«Бі­ро­нів­щи­на»

Де­які не­яв­ні па­ра­ле­лі з су­ча­сні­стю

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Ще за три ти­ся­чі ро­ків до нас бу­ло на­пи­са­но: « Є ре­чі, про які ка­жуть: « Ди­вись, оце но­ве! Але це вже бу­ло у часи дав­ні, да­ле­кі від нас » ( сло­ва Екле­сі­а­ста). Один із ці­ка­вих при­кла­дів слу­шно­сті цієї дум­ки — «ва­рязь­ке» прав­лі­н­ня (вплив, до­мі­ну­ва­н­ня або й пря­ме па­ну­ва­н­ня іно­зем­ців, «при­ходь­ків», за­про­ше­них зда­ле­ка по­лі­ти­ків, во­ї­те­лів, чу­жо­зем­них екс­пер­тів­фа­хів­ців). Мо­же, ми на­віть не уяв­ля­є­мо пов­ною мі­рою, на­скіль­ки ця ста­ра про­бле­ма ся­гає сво­їм ко­рі­н­ням гли­би­ни ві­ків, ба на­віть ти­ся­чо­літь.

Справ­ді, ще дав­ні єги­птя­ни на­рі­ка­ли на «за­си­л­ля» за­кор­дон­них при­буль­ців при фа­ра­о­но­во­му дво­рі (ас­си­рій­ців, фі­ні­кій­ців, хет­тів, лі­вій­ців то­що). Ще рим­ля­ни обу­рю­ва­ли­ся, на їхню дум­ку, на­дмір­ною чи­сель­ні­стю на­бли­же­них до вла­ди гре­ків у сво­їй Ві­чній Сто­ли­ці. Ще се­ре­дньо­ві­чні ко­ро­лі, ім­пе­ра­то­ри, гер­цо­ги, «ви­со­ко­до­стой­ні» кня­зі бу­ли вкрай не­за­до­во­ле­ні ве­ли­че­зним впли­вом іта­лій­ців у сво­їх «бо­го­обра­них» дер­жа­вах. А скіль­ки гнів­них «бли­ска­вок» спря­мо­ву­ва­ло­ся впро­довж сто­літь проти єв­рей­ських, вір­мен­ських (при­кла­ди мо­жна мно­жи­ти) ді­а­спор у рі­зних країнах сві­ту...

Не оми­ну­ла « ча­ша сия » і Тре­тій Рим — Ім­пе­рію Ро­ма­но­вих. Перш за все, вар­то зга­да­ти тут сум­но­зві­сну «бі­ро­нів­щи­ну» (від прі­зви­ща кур­лянд­сько­го дво­ря­ни­на ні­ме­цько­го по­хо­дже­н­ня Ерн­ста Йо­ган­на Бі­ре­на, 1690—1772 — після при­бу­т­тя до Ро­сії змі­нив прі­зви­ще на Бі­рон, — фа­во­ри­та, ко­хан­ця й фа­кти­чно пер­шо­го мі­ні­стра сум­но­зві­сної ім­пе­ра­три­ці Ан­ни Іва­нів­ни, який за 10 ро­ків прав­лі­н­ня цієї са­мо­дер­жав­ної мо­нар­хії (1730—1740 рр.) став пра­кти­чно не­о­бме­же­ним во­ло­да­рем Ро­сії). Цим «збір­ним» тер­мі­ном за­зви­чай по­зна­ча­ють га­не­бну, на дум­ку па­трі­о­ти­чних істо­ри­ків, до­бу ро­сій­ської істо­рії, ко­ли най­ва­жли­ві­ші дер­жав­ні рі­ше­н­ня ухва­лю­ва­ли нім­ці (Бі­рон та най­ближ­че ко­ло йо­го со­ра­тни­ків; аб­со­лю­тно не­осві­че­на та да­ле­ка від ро­зу­мі­н­ня дер­жав­них справ ім­пе­ра­три­ця Ан­на ав­то­ма­ти­чно схва­лю­ва­ла всі рі­ше­н­ня сво­го фа­во­ри­та, тур­бу­ю­чись ли­ше про те, щоб сти­на­ти го­ло­ви, ко­ле­су­ва­ти та від­рі­за­ти язи­ки ре­аль­ним або по­тен­цій­ним змов­ни­кам — пі­до­зрю­ю­ча бу­ла жін­ка!) Нім­ці ж, як пи­шуть до­слі­дни­ки, «при­бра­ли до рук» ве­ли­ку ча­сти­ну вла­сно­сті та на­ціо­наль­них ба­гатств не­ося­жної ім­пе­рії. Роз­гля­не­мо ко­лі­зії то­го ча­су тро­хи до­кла­дні­ше; мо­же, і пев­ні (не аб­со­лю­тні!) па­ра­ле­лі з су­ча­сні­стю зможемо при цьо­му по­ба­чи­ти.

