Мар’яна ГАПОНЕНКО: «Ко­лись у лю­дей був ін­ший роз­мах кри­ла»

Ні­ме­цько­мов­на пи­сьмен­ни­ця укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня — про по­вер­не­н­ня до при­ро­ди, ста­рість та Укра­ї­ну сво­го ди­тин­ства

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! -

— Мар’яно, у ва­шо­му обра­зі, ва­ших текс­тах та ге­ро­ях ду­же відчувається укра­їн­ський еле­мент. Ви жи­ве­те в Єв­ро­пі вже ба­га­то ро­ків, що, бе­зу­мов­но, впли­ває на іден­ти­чність. Але як са­мі се­бе від­чу­ва­є­те, як іден­ти­фі­ку­є­те?

— По­ки я пи­са­ти­му, Укра­ї­на зав­жди бу­де при­су­тня в мо­їх текс­тах. Хоч і не за­йма­ти­ме цен­траль­ну роль. Я там не жи­ву, то­му не мо­жу со­бі до­зво­ли­ти пи­са­ти так, ні­би єча­сти­ною цьо­го су­спіль­ства. Втім, хо­чу ро­би­ти Укра­ї­ні ре­кла­му. Ці фі­гу­ри — ла­кму­со­ві па­пір­ці для єв­ро­пей­ців. Я ду­же вра­зли­во спри­ймаю те, що від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні, і не ро­зу­мію, ко­ли в Єв­ро­пі вій­ну на­зи­ва­ють «кри­зою» чи «укра­їн­сько-ро­сій­ським кон­флі­ктом». Але все ж та­ки я від­да­ле­на від України, не­зва­жа­ю­чи на те, що там ми­ну­ло мо­є­ди­тин­ство.

— Роз­ка­жіть про цю Укра­ї­ну — ва­шо­го ди­тин­ства.

— Я пам’ятаю дов­гі зи­ми та без­кі­не­чні бі­ло­сні­жні ланд­ша­фти, те, як із дру­зя­ми ка­та­ли­ся на сан­ках та во­зи­ли одне одно­го. А ще пам’ятаю ба­га­то пи­лю­ки. Ма­ма ме­ні на­віть роз­по­від­а­ла, що пер­шим сло­вом, яке я ви­мо­ви­ла, бу­ло «пи­лю­ка». Це пер­ше по­ня­т­тя, яке пі­зна­ла. Я не ро­ман­ти­зую. Я від­чу­ва­ла, ні­би за на­ми степ, де стов­пом сто­їть ця пи­лю­ка, а пе­ред на­ми — без­кі­не­чне мо­ре. В ди­тин­стві ме­ні зда­ва­ло­ся, що це край сві­ту. Я ча­сто при­га­дую Оде­су, в ме­не з’яв­ля­є­ться но­сталь­гія. Але це міст, який дав­но спа­ли­ли. Я не хо­чу ко­па­ти­ся в цьо­му по­пе­лі.

— А що від­чу­ва­є­те, ко­ли по­вер­та­є­те­ся в Укра­ї­ну? І, вла­сне, чи хо­че­ться по­вер­та­ти­ся?

— Хо­че­ться, але з ін­шо­го бо­ку стра­шно. Це ні­би кім­на­та, пов­на тво­їх ди­тя­чих ігра­шок, там тем­но і все у цій пи­лю­ці. На хви­лин­ку ту­ди за­зи­ра­єш, але ти її вже дав­но за­крив.

— Тра­є­кто­рія місць ва­шо­го про­жи­ва­н­ня ду­же не­спо­ді­ва­на: Оде­са, Кра­ків, Ду­блін, Майнц, Ві­день... Мо­же­те про­дов­жи­ти спи­сок. Що вам дає ця по­стій­на змі­на мар­шру­тів та ло­ка­цій? Мо­жли­во, на­віть для пи­сьма.

