Ві­та­лій МАН­СЬКИЙ:

«Те, що від­бу­ва­є­ться в Ро­сії за­раз — аб­со­лю­тна катастрофа»

Den (Ukrainian) - - Культура - Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Ми ну ло го тиж ня ми вже пи са ли про не іг ро вий фільм « У про ме нях сон - ця», при­свя­че­ний жи­т­тю од ні­єї сім’ ї в Пів ніч ній Ко реї. Сьо год ні про по ну є мо вам ін - терв’ ю з ав то ром цієї без пе ре - біль­ше­н­ня фе­но­ме­наль­ної кар­ти­ни, ро сійсь ким і єв ро пейсь ким ре жи се ром- до ку мен та ліс том ук - ра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня (на­ро­див­ся у Льво ві) Ві та лі єм МАНСЬКИМ.

«ПХЕ­НЬЯН САМ ПО СО­БІ — ЯК ФІЛЬМ ЖА­ХІВ»

— Ви вже ба­га­то роз­по­від­а­ли про КНДР. А що там для вас ви­яви­ло­ся най­стра­шні­шим?

— Су­ку­пність. То­му що окре­мі ре­чі там все ж схо­жі на атра­кціон. А су­ку­пність — за­ча­ро­вує. Пхе­ньян сам по со бі — сво го ро ду фільм-хор­рор... Десь на­при­кін­ці пер шої екс пе ди ції у нас ви ник пси­хоз, що мо­жуть вно­чі увійти, по­ки ми спи­мо, і ви­не­сти наші ма­те­рі­а­ли. Зви­чай­но, там ні­хто б вно­чі не за­би­рав, про­сто зу­пи­ни­ли б і сказали: «Все з ки­шень», без це­ре­мо­ній. Але ми ста­ли наші номери ба­ри­ка­ду­ва­ти. Ко­жен ве­чір ви­бу­до­ву­ва­ли кон­стру­кції зі стіль­ців, щоб две­рі не від­чи­ни­ли­ся, і робили це аб­со­лю­тно щи­ро, не со­ром­ля­чись. За­раз роз­по­від­аю про це і ду­маю: «До­ро­слі ж лю­ди...». Ось до чо­го при­зво­дить пе­ре­бу­ва­н­ня там.

— Ме­ні з-по­між ін­ших ви­дав­ся ду­же ха­ра­ктер­ним епі­зод, ко­ли всі ці свя­тко­во одя­гне­ні чо­ло­ві­ки і жін­ки ра­птом ви­хо­дять із тро­лей­бу­са і по­чи­на­ють йо­го штов­ха­ти. Чи є цьо му ра ці о наль не по яс - не­н­ня?

— Су­то те­хні­чне — по­стій­но ви­ми­ка­є­ться еле­ктри­ка в мі­сті. Від­по­від­но, тро­лей­бу­си при­пи­ня­ють рух. Жо­дно­го при­кла­дно­го сен­су в цьо­му ка­дрі не­має, це одна з фарб, так са­мо, і як епі­зод з чер­гою, що за­вер­тає за ріг бу­дин­ку. Ми на­віть не зна­є­мо, за чим во­на сто­їть, за та­ло­на­ми чи за гро­ші, чо­му вно­чі — не­має по­ясне­н­ня. Про­сто по­ді­бні епі­зо­ди до­пов­ню­ють за­галь­ну атмо­сфе­ру. А ще є ре­чі, які в опи­сі ви­гля­да­ють силь­ні­ши­ми, ніж ви­гля­да­ли б на екра­ні. — Наприклад? — Ми жи­ли на­про­ти На­ціо­наль­но­го те­а­тру. Пло­ща пе­ред ним но ча ми зав ж ди бу ла освіт ле на. Це не­ча­сте яви­ще в Пхе­нья­ні — там ду­же еко­ном­лять еле­ктри­ку. І ось ту­ди, до цих ламп, що­но­чі хо­ди­ли лю­ди. Під ко­жною лам­пою сто я ло де кіль ка чо ло вік і щось чи­та­ли або пи­са­ли. Уяв­ля­є­те со­бі? Але кі­не­ма­то­гра­фі­чно це не пра­цю ва ло. А тро лей бус на ек ра ні спра­цьо­вує, хо­ча по­ясне­н­ня цій сце­ні мо­же бу­ти най­три­ві­аль­ні­ше.

