«Не со­ро­ми­ти­ся і про­яв­ля­ти се­бе»

Він­ни­ча­ни — як не опу­сти­ти рук за ни­ні­шніх об­ста­вин

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Оле­ксій СТРУКЕВИЧ, до­цент істо­ри­чних на­ук, про­фе­сор:

— Два ро­ки я про­вів пе­ред те­ле­ві­зо­ром, ме­не ці­ка­ви­ли всі по­лі­ти­чні пи­та­н­ня. З на­ді­єю че­кав, ко­ли ж на­ста­нуть ці ра­ди­каль­ні змі­ни і Укра­ї­на від­ро­ди­ться. За­раз бу­кваль­но від­тя­гую се­бе від по­лі­ти­чних ток-шоу, бо ж знаю, що всі во­ни го­во­рять пра­виль­но, але справ ре­аль­них не від­бу­ва­є­ться. Чо­му? Бо за всі­ма ци­ми про­це­са­ми сто­їть олі­гар­хат, який ке­ру­є­ться сво­ї­ми ін­те­ре­са­ми, а не на­ціо­наль­ни­ми. Іце бо­лить ме­ні, стає сум­но і про­па­да­ють всі спо­ді­ва­н­ня.

Цей пе­рі­од, я, як істо­рик, міг би на­зва­ти дра­ма­ти­чно- позитивним. Ро­зу­мію, що вся ця за­по­лі­ти­зо­ва­ність по­трі­бна, бо без неї ши­ро­кі су­спіль­ні вер­стви не бу­дуть го­то­ві на пе­ре­тво­ре­н­ня. Але все це від­бу­ва­є­ться над­то по­віль­но і ре­аль­ні змі­ни від­чу­ють, на­пев­но, вже мої май­бу­тні вну­ки. То­му шу­каю від­ра­ду в ма­лень­ких ра­до­щах. Не­що­дав­но ви­грав у кон­кур­сі, і те­пер учні 8 кла­су ви­вча­ти­муть істо­рію Укра­ї­ни за під­ру­чни­ком, який на­пи­сав я. У ньо­му на­ма­гав­ся роз­по­від­а­ти ді­тям про істо­рію Укра­ї­ни з по­зи­ції ін­те­ре­сів укра­їн­сько­го на­ро­ду. Це моя не­ве­ли­ка це­глин­ка у спра­ву дер­жа­во­тво­ре­н­ня. Ра­джу всім укра­їн­цям не со­ро­ми­ти­ся і про­яв­ля­ти се­бе, не бо­я­ти­ся об­ста­вин, які ти­снуть зві­ду­сіль, ро­би­ти свою спра­ву які­сно і че­сно. То­ді успіх не за­ба­ри­ться.

На­дія ЛЕПКО, ди­ре­ктор шко­ли №3 мі­ста Він­ни­ці:

— На тлі тих по­дій, які ни­ні від­бу­ва­ю­ться в на­шій дер­жа­ві, дя­ку­єш Бо­гу, що всі твої рі­дні здо­ро­ві, що в шкіль­ній ро­ди­ні па­нує спо­кій і зла­го­да, що учні про­дов­жу­ють ра­ду­ва­ти нас но­ви­ми пе­ре­мо­га­ми. Цьо­го ро­ку, до ре­чі, на­ші шко­ля­рі здо­бу­ли ще біль­ше, ніж то­рік, при­зо­вих місць на олім­пі­а­дах рі­зних рів­нів, отри­ма­ли пер­шість в кон­кур­сах — твор­чих і на­у­ко­вих. Вчи­те­лі вча­сно отри­му­ють за­ро­бі­тну пла­ту, мі­зер­ну, але Сла­ва Бо­гу й за ту, яка є.

Цьо­го ро­ку я втра­ти­ла ба­га­то гар­них лю­дей — ко­лег та друзів. Шко­дую, що не всти­гла на­го­во­ри­ти­ся з ни­ми, не від­да­ла на­ле­жну ша­ну. Ко­ли ми ко­гось чи щось ма­є­мо, то не ці­ну­є­мо, а ко­ли втра­ча­є­мо — пла­че­мо і шко­ду­є­мо. Це був важ­кий рік, рік по­лі­ти­ки, рік бо­роть­би, рік стра­шен­но­го ви­сна­же­н­ня від по­то­ку ін­фор­ма­ції. Ко­жен з нас знає, як ке­ру­ва­ти дер­жа­вою. Роз­да­ють по­ра­ди на­лі­во і направо, але ні­хто не за­пи­тує се­бе: а що я зро­бив для то­го, щоб не смі­ти­ли у мо­є­му дво­рі, не ки­да­ли не­до­пал­ки на тро­ту­ар, не ви­ко­пу­ва­ли кві­ти з клум­би? Змі­ни тре­ба по­чи­на­ти з се­бе, з ро­ди­ни, з гро­ма­ди, зі став­ле­н­ня до жи­т­тя.

