Світ із па­пір­ця

Den (Ukrainian) - - Репортаж «дня» - ДРАБИНА, СТІЛЬЦІ, СТОЛИКИ — З МА­ЛЕНЬ­КИХ ДЕ­ТА­ЛЕЙ ВИБУДОВУЄТЬСЯ НО­ВА РЕ­АЛЬ­НІСТЬ. НА ЗНІМ­КУ — БО­Г­ДАН ТА ОЛЕ­НА ПОЛІЩУКИ БІ­ЛЯ МАКЕТУ ДО ВИ­СТА­ВИ «НОСОРОГИ» Ма­рія ПРОКОПЕНКО, фо­то Артема СЛІПАЧУКА, «День»

Ми з фо­то­ко­ром під­ні­ма­є­мо­ся Ба­ти­є­вою го­рою, що у Ки­є­ві, де се­ред пи­шних ма­є­тків за­те­сав­ся бу­ди­но­чок твор­чої родини. «У нас атмо­сфе­ра, на­че у книж­ках про Гар­рі Пот­те­ра», — усмі­ха­є­ться Бо­г­дан. Ми­на­є­мо по­двір’я, на яко­му сто­їть кіль­ка скуль­птур — ро­бо­ти Оле­ксан­дра Ра­чков­сько­го, ба­тька Оле­ни, і за­хо­ди­мо до бу­дин­ку. За две­ри­ма із на­ма­льо­ва­ним на них яскра­вим зам­ком — кім­на­та, де пра­цює по­друж­жя. До на­шо­го ві­зи­ту го­ту­ва­ли­ся: ді­ста­ли ко­роб­ку з ро­бо­чи­ми за­го­тов­ка­ми з па­пе­ру, по­ді­бни­ми до ви­ти­на­нок, афі­ші, на ви­дно­му мі­сці сто­їть ма­кет де­ко­ра­цій до ви­ста­ви «Носороги» ре­жи­се­ра Андрія Приходька — над нею Бо­г­дан та Оле­на пра­цю­ва­ли у 2014 ро­ці. Вистава йде на сце­ні На­ціо­наль­но­го ака­де­мі­чно­го дра­ма­ти­чно­го те­а­тру іме­ні Іва­на Фран­ка.

На­сту­пні кіль­ка го­дин ми по­до­ро­жу­є­мо фан­та­сти­чни­ми сві­та­ми, що ви­ри­на­ють зі сто­сів ескі­зів та ін­ших ро­бо­чих ма­те­рі­а­лів. Бо­г­дан та Оле­на не про­сто ство­рю­ють де­ко­ра­ції, во­ни пе­ре­да­ють суть по­ста­нов­ки, аб­стра­ктну ідею че­рез ма­те­рі­аль­ні ре­чі.

МІЖ МИ­СТЕ­ЦТВОМ І МАТЕМАТИКОЮ

Ба­га­то що ху­до­жни­ки ро­блять на комп’юте­рі, бо для одно­го пер­со­на­жу, одні­єї сце­ни до­во­ди­ться ство­рю­ва­ти ледь не де­ся­тки ескі­зів: по­ки не сфор­му­є­ться по­трі­бний образ, тре­ба змі­ню­ва­ти, та­су­ва­ти чи­ма­ло де­та­лей.

«Ко­ли тіль­ки зу­стрі­ча­є­шся з ре­жи­се­ром, пер­ші ескі­зи робиш кра­си­ви­ми. По­ка­зу­єш свою май­стер­ність, за­ці­кав­лю­єш. А ко­ли ма­лю­єш 20-й чи 30-й ва­рі­ант, про­сто бе­реш якийсь олі­вець, пер­ший ар­куш, що по­па­де­ться під ру­ку — і ма­лю­єш. Го­лов­не, щоб ідея бу­ла зро­зумі­ла», — каже Бо­г­дан Поліщук.

