Про­гу­лян­ка без на­ву­шни­ків

Ве­ли­ка Жи­то­мир­ська ні­би тро­хи в ті­ні, а да­рем­но

Den (Ukrainian) - - Репортаж «дня» - Лю­дми­ла ЗАСЄДА Фо­то Сер­гія П’ЯТЕРИКОВА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Ка­лей­до­скоп не­хи­трих сю­же­тів, бе­не­фіс пі­кан­тни­хі­сто­рій та мі­фів при­хо­ву­ють утом­ле­ні фа­са­ди ву­ли­ці, а її по­двій­не жи­т­тя — в то­му, що не роз­пе­ще­на во­на ані єв­ро­пей­ською чи­сто­тою, ані онов­ле­ни­ми про­ду­ма­ни­ми «при­ки­да­ми». Сум­на ра­дість і ра­ді­сний сму­ток ще й у тім, що зав­жди при­тя­гу­ва­ла во­на сю­ди твор­чи­хлю­дей, на­ди­ха­ла їх. От­же, є в цьо­му ку­то­чку щось та­ке, хоч сьо­го­дні — по фа­кту — ву­зень­ка смуж­ка ву­ли­ці май­же пов­ні­стю забрала всі бо­ну­си у пе­ре­хо­жих. Зви­чай­но, і за до­по­мо­гою ма­шин, яких, не­зва­жа­ю­чи на ві­чну кри­зу, стає все біль­ше. Жи­ву­чи не­по­да­лік, пре­кра­сно знаю рі­зни­цю у від­чу­т­тях: одна спра­ва — що­ден­на ро­бо­ча ву­ли­ця, якою пра­гнеш швид­ко про­біг­ти, осо­бли­во, взим­ку, по­бо­ю­ю­чись «по­ці­лун­ку» не­нав­ми­сної бу­руль­ки, адже пам’ятаю, про­сли­зну­ти убік не вда­сться — скрізь ма­ши­ни.

■ Ін­ша річ, ко­ли ти ви­бра­ла день і ска­за­ла со­бі — сьо­го­дні на­со­ло­джу­ва­ти­му­ся бу­дин­ка­ми і істо­рі­я­ми Великої «баб­ці» і не по­мі­ча­ти­му ані гур­ко­ту тра­си, ані за­бру­дне­но­сті та­ки­хви­со­ко­рів­не­ви­хфа­са­дів, ані пи­лу і за­га­зо­ва­но­сті. До то­го ж не­мо­жли­во не уло­ви­ти — це, ма­буть, одна з най­більш по­зна­че­ни­хрі­зни­ми та­бли­чка­ми ком­плі­мен­тів ву­ли­ця, вла­сне ка­жу­чи, май­же ко­жен її бу­ди­нок. Свої не­зви­чай­ні ор­де­ни не­се во­на до­во­лі спо­кій­но — адже від них не хо­ло­дно, не жар­ко. Ти­ту­ли окре­мо, що­ден­не жи­т­тя у зви­чно­му ри­тмі — окре­мо. Курс на не­ма­те­рі­аль­ні акти­ви: со­ці­аль­ну мо­біль­ність, твор­чу са­мо­ре­а­лі­за­цію, під­трим­ку здо­ро­во­го спосо­бу жи­т­тя пі­сля га­ла­сли­вої про­гу­лян­ки, спро­бу­є­мо піджи­ви­ти хі­ба що на до­сить ти­хій Пей­за­жній алеї, що в’ється па­ра­лель­но.

