«На­вча­н­ня па­трі­о­ти­зму не має бу­ти про­фа­на­ці­єю»

Ди­ре­ктор шко­ли Слов’ян­ська, що пер­шою по­стра­жда­ла від бо­йо­ви­ків, — про оку­па­цію, жи­т­тя сьо­го­дні та гу­ма­ні­тар­ні про­бле­ми

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ана­ста­сія РУДЕНКО, «День»

12 кві­тня ви­пов­ню­є­ться два ро­ки з мо­мен­ту, як у пер­шо­му мі­сті на сході України з’яви­ли­ся «зе­ле­ні чо­ло­ві­чки». Цим мі­стом став Слов’янськ. Від спо­га­дів про три мі­ся­ці «під Гір­кі­ним» і арт­об­стрі­ли жи­те­лів до­сі но­ча­ми ки­дає в хо­ло­дний піт від стра­ху за се­бе і сво­їх близь­ких, а вдень — во­ни на­ла­го­джу­ють мир­не жи­т­тя, від­бу­до­ву­ють роз­би­ті бу­дин­ки і... фор­му­ють фе­но­мен су­спіль­ної актив­но­сті на Дон­ба­сі.

У лю­то­му у Слов’ян­ську від­бу­ло­ся уро­чи­сте від­кри­т­тя від­ре­мон­то­ва­ної шко­ли, що по­стра­жда­ла пер­шою під час бо­йо­вих дій 2014 ро­ку. У се­ре­ди­ні трав­ня, ко­ли фор­маль­но ще йшов на­вчаль­ний про­цес, дах за­галь­но­осві­тньої шко­ли №13 над акто­вим за­лом про­та­ра­нив сна­ряд. За­раз за ко­шти ЮНІСЕФ і уря­ду Япо­нії у школі за­мі­ни­ли всі ві­кна, від­ре­мон­ту­ва­ли вхід, ре­кон­стру­ю­ва­ли сан­ву­зли, від­но­ви­ли спорт­зал, а учні мо­лод­ших кла­сів отри­ма­ли спе­ці­аль­ні ан­ти­ско­лі­о­зні пар­ти й стіль­ці. Ви­кла­да­чі шко­ли ствер­джу­ють: ком­фор­тні умо­ви для на­вча­н­ня ді­тей — це до­бре, але не менш акту­аль­но «лі­ку­ва­ти ду­ші». Як шко­ла і мі­сто пе­ре­жи­ли оку­па­цію, учні «від­кри­ва­ли для се­бе Укра­ї­ну» і яки­ми є пла­ни на май­бу­тнє — роз­по вів ди­ре­ктор шко­ли Ана­то­лій ПОГОРЄЛОВ.

«МИ НЕ ПРИХОВУВАЛИ СВО­ГО НЕВИЗНАННЯ БАНДИТІВ»

— Ва­шу шко­лу в мі­сті на­зи­ва­ють «най­більш про­укра­їн­ською». Чо­му?

— На мо­мент по­ча­тку й під час вій­сько­вих дій у нас уся адмі­ні­стра­ція шко­ли і біль­ша ча­сти­на пе­да­го­гі­чно­го ко­ле­кти­ву бу­ли про­укра­їн­ськи­ми. Ми не приховували сво­го невизнання бандитів, на­віть ко­ли во­ни бу­ли в мі­сті. То­му пі­сля звільнення всі зна­ли про на­шу по­зи­цію, ми її не раз до­во­ди­ли до ке­рів­ни­цтва мі­ста, і за на­ми за­крі­пи­ло­ся та­ке «зва­н­ня». Хо­ча кон­тин­гент учнів і їх ба­тьків спо­ча­тку роз­ді­лив­ся — десь по­ло­ви­на під­три­му­ва­ла Укра­ї­ну, дру­га по­ло­ви­на ві­ри­ла у мі­фі­чну бла­го­по­лу­чну Ро­сію, фе­де­ра­лі­за­цію і ще якісь про­ду­кти про­па­ган­ди.

— На­скіль­ки не­без­пе­чно бу­ло про­яв­ля­ти свою по­зи­цію при оку­пан­тах? Як шко­ла пе­ре­жи­ла цей час?

