За­го­лов­ки «для» Цер­кви

Про чу­тли­вість ре­лі­гій­ної те­ма­ти­ки у кон­тен­ті се­ку­ля­ри­зо­ва­них світ­ських ме­діа

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Юлі­а­на ЛАВРИШ

Усві­ті де­да­лі стає по­пу­ляр­ним за­ли­ша­ти­ся по­за Церквою, оскіль­ки Цер­ква — це щось не­су­ча­сне, кон­се­рва­тив­не, для «ба­бусь пен­сій­но­го ві­ку». Для ба­га­тьох — це спіль­но­та свя­тен­ни­ків, які ві­рять у не­ре­аль­не і жи­вуть за се­ре­дньо­ві­чни­ми прин­ци­па­ми. Су­ча­сність що­раз біль­ше про­па­гує кон­це­пцію се­ку­ля­ри­зму, себ­то ідею су­спіль­ства, де со­ці­ум — «сам со­бі ре­жи­сер», фор­му­є­ться за мір­ка­ми «не­о­бме­же­ної сво­бо­ди», при­йма­ю­чи рі­ше­н­ня ви­клю­чно ті, які вва­жа­ти­ме за по­трі­бне. Яскра­вим при­кла­дом зі­ткне­н­ня се­ку­ляр­них те­чій із, наприклад, ра­ди­каль­ним ісла­мі­змом є зра­зок те­ра­ктів у Франції, пов’яза­них із ка­ри­ка­ту­ра­ми Charlie Hebdo. Тут, ма­буть, ва­жли­во го­во­ри­ти про те, як ме­діа ге­не­ру­ють ці сен­си, утвер­джу­ють прин­ци­пи, за яки­ми Цер­ква за­ли­ша­є­ться на мар­гі­не­сі як щось апрі­о­рі не­ці­ка­ве, вар­те ува­ги ли­ше за умо­ви скан­да­лу, під­ви­щу­ю­чи та­ким чи­ном рей­тин­ги тра­ди­цій­них за­со­бів ма­со­вої ко­му­ні­ка­ції або ж тра­фік у ме­ре­жі. Ме­ні при­га­ду­є­ться сло­ва­цька ко­ро­тко­ме­траж­ка «Фут­бол­ка», в якій двоє ге­ро­їв сва­ря­ться че­рез при­су­тність ви­сло­ву Фрі­дрі­ха Ні­цше в одно­го із них на фут­бол­ці: «Бог по­мер. Ні­цше». Ко­ли кон­флікт до­хо­дить до бій­ки і, вре­шті-решт, до за­ги­бе­лі одно­го із пер­со­на­жів, вла­сник фут­бол­ки по­вер­та­є­ться до гля­да­ча спи­ною, де за­зна­че­но: «Ні­цше по­мер. Бог». Хо­ча ми, укра­їн­ці, вва­жа­є­мо се­бе ре­лі­гій­ною на­ці­єю, в на­ших ло­каль­них се­ре­до­ви­щах при­мі­тне про­ни­кне­н­ня се­ку­ляр­них ві­зій як по­пу­ляр­но­го мейн­стри­му за, зокре­ма, уча­стю ме­діа. Не­що­дав­но з ко­ле­га­ми ма­ла мо­жли­вість по­дис­ку­ту­ва­ти на ці те­ми, са­ме то­му ви­ни­кла по­тре­ба на­пи­са­ти ко­лон­ку, яка не має на ме­ті по­вча­ти ін­ших, а ли­ше бу­ти роз­ду­ма­ми вго­лос для кон­стру­ктив­но­го ана­лі­зу та обмі­ном по­зи­ці­я­ми.

ЦЕР­КВА — НЕ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ЦЕНТР!

