Від­січ агре­со­ру – на юри­ди­чно­му фрон­ті

Жи­те­лі Лу­ган­щи­ни — про свої іні­ці­а­ти­ви і від­су­тність ком­пле­ксно­го дер­жав­но­го під­хо­ду

Den (Ukrainian) - - Почта «дня» -

Іри­на ВЕРИГІНА, екс-гу­бер­на­тор Лу­ган­ської обла­сті, спів­за­снов­ник Гро­мад­сько­го ру­ху «Си­ла пра­ва»:

— По­га­не те, що вій­на на Дон­ба­сі не за­кін­чи­ла­ся. У ме­не все жи­т­тя бу­ло пов’яза­не з ті­єю, ни­ні оку­по­ва­ною те­ри­то­рі­єю обла­сті. Я ду­же хви­лю­ю­ся і хо­чу, аби та те­ри­то­рія по­вер­ну­ла­ся під укра­їн­ськи­ми пра­по­ра­ми. Але, на жаль, за­раз не­має стратегії по­вер­не­н­ня Дон­ба­су і Криму.

Але є й хо­ро­ше! Ми ство­ри­ли організацію: гро­мад­ський рух «Си­ла пра­ва» і по­ча­ли по­да­ва­ти по­зо­ви до укра­їн­ських су­дів за фа­ктом ви­зна­н­ня Ро­сії країною-агре­со­ром. 18 бе­ре­зня 2016 ро­ку я ви­гра­ла по­зов. Суд ви­знав, що я по­стра­жда­ла в ре­зуль­та­ті агре­сії Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції і оку­па­ції Лу­ган­ської обла­сті. Я вва­жаю, що це пе­ре­мо­га, оскіль­ки дер­жа­ва за­раз ні­чо­го не ро­бить для то­го, аби ви­зна­ти лю­дей по­стра­жда­ли­ми. Всі го­во­рять, що ми пе­ре­се­лен­ці. Але для ме­не по­ня­т­тя «пе­ре­се­ле­нець» — це лю­ди­на, яка спо­кій­но зби­рає свої ре­чі і пе­ре­їжджає в ін­ший ре­гіон. А якщо жи­те­лі Лу­ган­ської і До­не­цької обла­стей без ні­чо­го ви­ска­ку­ва­ли з бу­дин­ків під об­стрі­ла­ми «Гра­дів», то во­ни вже бі­жен­ці. Ми ба­чи­мо, що ці лю­ди аб­со­лю­тно не по­трі­бні дер­жа­ві, то­му ство­рю­є­ться ба­га­то гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій, і лю­ди са­мі за­хи­ща­ють се­бе. Ми по­ча­ли вій­ну на юри­ди­чно­му фрон­ті. На­шо­му «ру­ху» вже вдалося ви­гра­ти три су­ди, за­раз у су­дах по Укра­ї­ні понад 50 та­ких справ, сто­сов­но яких ми че­ка­є­мо ре­зуль­та­тів. На­да­лі ми всі ці по­зо­ви об’єд­ну­ва­ти­ме­мо і по­да­ва­ти­ме­мо до Мі­жна­ро­дно­го су­ду для отри­ма­н­ня ком­пен­са­ції від РФ на­шим укра­їн­ським гро­ма­дя­нам.

Та­кий до­свід у сві­то­вій пра­кти­ці вже є: не­що­дав­но суд США зо­бов’язав уряд Іра­ну ви­пла­ти­ти 7,5 млрд до­ла­рів ком­пен­са­ції по­стра­жда­лим сім’ям за те­ра­кти 11 ве­ре­сня 2001 ро­ку. Ми ви­ма­га­ти­ме­мо по­ді­бно­го рі­ше­н­ня. Сьо­го­дні по всій Укра­ї­ні у нас відкрито 15 та­ких гро­мад­ських при­йма­лень, і з ча­сом во­ни з’яв­ля­ться у ко­жно­му обла­сно­му цен­трі.