От­же, Бі­рон, а та­кож фа­кти­чний міністр за­кор­дон­них справ Ан­дрій Остер­ман, ко­ман­ду­вач ар­мі­єю фель­дмар­шал Бур­гард Мі­ніх, «шеф» ду­же при­бу­тко­вої то­ді гір­ни­чо­ру­дної про­ми­сло­во­сті Аксель Кон­рад Шем­берг, го­ло­ва Ком­мерц-ко­ле­гії (по-су­ча­сно­му Мі­ні­стер­ства тор­гів­лі) Карл Мен­гден, «та­єм­ний ра­дник» ца­ри­ці Рейн­гольд Ле­вен­воль­де — всі ці етні­чні нім­ці на­бу­ли та­кої ва­ги в дер­жав­них спра­вах 1730—1740 рр., що це да­ло під­ста­ви пі­зні­шим істо­ри­кам го­во­ри­ти про існу­ва­н­ня ( і ви­зна­чаль­ний вплив) ці­лої «ні­ме­цької пар­тії» при ро­сій­сько­му дво­рі. На­скіль­ки спра­ве­дли­ви­ми є та­кі твер­дже­н­ня? Не під­ля­гає сум­ні­ву, що в до­бу ца­ри­ці Ан­ни (як і до неї, як і пі­зні­ше, як і сьо­го­дні) дер­жав­на по­лі­ти­ка Ро­сій­ської ім­пе­рії ви­зна­ча­ла­ся вузь­ким ко­лом до­ві­ре­них осіб (справ­ді, нім­ців се­ред них та­ки бу­ло чи­ма­ло), се­ред яких то­чи­ла­ся за­пе­кла бо­роть­ба за «ми­лість» го­су­да­ри­ні (го­су­да­ря). Оцей фа­таль­ний по­лі­ти­чний «стиль» (ко­трий «яв­ляє се­бе» в усій кра­сі й за­раз, у ХХ сто­літ­ті, й не ли­ше в Ро­сії) і є ви­зна­чаль­ним в оцін­ці такого зло­ві­сно­го яви­ща, як «бі­ро­нів­щи­на» — а не «іно­зем­не яр­мо», на­віть у то­му ра­зі, якщо це «яр­мо» не є пе­ре­біль­ше­н­ням. Слід іще до­да­ти, що іно­зем­ці (і до­ба Ан­ни Іва­нів­ни тут не є ви­ня­тком), хоч би які ко­ри­сли­ві ці­лі во­ни пе­ре­слі­ду­ва­ли і які б на­ха­бні бу­ли, все ж та­ки ті­єю чи ін­шою мі­рою му­сять «впи­су­ва­ти­ся» в ре­а­лії тієї чи іншої кон­кре­тної країни. Так, зга­да­ні ви­ще нім­ці лю­би­ли по­го­во­ри­ти про ро­сій­ські дер­жав­ні ін­те­ре­си, про ро­сій­ський па­трі­о­тизм (!), а ца­ри­ця Ан­на ви­да­ла у 1731— 1734 ро­ках 14 ука­зів про га­ран­ту­ван- ня в ім­пе­рії «спра­ве­дли­во­го су­ду», який би роз­гля­дав спра­ви «за ве­чным За­ко­ном хри­сти­ан­ским, нев­зи­рая ни на ка­кие ли­ца, от низ­ша­го хле­бо­па­шца до ми­ни­стра На­ше­го» (і справ­ді, міністр уря­ду Ан­ни Во­лин­ський, про­тив­ник «ні­ме­цької пар­тії», роз­дра­ту­вав Бі­ро­на — і був у черв­ні 1740 ро­ку стра­че­ний «отру­ба­ни­ем го­ло­вы» за «пре­дерз­кую го­су- дар­ствен­ную изме­ну», при цьо­му йо­му по­пе­ре­дньо від­рі­за­ли язи­ка...) На­то­мість, го­ло­вою Та­єм­ної (Се­кре­тної) кан­це­ля­рії Ан­ни був чи­сто­кров­ний ро­сі­я­нин Ан­дрій Уша­ков; са­ме він усла­вив­ся зві­ря­чи­ми тор­ту­ра­ми й зну­ща­н­ня­ми над в’язня­ми, ко­ли не­ща­сні лю­ди після три­ва­лих ка­ту­вань за­бу­ва­ли на­віть своє ім’я.

