре­жи­ла дві сер­йо­зні ре­кон­стру­кції, — роз­по­від­ає Ла

ри­са ТА­РА­СЕН­КО. — Пер­ша — 1936-го. На ву­ли­ці це ви­гля­дає про­сто як до­бу­до­ва до основ­ної спо­ру­ди. Основ­ні змі­ни від­бу­ли­ся у 1980-х. То­ді під пло­щею ви­ри­ли ве­ли­че­зний рів гли­би­ною у кіль­ка по­вер­хів — для ма­шин­но­го за­лу і зро­би­ли гар­де­роб.

По­стій­на опер­на тру­па з’яви­ла­ся у Ки­є­ві ще 1867 ро­ку — во­на пра­цю­ва­ла у при­мі­щен­ні міського те­а­тру, яке згоріло 1896-го. Ни­ні­шня опера збу­до­ва­на за про­е­ктом ар­хі­те­кто­ра Ві­кто­ра Шре­те­ра, у сти­лі не­о­ре­не­сан­су. П’ять ти­сяч ме­трів чер­во­но­го бар­ха­ту і кі­ло­гра­ми су­саль­но­го зо­ло­та ви­ко­ри­ста­ли для оздо­бле­н­ня бу­дів­лі!

ПРО ШЕВ­ЧЕН­КА Й ОПЕ­РУ

За біль­шо­ви­ків на­зва те­а­тру зву­ча­ла, як ка­ко­фо­нія: Дер­жо­пе­ра іме­ні Кар­ла Ліб­кне­хта (Карл Ліб­кнехт — один із за­снов­ни­ків ком­пар­тії Ні­меч­чи­ни, акти­віст ро­бі­тни­чо­го ру­ху, його зв’яз­ки з те­а­тром ту­ман­ні). Тож коли 1939 ро­ку те­атр отри­мав ім’я Та­ра­са Шев­чен­ка, у цьо­му бу­ло біль­ше ло­гі­ки. Хо­ча й це бу­ло чи­стою іде­о­ло­гі­єю. «1930-ті ро­ки бу­ли важ­ки­ми для укра­їн­ської куль­ту­ри. Але до 125-річ­чя по­е­та-де­мо­кра­та зро­би­ли та­ке по­сла­бле­н­ня. Ки­їв отри­мав його пам’ятник, університет і те­атр — його ім’я», — по­яснює Л. Та­ра­сен­ко.

КРІСЛА ПРИ­БРА­ЛИ ЗА­РА­ДИ МУ­ЗИ­КИ

У за­лі опе­ри ви­ру­ва­ли при­стра­сті. Так, 1911 ро­ку анар­хіст Дми­тро Бо­гров за­стре­лив російського прем’єр-мі­ні­стра Пе­тра Сто­ли­пі­на. Це від­бу­ло­ся в ан­тра­кті ви­ста­ви « Каз­ка про ца­ря Сал­та­на». Столипін си­дів у пер­шо­му ря­ду, на 17-му мі­сці — то­му і ни­ні де­я­кі гля­да­чі з по­бо­ю­ва­н­ням став­ля­ться до крісла з та­ким но­ме­ром. Але цьо­го мі­сця вже не­має: за час існу­ва­н­ня те­а­тру дві­чі роз­ши­рю­ва­ли ор­ке­стро­ву яму і робили це

за ра­ху­нок гля­да­цько­го за­лу — при­бра­ли пер­ші два ря­ди.

Сьо­го­дні у за­лі опе­ри вмі­щу­є­ться 1300 гля­да­чів (коли те­атр тіль­ки від­кри­ли, бу­ло май­же 1670 місць). Але, крім пер­ших ря­дів, по­жер­тву­ва­ли цен­траль­ною ло­жею ам­фі­те­а­тру — там роз­мі­сти­ли пульт ке­ру­ва­н­ня сві­тлом. А най­біль­ше місць зни­кло на га­льор­ці, на тре­тьо­му яру­сі. У 1980-х при­бра­ли сто­я­чі мі­сця — «ра­йок». «Там по­стій­но осви­сту­ва­ли ар­ти­стів, сту­ден­ти га­ла­су­ва­ли. То­му «рай­ком» лег­ко по­жер­тву­ва­ли», — роз­во­дить ру­ка­ми Та­ра­сен­ко.

СЦЕ­НА З НА­ХИ­ЛОМ

Якщо при­ди­ви­ти­ся, мо­жна по­ба­чи­ти, що сце­на те­а­тру має на­хил. Це « про­фе­сій­ний » на­хил — 4- 5 гра­ду­сів. Між аван­сце­ною і ар’єр­сце­ною, за­дни­ком, є пе­ре­пад у ці­лий метр. Це по­трі­бно, щоб ство­ри­ти 3D-ефект, про­сто­ро­ву пер­спе­кти­ву.