— Ра­ні­ше я бу­ла на сто від­со­тків упев­не­на, що це да­є­ду­же ба­га­то. Але лю­ди­на змі­ню­є­ться, чим стар­шою я стаю, тим біль­ше з цим не згі­дна. Не ду­маю, що мі­ста ма­ють якийсь гло­баль­ний вплив на сві­то­с­прийня­т­тя. Хі­ба особисті пе­ре­жи­ва­н­ня та осо­би­стий до­свід, але не мі­ста. Ти хо­диш ву­ли­ця­ми, від­ві­ду­єш музеї, по­жи­веш кіль­ка ро­ків, але що з то­го? Це на­віть не за­ле­жить від то­го, спіл­ку­є­шся ти з лю­дьми чи ні. Ко­жна лю­ди­на — мі­кро­ко­смос зі сво­єю істо­рі­єю. Що в то­бі по­са­ди­ли, те і про­ро­сте.

— А чи не ви­ни­кає ча­сом ба­жа­н­ня та­ки десь осі­сти, пу­сти­ти ко­рі­н­ня?

— Зви­чай­но, ви­ни­кає. Але це ма­є­бу­ти ду­же про­сто та ру­сти­каль­но. Я по­стій­но жи­ла в мі­сті, але хо­чу з ньо­го піти. Хо­чу жити в се­лі.

— В ін­терв’ю з при­во­ду вру­че­н­ня пре­мії «Аль­фа» ви го­во­ри­те про «це по­вер­не­н­ня до при­ро­ди». Що у ва­шій осо­би­стій істо­рії ста­ло зер­ном, яке по­сі­я­ло це ба­жа­н­ня єд­на­н­ня з при­ро­дою?

— Я ба­чи­ла ба­га­то при­кла­дів то­го, на­скіль­ки про­сто мо­жна жити. І ме­не за­сму­ти­ло те, що я жи­ву по-ін­шо­му. Хо­чу до­зво­ли­ти со­бі ку­пи­ти ма­лень­кий бу­ди­но­чок у се­лі та роз­во­ди­ти ку­рей. У ме­не пра­баб­ця роз­во­ди­ла ку­рей до Другої світової вій­ни. Я ви­ро­сла на цих істо­рі­ях про ко­рів та про те, як тре­ба бу­ло хо­ди­ти ко­жно­го дня до кри­ни­ці по во­ду, у будь-яку по­го­ду. Я знаю, що це скла­дно. Але я до цьо­го до­зрі­ла. Ми не на­ро­дже­ні для мі­ста.

— Це ба­жа­н­ня «ви­йти» пов’яза­не із швид­кі­стю про­гре­су, що по­стій­но на­ро­стає?

— Я ко­ри­сту­ю­ся те­хні­кою, але аб­со­лю­тно не бі­жу за мо­дою. Ме­ні бай­ду­же, якої мо­де­лі в ме­не те­ле­фон. Го­лов­не, аби пра­цю­вав. Я про­ти кон­сю­ме­ри­зму, і вза­га­лі до ре­чей став­люсь ува­жно. По­ки річ не «ви­пу­стить дух», до­ти я її но­шу. Не лю­блю хо­ди­ти по ма­га­зи­нах за но­ви­ми ко­ле­кці­я­ми. По­трі­бно за­ли­ша­ти­ся вір­ни­ми ре­чам, які вір­ні нам. З ін­шо­го бо­ку, що­до про­гре­су, то, якщо я до­жи­ву, а я хо­чу до­жи­ти до 96 ро­ків... — Як ваш ге­рой Ле­вад­ський? — Так, як він. Хо­чу зі­ста­ри­ти­ся так, щоб не ро­зу­мі­ти лю­дей дов­ко­ла і в свої 96 по­ле­ті­ти в ко­смос. Для ме­не це ціль но­мер два пі­сля се­ла. На­віть не про­сто в ко­смос, а на Мі­сяць. І по­ди­ви­ти­ся звід­ти на нас. Це бу­ло би куль­мі­на­цій­ним за­вер­ше­н­ням люд­сько­го жи­т­тя. Біль­шо­го ща­стя про­сто бу­ти не мо­же. Шко­да, прав­да, що звід­ти не мо­жна бу­де плю­ну­ти на Зем­лю, бо це не­мо­жли­во у не­ва­го­мо­сті. Тре­ба пра­гну­ти ко­смі­чних ви­сот, але усві­дом­лю­ва­ти, які ми кри­хі­тні. Це те, що мо­же зму­си­ти нас роз­ви­ва­ти­ся.

