Хто ви­нен, або Шту­чне на­ми­сто і справ­жні ко­ра­лі

Сту­ден­ти Ста­ні­сла­ва Мой­се­є­ва «за­ма­хну­ли­ся» на «Без­та­лан­ну»

Den (Ukrainian) - - Культура - Ель­ві­ра ЗАГУРСЬКА, те­а­тро­зна­вець

На­ціо­наль­ний те­атр ім. І. Фран­ка вче­твер­те у сво­їй істо­рії звер­нув­ся до «Без­та­лан­ної» І. К. Кар­пен­ка­Ка­ро­го. Цьо­го ра­зу — в кон­текс­ті ро­бо­ти те­а­тру з по­шу­ку мо­ло­дих та­ла­но­ви­тих ми­тців.

По­ста­нов­кою ( на Ка­мер­ній сце­ні фран­ків­ців) одні­єї з най­дра­ма­ти­чні­ших істо­рій укра­їн­ської кла­си­чної дра­ма­тур­гії се­бе пред­ста­ви­ли сту­ден­ти IV кур­су Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту те­а­тру, кіно і те­ле­ба­че­н­ня ім. І. К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. Ке­рів­ник кур­су і ху­до­жній ке­рів­ник Те­а­тру ім. І. Фран­ка Ста­ні­слав Мой­се­єв. Він є ре­жи­се­ром- по­ста­нов­ни­ком ці­єї ви­ста­ви.

Са­ме ця по­ста­нов­ка «Без­та­лан­ної» до­во­дить, що бли­ску­чий ви­твір Івана Кар- пен­ко-Ка­ро­го — уні­вер­саль­ний, і тре­ба до­зво­ли­ти со­бі екс­пе­ри­мен­ти з цим ма­те­рі­а­лом. Але й бу­ти го­то­вим до рі­зних сюр­при­зів, які за­зви­чай екс­пе­ри­мен­ти «ви­ки­да­ють».

Мо­жли­во, в на­зві ви­ста­ви вар­то бу­ло б по­вер­ну­ти­ся до пер­шо­го ва­рі­ан­ту на­зви п’єси (ві­до­мо, що во­на про­йшла шлях від «Хто ви­нен?» че­рез «Без­та­ла­н­ня» до «Без­та­лан­ної»). Бо по­ня­т­тя до­лі, ща­стя, успі­ху, уда­чі за­над­то аб­стра­ктні для ці­єї по­ста­нов­ки, тут все чі­тко й кон­кре­тно. 15 осві­тлю­валь­них при­бо­рів по пе­ри­ме­тру сце­ни, кофр, де­рев’яний стіл, стіль­ці; са­ма сце­на є зні­маль­ним май­дан­чи­ком, і все, що від­бу­ва­є­ться у ви­ста­ві, зні­ма­ють два фо­то­гра­фи (Лі­за Лю­бі­мо­ва, Дар’я Мель­ник). То­му жан­ром ви­ста­ви мо­гла б бу­ти не дра­ма, як за­зна­че­но у афі­ші, а, при­мі­ром, фо­то­се­сія, як­би у бо­роть­бу текс­ту з ін­тер­пре­та­ці­єю не всту­пи­ла тра­ди­ція. Бо ко­ли акто­ри пе­ре­ста­ють по­зу­ва­ти і ре­а­гу­ва­ти на текс­ти: «Ди­вись у ка­ме­ру, йди впе­ред, на ка­ме­ру», по­чи­на­є­ться тра­ди­цій­ний (в кра­що­му зна- чен­ні цьо­го сло­ва) укра­їн­ський дра­ма­ти­чний те­атр. Про­сто май­же всі акто­ри в су­ча­сно­му одя­зі (Гнат — у ко­стю­мі, Вар­ка — в «ма­лень­кій чор­ній су­кні», Ган­на-вдо­ва — в су­кні hand-made) — художник Ка­те­ри­на Мар­куш.

