По­збу­вай­мо­ся раб­ства у со­бі

Не­об­хі­дно ви­хо­ди­ти на ви­со­кий рі­вень спіл­ку­ва­н­ня укра­їн­ською мо­вою

Den (Ukrainian) - - Почта «дня» -

УКі­ро­во­гра­ді пред­ста­ви­ли книж­ку кра­є­знав­чих роз­ві­док, есей і стат­тей пи­сьмен­ни­ка Ми­ко­ли Смо­лен­чу­ка «Скар­би зо­ло­то­го по­ля». Усі тво­ри, пред­став­ле­ні в ній, не бу­ли ви­да­ні за жи­т­тя Ми­ко­ли Ку­зьмо­ви­ча в ори­гі­на­лі, а дру­ку­ва­ли­ся у га­зе­тах із цен­зур­ни­ми прав­ка­ми або ско­ро­че­н­ня­ми.

Са­ме Ми­ко­ла Ку­зьмо­ви­чв­ста­но­вив мі­сце на­ро­дже­н­ня пи­сьмен­ни­ка Во­ло­ди­ми­ра Вин­ни­чен­ка, зна­йшов пер­ші ме­три­чні за­пи­си про на­ро­дже­н­ня Кро­пив­ни­цько­го і Вин­ни­чен­ка. Смо­лен­чук — за­снов­ник і фун­да­тор ме­мо­рі­аль­них му­зе­їв М.Кро­пив­ни­цько­го в Бо­брин­ці та Кі­ро­во­гра­ді на ко­ли­шній Бо­ло­тя­ній, Ю.Янов­сько­го в Не­ча­їв­ці й І.Ми­ки­тен­ка в Рів­но­му, ян­гол-охо­ро­нець ме­ме­рі­аль­но­го бу­дин­ку родини То­бі­ле­ви­чів у Кі­ро­во­гра­ді на ко­ли­шній Знам’ян­ській, лі­то­пи­сець ху­то­ра На­дії...

Смо­лен­чук — ав­тор опу­блі­ко­ва­них істо­ри­чних по­ві­стей «Сте­пи по­ли­но­ві», «Ро­дня», «Сте­пів­ча­ни» та ро­ма­нів «Ой лі­тав орел...», «Си­ві по­ко­лі­н­ня», «Бі­лі бан­ке­ти». Йо­го твор­чий до­ро­бок, що ви­дру­ко­ва­но за ра­дян­сько­го ча­су, дав­но пе­ре­тво­рив­ся на бі­бліо­гра­фі­чний ра­ри­тет. Ми­ко­ла Ку­зьмо­ви­ч­про­тя­гом пів­то­ра де­ся­ти­лі­т­тя був єди­ним укра­їн­ським пи­сьмен­ни­ком у зро­сій­ще­но­му обла­сно­му цен­трі в сер­ці Укра­ї­ни. Він бла­го­сло­вив у світ де­ся­тки юних да­ру­вань, що зго­дом пе­ре­ро­сли у ми­тців сло­ва.

...Я не фі­ло­лог, я еко­но­міст за фа­хом, але я — українка.

Про­чи­тав­ши ста­т­тю Ро­ма­на Гри­він­сько­го у №105 від 18.06.15 р. «До­свід Криму не нав­чив... Де­пу­та­ти до­зво­ли­ли чи­нов­ни­кам не ко­ри­сту­ва­ти­ся дер­жав­ною мо­вою», аб­со­лю­тно по­го­джу­ю­ся з ви­сло­вом ві­до­мо­го мо­во­знав­ця О. По­но­ма­рі­ва і не мо­жу змов­ча­ти, бо ця те­ма ні­ко­ли не по­ли­шає ме­не. На­пи­са­ла свої роз­ду­ми дав­но, че­ка­ла но­вих ста­тей і від­гу­ків. І та­ки ви­рі­ши­ла по­ді­ли­ти­ся з ва­ми.

Щи­ро зі­зна­ю­ся, що ця те­ма є над­зви­чай­но ва­жли­вою в мо­є­му осо­би­сто­му жит­ті, про що я пи­са­ла вам у ли­сті. Ви на­дру­ку­ва­ли йо­го у № 234–235 за 2014 рік — я вам вель­ми вдя­чна, що по­чу­ли ме­не...

