Со­фія Ру­со­ва: Укра­ї­на як хрест і по­кли­ка­н­ня

До 160-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня

Den (Ukrainian) - - Iсторія та «Я» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

І сто­рія Укра­ї­ни у ма­со­во­му сприйнят­ті — річ ча­сом украй аб­сур­дна. Чо­му? Хо­ча б то­му, що до­сі для ба­га­тьох на­ших спів­гро­ма­дян На­дія Круп­ська, по­при всі за­ко­ни про де­ко­му­ні­за­цію та пе­ре­йме­ну­ва­н­ня ву­лиць, — «своя», «на­ша», «ві­тчи­зня­на», «оте­че­ствен­ная» ді­я­чка, а от, ска­жі­мо, Со­фія Ру­со­ва — «чу­жа», «за­па­ден­ка», «бан­де­рів­ка». Хо­ча ре­аль­но, зви­чай­но, все не так, але ма­со­ва сві­до­мість, осо­бли­во у пев­них ре­гіо­нах кра­ї­ни, до­сі жи­ве за ра­дян­ськи­ми при­пи­са­ми...

ЯК СТА­ЮТЬ УКРА­ЇН­ЦЯ­МИ

На­дія Круп­ська і Со­фія Ру­со­ва жи­ли і пра­цю­ва­ли в одну істо­ри­чну до­бу (хо­ча Ру­со­ва й бу­ла стар­шою на 13 ро­ків). Вони бу­ли зна­ко­ви­ми по­ста­тя­ми як у по­лі­ти­ці, так і у пе­да­го­гі­ці. І їхній вне­сок був ва­го­мим у те, що ро­би­ло­ся, з одно­го бо­ку, в до­ра­дян­ській і ра­дян­ській Ро­сії, а зго­дом в СРСР, з дру­го­го — в уярм­ле­ній ім­пе­рі­єю, по­тім на ко­ро­ткий час не­за­ле­жній Укра­ї­ні, а да­лі у май­же вір­ту­аль­ній Укра­ї­ні, яку пле­ка­ли ті, хто зу­мів вря­ту­ва­ти­ся з-під ра­дян­сько­го чо­бо­та по чу­жих сві­тах. І вне­сок цей був зов­сім рі­зним, ска­за­ти б — ді­а­ме­траль­но про­ти­ле­жним.

На­дія Круп­ська, дру­жи­на Во­ло­ди­ми­ра Улья­но­ва-Ле­ні­на, по­ста­ви­ла свій оче­ви­дний хист на слу­жбу то­та­лі­тар­ній по­лі­ти­ці і так са­мо то­та­лі­тар­ній пе­да­го­гі­ці, во­на спри­я­ла утвер­джен­ню від­нов­ле­ної під ін­ши­ми пра­по­ра­ми ім­пе­рії. На­то­мість Со­фія Ру­со­ва то­ді ж стала на за­хист гно­бле­ної ім­пе­рі­єю на­ції, бра­ла участь у ді­яль­но­сті де­мо­кра­ти­чних по­лі­ти­чних сил та ор­га­ні­за­цій, до­кла­ла зу­силь до тво­ре­н­ня су­ча­сної на­ціо­наль­ної пе­да­го­гі­ки.

Со­фія Ру­со­ва на­ро­ди­ла­ся 18 лю­то­го 1856 ро­ку у ро­дин­но­му ма­є­тку Оле­шні на пів­но­чі Чер­ні­гів­щи­ни. Її ба­тько Фе­дір Лінд­форс був за по­хо­дже­н­ням обру­сі­лим шве­дом, а ма­ти Ан­на Жар­ве — фран­цу­жен­кою. Від дев’яти ро­ків Со­фія ме­шка­ла у Ки­є­ві і тут за­кін­чи­ла гім­на­зію. Ра­зом із сво­єю се­строю Ма­рі­єю во­на за­сну­ва­ла пер­ший у мі­сті ди­тя­чий са­док, а зго­дом — і шко­лу для до­ро­слих.

