«Я ко­ке­тую з ре­пор­та­жем!»

Ав­тор «Дня» Лю­дми­ла За­сє­да — про те, як зна­хо­ди­ти уні­каль­ні за­двір­ки

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

Чи­та­чі «Дня» з не­тер­пі­н­ням че­ка­ють у на­ших п’ятни­чних но­ме­рах на ма­те­рі­а­ли ру­брик «Пі­сля­смак» та «Пі­кан­тні за­двір­ки». Пер­ша — ав­тор­ська ко­лон­ка Лю­дми­ли За­сє­ди, дру­га — атмо­сфер­ні ки­їв­ські ре­пор­та­жі, які во­на ро­бить у ду­е­ті з фо­то­гра­фом Сергієм П’яте­ри­ко­вим. Сьо­го­дні «ре­пор­тер де­та­лей» (так на­зи­ва­ють Лю­дми­лу за вмі­н­ня по­ба­чи­ти, зда­ва­ло­ся б, не­сут­тє­ву дрі­бни­чку і роз­по­ві­сти про неї гли­бо­ку істо­рію) свя­ткує день на­ро­дже­н­ня. Між ін­шим, ру­бри­ки, які ве­де жур­на­ліс­тка, та­кож з’яви­ли­ся на­ве­сні. «Пі­сля­сма­ку» у трав­ні ви­пов­ни­ться де­сять ро­ків, «Пі­кан­тним за­двір­кам» не­що­дав­но «сту­кнув» рік.

Тож ми при­ві­та­ли Лю­дми­лу За­сє­ду з днем на­ро­дже­н­ня і за­ра­зом ді­зна­ли­ся де­які се­кре­ти її твор­чої ку­хні.

«ШУКАЮ ТЕ, ЩО МО­ЖНА ЗБЕ­РЕГ­ТИ»

— Па­ні Лю­дми­ло, як оби­ра­є­те мі­сце для чер­го­вих «Пі­кан­тних за­дві­рок»?

— По­шук те­ми йде великий. Му­чу­ся, го­ло­ва со­хне, все це за­би­рає ба­га­то ча­су. Ін­ко­ли то­чно зна­єш, ку­ди йдеш і чо­го хо­чеш. А бу­ває, ви­рі­шую: пі­де­мо со­бі з П’ятір­кою (Сергієм П’яте­ри­ко­вим. — Авт.) у пев­не мі­сце і то­чно зна­йде­мо щось. Во­но са­ме від­кри­ва­є­ться, бо наш зір за­то­че­ний на пев­ні ре­чі. По-рі­зно­му виходить. Адже і «За­двір­ка» бу­ває пси­хо­ло­гі­чна, ін­фор­ма­тив­на або лі­ри­чна. Але що­ра­зу від­бу­ва­є­ться по­шук мі­сця — не­має такого, що йде­мо по на­ка­та­ній.

Для «За­дві­рок» не шукаю то­го, що на­бу­ду­ва­ли, на­во­ро­ти­ли не­що­дав­но. Хо­ча якщо з’яв­ля­є­ться ши­кар­ний но­во­буд — це теж іде в ро­бо­ту. А вза­га­лі зна­хо­джу де­та­лі, які за­ли­ши­ли­ся з ми­ну­ло­го, якусь дрі­бно­ту. Ки­їв не зав­жди змі­ню­є­ться так, як нам хо­че­ться. Я шукаю те, що мо­жна збе­рег­ти. Ду­же хо­чу, щоб ці де­та­лі не зни­кли.

«ДИСТАНЦІЯ ЗІ СПІВБЕСІДНИКОМ МАЙ­ЖЕ ЗНИКАЄ ЗА ХВИ­ЛИ­НУ»

— У ва­ших ма­те­рі­а­лах ча­сто є ко­ро­ткі, але ду­шев­ні роз­мо­ви з най­рі­зно­ма­ні­тні­ши­ми лю­дьми. Як роз­го­во­ри­ти спів­бе­сі­дни­ка?

