«Дім му­дро­сті» кня­зя Яро­сла­ва:

Со­фій­ська Оран­та — сті­на не­по­ру­шна

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - По­ча­ток. Про­дов­же­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сторінки «Укра­ї­на Incognita» Ве­ду­чий сторінки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

По­сі­я­ні Во­ло­ди­ми­ром Ве­ли­ким зер­на хри­сти­ян­сько­го бла­го­вір’я вже в пер­шій тре­ти­ні ХІ сто­лі­т­тя зі­йшли ще­дри­ми по­сі­ва­ми. Їх­дбай­ли­вим при­мно­жу­ва­чем став йо­го на­сту­пник на ки­їв­сько­му пре­сто­лі — князь Яро­слав Му­дрий. Пер­ший ру­ський за по­хо­дже­н­ням ки­їв­ський ми­тро­по­лит Іларіон у сво­є­му слав­но­зві­сно­му тво­рі «Сло­во про за­кон і бла­го­дать», ви­го­ло­ше­но­му ним над мо­ги­лою Во­ло­ди­ми­ра, зга­ду­ю­чи сла­ве­тні ді­ла Яро­сла­ва, під­кре­слю­вав, що той «не по­ру­шує тво­їх, Во­ло­ди­ми­ре, уста­вів, а ли­ше утвер­джує, не змен­шує основ тво­го бла­го­вір’я, а тіль­ки збіль­шує їх. Не го­во­ря­чи, а ді­ю­чи, він до­кін­чив це, що бу­ло не­до­кін­че­не, як Со­ло­мон ді­ла Да­ви­до­ві».

Мо­ло­да київська хри­сти­ян­ська куль­ту­ра, що роз­ви­ва­ла­ся в ті­ні сво­єї на­вчи­тель­ки Ві­зан­тії, до­во­лі швид­ко опа­ну­ва­ла цін­но­сті пра­во­слав­ної ци­ві­лі­за­ції. За­са­дни­чим для ві­зан­тій­ської тео­ло­гії й лі­тур­гії був культ Ма­рії Ді­ви. В ек­зе­ге­ти­чній те­чії, яку за­сну­вав у схі­дно­му хри­сти­ян­стві Єфрем Си­рін у V ст., Бо­го­ма­тір осми­слю­ва­ла­ся як цен­траль­ний образ у Спа­сен­но­му пла­ні Бо­га. Слід за­зна­чи­ти, що Єфрем був ав­то­ром оди­над­ця­ти мо­ли­тов до Бо­го­ро­ди­ці За­сту­пни­ці. Ефе­ський со­бор 431 р. утвер­див вша­ну­ва­н­ня Ма­рії як Бо­го­ро­ди­ці, за­по­ча­тку­вав­ши це у цер­ков­ній пра­кти­ці. Від­то­ді почала скла­да­ти­ся при­свя­че­на їй гім­но­гра­фія та роз­ви­ва­ти­ся від­по­від­на іко­но­гра­фія. По­ша­ну­ва­н­ня Бо­го­ро­ди­ці на Ру­сі утвер­джу­є­ться одно­ча­сно із за­про­ва­дже­н­ням хри­сти­ян­ства.

Збу­до­ва­ний хре­сти­те­лем Ру­сі ки­їв­ський Пер­шо­храм — Де­ся­тин­на цер­ква, за­кла­де­на у трав­ні 989 р., бу­ла при­свя­че­на свя­тій Бо­го­ро­ди­ці, що ви­зна­ча­ло й від­по­від­ну про­гра­му її вну­трі­шньо­го оздо­бле­н­ня. Уро­чи­сте освя­че­н­ня хра­му від­бу­ло­ся та­кож у трав­ні 995/996 р. Во­ло­ди­мир, за свід­че­н­ням «По­ві­сті вре­мен­ни­хліт», гран­діо­зно­го лі­то­пи­сно­го зво­ду по­ча­тку ХІ сто­лі­т­тя, «спра­вив то­ді пра­зник ве­ли­кий у той день бо­я­рам, і стар­цям град­ським, і вбо­гим роз­дав ба­га­то до­бра» і склав мо­ли­тов­ну по­дя­ку Бо­гу: «Го­спо­ди Бо­же ! По­глянь із не­бес, і по­бач, і одві­дай сад свій, і зро­би, щоб те, що на­са­ди­ла де­сни­ця твоя, лю­ди сії но­вії, сер­це яки­хти на­вер­нув єси до істи­ни, мо­гли пі­зна­ти те­бе, істин­но­го Бо­га. І по­глянь ти на цер­кву оцю, що спо­ру­див я, не­до­стой­ний раб твій, на честь ма­те­рі, яка по­ро­ди­ла те­бе, і прі­сно ді­ви Ма­рії Бо­го­ро­ди­ці. І якщо по­мо­ли­ться хто в цер­кві сій, то по­чуй ти мо­ли­тву йо­го і од­пу­сти всі грі­хи ра­ди пре­чи­стої Бо­го­ро­ди­ці» .