У ві­сім­над­цять ро­ків Со­фія пе­ре­їха­ла до Санкт-Пе­тер­бур­гу і там не­вдов­зі взя­ла шлюб з укра­їн­ським етно­гра­фом та фоль­кло­ри­стом Оле­ксан­дром Ру­со­вим. Ра­зом із чо­ло­ві­ком во­на го­ту­ва­ла пов­ний текст «Ко­бза­ря» Та­ра­са Шев­чен­ка у двох то­мах до ви­да­н­ня у Пра­зі. За де­який час по­друж­жя осе­ли­ло­ся на ху­то­рі бі­ля Бор­зни на Чер­ні­гів­щи­ні, Со­фія пра­цю­ва­ла там аку­шер­кою, пі­зні­ше во­на вчи­те­лю­ва­ла у шко­лі в Оле­шні.

1881 ро­ку Ру­со­ву бу­ло за­а­ре­што­ва­но за зв’яз­ки з на­ро­до­воль­ця­ми і після звіль­не­н­ня по­стій­но пе­ре­бу­ва­ла під на­гля­дом по­лі­ції. Во­на пра­цю­ва­ла в укра­їн­ських гро­ма­дах Ки­є­ва, Оде­си, Хар­ко­ва, Херсона, Чер­ні­го­ва, Пол­та­ви, ор­га­ні­зо­ву­ва­ла укра­їн­ські школи, очо­лю­ва­ла учи­тель­ську спіл­ку.

1902 ро­ку по­лі­ція ви­се­ли­ла Ру­со­вих з Укра­ї­ни, вони осе­ли­ли­ся у Пе­тер­бур­зі й по­вер­ну­ли­ся до Ки­є­ва тіль­ки че­рез шість ро­ків. Со­фія ви­кла­да­ла тут пе­да­го­гі­ку на Ви­щих жі­но­чих кур­сах і у Фре­бе­лів­сько­му пе­да­го­гі­чно­му ін­сти­ту­ті та фран­цузь­ку мо­ву у Ко­мер­цій­но­му ін­сти­ту­ті, ви­да­ва­ла пе­да­го­гі­чний жур­нал «Сві­тло».

«Кай­да­ни по­не­во­ле­н­ня не так лег­ко ски­да­ю­ться, вчо­ра­шні ра­би не ста­ють одра­зу сві­до­мим гро­ма­дян­ством. Для та­кої ве­ли­кої змі­ни по­трі­бен не тіль­ки час, що зав­жди по­су­ває на­пе­ред роз­ви­ток гро­ма­ди й осо­би від­по­від­но ви­мо­гам твор­чо­го жи­т­тя — по­трі­бне ви­хо­ва­н­ня, що тіль­ки й має змо­гу да­ти нам но­ве гро­ма­дян­ство». Так пи­са­ла пе­да­гог Со­фія Ру­со­ва. Ру­со­ва зна­ла, про що пи­ше — вони з чо­ло­ві­ком за по­хо­дже­н­ням не бу­ли етні­чни­ми укра­їн­ця­ми, про­те як і чи­ма­ло їхніх осві­че­них су­ча­сни­ків, ор­га­ні­чно уві­йшли в укра­їн­ське се­ре­до­ви­ще; тут ді­яв, серед ін­ших, і чин­ник ви­хо­ва­н­ня (са­ми­ми об­ста­ви­на­ми жи­т­тя), і са­мо­ви­хо­ва­н­ня. Оле­ксандр Ру­сов був членом «ста­рої Гро­ма­ди» від її по­ча­тку і так са­мо пе­ре­слі­ду­вав­ся цар­ською вла­дою са­ме за свою укра­їн­ськість. Бу­ло їх у «ста­рій Гро­ма­ді» ба­га­то — осо­би­сто­стей із від­най­де­ним укра­їн­ським ко­рі­н­ням або із сві­до­мо обра­ною українською іден­ти­чні­стю. На­зві­мо де­кіль­ка хре­сто­ма­тій­них ді­я­чів: Во­ло­ди­мир Ан­то­но­вич, Віль­гельм Бе­рен­штам, Ми­ко­ла Зі­бер, Та­дей Риль­ський, Все­во­лод Ру­бін­штейн... А по­ряд із ни­ми зав­жди бу­ло ку­ди біль­ше «зем­ля­чків»-ма­ло­ро­сів, при­хиль­ни­ків укра­їн­ських пі­сень під чар­ку та га­лу­шки, і во­дно­час вір­них слуг ім­пе­рії, то­ді цар­ської, а зго­дом ра­дян­ської...