Оле­на по­ка­зує план сце­ни те­а­тру іме­ні Іва­на Фран­ка. На кре­слен­ні по­зна­че­ні роз­мі­ри сце­ни, штан­ке­ти, до яких крі­пля­ться де­ко­ра­ції. Ко­жну ідею тре­ба зві­ря­ти з цим пла­ном: адже не­об­хі­дно про­ра­ху­ва­ти від­ста­ні між де­ко­ра­ці­я­ми, щоб сві­тло па­да­ло віль­но, а акто­ри не спі­ткну­ли­ся. Зро­би­ти це сце­но­гра­фу до­по­ма­гає за­ві­ду­ва­чпо­ста­новч ою ча­сти­ною.

Зви­чай­но, художник має про­ду­ма­ти, як вті­ли­ти свій образ у ре­аль­но­му жит­ті, яко­го і скіль­ки ма­те­рі­а­лу зна­до­би­ться для цьо­го — і при­го­ту­ва­ти­ся об­сто­ю­ва­ти свою дум­ку у дис­ку­сі­ях з те­а­траль­ни­ми це­хо­ви­ка­ми. «Ін­ко­ли тре­ба, щоб якась річ­бу­ла на­дій­на, мі­цна і во­дно­час лег­ка, — роз­по­від­ає Оле­на Поліщук. — От у «Но­со­ро­гах» бу­ли стільці, на яких акто­ри ма­ли ска­ка­ти, ви­ла­зи­ти на них. Де­які робили із за­лі­за — для мі­цно­сті. А де­які — з алю­мі­нію, щоб акто­ри їх під­ні­ма­ли. З ча­сом акто­ри ви­вчи­ли, де які, але на пер­ших ви­ста­вах, бу­ва­ло, плу­та­ли­ся».

ЧО­МУ СВІТЛОВИКИ — БОГИ ТЕ­А­ТРУ?

Ма­ке­ти де­ко­ра­цій, схо­жі на ляль­ко­ві бу­ди­но­чки, за­во­ро­жу­ють. Хо­че­ться ба­ви­ти­ся з ни­ми, пе­ре­став­ля­ти ма­лень­кі стіль­чи­ки і ко­мо­ди з кар­то­ну. «Ін­ко­ли ре­жи­сер спри­ймає ма­кет як кра­си­вий об’єкт. А на сце­ні все це у ба­га­то ра­зів збіль­шу­є­ться, з’яв­ля­є­ться осві­тле­н­ня, між де­ко­ра­ці­я­ми хо­дять лю­ди. Зав­жди у день, ко­ли де­ко­ра­ції впер­ше вста­нов­лю­ють на сце­ні, ре­жи­сер ка- же, що у ма­ке­ті все бу­ло не так. І це та­ке роз­ча­ру­ва­н­ня для ху­до­жни­ка», — зни­зує пле­чи­ма Бо­г­дан Поліщук.

«Бо не­має сві­тла, а це фа­кти­чно по­ло­ви­на всьо­го, — під­хо­плює Оле­на. — Ось сто­їть на сце­ні гі- гант­ська фа­не­ра, у якій ні ду­ші, ні­чо­го. То­му най­біль­ше люблю, ко­ли по­чи­на­ють пра­цю­ва­ти світловики». Тож, ху­до­жни­ки вва­жа­ють: якщо ар­ти­ле­ри­стів на­зи­ва­ють бо­га­ми вій­ни, то світловики — це боги те­а­тру.

МАЙ­СТРИ НА ВСІ РУ­КИ

Після за­вер­ше­н­ня ро­бо­ти над ви­ста­вою якийсь час у Бо­г­да­на По­лі­щу­ка сво­го ро­ду алер­гія на ма­га­зи­ни одягу та тка­нин. Адже при ство­рен­ні обра­зів до­во­ди­ться чи­ма­ло бі­га­ти по крам­ни­цях і му­чи­ти про­дав­ців, шу­ка­ю­чи по­трі­бний ма­те­рі­ал.