На­тал­ка ДОЛЯК, пи­сьмен­ни­ця, жур­на­ліс­тка:

— На­віть, якщо тра­пля­є­ться щось по­га­не в мо­є­му жит­ті, вва­жаю, що це ме­ні на ко­ристь. Не­га­тив­ний до­свід має свої пе­ре­ва­ги. Хо­ро­шо­го що­дня є чи­ма­ло. Я спіл­ку­юсь зі сво­ї­ми ді­тьми, ма­мою, дру­зя­ми. В ме­не улю­бле­на ро­бо­та — одна й ін­ша. Лю­блю жи­т­тя в усіх йо­го про­я­вах. Бу­ла зи­ма — лю­би­ла зи­му, при­йшла ве­сна — лю­блю і ті­шусь їй. Змі­ни, що від­бу­ва­ю­ться в кра­ї­ні, ні­яким чи­ном не впли­ва­ють на моє осо­би­сте жи­т­тя. Ін­ша спра­ва, мої дум­ки з цьо­го при­во­ду... На це впли­ває. Ро­блю ви­снов­ки для се­бе. Стаю не­до­вір­ли­вою до вла­ди за­га­лом. Спо­ді­ва­юсь тіль­ки на се­бе. Якщо ме­не щось не вла­што­вує, ро­блю це са­ма. В на­шій дер­жа­ві зав­жди бу­ли важ­кі ча­си: і в кам’яно­му ві­ці, і в се­ре­дньо­віч­чі, і під час на­ціо­наль­но-ви­зволь­них зма­гань, і за со­ві­цької ім­пе­рії. Тре­ба про­сто жи­ти ось у цю хви­ли­ну й ра­ді­ти з цьо­го при­во­ду, ко­ха­ти, сміятися, ди­ву­ва­ти­ся, ці­ка­ви­ти­ся, пла­ка­ти, якщо хо­че­ться, су­му­ва­ти — чо­го б і ні?! Але ні­ко­ли не за­не­па­да­ти ду­хом.

Ве­ро­ні­ка БО­ГУ­СЛАВ­СЬКА, юрис­ткон­суль­тант юри­ди­чної клі­ні­ки ГС «Все­укра­їн­ське об’єд­на­н­ня уча­сни­ків бо­йо­вих дій та во­лон­те­рів АТО»:

— Най­гір­ше, ко­ли ти не мо­жеш до­по­мог­ти лю­ди­ні, які за­хи­ща­ла те­бе на схо­ді. Не­до­ско­на­ле за­ко­но­дав­ство пе­ре­шко­джає які­сно та вча­сно на­да­ва­ти пра­во­ву до­по­мо­гу уча­сни­кам бо­йо­вих дій. Най­гір­ша си­ту­а­ція з до­бро­воль­ця­ми, яким не зав­жди вда­є­ться вста­но­ви­ти ста­тус у су­до­во­му по­ряд­ку. Ко­ли до­бро­воль­ці йшли в зо­ну АТО, во­ни не бра­ли з со­бою до­ку­мен­ти, їхні іме­на ні­хто не вно­сив у вій­сько­ві ре­є­стри, ні­хто не ви­да­вав на­ка­зи про від­ря­дже­н­ня чи від­ве­де­н­ня. Жо­дних до­ку­мен­тів! Во­ни при­хо­дять на ко­мі­сію, а їм від­мов­ля­ють у при­сво­єн­ні ста­ту­су. Ми бо­ре­мо­ся, але не зав­жди вда­є­ться. Іце дра­тує і ви­сна­жує.

За­спо­ко­є­н­ня пі­сля на­пру­же­но­го ро­бо­чо­го дня зна­хо­джу в кни­гах. За­раз чи­таю ро­ман Емі­ля Зо­ля « Дам­ське ща­стя » . А ще ви­ро­щую на бал­ко­ні ру­ко­лу, шпи­нат і ба­зи­лік. У ба­тьків роз­по­чав­ся да­чний се­зон. Від го­ро­дни­цтва на­ма­га­ю­ся не від­ста­ва­ти і я.

Олег ХІВРИЧ, при­ва­тний підприємець:

— Ма­лий бі­знес в Укра­ї­ні за­ймає 5—6 % ВВП, а це, по­вір­те, не­ма­ло. Вла­да не ша­нує при­ва­тних під­при­єм­ців сво­єю ува­гою і тур­бо­тою, вба­чає у нас тіль­ки злі­сних не­пла­тни­ків по­да­тків. Основ­ний ар­гу­мент чи­нов­ни­ків — на­ві­що під­три­му­ва­ти те, що скла­дає ма­лу час­тку ВВП кра­ї­ни? Ро­блять все для то­го, щоб при­бра­ти ле­галь­ний ма­лий бі­знес. Не­має сти­му­лів, де­да­лі біль­ше зму­шу­ють за­тя­гу­ва­ти па­сок. Мої ко­ле­ги вже по­за­кри­ва­ли свої ПП, по­їха­ли на за­ро­бі­тки. При­ве­зе­ні гро­ші у те­бе ні­хто не за­бе­ре, а от ко­ли за­ро­бля­єш тут, ко­жен ди­ви­ться до тво­єї ки­ше­ні.

З хо­ро­шо­го — ма­лень­кі ро­дин­ні ра­до­щі. До­бре, ко­ли є до ко­го по­вер­та­ти­ся до­до­му, ко­ли те­бе зу­стрі­чає дру­жи­на, а в квар­ти­рі па­хне сві­жим бор­щем. Ко­ли си­но­чок про­си­ться на ру­ки і, ті­сно обі­йма­ю­чи, ка­же «Я тє лю». Під­трим­ка ро­ди­ни до­по­ма­гає ме­ні не опу­ска­ти рук, пра­цю­ва­ти і пра­цю­ва­ти. А в жит­ті ( при­найм­ні в Укра­ї­ні) тре­ба роз­ра­хо­ву­ва­ти тіль­ки на се­бе. Я це вже зро­зу­мів.

Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.