— До ре­чі, в сце­ні з тро­лей­бу­сом, як і в де­яких ін­ших мо­мен­тах, ви­ко­ри­ста­но до­сить емо­цій­ну му­зи­ку. На­ві­що во­на зна­до­би­ла­ся? Адже все, що від­бу­ва­є­ться, са­ме по со­бі кра­сно­мов­но.

— Ме­ні бу­ли не­об­хі­дні емо­цій­ні під­по­ри. Є ор­то­до­ксаль­на то­чка зо­ру, що за­бо­ро­няє ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти му­зи­ку в до­ку­мен­та­лі­сти­ці. Але ко­ли ін­стру­мен­та­рій украй обме­же­ний, то­бі, зви­чай­но, по­трі­бні до­да­тко­ві за­со­би для ство­ре­н­ня атмо­сфе­ри. Я дав ком­по­зи­то­ро­ві то­чне ре­жи­сер­ське зав­да­н­ня і за­ли­шив­ся ду­же за­до­во­ле­ний — він ме­не пра­виль­но зрозумів.

«ЦЯ РО­БО­ТА БУ­ЛА ПОВНОЦІННОЮ РОЗВІДОПЕРАЦІЄЮ»

— На пев но, вам до ве ло ся опус ти ти ще ба га то ці ка вих де - та­лей.

— Але нам не ду­же ба­га­то вда­ва­ло­ся зня­ти. Ми мо­гли не­за­ле­жно зні­ма­ти ли­ше з ві­кна мо­го го­тель­но­го но­ме­ра. Я на­ма­гав­ся отри­ма­ти до­звіл на зйом­ку на бу­дья­кій ву­ли­ці, за ви­бо­ром на­ших су­про­во­джу­ю­чих, але так йо­го і не отри­мав. От­же, ро­би­ло­ся це так: наприклад, ми пра­цю­є­мо в шкіль­но­му дво­рі, ни­шком ста­ви­мо об’єктив на 600 мі­лі­ме­трів і зні­ма­є­мо су­сі­дній бу ди нок, аби от ри ма ти хоч якийсь вид, не про­пи­са­ний у сце­на­рії. Або так са­мо, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи як при­кри­т­тя пам’ятник во­ждям, зні­ма­є­мо мі­сто.

ВІ­ТА­ЛІЙ МАН­СЬКИЙ І ВО­ЖДІ

— А як вам вда­ва­ло­ся збе­рі­га­ти не­сан­кціо­но­ва­ний ма­те­рі­ал? Я чи­тав, що опе­ра­то­ро­ві до­во­ди­ло­ся для цьо­го ма­ло не в ту­а­ле­ті хо­ва­ти­ся...

— Вза­га­лі ця ро­бо­та бу­ла повноцінною розвідоперацією. До­во­ди­ло­ся в го­те­лі між со­бою роз­мов­ля­ти, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи зро­зумі­лу ли­ше нам тер­мі­но­ло­гію. Наприклад, ду­блю­ва­н­ня ма­те­рі­а­лів на­зи­ва­ли пра­н­ням шкар­пе­ток: «Як там шкарпетки?» — «За­мо­чив. Ще хви­лин 20, а по­тім ви­пе­ре­мо». Зно­ву ж та­ки, це впли­ває на пси­хі­ку. У ме­не кіль­ка ра­зів бу­ли зри­ви. — З якої са­ме при­чи­ни? — Ко­ли ти не в но­ме­рі, то пе­ре­бу­ва­єш в ото­чен­ні су­про­во­джу­ю­чих. Ти не мо­жеш на­віть про­сто по­ди­ви­ти­ся у ві­кно. Я йо­му вже го­во­рив: «Слу­хай, ти мо­жеш ві­ді­йти на 10 кро­ків? Я хо­чу по­сто­я­ти один, і все». Ка­ме­ри не­має, ні­чо­го, а він не ро­зу­міє — мовляв, та що я ро­блю, я ж то­бі допомагаю! У них зав­да­н­ня — сто­я­ти по­руч з на­ми. І це зно­сить дах. Ко­ли опе­ра­тор іде до ту­а­ле­ту, су­про­во­джу­ю­чий сто­їть під ту­а­ле­том. Там все так.