Два ти­жні то­му ма­ла дис­ку­сію у «Фейс­бу­ці» з при­во­ду пу­блі­ка­ції ма­те­рі­а­лу мо­єї ко­ле­ги на одно­му з ре­сур­сів. З по­ва­ги до жур­на­лі­ста та ЗМІ я не бу­ду вка­зу­ва­ти іме­на та на­зви, зо­се­ре­джу свою ува­гу на за­го­лов­ку, який обу­рив ме­не — «П’ять ро­ків на пре­сто­лі: як Шев­чук ви­рі­шує кон­флі­кти Цер­кви». Упу­блі­ка­ції йшло­ся про під­би­ва­н­ня під­сум­ків п’яти­рі­чно­го слу­жі­н­ня гла­ви Укра­їн­ської Гре­ко-Ка­то­ли­цької цер­кви, яке від­бу­ло­ся на­при­кін­ці бе­ре­зня цьо­го ро­ку. Ко­ли я зро­би­ла за­ува­же­н­ня що­до, м’яко ка­жу­чи, не­ко­ре­ктно­сті за­го­лов­ку, моя ко­ле­га за­зна­чи­ла, що во­на ли­ше ском­по­ну­ва­ла ма­те­рі­ал, а от на­зву під­би­рав ре­да­ктор но­вин. Але цей за­го­ло­вок — не оди­ни­чний ви­па­док, а рад­ше за­галь­на тен­ден­ція ма­те­рі­а­лів, які маю мо­жли­вість ча­сто мо­ні­то­ри­ти. І хо­ча ме­не у цій дис­ку­сії вже всти­гли зви­ну­ва­ти­ти у по­вча­н­нях, ве­ли­че­зних екс­пер­тних су­дже­н­нях, та все ж amicus Plato, sed magis amica veritas — себ­то «Пла­тон ме­ні друг, але істи­на до­рож­ча».

Га­даю, вар­то зо­се­ре­ди­ти ува­гу на трьох мо­мен­тах, зва­жа­ю­чи на за­галь­ні ха­ра­кте­ри­сти­ки ви­сві­тле­н­ня ре­лі­гій­ної те­ма­ти­ки крізь призму се­ку­ля­ри­зму у світ­ських ме­діа. По-пер­ше, у ме­дій­но­му, осо­бли­во ме­ре­же­во­му, про­сто­рі де­да­лі біль­ше стає мо­дним «ско­ро­чу­ва­ти людину», обме­жу­ва­ти­ся ли­ше прі­зви­щем, без вка­зів­ки іме­ні. Кон­тент-ре­да­кто­ри ар­гу­мен­ту­ють це тим, що дов­гі за­го­лов­ки не­при­пус- ти­мі для ме­ре­же­вих текс­тів. То­му ми зно­ву звер­та­є­мо­ся до ра­дян­ської культури, за якої лю­ди­на не ма­ла іме­ні, а ли­ше прі­зви­ще. Уза­про­по­но­ва­но­му за­го­лов­ку та­кож до гла­ви Цер­кви звер­та­ю­ться про­сто на прі­зви­ще. Я по­ста­ви­ла со­бі за­пи­та­н­ня: чи це про­фе­сій­но? Про­те, ма­буть, у цьо­му кон­текс­ті йдеться не ли­ше про ети­чні прин­ци­пи жур­на­лі­сти­ки, за яки­ми так пи­са­ти про­сто «не­гі­гі­є­ні­чно»; а, зно­ву-та­ки, ви­пли­ває з власне люд­сько­го став­ле­н­ня, зре­штою, до­три­ма­н­ня кон­сти­ту­цій­них норм і сво­бод на­шо­го су­спіль­ства, де ко­жен гро­ма­дя­нин, не­за­ле­жно від ві­ку, ста­ті, сфе­ри ді­яль­но­сті, ма­те­рі­аль­но­го ста­но­ви­ща і ста­ту­су, має пра­во на гі­дність і ша­но­бли­ве став­ле­н­ня до се­бе як осо­би­сто­сті. Ви­хо­дя­чи із ана­лі­зу цієї загальної тен­ден­ції, ми ні­би і кри­чи­мо за утвер­дже­н­ня де­мо­кра­ти­чних сво­бод і цін­но­стей, та все ж ке­ру­є­мо­ся мар­ке­ра­ми ми­ну­ло­го або про­сто вва­жа­є­мо су­ча­сну людину за об’єкт, який до­зво­лить нам ви­ко­на­ти го­лов­ну ціль ме­діа-бі­зне­су — make money. По-дру­ге, крізь призму цьо­го за­го­лов­ку, але за­га­лом че­рез ма­те­рі­а­ли про Цер­кву в ін­ших ме­діа, ме­не обу­рює ви­крив­ле­не ро­зу­мі­н­ня цієї ін­сти­ту­ції у су­спіль­стві. Цер­ква — це не фра­кція, ко­ро­лів­ство чи торговельний центр! Ду­маю, що тре­ба від­рі­зня­ти справ­жнє від фа­на­ти­зму, ду­хов­не від по­лі­ти­чної іде­о­ло­гії. УЦер­кві не­має пре­сто­лів чи тро­нів. Якщо та­кі атри­бу­ти при­су­тні, то це не Цер­ква, а про­сто ор­га­ні­за­ція, яка під неї ма­ску­є­ться. Але не тре­ба су­спіль­ству фор­му­ва­ти імідж то­таль­но­го зла, не пред­став­ля­ю­чи на про­ти­ва­гу ба­га­тьох по­зи­ти­вів, які там при­су­тні. Зви­чай­но, це не озна­чає, що ма­є­мо за­плю­щу­ва­ти очі на про­бле­ми чи кон­флі­кти у ко­лах ду­хо­вен­ства. Про­те звер­ні­мо­ся до мо­де­лі предс- тав­ле­н­ня про­бле­ми у за­хі­дних ме­діа, де ви­ко­ри­сто­ву­ють ал­го­ритм bias або ж «ба­лан­су», пред­став­ля­ю­чи рі­зні сторони ме­да­лі. По­пе­ре­днє су­дже­н­ня плав­но пе­ре­плі­та­є­ться з тре­тім ви­снов­ком. На жаль, у світ­ських ме­діа най­більш ком­фор­тно ви­сві­тлю­ва­ти Цер­кву ли­ше крізь призму скан­да­лів і сен­са­цій. Якщо ж звер­ну­ти­ся до зга­да­но­го за­го­лов­ку, то ви­ни­кає та­ке враження, ні­би гла­ва Цер­кви біль­ше ні­чо­го і не ро­бив п’ять остан­ніх ро­ків, як тіль­ки ви­рі­шу­вав кон­флі­кти. Зно­ву-та­ки, від­су­тнє від­чу­т­тя ба­лан­су, бо жур­на­ліст не хо­че і не має ба­жа­н­ня за­ну­ри­тись у жи­т­тя Цер­кви, про­ана­лі­зу­ва­ти рі­зні йо­го бо­ки, зва­жи­ти для се­бе все до­бре і по­га­не, а то­ді пи­са­ти ма­те­рі­ал. Тут по­стає про­бле­ма, про яку вда­ло пи­ше Нік Дей­віс у «Но­ви­нах пла­скої Зем­лі». Ана­лі­зу­ю­чи ме­діа-ри­нок Ве­ли­ко­бри­та­нії, ав­тор вва­жає, що одні­єю із го­лов­них про­блем су­ча­сної фа­бри­ки но­вин є «прес-ре­лізм», або ж по­вер­хо­вість ви­сві­тле­н­ня. Жур­на­лі­сти скар­жа­ться на те, що не ма­ють ча­су пи­са­ти які­сні ана­лі­ти­чні текс­ти. На­справ­ді йдеться не про час, а про ба­жа­н­ня, про ме­діа-лі­но­щі, ко­ли про­сті­ше ско­пі­ю­ва­ти но­ви­ну чи текст в ін­фор­ма­цій­ної аген­ції, яка «го­дує» ме­діа-сфе­ру, до­да­ти кіль­ка пер­чи­нок, і ось — тра­фі­ку чи рей­тин­гу до­ся­гну­то.

