Ко­жен «Пі­сля­смак» – це сві­тла ра­дість

Про стат­ті у «Дні», які спо­ну­ка­ють до діалогу

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

...Уже ба­га­то ро­ків я за­лю­бле­на у ру­бри­ку Лю­дми­ли За­сє­ди «Пі­сля­смак». Не мо­жу то­чно ви­зна­чи­ти жанр її п’ ятни­чної ко­лон­ки. Він осо­бли­вий, ори­гі­наль­ний. Для ме­не ко­жний «Пі­сля­смак » — це сві­тла ра­дість. Спо­ча­тку я не вло­ви­ла такого гли­бин­но- фі­ло­соф­сько­го ме­ре­жи­ва дум­ки. Скіль­ки асо­ці­а­цій, алю­зій, то­нів, на­пів­то­нів. Ні­би жо­ден із ге­ро­їв ста­тей не « тягне» на ге­роя. Всі жит­тє­ві ко­лі­зії мо­жуть здатися на пер­ший по­гляд не­зна­чни­ми, бу­ден­ни­ми. Але ж які во­ни, і ге­рої, і по­дії. Зна­чні, ве­ли­кі! Ча­сом іро­ні­чно­ще­дрі, мі­нор­ні, ве­ли­ко­ду­шні, не­дріб’яз­ко­ві. Все, про що пи­ше Лю­дми­ла За­сє­да, до чо­го спо­ну­кає, над чим пропонує по­ду­ма­ти, що по­ба­чи­ти, ме­ні та­ке близь­ке, ор­га­ні­чне. Я справ­ді « сма­кую » . Не в по­дру­ги ж я на­би­ва­ю­ся, а го­во­рю жур­на­лі­сту, що йо­го пра­ця спо­ну­кає до діалогу, хо­чі в мо­но­ло­гі­чно­му ва­рі­ан­ті.

... З 2013 ро­ку я ви­йшла на пен­сію і при­їха­ла в Ки­їв нянь­чи­ти ону­ку Ма­рію. За­раз їй уже п’ять ро­ків. Бу­ло ля­чно, не­лег­ко, ду­ма­ла — роз­гу­блю­ся, стра­жда­ти­му. При­їхав­ши в сто­ли­цю Укра­ї­ни, жи­ву по ву­ли­ці Ова­не­са Ту­ма­ня­на. До ре­чі, в цьо­му бу­дин­ку ме­шкав Ле­о­нід Би­ков. Дру­гою сво­єю ча­сти­ною бу­ди­нок сто­їть по вул. Фло­рен­ції. У ве­сти­бю­лі від­го­ро­дже­не мі­сце для кон­сьєр­жа. Але я йо­го не за­ста­ла. І по­ду­ма­ла, що мо­жна бу­ло б там вла­шту­ва­ти бі­бліо- те­ку зі змін­ним фон­дом. Дум­ка ця з’ яви­ла­ся сама по со­бі, аж по­тім я вже по­ба­чи­ла в Ки­є­ві та­кі бі­бліо­те­чки. Спо­ча­тку я кла­ла про­чи­та­ні номери « Дня » з та­бли­чкою-про­по­зи­ці­єю: «Про­чи­тав моє — по­ді­ли­ся сво­їм » . Га­зе­ту за­би­ра­ють, та­бли­чки та­кож, а на­то­мість ні­чо­го не з’ яви­ло­ся. Мо­жна бу­ло б по­ду­ма­ти, що ме­ні про­сто не ді­ста­ло­ся «обмін­но­го фон­ду». А на­ві­що ж зни­щу­ва­ти та­бли­чку?

...Якось шу­ка­ла Те­атр іме­ні Фран­ка. На то­му мі­сці, де він сто­їть, жмень­ці- до­лонь­ці, так тепло, як у ву­ли­ку. А ще во­на ме­ні на­га­дує за­ти­шну ві­таль­ню. По­ча­ла по­шу­ки з то­го, що за­пи­та­ла у про­дав­ця кар­ток по­пов­не­н­ня «Ки­їв­стар». Але жі­но­чка якось зні­яко­ві­ло ска­за­ла, що во­на не знає, де те­атр. На цьо­му ж ро­зі си­сте­ма­ти­чно за­кли­ка­ють по­їха­ти в Ме­жи­гір’я. Ця екс­кур­сія, як на ме­не, вид ма­зо­хі­зму. Та чо­ло­вік, який при­на­ле­жний до « культури » , по­слав ме­не шу­ка­ти те­атр у про­ти­ле­жно­му напрямку. Але, на ща­стя, я зна­йшла справ­жню ки­ян­ку. Во­на ска­за­ла, щоб я йшла за нею. На мою роз­по­відь про за­про­ше­н­ня від­ві­да­ти Ме­жи­гір’ я і мо­ло­ду па­ні тіль­ки ма­хну­ла ру­кою: « Во­ни та­кі ки­я­ни...» І я пі­шла «сма­ку­ва­ти» ву­ли­цею Го­ро­де­цько­го.

Дя­кую «Дню» і па­ні Лю­дми­лі. Все- та­ки « десь на пів­но­чі є ро­же­ві мо­хи, і одно­лю­би-ма­ска­ро­ни, і дів­ча­та з го­лу­ба­ми, і ко­жен ґу­дзи­чок мріє про свою пе­тель­ку».

Ва­лен­ти­на АСЕКРІТОВА, Ки­їв

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.