Vivere memento Oле­га Со­лов’я

«Ро­сія ви­кли­ка­ла Дон­бас із за­дзер­ка­л­ля. Це — не той, у яко­му на­ро­див­ся і ви­ріс я»

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Лю­дми­ла ТА­РАН

...Чи ду­мав колись до­неч­ча­нин Олег Со­ло­вей, що зму­ше­ний бу­де улю­бле­ну рі­чку Каль­мі­ус змі­ни­ти на бе­ре­ги Пів­ден­но­го Бу­гу? Чи ду­мав, що мі­сце йо­го пра­ці — До­не­цький уні­вер­си­тет — опи­ни­ться у Він­ни­ці? Тим ча­сом «пе­ре­се­лен­ські на­строї» пе­ре­кри­ва­ю­ться без­на­стан­ною ро­бо­тою.

— Осо­би­сто ви, на­ро­див­шись на До­неч­чи­ні, зро­би­ли чи­ма­ло для укра­їн­сько­го Дон­ба­су: на­дру­ку­ва­ли низ­ку по­е­ти­чних збі­рок і кни­жок лі­те­ра­тур­ної кри­ти­ки рі­дною мо­вою, ви­кла­да­ли її сту­ден­там Донецького уні­вер­си­те­ту, ви­да­ва­ли аль­ма­нах «Каль­мі­юс»... Що ни­ні ду­ма­є­те про цей свій до­свід?

— На­справ­ді, ви­да­ва­ти книж­ки рі­дною мо­вою — це не по­двиг, це так са­мо нор­маль­но, як ди­ха­ти. Іно­ді ме­ні зда­є­ться, що мої 44 ро­ки, про­жи­ті на До­неч­чи­ні та в До­не­цьку — втра­че­ний час. Зро­зумі­ло, що де­що від­бу­ло­ся (осві­та, по­ча­ток тру­до­во­го й твор­чо­го шля­ху), але ко­ли оці­ню­ва­ти в сен­сі ре­а­лі­за­ції, то в До­не­цьку українській лю­ди­ні пов­но­цін­но ре­а­лі­зу­ва­ти­ся неможливо. Са­ме то­му звід­ти сво­го ча­су ви­їха­ли І.Дзюба, В.Стус, Л.Та­ла­лай, В.Ді­бро­ва, І. Ро­здо­будь­ко, Н. Не­ж­да­на, О. Ро­сич й ба­га­то ін­ших. Для при­кла­ду, «Каль­мі­юс» і йо­го ре­да­кто­ра зна­чно лі­пше зна­ли в Іва­но­Фран­ків­ську, Льво­ві, Ки­є­ві, Хар­ко­ві, ніж у До­не­цьку.

— Ще ра­ні­ше кри­тик Ан­на Бі­ла пи­са­ла про образ До­не­цька у ва­шій твор­чо­сті: «Як би не хо­ті­ло­ся ге­рою від­би­ти своє ми­сле­н­ня в жит­ті цьо­го Мі­ста, він є без­на­дій­но са­мо­тній — як укра­ї­нець, сте­по­вик і чо­ло­вік». Що на це ска­же­те?

— Ко­ли я чи­тав ці сло­ва в 2000 ро­ці, не зов­сім їм по­ві­рив. Пев­но, мій лі­ри­чний суб’єкт зі сторони про­гля­дав­ся чі­ткі­ше, ніж для ме­не са­мо­го. На­ра­зі по­го­джу­ю­ся. До­во­лі то­чний ді­а­гноз. Хо­ча ні­би із за­бі­га­н­ням упе­ред, бо прав­ди­ва ко­смі­чна са­мо­тність почалася ро­ку при­бли­зно з 2004-го.

— Ві­до­мо, сло­во ча­сто стає по­пе­ре­дже­н­ням. 2013-го ви­йшла ва­ша збір­ка під на­звою «Час убивць», то­ді ж — книж­ка кри­ти­ки «Обо­рон­ні бої». А про До­нецьк пи­са­ли: «Я знаю — це мі­сто пра­гне кро­ві...» Це — пе­ред­чу­т­тя, про­ро­цтво?

— Знаю, зі сло­ва­ми ба­ви­ти­ся не мо­жна. Хо­че­ться ду­ма­ти, що ні­ко­ли й не ба­вив­ся, та ін­ших назв для цих кни­жок у ме­не не бу­ло. До ре­чі, ці на­зви ви­ни­кли не в 2013-му, а зна­чно ра­ні­ше... Пер­ша до­бір­ка з кни­ги вір­шів «Час убивць» бу­ла на­дру­ко­ва­на в жур­на­лі «Ки­їв­ська Русь» 2008 ро­ку, а на­сту­пна — в «Кур’єрі Крив­ба­су» 2009-го. Хо­ча я вкла­дав у цю на­зву при­бли­зно той са­мий зміст і сен­си, що й Ар­тюр Рем­бо. Ме­ні йшло­ся не про кон­кре­тних убивць, а про мас­шта­бну ні­ве­ля­цію гу­ма­ні­зму, про що­ден­ну фальш і най­рі­зно­ма­ні­тні­ші імі­та­ції. Те са­ме з «Обо­рон­ни­ми бо­я­ми». Мав на ува­зі обо­ро­ну культури, яка не ли­ше у нас, а й у всьо­му сві­ті ви­гля­дає від­вер­то за­гро­же­ною.