Щоб ар­ти­сти ба­ле­ту не па­да­ли в ор­ке­стро­ву яму, їх з ран­ніх ро­ків привчають до то­го, що сце­на під на­хи­лом. «У про­фе­сій­них учи­ли­щах май­бу­тніх ар­ти­стів по­сту­по­во пе­ре­во­дять з кла­су до кла­су — що­ра­зу з більшим на­хи­лом під­ло­ги. Тож ве­сти­бу­ляр­ний апа­рат по­сту­по­во зви­кає до цьо­го», — по­яснює Та­ра­сен­ко.

Ни­ні­шня На­ціо­наль­на опера бу­ла одним із пер­ших те­а­трів у Єв­ро­пі, де вся ме­ха­ні­чна апа­ра­ту­ра пра­цю­ва­ла на еле­ктри­ці. Ще одна но­ва­ція — вже по­ча­тко­вий про­ект те­а­тру мав про­ти­по­же­жну за­ві­су. Зро­би­ли цю за­ві­су з ме­та­лу.

МА­ГІЯ РЕКВІЗИТУ

Шма­тки ко­льо­ро­во­го пла­сти­ку пе­ре­тво­рю­ю­ться на ли­ску­чі яблу­ка, гру­ші, ку­ку­ру­дзу, а шпа­гою з ви­шу­ка­ною рі­зьбою мо­жна ви­ма­ху­ва­ти на­пра­во і на­лі­во — во­на ціл­ком без­пе­чна, адже є бу­та­фор­ською.

Ра­ні­ше для ство­ре­н­ня реквізиту в основ­но­му ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли пап’є-ма­ше — ма­су з па­пе­ру і клею. Та­кий матеріал лег­кий, не­до­ро­гий і не б’ється. Сьо­го­дні ви­ко­ри­сто­ву­ють без­ліч ін­ших ма­те­рі­а­лів: тка­ни­ну, по­ро­лон то­що.

Ре­кві­зит ма­кси­маль­но упо­ді­бню­ють ори­гі­на­лу. Так, япон­ська па­ра­со­ля з ви­ста­ви «Ма­дам Бат­тер­фляй» зро­бле­на за те­хно­ло­гі­єю кін­ця ХІХ ст. — час, коли роз­гор­та­є­ться дія опе­ри. Її зро­бле­но з па- пе­ру і де­ре­ва, пей­заж із со­сна­ми на ній на­ма­льо­ва­но вру­чну.

БА­ЛЕ­ТНА МА­ТЕ­МА­ТИ­КА

Ми вдя­га­є­мо ба­хі­ли і за­хо­ди­мо у ре­пе­ти­цій­ну за­лу, де за­йма­є­ться па­ра мо­ло­дих со­лі­стів ба­ле­ту. « Раз, два, три, чо­ти­ри!» — ви­ра­хо­вує ритм пе­да­гог-ре­пе­ти­тор Те­тя­на Бе­ле­цька. За ро­я­лем кон­церт­мей­стер грає ме­ло­дію, під яку від­то­чу­ють па ар­ти­сти. Цей та­нець зда­є­ться ви­щою ма­те­ма­ти­кою: тре­ба про­ра­ху­ва­ти все до де­та­лей, по­тра­пи­ти у ритм і в по­трі­бну то­чку про­сто­ру. Ми при­ча­ї­ли­ся в ку­то­чку — сти­ши­ли ди­ха­н­ня, за­сти­гли, по­сто­я­ли з де­сять хви­лин і нав­шпинь­ки ви­йшли.

МАРСЕЛЬСЬКІ ЩИ­ПЦІ І КО­РОБ­КА З ВУ­СА­МИ

У при­мі­щен­ні гри­му­валь­ної слу­жби атмо­сфе­ра ве­се­лі­ша. Одра­зу впа­да­ють в око кіль­ка бол­ва­нок для пе­рук. Мі­сця ма­ло, і зда­є­ться, що лю­дей тут ба­га­то. Хтось із пра­ців­ни­ків ко­пир­са­є­ться у ящи­ку сто­ли­ка з ко­сме­ти­кою, хтось че­кає ар­ти­ста, щоб на­не­сти грим. За­га­лом у гри­му­валь­ній слу­жбі На­ціо­наль­ної опе­ри пра­цює 14 гри­ме­рів. Їх ін­стру­мен­та­рій ек­зо­ти­чний: на­при­клад, марсельські щи­пці для за­вив­ки, які тре­ба на­грі­ва­ти на спе­ці­аль­ній пі­чці ( їх кон­стру­кцію роз­ро­би­ли май­же 150 ро­ків то­му). Су­ча­сні еле­ктри­чні плой­ки швид­ко ла­ма­ю­ться, то­му їх не ви­ко­ри­сто­ву­ють. А у ко­гось на сто­ли­ку ле­жить ко­роб­ка з на­пи­сом « Польські ву­са » . ..

В одній ча­сти­ні при­мі­ще­н­ня ро­блять грим чо­ло­ві­кам, на­про­ти — за­чі­ски жін­кам. Ар­тис­тки, якщо грим не­скла­дний, на­кла­да­ють його со­бі са­мі.