— Ду­же не­без­пе­чно — вже з пер­ших днів бо­йо­ви­ки ха­па­ли по­мі­тних укра­їн­ських акти­ві­стів. Є ви­пад­ки «зни­клих без ві­сти, ін­ших три­ма­ли у під­ва­лах і ка­ту­ва­ли. Але це бу­ло швид­ше для за­ля­ку­ва­н­ня — на той мо­мент актив­ність бо­йо­ви­ків бу­ла спря­мо­ва­на на змі­цне­н­ня по­зи­цій і вста­нов­ле­н­ня зброй­но­го па­ну­ва­н­ня, а не на кон­троль над сві­до­міс тю. Во ни по ча ли сте жи ти за осві­тньою скла­до­вою на оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях ли­ше за­раз — ство­рю­ю­чи ви­ди­мість фун­кціо­ну­ва­н­ня псев­до­дер­жа­ви. А то­ді у них бу­ла одна ви­мо­га — щоб шко­ла пра­цю­ва­ла. Для бо­йо­ви­ків шко­ли бу­ли при­кри­т­тям, «жи­вим щи­том» від на­сту­паль­ної опе­ра­ції й за­чис­тки укра­їн­ськи­ми си­ла­ми.

Ми по­ста­ра­ли­ся за­кін­чи­ти на­вчаль ний про цес мак си маль но швид­ко. На­при­кін­ці трав­ня, ко­ли в шко­лу влу­чив мі­но­ме­тний сна­ряд, у ній уже май­же ні­ко­го не бу­ло — ча­сти­на ви­кла­да­чів і десь шість ді­тей. Основ на час ти на сі мей вже роз’їха­ла­ся, вчи­те­лів ми теж від­пу­ска­ли. То­му, сла­ва бо­гу, ні­ко­го не за­че­пи­ло.

— Якось іще шко­ла по­стра­жда­ла?

— Так, че­рез якийсь час бу­ло кіль­ка оскол­ко­вих влу­чень, про­би­ті скло­па­ке­ти. Спіль­ни­ми зу­си­л­ля­ми мі­сце­вих во­лон­те­рів, ба­тьків, до­бро­дій­них ор­га­ні­за­цій ми швид­ко від­но­ви­ли фун­кціо­ну­ва­н­ня шко­ли. За­раз ЮНІСЕФ до­по­міг не ли­ше від­ре­мон­ту­ва­ти шко­лу, а й зро­би­ти її кра­ще. За­мі­ни­ли ві­кна на пла­сти­ко­ві, що більш енер­го­ефе­ктив­но, зро­би­ли но­ві сан­ву­зли, по­да­ру­ва­ли на­бо­ри кон­стру­кто­рів Lego для ви­ко­ри­ста­н­ня на уро­ках, но­ве спор­тив­не уста­тку­ва­н­ня. У Слов’ян­ську 2015 ро­ку під та­ку про­гра­му по­тра­пи­ли дві шко­ли. Спо­ді­ва­ю­ся, на­сту­пно­го ро­ку й ін­ші бу­дуть осу­ча­сне­ні.

«БЕ­ЗУ­МОВ­НО, БЛИЗЬ­КІСТЬ ФРОН­ТУ ВІДЧУВАЄТЬСЯ»

— На ва­шу дум­ку, чо­му вій­на на Дон­ба­сі ста­ла мо­жли­вою?

— При­чи­на — це пря­ма агре­сія Російської Фе­де­ра­ції. Я осо­би­сто ба­чив у Слов’ян­ську ка­дро­вих ро­сійсь ких війсь ко вих. Як за раз пам’ятаю: їхав на ма­ши­ні й по­ба­чив на­товп «зе­ле­них чо­ло­ві­чків». Во­ни ру­ха­ли­ся стро­єм, у не­зна­йо­мій фор­мі і з які­сною екі­пі­ров­кою — ра­ці- ями, су­ча­сни­ми автоматами. Це не про­сто збо­ри­ще яки­хось бандитів.

— Мі­сто сто­їть по­за при­фрон­то­вою зо­ною, але вій­на — по­руч. Як це по­зна­ча­є­ться на жит­ті шко­ли?