■ Ту­ри­сто­ві ко­ри­сно в одно­мо­мен­тно­му мі­ксі по­сма­ку­ва­ти кра­су са­мо­ти і темп ві­чно за­кло­по­та­ної люд­ської ме­ту­шні. Тут, в істо­ри­чно­му цен­трі Ки­є­ва, до­сить по­мі­тна стро­ка­тість ба­жань. На одній бу­дів­лі ро­ка­ми ви­сить ве­ли­че­зний пла­кат «про­да­є­ться», а під ним спо­сте­рі­га­є­ться мля­вий бу­ді­вель­ний рух або са­мо­стій­ний де­мон­таж фра­гмен­тів ди­во­ви­жно­го бу­дин­ку. Він без­за­хи­сний, оскіль­ки вже не міський, але ще й не яв­но при­ва­тний. Сьо­го­дні­шній ку­пець ко­лись, ймо­вір­но при­дбав­ши бу­ди­нок за­де­ше­во, мо­жли­во, вже дав­но не спить спо­кій­но но­ча­ми — ра­птом від­бе­руть. Ось і мріє вда­ло про­да­ти. Так, схо­же, з ку­пів­лею ні­хто осо­бли­во не ква­пи­ться: ка­пі­та­ло­вкла­де­н­ня ви­во­ди­ти з ті­ні бо­яз­ко, та й зиск кін- це­вий, при та­кій грун­тов­ній пе­ре­роб­ці, не­зро­зумі­лий.

■ Як­би зна­ти, що за­пи­ту­ва­ти у ву­ли­ці і блу­ка­ти, не під­ко­ря­ю­чись екс­кур­сій­ній по­слі­дов­но­сті, а за ба­жа­н­ням, по­вер­та­ю­чись до одно­го й то­го ж бу­дин­ку, щось уто­чню­ю­чи і по­рів­ню- ючи, то ву­ли­ця са­ма роз­по­вість про всіх, хто ме­шкав тут, ні­би лю­ди, що за­кін­чи­ли свої зем­ні спра­ви, за­ли­ши­ли їй на­каз — пам’ятай. Сто­я­чи на ро­зі Великої Жи­то­мир­ської і Во­ло­ди­мир­ської, див­лю­ся на бу­ди­нок №6, де жив ми­сте­цтво­зна­вець про­фе­сор Адрі­ан Пра­хов. Сво­го ча­су йо­го го­стин­ність актив-

но при­ва­блю­ва­ла бо­гем­ну твор­чу пу­блі­ку. Ві­до­мий та­кий факт: якось Пра­хо­ва по­про­си­ли для роз­пи­су Во­ло­ди­мир­сько­го со­бо­ру, який зво­див­ся на на­ро­дні гро­ші, а їхрах ува­ли дбай­ли­во і ува­жно, під­шу­ка­ти хо­ро­шо­го, але не­до­ро­го­го художника. Пра­хов ви­ру­шив до Пе­тер­бур­гу і зна­йшов скром­но- го... Ми­хай­ла Вру­бе­ля, який, до ре­чі, із за­до­во­ле­н­ням при­став на про­по­зи­цію з по­стій­ним за­ро­бі­тком. Прав­да, че­рез де­який час (до­бре, що він устиг все ж за­ли­ши­ти свій зна­чний слід в оформ­лен­ні со­бо­ру), художник не­до­ре­чно для ро­бо­ти за­ко­хав­ся в дру­жи­ну Пра­хо­ва, у зв’яз­ку з чим йо­му бу­ло від­мов­ле­но в про­дов­жен­ні роз­пи­су. Зно­ву ві­чне — шу­кай­те жін­ку. В Пра­хо­ва, ма­буть, був не­по­га­ний смак або йо­му та­ла­ни­ло на сво­ї­хжі­нок, але по­тім у йо­го до­чку за­ко­ха­ли­ся і Ва­сне­цов, і Не­сте­ров. Остан­ній на­пи­сав образ Вар­ва­ри Ве­ли­ко­му­че­ни­ці са­ме з Оле­ни Пра­хо­вої.