ГО­ЛОВ­НЕ ДИ­ВО ТЕ­А­ТРУ

З гри­му­валь­ної ви­хо­ди­мо у про­сто­ре фойє опе­ри. Вже пролунав дру­гий дзво­ник — не­за­ба­ром по­чне­ться ви­ста­ва. З’ яви­ли­ся пра­ців­ни­ці з про­грам­ка­ми, хтось шу­кає, з якого бо­ку кра­ще зай­ти до пар­те­ру, хтось по­тя­гує шам­пан­ське.

Чи­ма­ло екс­кур­сан­тів йдуть до за­лу за­йма­ти свої мі­сця. Те­атр лю­блять. «На екс­кур­сію при­ве­ла ма­ма, яка також сю­ди пі­шла, — роз­по­від­ає шко­ляр­ка Ана­ста­сія. — Екс­кур­сія справ­ді ці­ка­ва. Най­біль­ше вра­зи­ла сце­на. Во­на біль­ша, ніж зда­є­ться на пер­ший по­гляд. У те­а­трі бу­ваю по­рів­ня­но ча­сто — раз на один, два, три мі­ся­ці. Не­що­дав­но бу­ла тут на ба­ле­ті «Спля­ча кра­су­ня».

Лу­нає тре­тій дзві­нок, по­віль­но га­снуть 200 лам­по­чок те­а­траль­ної лю­стри, ор­кестр грає увер­тю­ру до опе­ри « Лю­бов­ний на­пій » Г. До­ні­цет­ті. І хо­ча на сце­ні шту­чні фру­кти і вже ві­до­мо, що об’ єму ма­льо­ва­ним де­ко­ра­ці­ям до­дає на­хил сце­ни, емо­ції ар­ти­стів зви­чай­ні, справ­жні — і за­хо­плю­ють вони по­справ­жньо­му. У чо­му се­крет — за ла­штун­ка­ми не під­гля­неш...

У ЗА­ЛІ ТЕМ­НО, ДО ВИ­СТА­ВИ ЩЕ ГО­ДИ­НА. РО­БІ­ТНИ­КИ СЦЕ­НИ ГО­ТУ­ЮТЬ УСЕ ДО СПЕ­КТА­КЛЮ, А МИ ПІДГЛЯДАЄМО ЗА НИ­МИ З-ЗА ДЕ­КО­РА­ЦІЙ. НА АР’ЄРСЦЕНІ, ДЕ СТОЇМО, МО­ЖНА ЗНАЙ­ТИ ВІЗ, ГІГАНТСЬКІСНОПИ КОЛОССЯ ІНАВІ ТЬ КО­РА­БЛІ

РЕКВІЗИТОР СЕР­ГІЙ ПО­КА­ЗУЄ, НА­СКІЛЬ­КИ МИ­СТЕ­ЦЬКИ ЗРО­БЛЕ­НО БУТАФОРСЬКИЙ КЛИНОК, ЯКИЙ ВИ­КО­РИ­СТО­ВУ­ЮТЬ В ОПЕ­РІ «АЇ­ДА». ВИШУКАНЕ РІ­ЗЬБЛЕ­Н­НЯ, ІНКРУСТАЦІЯ... ВЗА­ГА­ЛІ, РЕ­КВІ­ЗИТ У ТЕ­А­ТРІ МА­КСИ­МАЛЬ­НО НАБЛИЖУЮТЬ ДО ОРИ­ГІ­НА­ЛУ

АЛХІМІЯ ТЕ­А­ТРУ. ІЗ СО­ЛІ­СТА­МИ БА­ЛЕ­ТУ ЗА­ЙМА­Є­ТЬСЯ ТЕ­ТЯ­НА БЕ­ЛЕ­ЦЬКА, ПЕ­ДА­ГОГ-РЕ­ПЕ­ТИ­ТОР. ГО­ДИ­НИ ТЯЖ­КИХ ФІ­ЗИ­ЧНИХ ЗУ­СИЛЬ — І ГЛЯ­ДАЧ МИ­ЛУ­Є­ТЬСЯ НА ДИ­ВО ЛЕГ­КИ­МИ ПА АР­ТИ­СТІВ

СЬО­ГО­ДНІ ЗАЛ НА­ЦІО­НАЛЬ­НОЇ ОПЕ­РИ ВМІЩУЄ 1300 ГЛЯ­ДА­ЧІВ. ВІЛЬ­НИХ МІСЦЬ НА ВИ­СТА­ВАХ ЛИ­ША­Є­ТЬСЯ МА­ЛО — НИНІТЕАТР У ПО­ША­НІ. В ОПЕ­РУ ХО­ДЯТЬ ШКОЛЯРІІСТУДЕНТИ, ПЕН­СІО­НЕ­РИ, ДИ­ПЛО­МА­ТИ, ВІЙ­СЬКО­ВІ

ЗА ЛА­ШТУН­КА­МИ МАЛЕНЬКІТЕАТРАЛИ ЗМО­ГЛИ ПО­ТРИ­МА­ТИ У РУ­КАХ ЛУСКУНЧИКА — ГЕ­РОЯ ОДНО­ЙМЕН­НО­ГО БА­ЛЕ­ТУ ПЕ­ТРА ЧАЙ­КОВ­СЬКО­ГО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.