Пам’ятаю, як після Революції Гідності я хо­ди­ла ву­ли­ця­ми Ки­є­ва і на­со-

За жи­т­тя ді­яль­ність Ми­ко­ли Смо­лен­чу­ка пе­ре­слі­ду­ва­ла­ся і цьку­ва­ла­ся ра­дян­ським ре­жи­мом. «Ві­длік йо­го осо­би­стої дра­ми почався із ви­кли­ку до обла­сно­го управ­лі­н­ня КДБ, де з ним бу­ло про­ве­де­но ви­хов­ну спів­бе­сі­ду, — роз­по­від­ає спів­ро­бі­тник Дер­жар­хі­ву обла­сті Іван Пе­трен­ко. — Після то­го до ньо­го ста­ви­ли­ся як до про­ка­же­но­го. Зу­стрів­ши на ву­ли­ці, пе­ре­хо­ди­ли на ін­ший бік. Усі йо­го роз­від­ки не брали до дру­ку. А йо­го жи­т­тя бу­ло спов­не­не не­без­пе­ки».

Узим­ку 1971 ро­ку, ко­ли ста­ло ві­до­мо, що Смо­лен­чук чи­тав пра­цю Іва­на Дзю­би «Ін­тер­на­ціо­на­лізм чи ру­си­фі­ка­ція?», йо­го дві­чі ви­кли­ка­ли на пар­тій­ні збо­ри фі­ло­ло­гі­чно­го фа­куль­те­ту Кі­ро­во­град­сько­го пе­да­го­гі­чно­го ін­сти­ту­ту ім. О.С. Пу­шкі­на, де він пра­цю­вав. На­у­ков­ця зви­ну­ва­ти­ли в «ан­ти­ра­дян­щи­ні» ло­джу­ва­ла­ся тор­же­ством рі­дної мови, яка чай­кою до­лі­та­ла до ме­не з вуст зу­стрі­чних лю­дей рі­зно­го ві­ку. Від­чу­ва­ло­ся, що лю­ди про­бу­ди­ли­ся та іден­ти­фі­ку­ва­ли­ся як укра­їн­ці. Я вслу­ха­ла­ся в їхню роз­мо­ву мо­єю рі­дною мо­вою, і ко­жна клі­ти­на мо­го єства ра­ді­сно ожи­ва­ла. Моє збо­ле­не сер­це спів­а­ло, по­чув­ши укра­їн­ське сло­во, ви­мов­ле­не ди­тя­чи­ми ву­ста­ми...

Час пли­не, і я з гір­ко­тою по­мі­чаю, що у мо­їй кра­ї­ні не від­бу­ва­є­ться до­ко­рін­них змін у цьо­му пи­тан­ні. На дер­жав­но­му рів­ні ця те­ма за­мов­чу­є­ться як не­без­пе­чно дра­жли­ва.

За­раз я з три­во­гою від­слід­ко­вую, що в за­со­бах ма­со­вої ін­фор­ма­ції цієї те­ми на­ма­га­ю­ться не тор­ка­ти­ся. За­бо­ро­ни не­має, але існує не­ого­ло­ше­не та­бу, і ми зно­ву по­вер­та­є­мо­ся до ста­рих ча- і ви­клю­чи­ли з пар­тії. І жо­ден із ко­лег не ви­сту­пив на за­хист. «Смо­лен­чук не зра­див прин­ци­пам і не від­сту­пив­ся від сво­єї по­зи­ції. Пи­сьмен­ник на­віть міг, йду­чи ву­ли­цею зі сво­ї­ми сту­ден­та­ми, спів­а­ти гімн укра­їн­ців у ви­гнан­ні «Повій ві­тре», — під­кре­слив Олег Ба­бен­ко.

Не­що­дав­но, у рам­ках виконання за­ко­ну про де­ко­му­ні­за­цію, мі­ська вла­да Кі­ро­во­гра­да пе­ре­йме­ну­ва­ла ву­ли­цю Про­ле­тар­ську, яка зна­хо­ди­ться не­по­да­лік від са­ди­би-му­зею Кро­пив­ни­цько­го, на честь Смо­лен­чу­ка. А те­пер ви­да­но на ко­шти обла­сно­го бю­дже­ту книж­ку ви­бра­них тво­рів Ми­ко­ли Смо­лен­чу­ка «Скар­би зо­ло­то­го по­ля». Ти­раж не­ве­ли­кий, усьо­го 200 при­мір­ни­ків, тож книж­ка бу­де роз­да­но по бі­бліо­те­ках.

