Но­мер 7005. По­смі­шка Ан­ті­го­ни

У Ки­є­ві за спри­я­н­ня фе­сти­ва­лю«Мо­ло­дість» від­бу­ла­ся прем’єра дра­ми «Син Са­у­ла», що здо­бу­ла цьо­го ро­ку «Оска­ра» як най­кра­щий фільм іно­зем­но­ю­мо­вою

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

«Ось, на­при­клад, кон­цта­бо­ри. Єди­ний істин­ний фільм про них, яко­го ні­ко­ли не мо­гли й не змо­жуть зня­ти, то­му що він був би не­стер­пним, — це фільм про та­бір із по­гля­ду ка­тів з їхні­ми пов­сяк­ден­ни­ми тур­бо­та­ми. Як за­пха­ти дво­ме­тро­ве люд­ське ті­ло в п’ят­де­ся­ти­сан­ти­ме­тро­ву тру­ну? Як ви­вез­ти де­сять тонн рук і ніг у ва­го­ні на три тон­ни? Як спа­ли­ти со­тню жі­нок, якщо бен­зи­ну ви­ста­чить на де­ся­тьох? Вар­то би по­ка­за­ти дру­ка­рок, які все це ре­є­стру­ють. Не­стер­пним був би не жах цих сцен, а нав­па­ки їхній ціл­ко­ви­то нор­маль­ний, люд­ський аспект».

■ Жан- Люк Го­дар, ге­ній і про­во­ка­тор сві­то­во­го кіно, на­пи­сав це по­над пів­сто­лі­т­тя то­му. Ми­ну­ло­го ро­ку угор­ський ре­жи­сер Ла­сло Не­меш зро­бив гі­дну спро­бу вті­ле­н­ня за­про­по­но­ва­ної Го­да­ром ідеї, зняв­ши свій пер­ший пов­но­ме­тра­жний фільм « Син Са­у­ла » . Та, зві­сно, Гран­прі Канн, « Зо­ло­тий гло­бус » і « Оскар » 39- рі­чно­му де­бю­тан­ту да­ли не за про­во­ка­цію.

■ Го­лов­ний ге­рой філь­му — не з ка­тів, а ми­мо­во­лі їхній по­мі­чник, уча­сник зон­дер­ко­ман­ди — гру­пи ув’язне­них, що за­во- дить ін­ших в’язнів у га­зо­ві камери, сор­тує їхні ре­чі, при­би­рає ті­ла, ви­ко­нує май­же всі під­со­бні ро­бо­ти в таборі.

■ Ми не зна­є­мо ні­чо­го про ми­ну­ле ці­єї лю­ди­ни, про йо­го ро­ди­ну, ли­ше ім’я — Са­ул, мі­сто народження — Ужго­род і но­мер — 7005. Прі­зви­ще, яким він пред­став­ля­є­ться — Ау­слен­дер, пе­ре­кла­да­є­ться з іди­шу та ні­ме­цької як «іноземець»; однак у таборі — всі іно­зем­ці, всі чу­жі. Будь-які по­чу­т­тя на йо­го облич­чі, спо­тво­ре­но­му ви­сна­же­н­ням і гер­пе­сом, го­ді й ви­яви­ти, але це від­сто­ро­не­ність бе­зо­дні: актор Ге­за Рьоріг ро­бить її емо­цій­но ви­ди­мою.