— Ще пе­ред на­па­дом Ро­сії ви го­во­ри­ли, що Дон­ба­су як чо­гось осо­бли­во­го не­має — він по­мер ра­зом із СРСР. Яке май­бу­тнє він має, на ва­шу дум­ку?

— Дав­но об­сто­юю дум­ку, що Дон­ба­су не­має, він ві­ді­йшов ра­зом із СРСР, який йо­го й по­ро­див у да­ле­ку ін­ду­стрі­аль­ну до­бу. Але я, в пев­но­му сен­сі, по­ми­лив­ся. Ви­яв­ля­є­ться, мо­жна ожи­ви­ти труп і при­найм­ні в гро­те­скно­му обра­зі під­ки­ну­ти жи­вим лю­дям у ви­гля­ді не ли­ше аре­а­лу ме­шка­н­ня, але май­же як мрію. Ро­сія ви­кли­ка­ла Дон­бас із за­дзер­ка­л­ля, хо­ча це був уже зов­сім не той Дон­бас, у яко­му я на­ро­див­ся і ви­ріс. Те­пе­рі­шній не має май­бу­тньо­го.

— Що но­во­го для вас від­кри­ла Він­ни­ця, де ни­ні жи­ве­те й пра­цю­є­те?

— Про Він­ни­цю мо­жна го­во­ри­ти дов­го. Якщо ко­ро­тко, то від­крив для се­бе ком­форт ма­лень­ко­го за­ти­шно­го мі­сте­чка з кра­си­вою ар­хі­те­кту­рою в цен­трі, до то­го ж ото­че­но­го ма­льов­ни­чою рі­чкою Пів­ден­ний Буг.

— До­слі­джу­є­те твор­чість Ми­ко­ли Хви­льо­во­го, Іго­ря Ко­сте­цько­го, Ва­си­ля Сту­са, Ем­ми Ан­ді­єв­ської. Що спіль­но­го ба­чи­те в цих твор­чих осо­би­сто­стях?

— Так, зга­да­ні пи­сьмен­ни­ки — моя осо­бли­ва чи­та­цька й до­слі­дни­цька при­страсть. До них іще вар­то до­да­ти ві­тчи­зня­но­го Во­ло­ди­ми­ра Сві­дзін­сько­го і фран­цу­за Мі­ше­ля Уель­бе­ка. Як на ме­не, їх об’єд­нує осо­бли­ве при­стра­сне став­ле­н­ня до сві­ту ми­сте­цтва і не­пі­дро­бна ува­га до лю­ди­ни. Го­во­ря­чи на­у­ко­во, їх об’єд­нує по­е­ти­ка екс­пре­сіо­ні­зму, в осно­ві якої ле­жить осо­бли­ва ети­ка. Не знаю на­віть, чи хри­сти­ян­ська...

— Сти­лі­сти­ка екс­пре­сіо­ні­зму для вас осо­бли­во близь­ка. Чим са­ме во­на є акту­аль­ною?

— Акту­аль­ність по­е­ти­ки екс­пре­сіо­ні­зму, пе­ре­про­шую за тав­то­ло­гію, по­ля­гає у її ети­чній і ми­сте­цькій акту­аль­но­сті. Якщо по­ди­ви­ти­ся на істо­рію укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри ХХ сто­лі­т­тя, то це фа­кти­чно і є істо­рія екс­пре­сіо­ні­зму. Ли­ше по­оди­но­кі фе­но­ме­ни не впи­су­ють- ся в цю па­ра­ди­гму або ру­ха­ю­ться па­ра­лель­но, але ці яви­ща з істо­ри­чної пер­спе­кти­ви до­во­лі мар­гі­наль­ні й одіо­зні (на кшталт со­ці­а­лі­сти­чно­го ре­а­лі­зму).

— Чи є се­ред ва­ших студентів ті, на ко­го по­кла­да­є­те осо­бли­ві на­дії?

— Де­кіль­ка лю­дей, справ­ді, є. У пев­но­му сен­сі при­че­тний до їхніх пер­ших спроб. Ну, а да­лі во­ни по­плив­ли са­мо­стій­но і, що при­єм­но, не без від­чу­тно­го успі­ху. Це — Бар­ба­ра Ре­ді­нґ, ав­тор­ка ше­сти кни­жок про­зи, і Оле­ксій Чу­па, по­ет, пе­ре­кла­дач і про­за­їк. Ще на­зву Сі­ру Ару­тю­нян-Бо­зо­ян, яка на­при­кін­ці ми­ну­ло­го ро­ку де­бю­ту­ва­ла не­ве­ли­чкою, але сим­па­ти­чною кни­же­чкою но­вел «Сві­тля­чки». Бу­ло ще де­кіль­ка студентів у рі­зні ро­ки, які пи­са­ли ці­ка­ві вір­ші, та біль­шість із них до лі­те­ра­ту­ри так і не ді­йшли, від­дав­ши пе­ре­ва­гу більш пра­гма­ти­чним за­ня­т­тям. Є й сьо­го­дні одна сту­ден­тка (не бу­ду на­зи­ва­ти її іме­ні, бо во­на че­рез осо­би­сті об­ста­ви­ни пе­ре­бу­ває на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії), яка по­ка­за­ла ме­ні ці­ка­вий ру­ко­пис про­зи. Тож процес три­ває. При­бли­зно раз на п’ять ро­ків на мо­є­му ови­ді ви­ни­кає мо­ло­да лю­ди­на, яка є по­тен­цій­но ці­ка­вим пи­сьмен­ни­ком або на­у­ков­цем.