Лі­то­пи­сна мо­ли­тва кня­зя Во­ло­ди­ми­ра, на дум­ку фа­хів­ців, пев­ною мі­рою ко­ре­спон­ду­є­ться з ре­а­лі­я­ми вну­трі­шньо­го оздо­бле­н­ня хра­му. Йде­ться про ви­ко­ри­ста­н­ня кон­стан­ти­но­поль­ської си­сте­ми роз­пи­сів, за якою в ку­по­лі мі­стив­ся образ Пан­то­кра­то­ра, а кон­ху вів­тар­ної апси­ди при­кра­ша­ла по­стать Бо­го­ма­те­рі-Оран­ти з під­ня­ти­ми до го­ри ру­ка­ми. Пре­столь­ним свя­том Де­ся­тин­ної цер­кви, ймо­вір­но, бу­ло Успі­н­ня Бо­го­ро­ди­ці. Не­ви­пад­ко­во го­лов­ною свя­ти­нею хра­му бу­ла дав­ня, во­че­видь гре­цько­го пи­сьма, чу­до­твор­на іко­на Бо­го­ро­ди­ці, ви­ве­зе­на Во­ло­ди­ми­ром ра­зом з ін­ши­ми «тро­фе­я­ми ві­ри» із гре­цько­го Хер­со­на (дав­ньо­ру­ський Кор­сунь, ан­ти­чний Хер­со­нес на бе­ре­зі Чор­но мо­ря в Кри­му), че­рез що во­на ще на­зи­ва­ла­ся Кор­сун­ською.

Ві­зан­тій­ський образ Бо­го­ро­ди­ці був ба­га­то­пла­но­вим у сво­ї­хри­сах . Крім вті­ле­но­го у ньо­му іде­а­лу цар­стве­но­сті, су­ро­вої чер­не­чої ви­трим­ки, са­мо­вла­да­н­ня й роз­су­дли­во­сті Бо­го­ро­ди­ця по­стає у сво­їй не­по­хи­тній во­їн­ській мі­ці. На гре­цько­му Сході й ла­тин­сько­му За­хо­ді її услав­лю­ва­ли як «Ца­ря­щую над би­тва­ми Пол­ко­во­ди­цю» чи «Вз­бран­ная Во­е­во­да по­бе­ди­тель­ная, яко избав­ля­ше­ся от злых » . Та­ке сприйня­т­тя Бо­го­ро­ди­ці як за­сту­пни­ці сфор­му­ва­лось у Ві­зан­тії у зв’яз­ку з куль­том Вла­херн­ської Бо­жої Ма­те­рі, якій при­пи­су­ва­ли чу­де­сне вря­ту­ва­н­ня Цар­го­ро­да від ру­сів у 866 р.

Як спо­ві­щає «По­вість вре­мен­них літ», «У рік 6374 (866) ру­шив Аскольд і Дір на гре­ків, і при­йшов ту­ди... Цар­го­род дво­ма­ста­ми ко­ра­блів ото­чи­ли». Ру­си вда­ло обра­ли час для вій­сько­вої ви­пра­ви. Ві­зан­тій­ський ім­пе­ра­тор Ми­хай­ло був то­ді у да­ле­ко­му вій­сько­во­му по­хо­ді, че­рез що у Цар­го­ро­ді не за­ли­ши­ло­ся до­ста­тньо во­їв, зда­тних­да­ти рі­шу­чу від­січ ру­сам. Отри­мав­ши звіс­тку про обло­гу Цар­го­ро­да, ім­пе­ра­тор спі­шно по­вер­та­є­ться до столь­но­го гра­да ім­пе­рії й з ве­ли­ки­ми тру­дно­ща­ми проби­ра­є­ться у мі­сто. Гре­кам зда­ва­ло­ся, що по­раз­ка не­ми­ну­ча. Вся на­дія бу­ла ли­ше на Бо­га. За­чи­нив­шись у цер­кві свя­тої Бо­го­ро­ди­ці Вла­херн­сько­го мо­на­сти­ря, ім­пе­ра­тор ра­зом із па­трі­ар­хом Фо­ті­єм ці­лу ніч тво­ри­ли мо­ли­тви. А ко­ли під ра­нок зі спів­а­ми во­ни ви­не­сли бо­же­ствен­ну ри­зу свя­тої Бо­го­ро­ди­ці й обмо­чи­ли її в мо­рі, одра­зу зня­ла­ся ша­ле­на бу­ря з ві­тром, і зно­ву ста­ли на мо­рі ве­ли­кі хви­лі. Ко­ра­блі «без­бо­жної» Ру­сі роз­ме­та­ло і по­би­ло їхтак, що ма­ло хто із тих ру­сів ви­ба­вив­ся не­у­шко­дже­ним із та­кої бі­ди.