■ Світ Са­у­ла змен­ше­ний до від­ста­ні до­ти­ку, до ру­тин­них за­нять і по­треб. Са­ме то­му май­же всю кар­ти­ну зня­то на кру­пно­му пла­ні з роз­ми­тим тлом. Пер­ший кадр ціл­ком не­чі­ткий, в ньо­го вхо­дить ге­рой, і ка­ме­ра Ма­тья­ша Ер­дея по­ри­нає за ним, не від- сту­па­ю­чи ні на крок, ство­рю­ю­чи ша­ле­ну ди­на­мі­ку, яка бу­кваль­но вти­скає гля­да­ча в крі­сло ( слід за­ува­жи­ти, на­скіль­ки це те­хні­чно скла­дно, адже фільм зня­то важ­кою — кіль­ка­де­сят кі­ло­гра­мів — ка­ме­рою фор­ма­ту 35 мм). Пси­хо­ло­гі­чна й ти­па­жна то­чність при­та­ман­на всім ви­ко­нав­цям; ці облич­чя, як і ко­льо­ро­ва пла­сти­ка ка­дру, ма­ють ві­зу­аль­ну від­по­від­ність у по­ло­тнах екс­пре­сіо­ні­стів: жах і мас­штаб­то­го, що ді­є­ться, мо­жна пе­ре­да­ти са­ме так. Так са­мо й на ау­діо­до­ріж­ці пра­кти­чно ко­жен звук до­пов­нює за­галь­ну атмо­сфе­ру не­об­хі­дни­ми акцен­та­ми: не­стер­пно низь­ке пи­хті­н­ня па­ро­тя­га, різ­кі, як со­ба­чий гав­кіт, ко­ман­ди, на­ро­ста­ю­ча хви­ля пла­чу й кри­ків крізь за­чи­не­ні две­рі камери, гу­ді­н­ня во­гню в пе­чах скла­да­ю­ться у мо­то­ро­шну сим­фо­нію зни­ще­н­ня.

■ Для Са­у­ла згу­бне ме­ту­ші­н­ня обри­ва­є­ться, ко­ли з га­зо- вої камери ви­но­сять ще при­том­но­го під­лі­тка. Хло­пчик жи­ве ли­ше кіль­ка хви­лин, по­ки есе­сі­вець йо­го не до­би­ває. Але цьо­го ви­ста­чає, що­бу са­мо­му Са­у­ло­ві та йо­го сві­ті змі­ни­ло­ся геть усе. У ге­роя ра­птом з’ яв­ля­є­ться ме­та по­за бо­роть­бою за ви­жи­ва­н­ням: він хо­че гі­дно по­хо­ва­ти ди­ти­ну, для чо­го на­віть шу­кає ра­би­на, ри­зи­ку­ю­чи вла­сною го­ло­вою. Це ду­же люд­ське пра­гне­н­ня вже хо­ча бто­му, що тва­ри­ни не хо­ва­ють сво­їх по­мер­лих, але й біль­ше. В мі­сці, де вби­тих на­зи­ва­ють « шма­тка­ми», де ста­рих і ма­лих ти­ся­ча­ми спа­лю­ють і роз­ві­ю­ють за ві­тром, та­кий на­мір є ви­ня­тко­вим ви­кли­ком. Ви­жи­ва­н­ня в га­зо­вій ка­ме­рі — це ди­во. Ди­во жи­т­тя — ось що хо­че вря­ту­ва­ти Са­ул, хай отак сим­во­лі­чно. Ось чо­му він об­сто­ює цей похо­рон до остан­ньо­го й на­зи­ває хло­пчи­ка сво­їм си­ном. Жи­т­тя лю­ди­ни — по­ня­т­тя, що пе­ре­бу­ває по­над фі- зи­кою, тоб­то ме­та­фі­зи­чне, і са­ме ця ме­та­фі­зи­ка за­пе­ре­чує пе­кло, ство­ре­не на­ци­ста­ми.

■ Зві­сно, сю­жет від­си­лає до ан­ти­чно­го мі­фу про Ан­ті­го­ну, яка по­хо­ва­ла ті­ло сво­го бра­та всу­пе­реч за­бо­ро­ні пра­ви­те­ля-тирана. Ця ар­хе­ти­пі­чна істо­рія, що вті­лю­є­ться знов і знов, — про те, як че­рез смерть ствер­джу­ю­ться жи­т­тя і люд­ська гі­дність. Не ва­жить, чи вда­сться про­та­го­ні­сту по­хо­ва­ти ди­ти­ну згі­дно з усі­ма ри­ту­а­ла­ми. Ви­рвав­ши її з та­бір­но­го кон­ве­є­ра, він уже пе­ре­міг.

■ То­му одна- єди­на, фі­наль­на по­смі­шка в цьо­му філь­мі на­ле­жить Са­у­ло­ві. По­смі­шка Ан­ті­го­ни.

ГЕ­ЗА РЬОРІГ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.