Сві­тла­на АЛЕКСIЄВИЧ: «У XXI сто­літ­ті тре­ба вби­ва­ти ідеї, а не лю­дей»

Den (Ukrainian) - - Особистість - Ал­ла ДУБРОВИК-РОХОВА, фо­то Руслана КАНЮКИ, «День»

Текст з Но­бе­лів­ським ла­у­ре­а­том — це зав­жди по­дія для ЗМІ. Та це ін­терв’ ю з во­ло­дар­кою лі­те­ра­тур­но­го Но­бе­ля-2015 Сві­тла­ною Але­ксі­є­вич для «Дня» — осо­бли­ве.

20 ро­ків ре­да­кція га­зе­ти бу­ла, як ска­за­ла не­що­дав­но го­лов­ний ре­да­ктор Ла­ри­са Ів­ши­на, «ко­ле­ктив­ною Алє­ксі­є­вич». Не по­ки­ну­ти «чер­во­ну людину» на­о­дин­ці з її тра­ге­дію, до­по­мог­ти їй ро­зі­бра­ти­ся в со­бі, в сво­їх на­ді­ях, стра­хах, ком­пле­ксах, ба­жа­н­нях — те, над чим тру­дя­ться і тру­ди­лись два де­ся­ти­лі­т­тя жур­на­лі­сти «Дня».

У роз­мо­ві Але­ксі­є­ви­чзі­зна­лась, що ви­чер­па­ла се­бе у те­мі «чер­во­ної уто­пії». Нам же зда­є­ться, що при­йшов час по­го­во­ри­ти про те, як лі­ку­ва­ти її жертв в Укра­ї­ні, Бі­ло­ру­сі, Ро­сії. По­вер­не­н­ня прав­ди в істо­рію, роз­ко­пки іден­ти­чно­сті — наш ва­рі­ант. Ми по­да­ру­ва­ли пи­сьмен­ни­ці дві книж­ки з Бі­бліо­те­ки « Дня » « Укра­ї­на Incognita. TOP- 25 » ро­сій­ською мо­вою та «Си­ла м’яко­го зна­ка».

— У прин­ци­пі, ми ро­зу­мі­є­мо, чо­му ста­ли жер­тва­ми Ро­сії. Во­на ба­га­то ро­ків всі­ля­ко на­ма­га­ла­ся за­ма­ску­ва­ти свою справ­жню іден­ти­чність, шма­тка­ми укра­їн­ської істо­рії, ви­ри­ва­ю­чи її у нас з кров’ ю... Ви опи­та­ли ба­га­то ро­сі­ян, чи чу­ли ко­ли- не­будь від ко­гось з них про му­ки со­ві­сті пе­ред українцям за те, як без­це­ре­мон­но во­ни від­би­ра­ли і від­би­ра­ють у нас на­ше ми­ну­ле?

Ні. І при­чи­на то­му — що все це до­сі спри­йма­є­ться як спіль­на істо­рія. Наприклад, ко­ли го­во­риш із ро­сі­я­ни­ном про Го­ло­до­мор, то во­ни го­во­рять: « А у нас на По­вол­жі теж го­ло­ду­ва­ли».

Ма­со­ве усві­дом­ле­н­ня істо­рії ро­сі­я­на­ми не зав­жди пов’ яза­но з ті­єю агре­сив­ні­стю по від­но­шен­ню до вас, яку озву­чив не­що­дав­но Ме­две­дєв, ска­зав­ши, що та­кої дер­жа­ви як Укра­ї­на, вза­га­лі не­має.

А час Ки­їв­ської Ру­сі — це для ро­сі­ян по­ча­ток усьо­го слов’ян­ства.

Щось схо­же від­бу­ва­є­ться і з бі­ло­ру­са­ми. Є ли­тви­ни: бі­ло­ру­си вва­жа­ють, що це — во­ни, а ли­тов­ці — во­ни.

Мо­же, кра­ще й не во­ру­ши­ти спіль­не ко­рі­н­ня. Зві­сно, ко­ли ти во­ю­єш із су­сі­дом, тер­пиш оку­па­цію ним тво­єї зем­лі, обра­зи істо­ри­чні спли­ва­ють. Але ме­ні б не хо­ті­ло­ся, щоб це транс­лю­ва­ло­ся суспільством. Тіль­ки істо­ри­ки тут ефе­ктив­ні.