Бо­го­ро­ди­ця бу­ла за­галь­но­цер­ков­ною ем­бле­мою Кон­стан­ти­но­по­ля. І це не­ви­пад­ко­во, адже у цьо­му мі­сті на­ра­хо­ву­ва­ло­ся біль­ше трид­ця­ти хра­мів, при­свя­че­них Бо­го­ро­ди­ці. Ли­бонь, са­ме то­му май­же на усі­хбул­ла­хцар­го­род­ськи­хпа­трі­арх ів, по­чи­на­ю­чи від Фо­тія (877 — 886 рр.) й за­кін­чу­ю­чи Єфи­мі­єм (1410 — 1416 рр.), мі­сти­ло­ся зо­бра­же­н­ня Бо­го­ма­те­рі (за­зви­чай на пов­ний зріст із не­мов­лям на ру­ках). Так са­мо на пе­ча­тка­хки­їв­ськи­хми­тро­по­ли­тів від по­ча­тку ХІІ ст. (за ми­тро­по­ли­та Ми­ко­лая) зни­ка­ють їхні особисті ем­бле­ми, а на змі­ну їм, за спо­сте­ре­же­н­ням фа­хів­ців, при­хо­дить зо­бра­же­н­ня Бо­го­ма­те­рі. Кон­стан­ти­но­поль ша­но­бли­во на­зи­ва­ли гра­дом Бо­го­ро­ди­ці. На­при­клад, у «Сло­ві на по­кла­де­н­ня ри­зи Бо­го­ро­ди­ці у Вла­хер­нах, скла­де­но­му в дру­гій по­ло­ви­ні ІХ ст. й ви­го­ло­ше­но­му у 866 — 867 рр. хар­то­фі­ла­ксом кон­стан­ти­но­поль­ської свя­тої Со­фії Ге­ор­гі­єм, під­кре­слю­є­ться, що «цей цар­ствен­ний і бо­го­хра­ни­мий град по­ви­нен із по­хва­лою на­зи­ва­ти­ся « гра­дом Бо­го­ро­ди­ці » . Усю­ди на зем­лі, де про­ві­ще­на бу­ла та­ї­на Бо­га Сло­ва, Бо­го­ро­ди­цю, яка Йо­го на­ро­ди­ла, по­стій­но оспі­ву­ють і хва­лять, ні­би Во­на сприйня­ла в се­бе ра­зом усю гла­ву бо­же­ствен­но­го очо­ло­ві­че­н­ня. Але цей цар­град має не­аби­яку на­си­че­ність по вся­ко­му мі­сці: у стіль­кохх ра­ма­хта мо­ли­тов­них бу­дин­ка­хБо­го­ро­ди­ця про­слав­ля­є­ться, на­тхнен­но вша­но­ву­є­ться або ча­сто ви­хва­ля­є­ться все­чи­сте ім’я Її, і во­но спра­ве­дли­во вва­жа­є­ться сті­ною і за­бра­лом по­ря­тун­ку (ви­ді­ле­но мною. — Авт.). Все мі­сто так і сяє й під­но­си­ться в цій кра­сі».

Вла­херн­ський культ і вша­ну­ва­н­ня Бо­го­ро­ди­ці як за­хи­сни­ці гра­да на­бу­ли по­ши­ре­н­ня і на Ру­сі, що ви­яв­ля­ло­ся в тра­ди­ції хра­мо­бу­дів­ни­цтва та їх са­краль­ній се­ман­ти­ці. У по­лі­ти­чній тео­ло­гії хри­сти­ян­сько­го се­ре­дньо­віч­чя ідея мі­сько­го ула­шту­ва­н­ня бу­ла не­від’єм­ною ча­сти­ною по­бу­до­ви Хри­сти­ян­сько­го Цар­ства. Мі­сто уяв­ля­ло­ся по­до­бою, імі­та­ці­єю чи своє­рі­дною іко­ною Раю/Гра­да Не­бе­сно­го і в си­лу цьо­го — про­ві­ще­н­ням ві­чно­го Гра­да. При­зна­че­н­ням Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­сла­ви­ча та йо­го си­на Яро­сла­ва бу­ло вті­ли­ти цей ур­ба­ні­сти­чний іде­ал у йо­го зем­них фор­мах.