— До­бре зна­н­ня апа­ра­ту­ри, во­че­видь, вам ду­же до­по­мо­гло.

— Про­сто зна­н­ня. Во­ни та­ким не во­ло­ді­ють.

— Схо­же, це про­кол уря­ду, що при­ста­ви­ли до вас не­ком­пе­тен­тних фі­ле­рів.

— А там не­має ком­пе­тен­тних. Во ни не зна ють, що іс нує но ве уста­тку­ва­н­ня. Ми мо­же­мо зай­ти на сайт, по­ди­ви­ти­ся, що до чо­го. Там у Ме­ре­жу ні­хто не за­хо­дить, па­пе­ро­вої ін­фор­ма­ції та­кож не­має. Їх, зви­чай­но, на­вча­ють, але є мо­мен­ти ва­жли­ві­ші, ніж кі­но­спра­ва, та й зйом­ки ду­же рід­ко від­бу­ва­ю­ться — звід­си й про­ко­ли.

«Я ПО­ЧАВ ОТРИ­МУ­ВА­ТИ ПОГРОЗИ, ЩОЙ­НО СТА­ЛО ВІ­ДО­МО, ЩО ФІЛЬМ ГОТОВИЙ»

— Ва­ша ге­ро­ї­ня, во­сьми­рі­чна шко­ляр­ка Зін Мі, її ба­тьки — це ре­аль­на сім’я?

— Так. Ін­ше пи­та­н­ня — чи жи­вуть во­ни ре­аль­ним сі­мей­ним жи­т­тям. Не­зро­зумі­ло, чи жи­вуть там вза­га­лі сім’ями в за­галь­но - прийня­то­му сен­сі. То­му що лю­ди на фа­бри­ках, де ми знімали, жи­вуть у ба­ра­ках на те­ри­то­рії фа­бри­ки, ді­ти, ви­дно — при шко­лі. Я ба­чив від­по­від­ні при­мі­ще­н­ня. Ре­шта під пи­та­н­ням — чи всі там так жи­вуть, чи є дні, ко­ли сім’ї об’єд­ну­ють, чи за­крі­пле­ні за лю­дьми квартири або є щось по­ді­бне до бу­дин­ків по­ба­чень? Те, що я за­раз ка­жу, швид­ше, мої від­чу­т­тя, які спи­ра­ю­ться не на фа­кти (фа­ктів там не­має, то­му що не­має від­кри­тої ін­фор­ма­ції), а на те, що я ре­аль­но ба­чив. Я по­єд­ную рі­зні спо­сте­ре­же­н­ня і з них мо­жу ро­би­ти ви­снов­ки. Мо­жна, наприклад, при­га­да­ти фільм «Чер­во­на ка­пе­ла», та­кож зня­тий у КНДР, де ре­жи­сер за­ува­жив, що на ву­ли­цях не­має ін­ва­лі­дів. Во­ни від­су­тні як еле­мент нор­маль­но­го су­спіль­ства. Він сам при­їхав з ін­ва­лі­дом, який хо­тів по­спіл­ку­ва­ти­ся з ким-не­будь у та­ко­му ж ста­ні, по­чав ста­ви­ти їм за­пи­та­н­ня — і во­ни у всій КНДР не змо­гли від­шу­ка­ти жо­дно­го ін­ва­лі­да.