ІОФФЕ Ігор, ре­ктор Лу­ган­сько­го дер­жав­но­го ме­ди­чно­го уні­вер­си­те­ту, го­лов­ний хі­рург обла­сті:

— У зв’яз­ку з про­ве­де­н­ням ан­ти­те­ро­ри­сти­чної опе­ра­ції на те­ри­то­рії обла­сті, наш уні­вер­си­тет «ЛДМУ» змі­нив свою юри­ди­чну адре­су. З жов­тня 2014 р. ми зна­хо­ди­мо­ся в мі­сті Ру­бі­жне Лу­ган­ської обла­сті. Зав­дя­ки без­ко­ри­сли­вій до­по­мо­зі на­ших ко­лег з усі­єї Укра­ї­ни і під­трим­ці мі­сце­вої ме­рії ми від­но­ви­ли на­у­ко­во-пе­да­го­гі­чну та нор­ма­тив­но-пра­во­ву ба­зу уні­вер­си­те­ту. Ка­дро­ве пи­та­н­ня для на­шо­го ви­шу повністю ви­рі­ше­не: на но­ве мі­сце ро­бо­ти пе­ре­їха­ло 26 до­кто­рів на­ук і 22 про­фе­со­ри, от­же, ми про­дов­жу­є­мо го­ту­ва­ти фа­хів­ців, як ра­ні­ше. Ди­стан­цій­но­го на­вча­н­ня у нас не­має, оскіль­ки май­бу­тніх лі­ка­рів неможливо на­вча­ти за­о­чно. Ми збе­ре­гли бренд на­шо­го уні­вер­си­те­ту — це ве­ли­ке до­ся­гне­н­ня!

На жаль, мі­сце­ві ме­шкан­ці не ро­зу­мі­ють всі­єї зна­чу­що­сті і ва­жли­во­сті пе­ре­їзду до них ви­шу такого рів­ня. Після то­го як мі­сце­ва вла­да ви­ді­ли­ла нам при­мі­ще­н­ня, де­які ла­ють нас, на­зи­ва­ють ма­ло не рей­де­ра­ми, які за­хо­пи­ли при­мі­ще­н­ня. Це за­сму­чує і бен­те­жить.

Як лі­кар, зви­чай­но, я тур­бу­ю­ся і про свою сім’ю. Мої рі­дні здо­ро­ві. І це най­го­лов­ні­ше!

Володимир ДЕРЕВЯНКО, го­ло­ва вій­сько­во-ци­віль­ної адмі­ні­стра­ції с. Крим­ське, пе­ре­се­ле­нець:

— До­бре, що ми ще пра­цю­є­мо, отри­му­є­мо зар­пла­ту і вже май­же зви­кли до ко­чо­во­го пе­ре­се­лен­сько­го жи­т­тя.

По­га­но те, що, окрім ілю­зор­них га­ран­тій, осо­би­сто я, на жаль, не ба­чу осо­бли­вої рі­зни­ці між умо­ва­ми жи­т­тя на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії і на під­кон­троль­ній Укра­ї­ні. Я не ба­чу, чим від­рі­зня­є­ться на­ша дер­жа­ва від тієї «ре­спу­блі­кан­ської» бан­ди: се­ло Крим­ське в бо­йо­ви­ків від­во­ю­ва­ли, а да­лі за­йма­ти­ся ним ні­хто не зби­ра­є­ться. Я ча­сто бу­ваю в обла­сній адмі­ні­стра­ції, пра­гну бра­ти актив­ну участь у со­ці­аль­но­му і су­спіль­но­му жит­ті ре­гіо­ну, роз­ро­бляю про­гра­ми розвитку на­шо­го се­ли­ща, але кін­це­во­го ре­зуль­та­ту не ба­чу: хто є цен­тром впли­ву і при­ймає кон­кре­тні рі­ше­н­ня? Рік про­йшов, на­ша гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція «Свої лю­ди» за до­по­мо­гою му­ні­ци­па­лі­те­тів та ОДА роз­ро­би­ла про­гра­му со­ці­аль­ної ада­пта­ції пе­ре­се­лен­ців. Але во­на ні­ко­му не по­трі­бна. На ко­ле­гії в обл­адмі­ні­стра­ції ме­ні сказали: «Про­гра­ма не до­ско­на­ла, ми її бра­ти не бу­де­мо». Якщо взя­ти ін­ші пи­та­н­ня ра­йо­ну: до­ро­ги, ка­на­лі­за­ція, во­до­по­ста­ча­н­ня, зруй­но­ва­ні бу­дин­ки — ме­ха­нізм над­зви­чай­ної си­ту­а­ції для їх ви­рі­ше­н­ня не роз­ро­бле­но. Все бе­ре­ться одно­бо­ко. Наприклад, жителям Сва­то­во­го після ви­бу­хів на скла­ді боє­при­па­сів ми мо­же­мо до­по­мог­ти, а жителям Кримського не мо­же­мо; жителям зруй­но­ва­ної Ли­си­чан­ської ба­га­то­по­вер­хів­ки мо­же­мо гро­ші ви­ді­ли­ти, а нам не мо­же­мо. Ком­пле­ксно­го під­хо­ду до ви­рі­ше­н­ня про­бле­ми не­має. Та­ке враження, що не на про­бле­му шу­ка­ють фі­нан­су­ва­н­ня, а при­ду­му­ють, як ви­тра­ти­ти існу­ю­чий бю­джет. Я вва­жаю, що спо­ча­тку тре­ба ство­ри­ти план дій, на­віть якщо йо­го бу­де роз­ро­бле­но на три­ва­лий пе­рі­од. І вже під ньо­го шу­ка­ти фі­нан­су­ва­н­ня, за­лу­ча­ти до­но­рів. По­ки ж все нав­па­ки.