— Яким ба­чи­те своє твор­че жи­т­тя в най­ближ­чі п’ять ро­ків?

— Колись хо­тів на­пи­са­ти роман. Ні­чо­го гло­баль­но­го, ні­чо­го па­фо­сно­го, дрі­бний по­бут, зви­чай­ні лю­ди, ал­ко­голь, ме­та­фі­зи­ка не­по­мі­тних люд­ських стра­ж­дань, сто­сун­ки чо­ло­ві­ків і жі­нок (як на ме­не, це єди­на те­ма, що сто­су­є­ться аб­со­лю­тно всіх). Власне, маю три не­за­вер­ше­ні ро­ма­ни («Абор­та­рій», «Ка­у­чу­ко­ва пі­хва», «Пе­ре­ми­ка­ю­чи ка­на­ли»), але вже не впев­не­ний, що колись за­хо­чу до них по­вер­ну­ти­ся. Можливо, після мо­єї смер­ти хтось їх опри­лю­днить у роз­ді­лі «Не­за­вер­ше­не»... ( Жар­тую). Те­пер своє при­зна­че­н­ня на най­ближ­чі ро­ки я ба­чу в на­пи­сан­ні роз­від­ки про Іго­ря Ко­сте­цько­го, по­за­як цей, один із най­біль­ших укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків ХХ сто­лі­т­тя, до­сі май­же ні­ко­му не ві­до­мий. Ще хо­чу на­пи­са­ти дав­но за­ду­ма­ну книж­ку «Мій то­ва­риш Мі­шель Уель­бек». За­ли­ша­є­ться і лі­те­ра­тур­на кри­ти­ка, ко­тра ме­не вже ні­ку­ди не від­пу­стить. Як і мій фах лі­те­ра­ту­ро­знав­ця, що пе­ред­ба­чає пер­ма­нен­тне чи­та­н­ня та на­у­ко­ве осми­сле­н­ня про­чи­та­но­го. Крім то­го, не мо­жу жи­ти три­ва­лий час без уча­сті в яко­мусь куль­тур­тре­гер­стві (на­зві­мо це так). То­му з по­ча­тком цьо­го ро­ку є спів­за­снов­ни­ком Про­е­кту акту­аль­них ди­скур­сів «Про­стір Лі­те­ра­ту­ри». За пев­ний (де­що від­да­ле­ний) взі­рець бе­ре­мо ви­дав­ни­чу ді­яль­ність І. Ко­сте­цько­го та Елі­за­бет Ко­тма­єр у Мюн­хе­ні. Го­ту­є­мо й дру­ку­є­мо акту­аль­ні, на наш по­гляд, книж­ки — не­ве­ли­чки­ми на­кла­да­ми, але во­ни ар­ти­сти­чні за ви­ко­на­н­ням і ко­ри­сні для культури на­ції. Пер­ші чо­ти­ри — уже в дру­кар­ні. На­сту­пним бу­де том І. Ко­сте­цько­го «Опо­віда­н­ня про пе­ре­мож­ців», які до­те­пер ви­да­ва­ли­ся ли­ше один раз — у Фюр­ті 1946 ро­ку. Збір­ка но­вел Ко­сте­цько­го бу­де оздо­бле­на лі­те­ра­тур­но-кри­ти­чни­ми текс­та­ми В. Дер­жа­ви­на, Гр. Шев­чу­ка, В. Пе­тро­ва й мо­єю пі­сля­мо­вою. При­бли­зно у трав­ні на­ре­шті пі­де в друк пер­ший зо­шит «Сту­со­знав­чих зо­ши­тів» — єдиний до­сі фа­хо­вий май­дан­чик для сту­со­знав­ців. Це ви­да­н­ня за­ду­му­вав іще в До­не­цьку на­при­кін­ці 2000-х ро­ків, але не скла­ло­ся. Спо­ді­ва­ю­ся та­кож ви­да­ти на­сту­пний том сво­їх лі­те­ра­тур­но-кри­ти­чних есе­їв «Утра­че­ний по­гляд», який мав вийти у До­не­цьку ще в черв­ні 2014-го. Вже го­то­ві до ма­ке­ту­ва­н­ня збір­ки мо­їх ре­цен­зій та есе­їв «Бич Бо­жий» (про О.Улья­нен­ка) та «Ор­газм і від­чай» (про С. Про­цю­ка). Сло­вом, за­ду­ми є, а як во­но бу­де — по­ба­чи­мо...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.