«За­зви­чай, у те­а­трі є лю­ди­на, яка за­йма­є­ться за­ку­пка­ми тка­ни­ни. Але якщо во­на ро­би­ти­ме це сама, ти по­тім не пі­зна­єш свій ко­стюм, — по­яснює Бо­г­дан. — Наприклад, за­пла­ну­вав для ге­роя сі­рі шта­ни. Але сі­рі шта­ни — ши­ро­ке по­ня­т­тя. І ти ти­жня­ми їздиш по ма­га­зи­нах і шу­ка­єш «пра­виль­ну» тка­ни­ну. Мо­же, ні­хто з гля­да­чів не по­ба­чить фа­кту­ри ма­те­рі­а­лу, сму­же­чок яки­хось, але це впли­ває на са­мо­го акто­ра. І є есте­ти­ка тка­ни­ни: як во­на ви­гля­дає у те­а­траль­но­му сві­тлі, як три­ма­є­ться на акто­рі».

У те­а­трі не зав­жди ви­ста­чає це­хо­ви­ків, і то­ді художник осво­ює на­ви­чки те­сля­ра або ма­ля­ра. Бо­г­да­ну до­во­ди­ло­ся і шку­ри­ти де­ко­ра­ції, і роз­фар­бо­ву­ва­ти їх. До­бре, що фан­та­зія хо­ро­ша — бо до­во­ди­ться вда­ва­ти­ся до ди­во­ви­жних хи­тро­щів! «Якось по­трі­бна бу­ла про­зора ку­ля, — зга­дує Оле­на Поліщук. — Все не мо­гли зна­йти, де та­ке ро­блять. Вре­шті, ді­ста­ли на за­во­ді два ілю­мі­на­то­ри для ге­лі­ко­пте­рів чи лі­та­ків — змай­стру­ва­ли з них».

БОСХ І МО­РЕ З РИСУ

В ар­хі­ві Бо­г­да­на — ку­ме­дні світлини з-за ла­штун­ків ви­ста­ви «Бла­го­дар­ний Еро­дій» (ста­вив ре­жи­сер Володимир Ку­чин­ський, прем’єра від­бу­ла­ся на сце­ні Львів­сько­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру іме­ні Ле­ся Кур­ба­са то­рік). Фа­кти­чно, художник пра­цю­вав над нею три ро­ки.

На ескі­зах Бо­г­да­на до «Бла­го­дар­но­го Еро­дія» — екс­цен­три­чні ство­рі­н­ня. Хтось схожий на го­стя ве­не­цій­сько­го кар­на­ва­лу, хтось — на су­ча­сно­го хіп­сте­ра. «Бу­ли два го­лов­ні пер­со­на­жі, лелека на ім’я Еро­дій і мав­па Пі­шек. У ре­жи­се­ра бу­ла ідея ство­ри­ти щось у сти­лі Бо­сха, хи­мер­не, ал­хі­мі­чне. При­ду­ма­ли мав­пу з мор­дою на ду­пі, із зам­ка­ми і во­лин­кою на го­ло­ві, бо во­на дур­ну­ва­та. По­тім якийсь ко­стюм вза­га­лі не вті­лив­ся, а якийсь роз­клав­ся на вбра­н­ня кіль­кох пер­со­на­жів. Ко­мусь ді­ста­лась мор­да на ду­пі, ко­мусь клі­тка з пта­шкою на го­ло­ві», — зга­дує Бо­г­дан.

Ці­ка­ва па­ра­лель: у ви­ста­ві про Еро­дія ви­рі­ши­ли за­си­па­ти сце­ну ри­сом, ство­ри­ти ефект мо­ря чи пу­сте­лі. Во­дно­час Бо­г­дан пра­цю­вав над ви­ста­вою «Зер­но­схо­ви­ще» про Го­ло­до­мор (ре­жи­сер — Ан­дрій При­ходь­ко, це — спіль­ний проект Пер­шо­го укра­їн­сько­го те­а­тру для ді­тей та юна­цтва, що у Льво­ві, та Ми­сте­цької май­стер­ні «Драбина»).