Володимир ПОЛІЩУК, Кі­ро­во­град

сів, ча­сів спіл­ку­ва­н­ня на «об­ще­по­ня­тном ко­ло­ни­аль­ном языке», на ра­дість во­ро­го­ві.

І ко­ли з три­бу­ни Верховної Ради чую де­пу­та­та, який звер­та­є­ться до ко­лег і до на­ро­ду ро­сій­ською мо­вою, ро­блю ви­снов­ки, що, на пре­ве­ли­кий жаль, на рів­ні дер­жа­ви мов­не пи­та­н­ня катастрофічно спу­ска­є­ться на галь­мах.

І це то­му, що в нас і до­сі жи­ве і мі­цно три­має у сво­їх по­кір­но-слу­хня­них обі­ймах раб, який ци­ні­чно ви­ро­щу­вав­ся ро­сій­ською ім­пе­рі­єю сто­лі­т­тя­ми в на­шо­му на­ро­ді. Пам’ята­є­те, у Та­ра­са Пе­три­нен­ка, на­шо­го чу­до­во­го спів­а­ка, по­е­та і ком­по­зи­то­ра (за­пи­са­ла, слу­ха­ю­чи пі­сню): «Я — про­фе­сій­ний раб по ду­ху і по кро­ві, / За со­цпо­хо­дже­н­ням та­кож я із ра­бів, / Я — раб в сво­їх кіс­тках, / Я — раб в сво­їй осно­ві, / Я — раб в сво­їх дум­ках і у вжи­ван­ні слів, / Раб-про­фе­сіо­нал в два­над­ця­тім ко­лі­ні. / По­том­стве­ний крі­пак, за­ку­тий в ниць свою».

Це йо­го біль, біль справ­жньо­го си­на сво­го на­ро­ду, сво­єї зем­лі. Силь­ні­ше сказати про­сто неможливо. В цих сло­вах — уся істо­рія над­зви­чай­но тяж­ко­го жи­т­тя укра­їн­сько­го на­ро­ду...

Са­ме за­раз, ко­ли ро­сій­ський оку­пант ха­зяй­нує на на­шій рі­дній зем­лі, спе­ку­лю­ю­чи мов­ним пи­та­н­ням, на­ма­га­є­ться від­но­ви­ти ім­пе­рію, ми, укра­їн­ці, по­вин­ні по­збу­ти­ся «сов­ко­во­сті» і по­сту­по­во, не­хай на­віть че­рез сур­жик, вдо­ско­на­лю­ва­ти­ся і ви­хо­ди­ти на ви­со­кий рі­вень спіл­ку­ва­н­ня рі­дною укра­їн­ською мо­вою.

То­му що на Май­да­ні Гідності лю­ди, не­за­ле­жно від на­ціо­наль­но­сті, са­мо­і­ден­ти­фі­ку­ва­ли­ся як са­мо­до­ста­тній, му­дрий укра­їн­ський на­род, спро­мо­жний по­бу­ду­ва­ти свою не­за­ле­жну, де­мо­кра­ти­чну дер­жа­ву, то­му що він, під­не­се­ний ду­хом сво­бо­ди, від­чув се­бе го­спо­да­рем на сво­їй зем­лі.

Ми не ма­є­мо мо­раль­но­го пра­ва втра­ти­ти здо­бу­ток Май­да­ну Гідності. Зра­ди­ти йо­го — зра­ди­ти сві­тлу пам’ять Не­бе­сної Со­тні, яка, між ін­шим, скла­да­є­ться з ге­ро­їв рі­зних на­ціо­наль­но­стей...

Тож не­хай дух сво­бо­ди Не­бе­сної Со­тні зни­щить за­ли­шки зра­дни­цьких вад «сов­ко­во­го» раб­ства в ко­жно­му з нас і на­пов­нить жа­гою до сві­тлої пе­ре­мо­ги над во­ро­гом, що ні­як не мо­же зми­ри­ти­ся із втра­тою ві­ко­ві­чних сво­їх ра­бів!

З по­ва­гою до вас Ва­лен­ти­на ЛИТВИНОВА, Ки­їв

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.