Ге­рої від­вер­ті в сво­їй при­стра­сті, а ди­кі рев­но­щі Ган­ни си­на до не­віс­тки на­бу­ва­ють па­то­ло­гі­чних ознак. Ці­ка­во, що вся дра­ма­тур­гія Кар­пен­ка-Ка­ро­го озна­ме­но­ва­на осо­бли­вою кон­це­пці­єю жін­ки — се­ред йо­го жі­но­чих обра­зів пра­кти­чно від­су­тні не­га­тив­ні пер­со­на­жі. Тут не­має по­зи­тив­них жі­но­чих пер­со­на­жів, на­віть Со­фія (Ма­рія Мо­тор­на), ця ві­чна жер­тва, має по­тен­ці­ал до від­во­ю­ва­н­ня сво­єї те­ри­то­рії. Її све­кру­ха (в ро­лі Ган­ни — На­та­лія Тер­ле­цька) — відьма, яка до­бре ро­зу­мі­є­ться на ма­гії. Що вже й ка­за­ти за Вар­ку (Дар’я Ле­гей­да)... Най­кра­си­ві­ша дів­чи­на в се­лі (до сло­ва, по­ня­т­тя «се­ло» в цій кон­це­пції так са­мо не­до­ре­чне, як і сло­ва на кшталт «трем­тю», «не­на­ви­дю» і «бу­сур­ме­не», які про­пи­са­ні са­мим дра­ма­тур­гом та не ада­пто­ва­ні до ці­єї вер­сії), мрія всьо­го жи­т­тя бі­дно­го сіль­сько­го па­руб­ка Сте­па­на — а от цей пер­со­наж у ви­ко­нан­ні Івана Ян­чен­ка ви­йшов чи не най­пов­ні­шим се­ред усіх ін­ших, дар­ма що йо­го там не­ба­га­то; Вар­ка — не має ні­яко­го «стра­ху та до­ко­ру», не пе­ре­об­тя­же­на мо­раль­ни­ми гри­зо­та­ми. Во­на йде на все за­ра­ди яких зав­го­дно по­чут­тів, але не лю­бо­ві. Обра­зно ка­жу­чи, цей екс­пе­ри­мент — бо­роть­ба шту­чно­го чер­во­но­го на­ми­ста, що Гнат хо­тів по­да­ру­ва­ти Вар­ці, зі справ­жні­ми ко­ра­ля­ми, яки­ми при­кра­ше­ний ав­тен­ти­чний стрій осо­бли­во­го пер­со­на­жу ви­ста­ви, Дів­чи­ни (Оле­ся Го­луб). Во­на з’яв­ля­є­ться у най­дра­ма­ти­чні­ших мо­мен­тах ви­ста­ви, ти­хо спів­а­ю­чи ав­тен­ти­чні укра­їн­ські пі­сні, во­на є не про­сто озна­чни­ком мі­сця та ча­су дії (про час тут по­трі­бно ве­сти окре­му роз­мо­ву), а зна­ком тра­ди­ції чи­слен­них по­ста­но­вок «Без­та­лан­ної». А ві­ко­ві тра­ди­ції важ­ко пе­ре­мог­ти, не екс­пе­ри­мен­ту­ю­чи з йо­го но­сі­я­ми — в да­но­му ви­пад­ку з текс­том.

Ро­бо­та те­а­тру з по­шу­ку мо­ло­дих ми­тців три­ває успі­шно. За сло­ва­ми Бо­г­да­на Ада­мен­ка — ви­ко­нав­ця ро­лі Гна­та, лю­ди вби­ва­ють се­бе та ін­ших че­рез те, що не мо­жуть зро­би­ти пра­виль­ний ви­бір і пра­виль­ний вчи­нок. А це і мо­же бу­ти квін­те­сен­ці­єю су­ча­сно­го тра­кту­ва­н­ня «Без­та­лан­ної».

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

НА­СТУ­ПНИЙ ПОКАЗ «БЕЗ­ТА­ЛАН­НОЇ» ВІД­БУ­ДЕ­ТЬСЯ 8 КВІ­ТНЯ. НА ФО­ТО: ДАР’Я ЛЕ­ГЕЙ­ДА (ВАР­КА) ТА ІВАН ЯНЧЕНКО (СТЕПАН)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.