ШЛЯХ В УКРА­ЇН­СЬКУ РЕВОЛЮЦІЮ

Син Со­фії та Оле­ксан­дра Ру­со­вих Ми­хай­ло став 1900 ро­ку одним із за­снов­ни­ків Ре­во­лю­цій­ної укра­їн­ської пар­тії (РУП), він — ра­зом із Ми­ко­лою Мі­хнов­ським — об­сто­ю­вав ви­ра­зно не­за­ле­жни­цькі по­зи­ції. Але тяж­ка хво­ро­ба й смерть 1909 ро­ку обір­ва­ли жи­т­тя ці­єї мо­ло­дої людини, якій бу­ло ли­ше май­же 30...

По смер­ті си­на на кіль­ка ро­ків Со­фія Ру­со­ва від­хо­дить від актив­ної ді­яль­но­сті. Але от на ка­лен­да­рі — 1917 рік. На­стає но­ва до­ба. Со­фія Ру­со­ва, по­при свій уже не юний вік, бе­ре актив­ну участь в Укра­їн­ській ре­во­лю­ції. Її оби­ра­ють до Цен­траль­ної Ра­ди, по­тім — до по­стій­ної ді­ю­чо­го ор­га­ну ЦР — Ма­лої Ра­ди (там бу­ло тіль­ки двоє жінок-де­пу­та­ток). Да­лі Ру­со­ва очо­лю­ва­ла уря­до­вий де­пар­та­мент до­шкіль­ної та по­за­шкіль­ної освіти, за­йма­ла­ся укра­ї­ні­за­ці­єю шкіл, ви­кла­да­ла пе­да­го­гі­ку у Кам’янець-По­діль­сько­му уні­вер­си­те­ті.

1922 ро­ку во­на зму­ше­на бу­ла емі­гру­ва­ти з УСРР. У ли­сті до рі­дних во­на пи­са­ла: «Про­щай, рі­дна, до­ро­га Укра­ї­но. Ки­даю те­бе з одним пал­ким ба­жа­н­ням усі свої ста­рі си­ли від­да­ти на ви­зво­ле­н­ня Тво­го на­ро­ду, щоб зно­ву пи­ша­ла­ся Ти й во­лею, і на­у­кою, і ба­гат­ством»..

Ру­со­ва, пра­цю­ю­чи в Укра­ї­ні і в емі­гра­ції, ство­ри­ла вла­сну си­сте­му на­ціо­наль­но­го ви­хо­ва­н­ня, во­на бу­ла автором бу­ква­ря, шкіль­них під­ру­чни­ків з гео­гра­фії та фран­цузь­кої мо­ви. Серед її на­у­ко­вих праць — тво­ри з пе­да­го­гі­ки та сту­дії з твор­чо­сті Го­го­ля, Ско­во­ро­ди, Шев­чен­ка, Та­го­ра, Оле­ся, Дра­го­ма­но­ва та Кві­тки­Основ’янен­ка. Ру­со­ва бу­ла також спів­за­снов­ни­цею укра­їн­сько­го жі­но­чо­го ру­ху, очо­лю­ва­ла Укра­їн­ську на­ціо­наль­ну жі­но­чу ра­ду та Все­сві­тній со­юз укра­ї­нок. Її книж­ка «На­ші ви­зна­чні жін­ки» стала одним із пер­ших до­слі­джень твор­чо­сті укра­їн­ських пи­сьмен­ниць.

Із 1922 ро­ку Со­фія Ру­со­ва ме­шка­ла у Га­ли­чи­ні, по­тім у Ві­дні та Пра­зі, ви­кла­да­ла там пе­да­го­гі­ку в Укра­їн­сько­му пе­да­го­гі­чно­му ін­сти­ту­ті. Во­на по­мер­ла у ві­сім­де­сят чо­ти­ри ро­ки у Пра­зі 5 лю­то­го 1940 ро­ку.