Га­даю, всім нам, жур­на­лі­стам, вар­то ро­зу­мі­ти, що наші по­ві­дом­ле­н­ня у ме­діа — це не ме­си­джі у від­кри­тий про­стір, ма­є­мо усві­дом­лю­ва­ти ве­ли­ку від­по­від­аль­ність за ко­жне сло­во, адже во­но фор­мує дум­ку в су­спіль­стві, ви­зна­чає прі­о­ри­те­ти для ду­хов­них цін­но­стей, без яких со­ці­ум про­сто пе­ре­ста­не нор­маль­но фун­кціо­ну­ва­ти. На мою дум­ку, тре­ба ві­ді­йти від кон­це­пцій make money і «прес-ре­лі­зму», якщо ми дій­сно хо­че­мо змін!

ФО­ТО НАДАНО АВ­ТО­РОМ

ЦЕ ФО­ТО-МЕ­ТА­ФО­РА НА РО­СІЙ­СЬКО­МУ САЙ­ТІ KAIFOLOG.RU ТА В СО­ЦІ­АЛЬ­НИХ МЕ­РЕ­ЖАХ ВИ­КЛИ­КА­ЛО ЗА­ГАЛЬ­НИЙ РЕ­ЗО­НАНС І СТА­ЛО ПРИ­ВО­ДОМ ДЛЯ ОБГО­ВО­РЕ­Н­НЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.