— Бе­зу­мов­но, близь­кість фрон­ту відчувається. По-пер­ше, у школі і в мі­сті ба­га­то пе­ре­се­лен­ців. То­рік во­ни ста­но­ви­ли 20% від за­галь­ної кіль­ко­сті учнів у школі, цьо­го ро­ку — близь­ко 10%, тоб­то всьо­го в школі тро­хи більш як 500 осіб, а пе­ре­се­лен­ців у кла­сах — 50—60. Є ін­ша група учнів — екс­тер­нат. Тоб­то во­ни жи­вуть на тим­ча­со­во оку­по­ва­ній те­ри­то­рії, оскіль­ки з рі­зних при­чин не мо­жуть ви­їха­ти, бе­руть ма­те­рі­ал на са­мо­стій­не ви­вче­н­ня, а по­тім зда­ють на­шим вчи­те­лям. По­дру­ге, є пев­ний не­спо­кій, три­во­га — від цьо­го ні­ку­ди не по­ді­ти­ся.

«МО­ЛОДЬ ЗДЕ­БІЛЬ­ШО­ГО ПРОУКРАЇНСЬКА»

— Як по до ла ти сте рео тип ні уста­нов­ки, ре­а­ні­му­ва­ти образ Донбасу?

— Най­пер­ше — при­пи­ни­ти спе­ку­лю­ва­ти на цьо­му пи­тан­ні по­лі­ти­ка­нам. Вва­жаю за не­об­хі­дне вве­сти від­по­від­аль­ність за про­па­ган­ду вну­трі­на­ціо­наль­ної во­ро­жне­чі й ри­то­ри­ку роз­ко­лу. Або як мі­ні­мум не допу­сти­ти по­ши­ре­н­ня по­ді­бних ідей має на­ше гро­ма­дян­ське су­спіль­ство.

— Учні ва­шої шко­ли за рі­зни­ми про­гра­ма­ми цьо­го ро­ку здій­сню­ва­ли по­їзд­ки до Ки­є­ва, Льво­ва й на­віть до Гру­зії. Як во­ни на них впли­ну­ли?

— У су­ча­сної мо­ло­ді — ве­ли­кий по­тен­ці­ал до руй­ну­ва­н­ня сте­ре­о­ти­пів, за їхні сер­ця тре­ба бо­ро­ти­ся. Мо­лодь у Слов’ янсь ку зде біль шо го про ук ра їнсь ка. Вар то по ба чи ти Укра­ї­ну на­віть ді­тям, у сім’ях яких погляди не­ста­лі або проросійські, во­ни кар­ди­наль­но змі­ню­ю­ться, оскіль­ки про­па­ган­дист­ські уста­нов­ки роз­би­ва­ю­ться об ре­аль­ність. Так бу­ло, ко­ли де­ле­га­ція на­ших шко­ля­рів їзди­ла за на­вчаль­ною про­гра­мою до Ки­є­ва — на за­про­ше­н­ня одні­єї зі шкіл, і до чу­до­во­го мі­ста Льво­ва.

До Гру­зії ді­ти їзди­ли на за­про­ше­н­ня їхньо­го Мі­ні­стер­ства охо­ро­ни здо­ров’я й осо­би­сто по­сла Гру­зії в Укра­ї­ні Ми­хай­ла Укле­би. Усі во­ни впер­ше бу­ли за кор­до­ном і так да­ле­ко від до­му. Де­яких ба­тьки по­бо­я­ли­ся від­пу­сти­ти, але всі, хто з’їздив, за­ли­ши­ли­ся за­до­во­ле­ні.

— Чи пра­цю­є­те ви якось з ба­тька­ми?