«У НАС БО­Я­ТЬСЯ ЕКС­ПЕ­РИ­МЕН­ТІВ»

На­че ек­зо­ти­чні пта­шки, з’яв­ля­ю­ться із сі­рих тов­стих тек ескі­зи ко­стю­мів. Утім, не всі обра­зи вда­є­ться вті­ли­ти у жит­ті: де­які не впи­су­ю­ться в оста­то­чний за­дум, де­які про­сто нема ко­му зро­би­ти. «Бу­ває, при­ду­ма­єш щось не­зви­чне. І ре­жи­се­ру по­до­ба­є­ться, і пу­блі­ці ма­ло б спо­до­ба­ти­ся, але в Укра­ї­ні не­має фір­ми, яка мо­гла б це зро­би­ти», — роз­во­дить руками Бо­г­дан Поліщук.

«У Ки­є­ві ба­ле­тні па­чки ши­ють тіль­ки у двох те­а­трах, зро­би­ти ка­пе­лю­хи і по­фар­бу­ва­ти тка­ни­ну мо­жна ли­ше в одно­му мі­сці. Не­має при­ва­тних стру­ктур, які мо­гли б ро­би­ти скла­дні ре­чі, — каже Оле­на. — Але та­кож ре­жи­се­ри не зав­жди го­то­ві за­йма­ти­ся аб­стра­ктним те­а­тром. У нас або ре­а­лізм з на­кла­да­н­ням ра­дян­сько­го, або до­ку­мен­таль­ний те­атр, а щось аван­гар­дне зу­стрі­ча­ю­ться вкрай рід­ко. По­трі­бні рі­зні ви­ди те­а­трів, про­те у нас бо­я­ться екс­пе­ри­мен­тів».

А за ци­ми про­бле­ма­ми спли­ва­ють й ін­ші, з роз­ря­ду ві­чних: по­лі­ти­ки не про­су­ва­ють пи­та­н­ня культури у сво­їх про­гра­мах, бі­зне­сме­ни не ін­ве­сту­ють у цю сфе­ру, а са­ме су­спіль­ство не ви­ма­гає її під­трим­ки.

ПРО ТЕ­АТР — ДІ­ТЯМ

Якою бу­де на­сту­пна вистава По­лі­щу­ків — се­крет на­віть для них са­мих. За­ду­ми є, але кри­ста­лі­зу­ва­ти­ся у кон­кре­тну ви­ста­ву во­ни мо­жуть не один рік. А по­ки ху­до­жни­ки ілю­стру­ють книж­ки, ор­га­ні­зо­ву­ють виставки, за­йма­ю­ться ди­зай­ном по­лі­гра­фії. Оле­на ще й пра­цює у Му­зеї кни­ги і дру­кар­ства Укра­ї­ни. «За­да­ча те­а­траль­но­го ху­до­жни­ка — ор­га­ні­за­ція про­сто­ру. Ця про­фе­сія на сти­ку всьо­го», — пе­ре­ко­на­на ху­до­жни­ця.

Із 2009 ро­ку Поліщуки са­мі ви­да­ють не­за­ле­жний те­а­траль­ний жур­нал «Ко­за», із 2012 ро­ку — ще й ди­тя­чий жур­нал про те­атр «Ша­ле­ні ко­зюль­ки». Ча­со­пи­си, які ро­блять ду­же ми­сте­цьки­ми, ви­хо­дять не­ре­гу­ляр­но — все-та­ки, спра­ва по­тре­бує не­ма­ло зу­силь та ко­штів. Остан­ній на сьо­го­дні но­мер «Ко­зи» ви­йшов ще 2013 ро­ку, «Ша­ле­них ко­зю­льок» — на по­ча­тку 2015-го. Але ху­до­жни­ки не ки­да­ють проект, по­тро­ху зби­ра­ють но­ві ма­те­рі­а­ли.

«Щось но­ве у цьо­му пла­ні бу­де. Мо­же, якось пе­ре­фор­ма­ту­є­мо жур­на­ли, — обі­цяє Бо­г­дан Поліщук. — Спра­ва має при­но­си­ти за­до­во­ле­н­ня. Ко­ли по­до­ба­є­ться, що робиш, все виходить до­бре. Сро­дна пра­ця, як за Ско­во­ро­дою».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.