Мо­ли­тва за ща­стя і сво­бо­ду

У На­ціо­наль­ній опе­рі від­бу­ла­ся гранд-прем’єра се­зо­ну — «На­бук­ко» Джу­зеп­пе Вер­ді

Den (Ukrainian) - - Культура - Лю­бов МОРОЗОВА, му­зи­ко­зна­вець

Лі­бре­то опе­ри на­пи­сав Те­мі­сто­кле Со­ле­ра. Сю­жет за­сно­ва­но на бі­блій­ній істо­рії про єв­ре­їв, яких по­ло­ни­ли ва­ви­ло­ня­ни, та бо­же­віл­лі царя Ва­ві­ло­ну На­ву­хо­до­но­со­ра, що на­звав се­бе бо­гом... У по­ста­нов­ці ре­жи­се­ра Ана­то­лія Со­лов’янен­ка, ди­ри­ген­та Ми­ко­ли Дя­дю­ри, хор­мей­сте­ра Бо­г­да­на Плі­ша ця мас­шта­бна опе­ра з ве­ли­че­зною кіль­кі­стю хо­ро­вих сцен ви­йшла схо­жою на мо­ли­тву за ща­стя і сво­бо­ду на­ро­ду, а ра­ді­сний фі­нал дає пе­ре­кон­ли­ву ві­ру у ща­сли­ве май­бу­тнє Ба­тьків­щи­ни. Це спіль­ний укра­їн­сько-іта­лій­ський ми­сте­цький про­ект на­ро­див­ся під па­тро­на­том По­соль­ства Іта­лії в Укра­ї­ні та за під­трим­ки Іта­лій­сько­го ін­сти­ту­ту куль­ту­ри.

На­га­да­є­мо, впер­ше на сце­ні На­ціо­наль­ної опе­ри «На­бук­ко» бу­ло по­став­ле­но 23 ро­ки то­му, май­же че­рез пів­то­ра сто­лі­т­тя пі­сля її на­пи­са­н­ня. Це був спіль­ний фран­цузь­ко-ні­ме­цько-укра­їн­ський про­ект, в яко­му ре­жи­се­ром ви­сту­пив фран­цуз П’єр Жан Валентин, ху­до­жни­ка­ми — нім­ці Ан­дре­ас Шал­ла та Ірен Гер­тман, ди­ри­ген­том — Во­ло­ди­мир Ко­жу­хар, а хор­мей­сте­ром — Лев Ве­не­ди­ктов. По­дії ви­ста­ви роз­гор­та­ли­ся у сим­во­лі­чно­му про­сто­рі, не пе­ре­ван­та­же­но­му де­та­ля­ми та бу­та­фо­рі­єю. По­тім по­ста­нов­ка зі­йшла зі сце­ни, а на змі­ну їй те­пер з’яви­ла­ся пов­на її про­ти­ле­жність — над­зви­чай­но де­та­лі­зо­ва­на, з роз­кі­шни­ми де­ко­ра­ці­я­ми і ко­стю­ма­ми, при­ду­ма­ни­ми ху­до­жни­цею Ма­рі­єю Ле­ви­цькою, ви­ста­ва, яка тра­ктує ше­девр Дж. Вер­ді як ста­ти­чну ора­то­рію із вкра­пле­н­ням дра­ма­ти­чних сцен. У прин­ци­пі, це ціл­ком від­по­від­ає при­ро­ді опе­ри «На­бук­ко», яку не­рід­ко на­зи­ва­ють «дра­мою для хо­ру» і на­віть «хо­ро­вою фре­скою».

Вже під час ор­ке­стро­вої увер­тю­ри пе­ред слу­ха­ча­ми по­стає за­ві­са, сти­лі­зо­ва­на під ба­ре­льє­фи ста­ро­дав­ніх ци­ві­лі­за­цій Ме­со­по­та­мії. Во­ни є на­стіль­ки ре­а­лі­сти­чни­ми та вра­жа­ю­чи­ми, що роз­гля­да­н­ня стає не менш за­хо­плю­ю­чим, ніж подаль­ша дія. Спро­би «ожи­ви­ти» хор ви­гля­да­ють вда­ло — він то ви­рує, як на по­ча­тку пер­шої дії, то за­сти­гає у рі­зних по­зах, як у дру­гій сце­ні тре­тьо­го акту, де ви­ко­ну­є­ться най­зна­ме­ни­ті­ший хор «Va, pensiero» (цей но­мер, по­е­ти­чний текст яко­го є па­ра­фра­зом бі­блій­но­го псал­му 136 «На рі­ках ва­ві­лон­ських», вва­жа­є­ться не­о­фі­цій­ним гім­ном де­яких ре­гіо­нів Іта­лії). Хор не є мо­но­лі­тним, він роз­би­ва­є­ться на гру­пи, які вза­є­мо­ді­ють між со­бою та вно­сять пев­ну ди­на­мі­ку в ста­ти­чні сце­ни. Утім, ста­ту­ар­ність пе­ре­ва­жає над дра­мою на­віть в ду­е­тах і тріо. Ре­жи­сер Ана­то­лій Со­лов’янен­ко при­му­шує ви­ко­нав­ців за­сти­га­ти в тих чи ін­ших по­зах, фі­ксу­ю­чи погляди пу­блі­ки на кра­сі пев­но­го же­сту або гра­фі­ки мі­зан­сце­ни, ні­би ро­бля­чи своє­рі­дні стоп-ка­дри.