— Ча­сто ба­тьки пе­ре­се­лен­ців звер­та­ю­ться по до­по­мо­гу — ми до­по­ма­га­є­мо їм ада­пту­ва­ти­ся в но­во- му мі­сті. Вчителі по мо­жли­во­сті зби­ра­ють їм ре­чі, їжу, під­шу­ку­ють жи­тло. Остан­ній ви­па­док — дів­чин­ка при­їха­ла до Слов’ян­ська зі сво­їм ба­тьком, во­ни бу­кваль­но ті­ка­ли з-під об­стрі­лу, ма­ли мі­ні­мум ре­чей і при­йшли до нас у шко­лу по по­ра­ду. Ми під­ка­за­ли, в які слу­жби йти, куди звер­ну­ти­ся. Не­що­дав­но зу­стрів їх — уже більш-менш осво­ї­ли­ся. Пер­ша до­по­мо­га в на­ших умо­вах ду­же ва­жли­ва, ко­жен ви­па­док — не­про­стий.

«ПРО БА­ГА­ТЬОХ ГЕ­РО­ЇВ У ЇХНІХ РІДНИХ ШКОЛАХ НЕ ЗНАЮТЬ»

— Чи є ін­фор­ма­ція про ви­пу­скни­ків шко­ли, які во­ю­ють у скла­ді ЗСУ або до­бро­воль­чих ба­таль­йо­нів? Знаю, що во­се­ни шко­ла вша­ну­ва­ла пам’ять сво­го ви­пу­скни­ка, ка­пі­та­на ЗСУ Іго­ря Гришина, за­ги­бло­го у трав­ні 2014 ро­ку у вер­то­льо­ті Мі-24, який зби­ли бо­йо­ви­ки. У школі від­кри­ли пам’ятний стенд, при­свя­че­ний йо­му.

— Так, у на­шій школі є кім­на­та, в якій пред­став­ле­на ін­фор­ма­ція про всіх ви­пу­скни­ків шко­ли, загиблих у рі­зних кон­флі­ктах, — на­при­клад, про В’яче­сла­ва Ва­ку­лен- ка, сол­да­та в Аф­га­ні­ста­ні, те­пер — і про Іго­ря Гришина. За­раз пла­ну­є­мо зро­би­ти ме­мо­рі­аль­ну до­шку на згад­ку про Іго­ря Гришина. Мо­жли­во, ви­не­се­мо пи­та­н­ня про при­сво­є­н­ня школі йо­го іме­ні.

Ми ра­ді, що зна­є­мо про ньо­го, адже про ба­га­тьох ге­ро­їв у їхніх рідних школах не знають. При­чи­ни мо­жуть бу­ти рі­зні — рі­дні не го­во­рять, уча­сни­ки АТО са­мі цьо­го не хо­чуть, пи­та­н­ня ба­жа­н­ня ке­рів­ни­цтва шко­ли то­що.

— Чи ор­га­ні­зо­ву­ю­ться зу­стрі­чі з вій­сько­во­слу­жбов­ця­ми в школі?

— Так, ре­гу­ляр­но. Пер­ша зу­стріч бу­ла у ве­ре­сні 2014 ро­ку — то­ді бій­ці 95-ї бри­га­ди при­їха­ли до нас у шко­лу. Ми ор­га­ні­зу­ва­ли кон­церт, військові ду­же те­пло по­спіл­ку­ва­ли­ся з ді­тьми, не­за­бу­тня атмо­сфе­ра. На­сту­пно­го дня во­ни ма­ли їха­ти в до­не­цький ае­ро­порт — то­ді там усе ли­ше по­чи­на­ло­ся. Під час ча­ю­ва­н­ня один хло­пчик за­пи­тав ко­ман­ди­ра взво­ду, як си­ту­а­ція у до­не­цько­му ае­ро­пор­ту. Той від­по­вів про­сто: «По­га­но», і біль­ше ні­чо­го не ка­зав, облич­чя хло­пців бу­ли кра­сно­мов­ни­ми.

Зу­стрі­чей з 95-м ба­таль­йо­ном бу­ло ще десь п’ять. При­їжджав і ба­таль­йон «Січ», і Нац­гвар­дія напередодні Дня за­хи­сни­ка України. Ми й са­мі їзди­ли на блок­по­сти — при­во­зи­ли хліб, цу­кер­ки, по­здо­ров­ля­ли вій­сько­вих.