■ Нав­про­ти, на ро­зі, бу­ди­нок, обві­ша­ний на честь ху­до­жни­ків і ар­ти­стів, які жи­ли тут, чи­сель­ни­ми ме­мо­рі­аль­ни­ми до­шка­ми. За ра­дян­ськи­хча­сів на пер­шо­му по­вер­сі роз­та­шо­ву­вав­ся га­стро­ном, який у на­ро­ді на­зи­ва­ли «пан­ські на­їд­ки». То­ді ча­си бу­ли див­ні, в де­фі­ци­ті мо­гло ви­яви­ти­ся все, що зав­го­дно, а тут зу­стрі­ча­ла­ся не­спо­ді­ва­на сма­ко­та. Адже і па­ни три обі­ди за один раз з’їсти не в змо­зі, ось і осі­да­ли на при­лав­ках, але швид­ко зни­ка­ли — до ма­га­зи­ну при­їжджа­ли на­віть з да­ле­ки­хра­йо­нів мі­ста.

■ Зви­чай­но, ми за­зир­ну­ли у двір бу­дин­ку №19, де зу­стрів юну Та­ню, свою май­бу­тню пер­шу дру­жи­ну, Ми­хай­ло Бул­га­ков. Гім­на­зис­тка, при­їхав­ши до Ки­є­ва, зу­пи­ни­ла­ся тут, у сво­єї ті­тки, по­дру­ги ма­те­рі Бул­га­ко­ва. Тітка і по­про­си­ла по­дру­гу по­ра­ди­ти ко­го-не­будь у по­пу­тни­ки пле­мін­ни­ці для зна­йом­ства з мі­стом. Ма­ма, не­дов­го ду­ма­ю­чи, за­про­по­ну­ва­ла: Ми­хай­ло все знає, мо­же по­ка­за­ти Ки­їв і роз­по­ві­сти ці­ка­во. Так, з про­гу­ля­нок Ки­є­вом, йо­го ча­рів­ни­ми ку­то­чка­ми і за­двір­кам по­чав­ся той ро­ман. Зви­чай­но, від пі­ши­х­спіль­ни­хман­дрів мо­жна че­ка­ти всі­ля­ки­хне­спо­ді­ва­нок, але одне зав­жди не­змін­но — во­ни по-справ­жньо­му осві­тлю­ють і осві­жа­ють жи­т­тя. В усі се­зо­ни і ча­си. Зу­пи­нив­шись бі­ля бу­дин­ку №12, зра­ді­ла, що знаю — са­ме тут на­ро­див­ся су­ча­сний герб України, ав­то­ром яко­го був художник Ва­силь Кри­чев­ський. Там же ство­ре­ні й ма­люн­ки пер­ши­хукра­їн­ських­гри­вень 1918 ро­ку. Знаю пре­кра­сно, де хо­чу по­бу­ти дов­ше, то­му, ви­ба­чив­шись пе­ред див­ним бу­дин­ком з хи­ме­рою-гар­гу­лі­єю, яка, за­ча­ро­ву­ю­чи, одно­ча­сно й пра­цює, при­кри­ва­ю­чи сво­їм сти­лі­зо­ва­ним ті­лом во­до­сті­чну тру­бу; по­стою бі­ля ше­дев­ра Пав­ла Альо­ши­на в сти­лі кла­си­чно­го кон­стру­кти­ві­зму. Зда­є­ться, цей бу­ди­нок на­ро­див­ся, аби за­ли­ша­ти­ся кра­си­вим на­зав­жди. До ре­чі, бу­ва­ю­чи в осо­би­сто про­ду­ма­ній квар- ти­рі Альо­ши­них, у сім’ї йо­го вну­чки Окса­ни, за­пам’ята­ла на­пів­кру­глий ка­бі­нет-бі­бліо­те­ку, де все бу­ло збе­ре­же­но як і за жи­т­тя ар­хі­те­кто­ра. На­віть моль­берт з не­до­пи­са­ним сю­же­том зав­мер там, де йо­го за­ли­шив го­спо­дар; по­тім при­ві­та­ю­ся по до­ро­зі з Львів­ською пло­щею і ми­ло­сер­дни­ми чер­ни­ця­ми, які, за пе­ре­ка­за­ми, вря­ту­ва­ли му­че­ни­цю. Її образ — теж на фа­са­ді, що охо­ро­ня­є­ться ан­ге­ла­ми, і ось, на­ре­шті, ми бі­ля най­улю­бле­ні­ши­хбу­дин­ків, вже по су­ті в кін­ці Пей­за­жної алеї.