— Зна­є­те, ви­ни­ка­ють по­бо­ю­ва­н­ня за сво­бо­ду і жи­т­тя тих, хто по тра пив до вас у кадр, а та кож служ біс тів, які на гля да ли за ва­ми.

— Зви­чай­но, мо­жуть по­ка­ра­ти, що про га ви ли нас. Але мо - жуть та кож по ка ра ти прос то за факт їхньо­го вла­сно­го існу­ва­н­ня. Їх вже і без то го всіх по ка ра но. Ти ні­як не мо­жеш на це впли­ну­ти. Твоє пи­та­н­ня має бу­ти на вхо­ді: ти ту­ди вхо­диш чи ні? Кра­пка. Жод них ню ан сів. Ти увій шов — все. Ось так.

— Вам по­гро­жу­ва­ли?

— Як тіль­ки ста­ло ві­до­мо, що фільм готовий, я по­чав отри­му­ва­ти пря мі і не пря мі по гро зи, офі - цій­ні но­ти про­те­сту теж бу­ли. Все це я пе­ре­но­сив більш-менш ком­фор­тно, то­му що це від­кри­та си­ту а ція. Ко ли до влас тей КНДР дій ш ло, що я не жи ву в Ро сії і в ро сійсь кої дер жа ви не має пря - мих форм дії на ме­не, ра­птом пі - шли лис ти аб со лют но єлей но го змі­сту, мовляв, до­ро­гий ви наш, лю­бий і ша­нов­ний, при­їжджай­те до нас, по тріб но по го во ри ти — і ось це ре аль но на пру жу ва ло. От­же, світ у їхній уяві на­стіль­ки пло щин ний, що мож на лю ди ні на пи са ти лис та, і во на по їде в кра ї ну, де, як ві до мо, тиж день то му на 15 ро ків по са ди ли сту - ден­та, який вкрав у го­те­лі пла­кат з во­ждем, — по­їде, аби до­бро­віль­но сі­сти до кін­ця жи­т­тя, чи що?

«Я БУВ ЗМУ­ШЕ­НИЙ ВИ­ЇХА­ТИ З РО­СІЇ»

— Хо­ті­ло­ся б тро­хи ді­зна­ти­ся про ваш но вий фільм « Рід ні » , який ви зні ма ли в Укра ї ні. На якій він ста­дії за­раз?

— Близь кий до за вер шен ня. Тут пи тан ня су то во льо во го рі - ше­н­ня: або ми йо­го вже за­кін­чу­є­мо, або ще тро­хи над ним по­пра - цю­є­мо. Емо­цій­но цей ви­слів вті­лив­ся. За­ли­ши­ло­ся ви­рі­ши­ти, як йо­го кон­стру­ю­ва­ти.

— Не по ді ли те ся по дро би - ця­ми?

— Я зні­мав сво­їх рі­дних — ма­му, ті­ток, бра­тів, — і ду­маю, ме­ні вдалося за­фі­ксу­ва­ти до­сить кри­хку, ін­тим­ну, але до­во­лі по­ка­зо­ву фа­зу фор­му­ва­н­ня су­спіль­них ста­нів двох кра­їн у пе­ре­лом­ний пе­рі­од. Це кі­но не іде­о­ло­гі­чне, не « за » чи « проти » , там ви­слов­лю­ю­ться ді­а­ме­траль­но про­ти­ле­жні то­чки зо­ру. Вся картина зро­бле­на в Укра­ї­ні, з ін­шо­го бо­ку, є чин­ник ав­то­ра як ча­сти­ни цієї сім’ ї, що пред­став­ляє все ж та­ки Ро­сію; у мо­мент ство­ре­н­ня філь­му він за­знає пев­них змін сво­го сві­то­с­прийня­т­тя.

— Від­мо­ва ро­сій­сько­го Мін­куль­ту­ри фі­нан­су­ва­ти проект — оста­то­чна, чи вам на­тя­ка­ли — мовляв, змі­ни­те сце­на­рій, і все бу­де?