«З’ЯВИ­ЛИ­СЯ РЕ­АЛЬ­НІ ОР­ГА­НІ­ЗА­ЦІЇ, ЩО ПРЕД­СТАВ­ЛЯ­ЮТЬ ІН­ТЕ­РЕ­СИ СУ­СПІЛЬ­СТВА»

— На ва­шу дум­ку, які ма­ють бу­ти прі­о­ри­те­ти в осві­ті? Чо­го тре­ба вчи­ти ді­тей у Слов’ян­ську?

— Ра­ні­ше я б від­по­вів — під­ви­щу­ва­ти їхній рі­вень знань. А за­раз до­дам ва­жли­ве — вчи­ти лю­би­ти Бать ків щи ну, роз ви ва ти гро ма - дянсь ку сві до мість. Хо ча у Слов’ян­ську, як і скрізь на Дон­ба­сі, в осві­тніх пла­нах бра­ку го­дин на пат рі о тич не ви хо ван ня не бу ло. Гу­чний па­ра­докс — мер мі­ста Не­ля Ште­па, яку за­раз су­дять за се­па­ра­тизм, сво­го ча­су пі­дго­ту­ва­ла ко­ман­ду від мі­ста на все­укра­їн­ський кон­курс ви­ши­ва­нок і ви­гра­ла йо­го.

Але ви­я­ви­ло­ся, що іму­ні­те­ту про ти про па ган ди у ба га тьох слов’ян­ців не­має, во­ни по­ві­ри­ли у стра­шну Аме­ри­ку й ря­тів­ни­ка Ро­сію. На­вча­н­ня па­трі­о­ти­зму не має бу­ти про­фа­на­ці­єю, тре­ба які­сно пе­ре­о­сми­сли­ти цей про­цес і на­шу істо­рію в ці­ло­му.

— Як змі­ни­ла­ся си­ту­а­ція в мі­сті, чи під­ви­щи­ла­ся у Слов’ян­ську со­ці­аль­на актив­ність по­рів­ня­но з по­пе­ре­дні­ми ро­ка­ми?

— Ра­ні­ше її аб­со­лю­тно не існу­ва­ло. Опо­зи­цій­ні пар­тії фун­кціо­ну­ва­ли ви­клю­чно фор­маль­но й не­ефе­ктив­но. Якщо ти бі­зне­смен, вчи­тель, ди­ре­ктор шко­ли ти не міг бу­ти пред с тав ни ком ін шої пар тії, окрім «Пар­тії ре­гіо­нів», іна­кше те­бе б «з’їли». За­раз та­ка мо­но­по­лія зруй­но­ва­на.

Ра­ні­ше се­ктор гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій пред­став­ля­ли спе­ци­фі­чні ки­шень­ко­ві об’єд­на­н­ня — при «Пар­тії ре­гіо­нів» або при рі­зних адмі­ні­стра­ці­ях. Те­пер з’яви­ли­ся ре­аль­ні ор­га­ні­за­ції, що пред­став­ля­ють ін­те­ре­си пе­ре­се­лен­ців, вій­сько­вих, гро­мад­ських акти­ві­стів, еко­ло­гів та ін­ших. Су­спіль­не жи­т­тя в мі­сті за­ви­ру­ва­ло, лю­ди не бо­я­ться ви­слов­лю­ва­ти свою дум­ку, ро­стуть у гро­ма­дян­сько­му й ін­те­ле­кту­аль­но­му пла­ні. Вва­жаю, що це «пер­ші ла­стів­ки» фор­му­ва­н­ня гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства тут. Го­лов­не — про­дов­жу­ва­ти роз­ви­ва­ти­ся.

ФО­ТО КАТЕРИНИ КОЛМИКОВОЇ. «ДЕЛОВОЙ СЛАВЯНСК»

17 ЛЮ­ТО­ГО 2015 РО­КУ. ДІ­ТИ НА УРОЦІ У СЛОВ’ЯНСЬКІЙ ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ №13, ЯКУ НЕЗАДОВГО ДО ЦЬО­ГО ВІД­НО­ВИ­ЛИ В РАМ­КАХ ПРО­Е­КТУ ДИ­ТЯ­ЧО­ГО ФОН­ДУ ООН (ЮНІСЕФ)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.