■ Цей бу­ди­нок № 32 за ра­дян­ськи­хча­сів ін­ко­ли на­зи­ва­ли «на­ре­че­ною ста­ро­го ге­не­ра­ла», оскіль­ки був він за­барв­ле­ний у ні­жно-ро­же­ві то­ни. На фа­са­ді — змі­є­по­ді­бні лі­нії за­сти­гли і у ви­ги­на­хме­та­лу, і в обрам­лен­ні ві­кон, бал­ко­нів. Та­ка те­хні­ка в ку­ван­ні на­зи­ва­є­ться «Удар ба­то­га», і ця хви­ля по­вто­рю­є­ться і по­вто­рю­є­ться в де­ко­рі, але не на­бри­да­ю­чи, а да­ру­ю­чи відчуття про­ду­ма­ної за­вер­ше­но­сті. Не­ймо­вір­но кра­си­вий бу­ди­нок дав­но вми­рає, але він так і за­ли­ша­є­ться «ві­чною на­ре­че­ною» оскіль­ки ні­хто не на­ва­жу­є­ться йо­го ку­пи­ти, то­чні­ше, пе­ре­ку­пи­ти.

■ Вже на са­мій алеї бу­кваль­но по­руч під но­ме­ром 34 — мій улю­бле­ний за­мок над обри­вом. Що­прав­да, зам­ком на­зва­ла йо­го для се­бе, офі­цій­но він — по­ро­ди­стий вже са­мим сво­їм роз­та­шу­ва­н­ням над «Гон­чар­кою», сво­їм са­мо­до­ста­тнім від­сто­ро­не­н­ням — не­по­втор­ний, але як ка­жуть, обі­йшли на по­во­ро­ті — він не «спи­со­чник», а от­же — без охо­рон­ної та­бли­чки і ні­би не є цін­ним для істо­рії і не по­тре­бує під­ви­ще­ної ува­ги. По­тра­пив­ши че­рез го­ру смі­т­тя з ти­лу, сто­я­чи над прір­вою під ди­ха­ю­чим на ла­дан, бал­ко­ном, фан­та­зую, яке са­ме жи­т­тя від­бу­ва­ло­ся тут. Про бу­ди­нок май­же ні­чо­го не ві­до­мо, але де­я­кі дже­ре­ла свід­чать, що жив тут пи­сьмен­ник Ми­ко­ла Лє­сков, який при­їхав до Ки­є­ва і осе­лив­ся в бу­дин­ку на Жи­то­мир­ській, у рі­дно­го бра­та ма­те­рі, ві­до­мо­го ки­їв­сько­го лі­ка- ря-те­ра­пев­та Сер­гія Ал­фьо­ро­ва. Лє­сков ви­вчив укра­їн­ську мо­ву, по­зна­йо­мив­ся з про­гре­сив­ною укра­їн­ською лі­те­ра­ту­рою, та й вся йо­го сім’я за жи­т­тя збе­рі­га­ла лю­бов до Ки­є­ва, зв’яз­ки з ним. Блу­ка­ю­чи ру­ї­на­ми да­ле­ко­го жи­т­тя, всти­гла на­віть за­мер­зну­ти. Бу­ди­нок ша­ру­дів, зі­тхав, ше­ле­стів якимсь ла­хмі­т­тям від ві­тру, що вле­тів на пра­вах­го­спо­да­ря, і зда­є­ться ди­вив­ся за зви­чкою на ві­чну «на­ре­че­ну» — бу­ди­нок нав­про­ти. По­ча­ти б цим чу­до­вим кра­се­ням но­ве жи­т­тя, та від­по­від­аль­ним все ні­ко­ли, схо­же. Мо­жли­во, ко­мусь до­по­мо­же удар ба­то­га. Є та­ка те­хні­ка.