За­га­лом, до­ля Со­фії Ру­со­вої на емі­гра­ції скла­ла­ся не так і по­га­но. Як­би во­на ли­ши­ла­ся в УРСР, на­пев­не їй би був пря­мий шлях що­най­мен­ше на ла­ву під­су­дних у процесі СВУ. Хо­ча, зви­чай­но ж, не по­чу­ва­ла­ся во­на ду­же ком­фор­тно в Га­ли­чи­ні, а зго­дом у Пра­зі, бо ж пра­гну­ла пра­цю­ва­ти для не­за­ле­жної Укра­їн­ської дер­жа­ви. Однак те, що во­на всти­гла зро­би­ти, вві­йшло до золотого фон­ду укра­їн­ської пе­да­го­гі­ки і ви­яви­ло­ся по­трі­бним тим по­дви­жни­кам, які по­ча­ли роз­ви­ва­ти цю пе­да­го­гі­ку вже то­ді, коли Укра­ї­на стала не­за­ле­жною.

ЗА ЧЕСТЬ ЛЮД­СЬКУ І НА­ЦІО­НАЛЬ­НУ

Був один епі­зод в емі­гра­цій­ній ді­яль­но­сті Со­фії Ру­со­вої, на який вар­то звер­ну­ти осо­бли­ву ува­гу. Коли до Єв­ро­пи по­ча­ли ма­со­во над­хо­ди­ти звіс­тки про стра­шний го­ло­до­мор у Ра­дян­ській Укра­ї­ні, 15 лю­то­го 1933 ро­ку Укра­їн­ська на­ціо­наль­ної жі­но­ча ра­да у Пра­зі ви­да­ла ві­до­зву до всіх на­ро­дів сві­ту, щоб вони звер­ну­ли ува­гу на жа­хли­вий стан на­се­ле­н­ня в Укра­ї­ні, щоб Мі­жна­ро­дний Чер­во­ний Хрест при­йшов на до­по­мо­гу го­ло­ду­ю­чим. За­яву під­пи­са­ла про­фе­сор Со­фія Ру­со­ва, го­ло­ва На­ціо­наль­ної ра­ди жінок Укра­ї­ни.

«Укра­їн­ські жін­ки, об’єд­на­ні на емі­гра­ції в На­ціо­наль­ній жіночій ра­ді, без­силь­ні по­да­ти не­ща­сно­му на­се­лен­ню жо­дну до­по­мо­гу. Укра­їн­ська емі­гра­ція ві­дго­ро­дже­на від сво­го на­ро­ду стра­шним біль­шо­ви­цьки­ми за­го­ро­жа­ми... На­ша ко­ре­спон­ден­ція з рі­дни­ми на­кли­кає на них жор­сто­кі пе­ре­слі­ду­ва­н­ня. Ми не мо­же­мо по­сла­ти кі­ло ри­жу, хо­ча б і за ту ве­ли­че­зну ці­ну, яку вста­но­ви­ли са­мі боль­ше­ви­ки, гра­ю­чи­ся з го­ло­дним лю­дом, як кіт з ми­шою, щоб не під­ве­сти на­ших рі­дних, на­ших се­стер та їх ді­тей під стра­шні ка­ри. Ми мо­же­мо ли­ше прав­ди­во осві­дом­лю­ва­ти куль­тур­ний світ з ти­ми стра­хо­ви­ща­ми, що про­ва­дя­ться по­за ти­ми му­ра­ми», — це сло­ва Со­фії Ру­со­вої, ска­за­ні нею про Го­ло­до­мор.

А На­дія Круп­ська у цей са­мий час за­кли­ка­ла ра­дян­ських піо­не­рів бра­ти при­клад з Пав­ли­ка Мо­ро­зо­ва, який усла­вив­ся сво­ї­ми до­но­са­ми в ГПУ на ба­тька-»кур­ку­ля» та ін­ших ро­ди­чів. До­ля Круп­ської на­че скла­ла­ся зна­чно кра­ще, ніж у Ру­со­вої. Член ВЦІКу (біль­шо­ви­цько­го ква­зі­пар­ла­мен­ту), за­сту­пни­ця нар­ко­ма освіти, член ЦК ВКП(б), ав­тор­ка де­ся­тків кни­жок і бро­шур, удо­ва ледь не обо­жне­но­го «за­снов­ни­ка пер­шої у сві­ті со­ці­а­лі­сти­чної дер­жа­ви» — і якась там по­лі­ти­чна емі­гран­тка. Але чи мо­гла Круп­ська ска­за­ти щось зна­чу­ще без сан­кції «зго­ри», з бо­ку ЦК, а ре­аль­но — з бо­ку Ста­лі­на? Ні. Во­на спро­бу­ва­ла бу­ло зро­би­ти це у се­ре­ди­ні 1920-х, але «вождь тру­дя­щих» так на неї ци­тькнув, що во­на зі­щу­ли­ла­ся і до кін­ця жи­т­тя у 1939 ро­ці слу­хня­но ви­ко­ну­ва­ла всі його на­ка­зи. А Со­фія Ру­со­ва бу­ла і за­ли­ши­ла­ся віль­ною лю­ди­ною.