— Як­би ви та­ки ле­ті­ли на Мі­сяць і ма­ли мо­жли­вість за­ли­ши­ти якесь по­ві­дом­ле­н­ня зем­ля­нам, що б ви їм на­пи­са­ли?

— Щось ду­же смі­шне. Не то­му, що я з Оде­си. Хоч ма­ма моя, на­при­клад, чим більш дра­ма­ти­чною бу­ла си­ту­а­ція, тим біль­ше смі­я­ла­ся... Ле­тя­чи на Мі­сяць, я б на­пи­са­ла якусь ци­та­ту із «До­наль­да Да­ка». Ще не знаю — яку.

— Ви ба­га­то пи­ше­те про ста­рість. Чо­му?

— Я ба­га­то спіл­ку­ва­ла­ся з лю­дьми, яким за дев’яно­сто. Пі­сля та­ко­го до­сві­ду ти ро­зу­мі­єш, який роз­мах кри­ла був у цих лю­дей. Як ши­ро­ко во­ни ми­сли­ли і яки­ми мі­зер­ни­ми лю­ди ста­ють за­раз. Ми від­чу­ва­є­мо се­бе ко­ро­ля­ми цьо­го сві­ту. Але нам їхній рі­вень аб­со­лю­тно не сві­тить. Я не опла­кую. Але з від­хо­дом та­ких лю­дей від­хо­дить епо­ха. Ми — ін­ші.

Ме­не осо­би­сто ста­рість в дум­ках уже на­здо­гна­ла. Я усві­до­ми­ла, що ра­но чи пі­зно всьо­му при­хо­дить кі­нець. Смер­ті не по­трі­бно бо­я­ти­ся. Во­на не­об­хі­дна. Для то­го, що­би від­чу­ва­ти ра­дість та ща­стя. Аби пам’ята­ти, для чо­го нам да­но цей час на зем­лі. Нам тре­ба ба­га­то вчи­тись. І, це про­зву­чить див­но, але я ба­га­то чо­го на­вчи­ла­ся у тва­рин. На­при­клад, у ко­ней. Я ко­жен день ни­ми за­йма­ю­ся. Так ста­ло­ся, що я ви­йшла заміж за чо­ло­ві­ка, який із ди­тин­ства пов’яза­ний із кінь­ми. Во­ни не лю­блять ли­це­мір­ства. Зав­дя­ки цим спо­сте­ре­же­н­ням ме­ні лег­ше з лю­дьми, ме­ні лег­ше їх «роз­ку­си­ти». Від ко­ней я на­вчи­ла­ся від­по­від­аль­но­сті, взя­ла відчуття та­кту та вмі­н­ня ви­яв­ля­ти по­ва­гу.

— Ви ме­не ви­пе­ре­ди­ли, ко­ли по­ча­ли го­во­ри­ти про ко­ней. Я хо­ті­ла за­пи­та­ти про улю­бле­но­го пта­ха. Адже ге­рой ро­ма­ну «Хто та­ка Мар­та?» — ор­ні­то­лог.

— Мій улю­бле­ний птах — зе­ле­ний дя­тел. Йо­го ще на­зи­ва­ють зем­ля­ним дя­тлом, бо йо­го мо­жна не­рід­ко зу­стрі­ти на зем­лі. Він ча­сто на­ма­га­є­ться ле­ті­ти по зем­лі, але це ви­хо­дить не­гар­мо­ній­но, бо не від­по­від­а­є­йо­го по­ста­ві. Він ска­че, як злег­ка на­хи­ле­ний пе­ньок.