■ Ми ж зу­стрі­не­мось, як зав­жди, за но­вим по­во­ро­том і ві­зьме­мо­ся за зви­чкою за ста­ре — шу­ка­ти­ме­мо на за­двір­ка­хвід­по­віді і вра­же­н­ня. Пе­ре­ко­на­на — скрізь бу­де­мо до­ре­чні.

ВЕ­ЛИ­КА ЖИ­ТО­МИР­СЬКА, МА­БУТЬ, ЧЕМ­ПІОН КИ­Є­ВА ЗА КІЛЬ­КІ­СТЮ АР­ХІ­ТЕ­КТУР­НИХ ПЕР­ЛИН, МЕМОРІАЛЬНИХ, ПАМ’ЯТНИХ, ОХОРОННИХ ДОШОК, ВИШУКАНОГО АР­ХІ­ТЕ­КТУР­НО­ГО ОЗДО­БЛЕ­Н­НЯ

РІГ ВУ­ЛИЦЬ ВЕЛИКОЇ ЖИ­ТО­МИР­СЬКОЇ ТА ВЕЛИКОЇ ВО­ЛО­ДИ­МИР­СЬКОЇ — ОДНЕ З НАЙ­СТА­РІ­ШИХ ПЕРЕХРЕСТЬ КИ­Є­ВА. ВЕ­ЛИ­КОЮ ЖИ­ТО­МИР­СЬКА СТА­ЛА ПІ­СЛЯ ТО­ГО, ЯК БУ­ЛО ПО­БУ­ДО­ВА­НО ТАК ЗВА­НІ ПРИСУТСТ БУ­ЛО ЗВЕДЕНО ПОЖЕЖНУ ЧА­СТИ­НУ З НАЙ­ВИ­ЩОЮ НА ТОЙ ЧАС У КИ­Є­ВІ КАЛАНЧЕЮ. ЇЇ ВИ­ДНО НА ОБОХ СВІ­ТЛИ­НАХ 70-х РО­КІВ ПОЗАМИНУЛОГО СТО­ЛІ­Т­ТЯ. А СУ­ЧА­СНЕ ФО­ТО ЗРО­БЛЕ­НО СА­МЕ З ЦІ­ЄЇ КАЛАНЧ

ПО­ПРИ БЕЗПЕРЕЧНУ АРХІТЕКТУРНУ ЦІН­НІСТЬ І ОХОРОННІ ДО­ШКИ, КІЛЬ­КА БУДИНК ОЧАХ. ЯК ОЦІ — ПІД НО­МЕ­РА­МИ 32 І 34...

ДЕ­Я­КІ ЕЛЕ­МЕН­ТИ АР­ХІ­ТЕ­КТУР­НО­ГО ОЗДО­БЛЕ­Н­НЯ БУ­ДИН­КУ ПО ВЕ­ЛИ­КІЙ ЖИ­ТО­МИР­СЬКІЙ,32, МО­ЖНА ТЕ­ПЕР ПО­БА­ЧИ­ТИ ХІ­БА ЩО НА ЦИХ СВІ­ТЛИ­НАХ, ЗРОБЛЕНИХ 1989 РО­КУ

ВЕНІ МІ­СЦЯ. ВО­НИ Й РОЗ­ДІ­ЛИ­ЛИ СТАРОВИННУ ВУ­ЛИ­ЦЮ НА ВЕ­ЛИ­КУ Й МАЛУ ЖИ­ТО­МИР­СЬКІ. ТО­ДІ Ж, У СЕ­РЕ­ДИ­НІ ХІХ СТО­ЛІ­Т­ТЯ, І КІЛЬ­КА ДНІВ ТО­МУ

КІВ НА ВЕ­ЛИ­КІЙ ЖИ­ТО­МИР­СЬКІЙ ГИ­НУТЬ НА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.