Зве­де­ні Яро­сла­вом між 1036 і 1051 рр. де­рев’яні й зем­ля­ні обо­рон­ні укрі­пле­н­ня із Зо­ло­ти­ми во­ро­та­ми, ми­тро­по­ли­чий ка­фе­драль­ний со­бор свя­тої Со­фії, на­дбрам­на цер­ква свя­тої Бо­го­ро­ди­ці, Ге­ор­гі­єв­ський та Іри­нин­ський мо­на­сти­рі об’єд­ну­ва­ли, як уяв­ля­є­ться, ці­ле­спря­мо­ва­ний, ра­ціо­наль­но спла­но­ва­ний за­дум по­бу­до­ви на бе­ре­га­хДні­пра цар­го­род­ської вер­сії гра­да Бо­го­ро­ди­ці. Ми­тро­по­лит Іларіон, услав­лю­ю­чи бу­дів­ни­чу ді­яль­ність Яро­сла­ва, ствер­джу­вав, що той «слав­ний го­род Ки­їв ве­лич­чю по­крив не­на­че він­цем. Лю­дей і го­род сей від­дав все­слав­ній, ско­рій на по­міч хри­сти­я­нам, Свя­тій Бо­го­ро­ди­ці, що Їй він цер­кву збу­ду­вав на Ве­ли­ки­хво­ро­тахв ім’я пер­шо­го го­спод­сько­го пра­зни­ка — свя­то­го Бла­го­ві­ще­н­ня».

По­ві­дом­ля­ю­чи про бу­дів­ни­цтво Яро­сла­вом кам’яної цер­кви свя­тої Бо­го­ро­ди­ці Бла­го­ві­ще­н­ня на Зо­ло­ти­хВо­ро­тах , ста­ро­ки­їв­ський лі­то­пи­сець та­кож за­ува­жує, що він для то­го її спо­ру­див, щоб «да­ва­ти зав­ше ра­дість го­ро­ду сьо­му свя­тим Бла­го­ві­ще­н­ням Го­спо­днім і мо­ли­твою свя­тої Бо­го­ро­ди­ці та ар­хан­ге­ла Гав­ри­ї­ла». Золоте сяй­во, яке ви­про­мі­ню­ва­ли над мі­стом ба­ні на­дбрам­ної цер­кви Бо­го­ро­ди­ці Бла­го­ві­ще­н­ня, яв­ля­ло со­бою образ по­ло­ме­ні­ю­чо­го по­ли­ску Бо­жої сла­ви. Хри­сти­ян­ська ме­та­фі­зи­ка сві­тла бу­ла іє­рар­хі­чною за сво­єю при­ро­дою. Спо­лу­ча­ю­чи в со­бі ем­бле­ма­ти­ку сон­ця і зо­ло­та, во­на пер­со­ні­фі­ку­є­ться на­сам­пе­ред в обра­зі Ісу­са Хри­ста як істин­но­го Пра­ве­дно­го Царя, чи Пра­ве­дно­го Сон­ця. У хри­сто­ло­гії сон­це є та­кож сим­во­лом і атри­бу­том Бо­го­ро­ди­ці. Не­від­діль­но пов’яза­ні з її обра­зом Зо­ло­ті Во­ро­та се­ре­дньо­ві­чно­го Ки­є­ва сим­во­лі­зу­ва­ли ці­лі­сність і не­при­сту­пність хри­сти­ян­сько­го мі­ста. Ці­ка­во від­зна­чи­ти, що у схі­дно­слов’ян­сько­му фоль­кло­рі са­ме Бо­го­ро­ди­ця ви­сту­пає мі­фо­ло­гі­чним охо­рон­цем во­ріт: «...На схи­лі не­ба, ви­ще мі­ста (ні на не­бі, ні на зем­лі) сто­їть зо­ло­тий бу­ди­нок або за­мок. У схі­дній сто­ро­ні з не­бес сто­їть срі­бна дра­би­на, по якій схо­дить Ма­ти Пре­свя­та Бо­го­ро­ди­ця із зо­ло­ти­ми клю­ча­ми, з шов­ко­ви­ми по­яса­ми від­кри­ва­ти во­ро­та».

До­мі­нан­тною спо­ру­дою « го­ро­да Яро­сла­ва» се­ре­дньо­ві­чно­го Ки­є­ва став мо­ну­мен­таль­ний храм свя­тої Со­фії — Дім Му­дро­сті. Він був збу­до­ва­ний Яро­сла­вом «на свя­тість и освя­че­н­ня» Ки­є­ва­гра­да. Та­кої, мов­ля­чи сло­ва­ми ми­тро­по­ли­та Іла­ріо­на, «по­ди­ву гі­дної й слав­ної цер­кви се­ред усі­хнав­ко­ли­шні­хкра­їн, що ін­шої та­кої не зна­йти в цій пів­ні­чній по­ло­ви­ні зем­лі від сходу й до за­хо­ду».

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Во­ло­ди­мир РИЧКА, про­фе­сор, до­ктор істо­ри­чних на­ук

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.