У се­лі мо­єї ба­бу­сі-укра­їн­ки жи­ла одна жін­ка. Ко­ли я бу­ла ма­лень­кою і ми про­хо­ди­ли повз її ха­ти­ну, ба­бу­ся ме­ні го­во­ри­ла: «Ти­хо, тут жи­ве ду­же стра­шна і не­ща­сна жін­ка, во­на з’ їла сво­їх ді­тей » . Ко­ли я спро­бу­ва­ла щось схо­же роз­по­від­а­ти сво­їм ро­сій­ським дру­зям, зви­чай­но ж, одра­зу чу­ла: « У нас теж го­ло­ду­ва­ли » . Про Го­ло­до­мор як ру­ко­твор­ну тра­ге­дію оди­ни­ці зна­ють у Ро­сії.

«МОЯ НО­БЕ­ЛІВ­СЬКА ПРЕ­МІЯ ДЛЯ БА­ГА­ТЬОХ У СВІ­ТІ БУ­ЛА ВІД­КРИ­Т­ТЯМ БІ­ЛО­РУ­СІ»

— Ви ба га то ро ків про жи ли в Єв­ро пі. Ви зро зу мі ли, чо му во ни до сі не мо жуть ро­зі­бра­ти­ся, що та­ке Ро­сія і хто та­кий Пу­тін? Чо­му во­ни ду­же дов­го не спри­йма­ли бі­ло­ру­сів, укра­їн­ців не­за­ле­жним на­ро­дом, а на­зи­ва­ли наші дер­жа ви «Ра­ша»?

— Моя Но бе лівсь ка пре мія для ба га - тьох у сві­ті бу­ла від­крит тям Бі­ло­ру­сі.

При чи ни то го, про що ви за пи ту є те, прос ті. На ші те ри то рії ду же дов го бу ли ча­сти­ною ве­ли­че­зної ім­пе­рії.

— Але ми­ну­ло вже чверть сто­лі­т­тя, як ми ро­зі­йшлись.

— Це ду­же ма­ло для змін у ма­со­вій сві­до­мо­сті. Адже ли­ше після Май­да­ну, ане­ксії Криму, вій­ни на Дон­ба­сі Укра­ї­на стала Україною для єв­ро­пей­ців. Укра­ї­на й сама стала шу­ка­ти свою іден­ти­чність, і Європа по-ін­шо­му по­ча­ла ду­ма­ти про неї.

— Але чо­му во­ни ні­як не мо­жуть ро­зі­бра ти ся з Ро сі­єю? Нам зда єть ся, що в Єв­ро­пі ду­ма­ють, що мо­жна по­ми­ри­ти­ся з ро сі я на ми, пі шов ши на якісь по ступ ки, і мо­жна зно­ву жи­ти, як жи­ли ра­ні­ше.

— Я так не ска­за­ла б. Я ма­ла спра­ви з людь ми, які більш бра вур ні, ніж « се ред - ня » єв ро пейсь ка лю ди на, і во ни ро зу мі - ють, що «це» на­дов­го.

... Лю ди вза га лі у сві ті за раз ду же за - плу та ні. Укра ї на змог ла зро би ти те, чо го не змо­гли зро­би­ти ми — ін­ші країни: Ро­сія, Бі­ло­ру­сія. Ви спро­бу­ва­ли ві­ді­рва­ти­ся. — І за це за­пла ти­ли кров’ю... — По­за сумнівом. А чо­го ви че­ка­ли? Що та­ке Ро­сія без Укра­ї­ни? По­ве­дін­ка ім­пе­рій аб­со­лю­тно зро­зумі­ла. Тіль­ки див­но, що ви не бу­ли до цьо­го го­то­ві. Де ва­ша ар­мія?

Колись у 90-ті ро­ки всі бу­ли ро­ман­ти­чно на­ла­што­ва­ні, на­віть у Єв­ро­пі.

— Я ду маю, що проб ле ми у Єв­ро пи в цьо­му пла­ні по­ча­ли­ся набагато ра­ні­ше... Пі сля Ял­ти. На їв но бу ло ду ма ти, що до - ста­тньо бу­ло про­ве­сти тіль­ки де­на­ци­фі­ка­цію Ні меч чи ни, а про де ста лі ні за цію Ро - сії «за­бу­ти».