— Оскіль­ки при­хо­джу з тим, щоб ді­зна­ти­ся но­ве і ні­чо­го з се­бе не строю, лю­ди ме­ні від­кри­ва­ю­ться. Жур­на­лі­сти, бу­ває, ви­кли­ка­ють на­сто­ро­гу, але у ме­не дистанція май­же зникає че­рез хви­ли­ну — бо я сама на­ла­што­ва­на відкрито, ме­ні ці­ка­во, що роз­по­від­а­ти­муть лю­ди.

Але не­що­дав­но, ко­ли пра­цю­ва­ла з ма­те­рі­а­лом «Жорж і Жор­жет­та» (№34-35 «Дня» за 26 лю­то­го цьо­го ро­ку), чо­ло­вік, ме­шка­нець Ще­ка­ви­ці, за­крив­ся як ні­ко­ли. При­їха­ла до­до­му з си­нім від хо­ло­ду но­сом, не­аде­ква­тна — такого у ме­не ще не бу­ло! Лю­ди­на бу­ла на­ла­што­ва­на май­же во­ро­жо — хоч іди до­до­му. Але я не з та­ких, що день ви­тра­ти­ла — і пі­ду. Тим біль­ше, на Ще­ка­ви­ці бу­ла пре­кра­сна фа­кту­ра для зйом­ки. Не від­пу­ска­ла то­го чо­ло­ві­ка і роз­ра­ху­ва­ла­ся з ним тим, що опи­са­ла, як він ме­не му­чив.

За­раз я віль­на пта­шка, не­має яки­хось обов’яз­ко­вих тем для мо­їх ру­брик. Тож іду на об’єкти, де очі­кую зна­йти щось ці­ка­ве. Та й ге­рої у ме­не справ­ді швид­ко роз­го­во­рю­ю­ться. Ба­ла­ка­єш, ба­ла­ка­єш, і лю­ди за­бу­ва­ють, що я все слу­хаю, і роз­кри­ва­ю­ться. Так про­ба­ла­ка­є­мо — і все.

«ЗА­РАЗ ТЕ­ХНІ­КИ БА­ГА­ТО, А ТЕ­ПЛИХ МА­ТЕ­РІ­А­ЛІВ — НЕ ДУ­ЖЕ»

— А що чи­та­є­те при під­го­тов­ці текс­тів? Адже і в «За­двір­ках», і у «Пі­сля­сма­ку» є чи­ма­ло ці­ка­ви­нок з істо­рії.

— Для «За­дві­рок» чи­таю тіль­ки на­у­ко­ві, істо­ри­чні ма­те­рі­а­ли. Шу­ка­є­мо та­кі дже­ре­ла ра­зом з Сергієм П’яте­ри­ко­вим — він осо­бли­во у цьо­му роз­би­ра­є­ться, обі­зна­ний, при­скі­пли­вий до де­та­лей, ду­же по­слі­дов­ний.

А «Пі­сля­смак» — весь у ме­не в го­ло­ві. Зби­раю цей ма­те­рі­ал ін­ко­ли по одно­му вра­жен­ню на день. Хо­ча бу­ває і п’ять вра­жень на день — ми­мо­хідь якось тра­пля­ю­ться. Все це за­пам’ято­вую і по­тім ви­ко­ри­сто­вую: у ме­не ні­чо­го не про­па­дає, як на ку­хні. От бу­кваль­но щой­но по­ба­чи­ла дві яскра­ві кар­тин­ки і за­пам’ята­ла їх на май­бу­тнє.

Ба­га­то лю­дей пи­шуть ме­ні, що «Пі­сля­смак» якось до­по­ма­гає, пси­хо­ло­гі­чно піджив­лює. Я й сама від ньо­го піджив­лю­юсь — а за­о­дно й ін­шім ді­ста­є­ться.

— Цей огром де­та­лей — як ви їх фі­ксу­є­те? Що ви з ни­ми ро­би­те, щоб не за­гу­би­ли­ся?