Дов­ге жи­т­тя Со­фії Ру­со­вої бу­ло по-справ­жньо­му по­дви­жни­цьким. Пер­ші ди­тсад­ки ра­зом із се­строю Ма­рі­єю во­на за­сну­ва­ла у 15 ро­ків. От­же, за тим бу­ло ще 69 ро­ків не­пе­рерв­ної і плі­дної пра­ці на пе­да­го­гі­чній ни­ві. І не тіль­ки вла­сне на пе­да­го­гі­чній, а так са­мо і на дер­жав­ни­цькій. Гро­мад­ською, а по­ча­сти, оче­ви­дно, і дер­жав­ною ді­яль­ні­стю мо­жна вва­жа­ти її го­ло­ву­ва­н­ня в Укра­їн­ській на­ціо­наль­ній жіночій ра­ді, — оче­ви­дно, пер­шій по-справ­жньо­му мас­шта­бній і впли­во­вій укра­їн­ській жіночій ор­га­ні­за­ції.

Оче­ви­дно, після ска­за­но­го бу­ло ба­наль­ним ще раз го­во­ри­ти про те, що Ру­со­ва по­ка­за­ла урок справ­жньо­го слу­жі­н­ня сво­є­му на­ро­до­ві. Який при цьо­му став «сво­їм» з її вла­сно­го ви­бо­ру, з усві­дом­ле­но­го мо­раль­но­го обов’ яз­ку, бо ж бу­ла во­на за ба­тьком швед­кою, за ма­тір’ю фран­цу­жен­кою. Це ма­ло б ста­ти за­сто­ро­гою тих «па­трі­о­тів», хто ду­же лю­бить за­ла­зи­ти в ро­до­во­ди тих чи ін­ших ді­я­чів сучасності чи ми­нув­ши­ни до во­сьмо­го ко­лі­на, ви­шу­ку­ю­чи са­ме там укра­їн­ськість чи не­укра­їн­ськість. Але справ­жня укра­їн­ськість є спра­вою вчин­ків, спра­вою гро­ма­дян­ської по­зи­ції, а не спра­вою кро­ві.

Ни­ні ма­ють ще­зну­ти ті де­кіль­ка ву­лиць На­дії Круп­ської, які бу­ли на ма­пі Ки­є­ва (і на Лі­во­му бе­ре­зі, й у тих се­ли­щах, які бу­ло при­єд­на­но до Ки­є­ва під час роз­ши­ре­н­ня мі­ської ме­жі). У сто­ли­ці, на­ре­шті, з’яви­ла­ся і ву­ли­ця Со­фії Ру­со­вої. її ім’ям на­зва­ні також ву­ли­ці у Чер­ні­го­ві та Ко­ве­лі. І все! На­то­мість ім’я Круп­ської до­сі ще­дро ря­сніє на ма­пі Укра­ї­ни та у її на­се­ле­них пун­ктах...

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної пошти (e-mail): master@day.kiev.ua

ФОТО З САЙТА RUSOVA.AT.UA

СО­ФІЯ РУ­СО­ВА СВІ­ДО­МО ОБРА­ЛА СЛУ­ЖІ­Н­НЯ УКРА­Ї­НІ, ЇЇ НА­РО­ДО­ВІ, ЇЇ НА­ЦІО­НАЛЬ­НО­МУ ВІ­ДРО­ДЖЕН­НЮ СПРА­ВОЮ СВО­ГО ЖИ­Т­ТЯ. НА ФОТО — З СЕ­СТРОЮ МА­РІ­ЄЮ

ЮВІ­ЛЕЙ­НУ МОНЕТУ НБУ ПРИ­СВЯ­ЧЕ­НО

СО­ФІЇ РУСОВІЙ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.