— Та й у Ні­меч­чи­ні про­ща­н­ня з на­ци­змом бу ло три ва лим про це сом. Тіль ки че - рез 40 ро ків у ма со вій сві до мос ті нім ців з’яви­лась по­раз­ка на­ци­зму. Я жи­ла понад три ро­ки у Ні­меч­чи­ні. І то­ді я зро­зумі­ла, що це не та­кий великий процес, і дав­ся їм не лег ко. Ко ли я вхо ди ла в до ві ру, нім ці тя­гну­ли з го­рищ і по­ка­зу­ва­ли ме­ні бро­шу­ри, книж­ки, ли­стів­ки гі­тле­рів­ських ро­ків. Чо­мусь же во­ни це збе­рі­га­ли. Зна­чить, во­ни з цим ще не роз­про­ща­лись. І це при то­му, що во­ни бу­ли під па­тро­на­жем США. А Ро­сія за­ли­ши­лась один на один із про­бле­мою. І, зві­сно, во­на не впо­ра­ла­ся з роз­ста­ва­н­ням із ми­ну­лим.

«МИ ДУ­МА­ЛИ, ЩО ВІД ТО­ГО, ЩО ПОБІГАЄМО ПЛОЩАМИ І ПОКРИЧИМО «СВО­БО­ДА», ВО­НА ЗВІДКИСЬ ВІ­ЗЬМЕ­ТЬСЯ...»

— І за­раз ця за­пу­ще­на про­бле­ма за­гост ри лась і на бу ває ду же не без печ ної фор - ми: Ка ра бах, Крим, Си рія... Ста лін — «ефе­ктив­ний ме­не­джер»... Хто знає, чим во­на ще обер­не­ться сві­ту. Але як їх лі­ку­ва­ти, якщо са­мі во­ни не хо­чуть лі­ку­ва­ти­ся? І хто мо­же до­по­мог­ти їм?

— Я на віть книж ку на зва ла « Час Second Hand » , то му що час не на че по чав зво­ро­тний хід.

Ме­ні зда­є­ться, що ви ма­є­те ра­цію в то­му, що до во лі швид ко про во ди те де ко му - ні за цію ву лиць, пам’ ят ни ків... Це тре ба ро би ти що най швид ше. Інак ше... Ми теж не че ка ли, що мож ли вий від кат на зад. Ін­те­лі­ген­ція та, яка ро­би­ла пе­ре­бу­до­ву, не че­ка­ла.

Адже в прин­ци­пі пе­ре­бу­до­ву не ро­бив на род весь. Її ро бив Гор ба чов і не ве ли ка гру па ін те лі ген ції. Ни ні Пу тін вра ху вав на ші по мил ки, і він по чав про во ди ти об - роб ку сві до мос ті. Нам же то ді зда ва ло ся, що сво­бо­да — це та­ка річ, за яку не тре­ба агі­ту­ва­ти, не тре­ба лю­дям по­ясню­ва­ти. Ми ду­ма­ли, що від то­го, що побігаємо площами і по кри чи мо « сво бо да » , во на звід кись візь ме­ться, і ви рос те доб ро бут сус піль ст - ва. Ви яви лось, що ні, сво бо да — це ду же ве­ли­ка ро­бо­та. І ми про­ґа­ви­ли, і в Бі­ло­ру­сі, і в Ро­сії ми так і не про­ве­ли процес де­ко­му­ні­за­ції сві­до­мо­сті. Адже ко­ли руй­ну­ють пам’ ят ник, це зна чить руй ну єть ся якийсь ба­стіон сві­до­мо­сті лю­ди­ни.

Над на­ми за­па­ну­ва­ло пе­ре­ко­на­н­ня пе­ре­мо­ги: все, ко­му­нізм по­мер. А от і ні. Ось він, будь ла­ска, жи­ве і «про­цві­тає»...

— Як йо­го лі­ку­ва­ти, якщо па­ці­єн­ти не хо­чуть лі­ку­ва­ти­ся?

— Ну, як це не хо чуть? Це склад ний процес. Тра­гі­чний процес. Ча­сти­на лю­дей

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.