— В одній книж­ці при­су­тня тема пта­хів, в ін­шій — ко­ней, що да­лі?

— Ду­маю, на ко­нях я зу­пи­ню­ся. Це якась при­ро­дна зу­пин­ка, то­му що во­на від­обра­жа­є­мою ре­аль­ність. Ко­ли я писала про пта­хів, то справ­ді ба­га­то ча­су при­свя­ти­ла то­му, аби ді­зна­ти­ся про пта­хів усе. Я про­чи­та­ла сто­си кни­жок, спо­сте­рі­га­ла за ни­ми че­рез бі­нокль. А тут зна­н­ня вже бу­ло в ме­ні.

— Остан­ній блок пи­тань — про мо­ву. В одно­му з ін­терв’ю ви ска­за­ли, що по­ча­ли вчи­ти ні­ме­цьку з ну­дьги. Як від­був­ся цей пе­ре­хід, ко­ли ви зро­зумі­ли, що хо­че­те ці­єю мо­вою пи­са­ти?

— Це бу­ла якась вну­трі­шня по­тре­ба. Я про­сто сі­ла пи­са­ти, спер­шу зов­сім не тя­ми­ла в гра­ма­ти­ці, ро­би­ла без­ліч по­ми­лок, але зго­дом при­йшло відчуття. Всі скла­до­ві, які ви­вча­єш, вре­шті­решт, скла­да­ю­ться в одну кар­ти­ну (остан­нє­ре­че­н­ня го­во­рить ні­ме­цькою. — Авт.)

— Хо­ті­ла за­пи­та­ти, якою мо­вою ви ду­ма­є­те, але щой­но ви на ньо­го від­по­ві­ли.

— На­справ­ді все за­ле­жить від се­ре­до­ви­ща. В Оде­сі в ме­не вклю­ча­є­ться ро­сій­ська, у Льво­ві — відчуття укра­їн­ської (не­дар­ма ж 10 ро­ків її в школі ви­вча­ла), у Поль­щі — поль­ська. Вза­га­лі не лю­блю іде­а­лі­зу­ва­ти мо­ву. Ме­ні ва­жли­ва її фун­кціо­наль­ність, а не ме­та­фо­ри. Ра­ні­ше я писала вір­ші, так по­чи­нав­ся мій шлях до про­зи. Я звер­та­ла ува­гу на кра­су мо­ви та обра­зи, але по­тім я ста­ла більш... ана­лі­ти­чною чи що. Ме­ні зда­є­ться, що ра­но чи пі­зно про­цес на­пи­са­н­ня вір­шів ста­є­не­при­ро­дним. Ще я не ро­зу­мію, як мо­жна пи­са­ти вір­ші про бі­жен­ців чи щось та­ке. Кра­ще сядь із ним, по­го­во­ри. Це ли­це­мір­ство.

— Ге­рой ва­шо­го ро­ма­ну «Хто та­ка Мар­та?» Ле­вад­ський, який по­хо­дить зі Льво­ва, на пи­та­н­ня звід­ки він, від­по­від­ає, що з України, але на­справ­ді з двох уто­пій — Ав­стро-Угор­ської ім­пе­рії та Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. По­ми­ра­ти він їде у Ві­день. Чо­му?

— Це ста­ра лю­ди­на зі стра­шним ді­а­гно­зом. Він зля­кав­ся, зга­дав, що са­мо­тній. Ди­тин­ство він про­вів у Ві­дні. І на­о­ста­нок він по­вер­та­є­ться не у Ві­день, а в ди­тин­ство.

— Цю книж­ку на­ре­шті пе­ре­кла­дуть укра­їн­ською. Які у вас пе­ред­чу­т­тя з при­во­ду її ви­хо­ду?

— Ле­вад­ський по­вер­та­є­ться на Ба­тьків­щи­ну!

ФО­ТО МАР­ТІ­НА КРОНДОРФЕРА (MARTIN KRONDORFER)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.