— Ось ле­жить ар­куш па­пе­ру на сто­лі — раз, чер­кну­ла одне сло­во і пе­ре­клю­ча­ю­ся на ін­ші спра­ви. По­тім, ко­ли ро­би­ти­му ма­те­рі­ал, по­див­лю­ся і зга­даю, що ма­ла на ува­зі. У «Пі­сля­сма­ку» ба­га­то жи­тей­ських де­та­лей, по­ло­тно текс­ту на­ту­раль­не, там не­має син­те­ти­чних ни­ток. У комп’ютер ні­чо­го не за­пи­сую — у ме­не з те­хні­кою не ду­же до­брі від­но­си­ни. Маю па­пе­ро­ві за­пи­сни­чки.

Ви­му­ше­на пра­цю­ва­ти з ди­кто­фо­ном, хо­ча я йо­го не люблю. Мо­жу все пи­са­ти по пам’яті — так виходить те­плі­ше. Та й щоб роз­ши­фру­ва­ти ди­кто­фон­ний за­пис, у ме­не ча­су ви­тра­ча­є­ться біль­ше, ніж про­сто сі­сти і на­пи­са­ти. Те­хні­ка — то не­ці­ка­во. Лю­ди­на має про­чи­та­ти щось те­пле, звер­не­не са­ме до неї. За­раз те­хні­ки ба­га­то, а те­плих ма­те­рі­а­лів — не ду­же. Їх вза­га­лі не бу­ває за­ба­га­то.

«МЕ­НІ ЗДА­Є­ТЬСЯ, У КИ­Є­ВІ ВСЮ­ДИ ДО­БРЕ»

— Ще одне за­пи­та­н­ня як до ав­то­ра ру­бри­ки « Пі­кан­тні за­двір­ки » . На­ре­шті при­йшла ве­сна, на­віть май­же лі­то. Де по­гу­ля­ти у Ки­є­ві? Яке не ду­же ві­до­ме мі­сце по­ра­ди­те?

— Не­що­дав­но від­кри­ла для се­бе бо­та­ні­чний сад у Го­ло­сі­їв­сько­му лі­сі (для тих, хто за­ці­ка­вив­ся, йдеться про бо­тсад На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту біо­ре­сур­сів та при­ро­до­ко­ри­сту­ва­н­ня Укра­ї­ни. — Авт.). Там та­кі про­сто­ри! І ні­ко­го не­має. Якась пу­ща, не знаю, що це. Та­кож ду­же люблю Обо­лон­ську на­бе­ре­жну. Там ши­кар­но, бо вода, про­сто­ро і відкрито.

Ме­ні зда­є­ться, у Ки­є­ві всю­ди до­бре. Крім про­ми­сло­вих ра­йо­нів, де не­має ні­чо­го, крім ко­ро­бок. Сама я жи­ву бі­ля Во­ло­ди­мир­ської гір­ки. Всі хо­дять і хо­дять сю­ди гу­ля­ти. Ча­сто про­хо­джу повз, гір­ка ме­ні вже зви­чна, про­те я її люблю, осо­бли­во вве­че­рі.

А вза­га­лі я обо­жнюю за­двір­ки. Сло­во «дво­ри» не люблю, «за­двір­ки» — са­ме те. У ко­жен дво­рик за­гля­ну і щось зна­йду. Але для цьо­го, ме­ні зда­є­ться, має бу­ти ку­раж. Ко­ли він є — це одра­зу від­чу­тно, ма­те­рі­ал ди­хає іна­кше. Ку­раж не зав­жди вда­є­ться спі­йма­ти, з ним тре­ба дру­жи­ти. Не ка­жу, що тре­ба до ньо­го під­ла­бу­зню­ва­ти­ся, але вар­то йо­го за­во­ди­ти, в «очі» ди­ви­ти­ся, ко­ке­ту­ва­ти. Зі­зна­юсь вам, я ко­ке­тую з ре­пор­та­жем!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.