— Си­ту­а­ція гра­ни­чно про­ста. У РФ на той мо­мент Мін­культ фі­нан­су­вав близь­ко 400 до­ку­мен­таль­них про­е­ктів без­по­се­ре­дньо і ли­ше 10 — че­рез від­кри­тий кон­курс. Я пі­шов, як зав­жди, ін­шим шля­хом. Ми пе­ре­мо­гли. Був опу­блі­ко­ва­ний про­то­кол, все офі­цій­но під­твер­дже­но. І міністр впер­ше в істо­рії Ро­сії сво­їм ін­ди­ві­ду­аль­ним рі­ше­н­ням від­мі­нив рі­ше­н­ня екс­пер­тів. Як лю­ди­на слаб­ка, бо­яз­ка і дрі­бна не ли­ше за зро­стом, а й за мас­шта­бом, він ру­бав ча­сти­на­ми. Спо­ча­тку при­бра­ли про­то­кол з сай­ту, по­тім обро­бля­ли екс­пер­тів, щоб ті від­мо­ви­ли­ся від сво­го рі­ше­н­ня. Екс­пер­ти — за­ле­жні від мі­ні­стер­ства лю­ди, між ін­шим — на це не пі­шли. То­ді чи­нов­ни­ки ста­ли ви­пу­ска­ти прес-ма­те­рі­а­ли з фор­му­лю­ва­н­ням, що ду­же не­без­пе­чно за­раз в Укра­ї­ні, щоб такого до­ро­го­го ре­жи­се­ра ту­ди від­пу­ска­ти. І, на­ре­шті, пря­мим текс­том від­мо­ви­ли­ся фі­нан­су­ва­ти. — І що в ре­зуль­та­ті? — «Рі­дні» те­пер — одна з най­біль­ших ко­про­ду­кцій за остан­ні де­ся­ти­лі­т­тя в ро­сій­сько­му кі­но, прав­да, во­на вже і не ро­сій­ська. П’ять кра­їн бе­руть участь, та­кож єв­ро­пей­ські те­ле­ка­на­ли, Держ­кі­но Укра­ї­ни теж уві­йшло до про­е­кту, що ду­же ва­жли­во. Великий фільм виходить, який у ба­га­тьох країнах йти­ме в кі­но­про­ка­ті і по те­ле­ба­чен­ню, фе­сти­ва­лі ви­яв­ля­ють ці­ка­вість. Пра­цю­ва­ти, зви­чай­но, ста­ло важ­че. Я був ви­му­ше­ний ви­їха­ти з Ро­сії. Але я по­бу­ду­вав своє жи­т­тя.

— А ви не ду­ма­ли по­вер­ну­ти­ся до Укра­ї­ни хо­ча би як кі­не­ма­то­гра­фіст?

— Якщо Укра­ї­на ви­бра­ла справ­ді єв­ро­пей­ський шлях розвитку, то ме­ні по­вер­та­ти­ся і не по­трі­бно — адже во­на по­вер­та­є­ться до Європи, в якій я вже жи­ву.

«ТАМ ВЖЕ НЕЗВОРОТНІ НА­СЛІД­КИ»

— Остан нє пи тан ня — про кра­ї­ну, яку ви за­ли­ши­ли. Ви ба - чи те там хоч якусь мож ли вість про­сві­тку?

— Що від­бу­ва­є­ться в Ро­сії за­раз — аб со лют на ка та стро фа, не ли ше для ме не — для всі­єї кра ї - ни. Для тих 86%, які про­дов­жу­ють під три му ва ти Пу ті на — це на­віть ве­ли­ка бі­да, то­му що ре­шта 14% хо ча б ро зу мі ють рі вень проб ле ми, а ро зу мі ю чи, мож на прий ма ти рі шен ня, якось своє жит тя ви прав ля ти. А це біль - шість, яка від­да­ла се­бе на за­кла­н­ня, — там вже сер­йо­зні, та, бо­ю­ся, незворотні на­слід­ки.

ФО­ТО З САЙТА KINOPOISK.RU

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.