Оль­га ВАКУЛЕНКО, на­чаль­ник від­ді­лу актив­ної під­трим­ки без­ро­бі­тних Сє­ве­ро­до­не­цько­го цен­тру зайня­то­сті:

— Не­що­дав­но до нас при­їжджа­ли пред­став­ни­ки дер­жав­но­го цен­тру зайня­то­сті з пла­но­вою пе­ре­вір­кою. Та­кі за­хо­ди про­во­дя­ться по всій Укра­ї­ні. Ми про­йшли пе­ре­вір­ку гі­дно — це при­єм­ний мо­мент.

Остан­нім ча­сом я отри­мую ве­ли­че­зне за­до­во­ле­н­ня від за­нять йо­гою! Я за­йма­ю­ся вже дов­гий час і від­чу­ваю при­лив сил, ме­ні ці тре­ну­ва­н­ня ду­же по­до­ба­ю­ться.

Ті­шить моя донь­ка: во­на сту­ден­тка Лу­ган­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту, і окрім на­вча­н­ня за­раз актив­но шу­кає се­бе; не си­дить удо­ма, не бай­ди­кує, і не че­кає, що за неї все вирішать, а сама ви­яв­ляє ці­ка­вість, опа­но­вує но­ві ви­ди ді­яль­но­сті, пра­гне зна­йти ці­ка­ву ро­бо­ту.

Про по­га­ний го­во­ри­ти не хо­че­ться, але, як у ба­га­тьох, є про­бле­ми на ро­бо­ті. Не зав­жди уда­є­ться по­ро­зу­мі­ти­ся зі сво­їм ке­рів­ни­цтвом. На­пев­но, всі з цим сти­ка­ю­ться. То­му я ви­прав­до­вую по­ді­бні тру­дно­щі тим, що за­раз не­про­стий час, лю­ди від­чу­ва­ють біль­ше емо­цій­ної на­пру­ги, і тре­ба про­сто з ро­зу­мі­н­ням ста­ви­тись до та­ких не­га­тив­них мо­мен­тів.

На­то­мість у спіл­ку­ван­ні з без­ро­бі­тни­ми лю­дьми у ме­не не ви­ни­кає не­га­ти­ву. Нав­па­ки, ко­ли роз­по­від­аю їм про ва­кан­сії, про існу­ю­чі гран­то­ві про­гра­ми і мо­жли­во­сті зайня­то­сті, то сама цим за­ря­джа­юсь. Ті­шить те, що є гі­дні про­по­зи­ції для тих, хто шу­кає ро­бо­ту.

На­та­лія ВОЙНОВА, Лу­ган­ська область

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.