Про­те, ду­ма­є­ться, ко­ри­сно по­ста­ви­ти пи­та­н­ня й та­ким чи­ном: а ко­ли в істо­рії вза­га­лі ви­ни­кає про­бле­ма «за­си­л­ля» іно­зем­ців? Оче­ви­дно, аж ні­як не то­ді, ко­ли ко­рін­ний на­род, що спо­кон­ві­ку жи­ве на цій зем­лі, ні­би­то «втра­чає та­лан­ти» або на­віть «де­гра­дує» (та­кі гі­по­те­зи є аб­сур­дом), а то­ді, ко­ли па­нів­не угру­пу­ва­н­ня, по­збав­ля­ю­чись опо­ри все­ре­ди­ні країни, шу­кає її, цю опо­ру, вже за кор­до­ном. І то­ді ство­рю­є­ться ре­жим так зва­но­го зов­ні­шньо­го управ­лі­н­ня (якраз отут і ви­ни­ка­ють вель­ми го­стрі й не­при­єм­ні ана­ло­гії з укра­їн­ською су­ча­сні­стю, вже не умов­ні, «при­тя­гну­ті», а до­во­лі влу­чні). При­мі­ром, ві­до­мо­го сло­ва­цько­го ре­фор­ма- то­ра Йо­зе­фа Мі­кло­ша хо­чуть при­зна­чи­ти на по­са­ду в на­шо­му уря­ді на­віть без на­да­н­ня йо­му укра­їн­сько­го гро­ма­дян­ства (бо Мі­клош не хо­че від­мов­ля­ти­ся від сло­ва­цько­го) — і вже го­ту­є­ться від­по­від­ний законопроект...

Що­до епо­хи Ан­ни Іва­нів­ни, то про­мо­ви­стим є та­кий при­клад: по­сол Франції Фі­ліпп Ше­тар­ді й по­сол Іспа­нії Кар­лос де Лі­ріа не ли­ше ви­ді­ля­ли ко­шти бі­ро­нів­сько­му уря­ду, який без­на­дій­но по­груз у бор­гах, не міг зба­лан­су­ва­ти бю­джет й слі­зно про­сив за­хі­дні уря­ди про до­по­мо­гу. Біль­ше то­го: зга­да­ний Ше­тар­ді ра­зом із по­сла­ми Прус­сії та Шве­ції брав най­актив­ні­шу участь у се­рії та­єм­них змов, а після цьо­го — «па­ла­цо­вих пе­ре­во­ро­тів» гвар­дії, вна­слі­док яких спо­ча­тку був за­а­ре­што­ва­ний « ре­гент» Бі­рон (за мі­сяць після смер­ті Ан­ни), а по­тім при­ве­де­на до вла­ди до­чка Пе­тра І Єли­за­ве­та (1741—1761), ціл­ком не­пі­дго­тов­ле­на до прав­лі­н­ня (до кін­ця жи­т­тя не мо­гла зба­гну­ти, як це мо­же бу­ти, що Ан­глія роз­та­шо­ва­на на остро­ві, від­да­ва­ла увесь свій час тан­цям й роз­ва­гам), за­те ве­ли­че­зна ро­сій­ська «па­трі­о­тка», яка де­кла­ра­тив­но «усу­ну­ла від вла­ди» іно­зем­ців.

Ось та­кі по­вчаль­ні ви­снов­ки ви­пли­ва­ють із по­дій май­же 300-рі­чної дав­ни­ни... Якою мі­рою во­ни сто­су­ю­ться Укра­ї­ни? Ду­ма­є­ться, читач зможе ро­зі­бра­ти­ся...

МАЛЮНОК ВІ­КТО­РА БОГОРАДА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.