Зір­ко­вий ви­ко­нав­ський склад пер­шої по­ста­нов­ки пе­ре­тво­рив її на очі­ку­ва­ну по­дію за­дов­го до прем’єри — вже за два мі­ся­ці кви­тки бу­ли пов­ні­стю роз­ку­пле­ні. Із Іта­лії при­їха­ли три во­ка­лі­сти — Алес­сан­дро Д’Акріс­са у пар­тії Абдал­ло, Елі­за Маф­фі у ро­лі Ан­ни та Рік­кар­до Дза­нел­ла­то — ві­до­мий іта­лій­ський бас, який по­стій­но спів­ає у по­ста­нов­ках Рік­кар­до Му­ті та ви­ко­ну­вав свою пар­тію пер­во­свя­ще­ни­ка За­ха­рії на кра­щих сві­то­вих сце­нах. Утім, най­більш очі­ку­ва­ною ста­ла участь у ви­ста­ві укра­їн­ської зір­ки Лю­дми­ли Мо­на­стир­ської в зна­ко­вій для неї пар­тії Абі­гайль — са­ме з нею во­на ви­сту­пи­ла в те­а­трі Ко­вент-Гар­ден 2013 ро­ку в по­ста­нов­ці Да­ні­е­ле Аб­ба­до ра­зом із Лео Нуч­чі і Пла­сі­до До­мін­го, які по чер­зі ви­ко­ну­ва­ли пар­тію На­бук­ко. У ки­їв­ській по­ста­нов­ці Л.Мо­на­стир­ська про­де­мон­стру­ва­ла над­зви­чай­ну вір- ту­о­зність во­ка­лу, що ди­во­ви­жним чи­ном по­єд­нує су­во­рість та со­лод. Це як­би мо­цар­тів­ська Ца­ри­ця Но­чі ра­пто­во пе­ре­тво­ри­ла­ся на при­стра­сну люд­ську істо­ту, але за­ли­ши­ла при со­бі ри­си бо­ги­ні.

Но­ва по­ста­нов­ка «На­бук­ко» ви­йшла, бе­зу­мов­но, ду­же вда­лою — на неї не со­ром­но по­ве­сти го­стя із за­кор­до­ну, це до­бро­тна ви­ста­ва єв­ро­пей­сько­го рів­ня. Утім, ке­рів­ни­цтву На­ціо­наль­ної опе­ри хо­че­ться на­га­да­ти, що твор­чий ба­гаж Дж. Вер­ді, як і будь-яко­го ін­шо­го ком­по­зи­то­ра, не без­ме­жний, і слі­дом за вже сьо­мою (!) опе­рою цьо­го іта­лій­сько­го май­стра, яку вклю­ча­ють в по­стій­ний ре­пер­ту­ар, хо­ті­ло­ся б по­ба­чи­ти прем’єри ін­ших ні­ме­цьких, фран­цузь­ких та, зві­сно ж, укра­їн­ських ви­став.

ФО­ТО ВЛАДИСЛАВА МУСІЄНКА

НА ПРЕМ’ЄРІ «НА­БУК­КО» ВИ­СТУ­ПИВ МІЖ­НА­РО­ДНИЙ СКЛАД ПРЕ­КРА­СНИХ СПІВ­А­КІВ. НА ФО­ТО: ІТАЛІЄЦЬ РІК­КАР­ДО ДЗА­НЕЛ­ЛА­ТО (ЗАХАРІЯ), ВАЛЕНТИН ДИТЮК (ІСМАЕЛЬ) ТА АНЖЕЛІНА ШВАЧКА (ФЕНЕНА)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.