«Тут ми по­чу­ва­є­мо­ся в без­пе­ці»

Про серб­ську па­трі­о­тку Укра­ї­ни, яка зна­йшла при­хи­сток на За­кар­пат­ті

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Мо­ло­да серб­ка Са­ман­та Ра­цСто­їл­ко­вич ра­зом із чо­ло­ві­ком та дво­ма ма­ло­лі­тні­ми донь­ка­ми на­при­кін­ці гру­дня ми­ну­ло­го ро­ку ви­їха­ла з рі­дно­го Ру­сько­го Ке­ре­сту­ра, аби зна­йти без­пе­чний при­ту­лок для сво­єї сім’ї. Ізна­йшла йо­го в Укра­ї­ні. На­га­да­є­мо, «День» ра­ні­ше пи­сав («Про по­дії в Укра­ї­ні сер­би ді­зна­ю­ться із мо­сков­ських дже­рел» http://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstv o/ pro- podiyi- v- ukrayini- serbydiznayutsya-iz-moskovskyh-dzherel), що гро­ма­дян­ку Сер­бії шу­ка­ти при­хис­тку в Укра­ї­ні зму­си­ли по­гро­зи роз­пра­ви за під­трим­ку Май­да­ну. «Де ли­ше я ма­ла змо­гу — ра­зом із укра­їн­ця­ми пу­блі­чно під­три­му­ва­ла Укра­ї­ну в Сер­бії, — зга­дує Са­ман­та по­дії ли­сто­па­да 2013-го. — А не­вдов­зі по­ча­ли­ся стра­шні по­гро­зи й за­ля­ку­ва­н­ня з бо­ку про­ро­сій­ських ор­га­ні­за­цій, угру­по­вань. Так я, 28-рі­чна жін­ка, зму­ше­на бу­ла весь час си­ді­ти під зам­ком удо­ма з ді­тьми, під охо­ро­ною по­лі­ції... У про­ку­ра­ту­рі від­мо­ви­ли­ся до­по­мог­ти, а жи­т­тя в по­стій­но­му стра­ху, пе­ре­жи­ва­н­ня за ді­тей і ста­ли го­лов­ни­ми при­чи­на­ми, че­рез які ми за­ли­ши­ли рі­дний Ке­ре­стур та Сер­бію».

На за­пи­та­н­ня, чо­му ви­бра­ли са­ме Укра­ї­ну, Са­ман­та роз­по­від­ає: «Мій чо­ло­вік Пе­тар — серб, який знає тіль­ки серб­ську мо­ву і тро­хи мо­ву серб­ських ру­си­нiв, донь­ки зна­ють серб­ську та ру­син­ську мо­ви, во­ни ско­ро пі­дуть до шко­ли. То­му я по­ду­ма­ла, що Укра­ї­на ви­яви­ться якраз ті­єю кра­ї­ною, де ми змо­же­мо якнай­швид­ше ада­пту­ва­ти­ся й жи- ти нор­маль­ним, зви­чним жи­т­тям. Крім то­го, Укра­ї­на для ме­не зав­жди бу­ла рі­дна й до­ро­га, бо це зем­ля, з якої ще на по­ча­тку XVIII сто­лі­т­тя ви­їха­ли мої пред­ки. Як роз­по­від­ав ба­тько, ко­ре­ні йо­го ро­ди­ни бе­руть по­ча­ток десь на Му­ка­чів­щи­ні, в За­кар­пат­ті. Я здо­бу­ла еко­но­мі­чну осві­ту, але ме­не зав­жди ці­ка­ви­ла укра­їн­ська ми­нув­ши­на, куль­ту­ра, я хо­ті­ла при­їха­ти, по­ба­чи­ти, спіл­ку­ва­ти­ся з лю­дьми... Жо­ден день не ми­нав без бо­дай кіль­кох укра­їн­ських пі­сень у ме­не вдо­ма. Ду­же лю­блю слу­ха­ти укра­їн­ські на­ро­дні пі­сні, зав­дя­ки яким ви­вчи­ла мо­ву. Упро­довж остан­ніх трьох ро­ків я по­бу­ва­ла в Укра­ї­ні близь­ко п’ятнад­ця­ти ра­зів, у ме­не з’яви­ло­ся ба­га­то друзів».

В Ужго­род ро­ди­на Са­ман­ти при­їха­ла 28 гру­дня ми­ну­ло­го ро­ку. Як осо­бам, ко­трі хо­чуть отри­ма­ти при­ту­лок в Укра­ї­ні, їм не­об­хі­дно бу­ло прой­ти всю про­це­ду­ру в Дер­жав­ній мі­гра­цій­ній слу­жбі. «Си­ту­а­цію ускла­дню­ва­ло ще й те, що ми при­їха­ли під час Но­во­рі­чно­Рі­здвя­них свят, тож офор­ми­ти до­ку­мен­ти і зна­йти жи­тло бу­ло ду­же важ­ко, — роз­по­від­ає Са­ман­та. — У нас бу­ло обмаль гро­шей, тож пла­ти­ти за но­мер в мо­те­лі ми біль­ше не мо­гли. Та світ не без до­брих лю­дей: до­ки ми ро­би­ли ме­до­гляд і че­ка­ли на ре­зуль­та­ти, нам ду­же допоміг ві­до­мий жур­на­ліст Ва­силь Іль­ни­цький, ко­трий за­про­сив нас до сво­го до­му, по­зна­йо­мив із за­сту­пни­ком ке­рів­ни­ка управ­лі­н­ня Дер­жав­ної мі­гра­цій­ної слу­жби в За­кар­пат­ській обла­сті Єв­ге­ном Ясін­ським і допоміг зна­йти тим­ча­со­ве по­ме­шка­н­ня, в яко­му ми пе­ре­бу­ва­ли три ти­жні. Я щи­ро вдя­чна їм, а та­кож ди­ре­кто­ру Ужго­род­сько­го ко­ле­джу куль­ту­ри та ми­стецтв па­ні На­та­лії Ше­те­лі, пра­ців­ни­кам гур­то­жи­тку, які при­хи­сти­ли нас, ко­ли на­дво­рі бу­ло ду­же хо­ло­дно, а на ду­ші — сум­но. Му­шу ска­за­ти, що ме­не ду­же зди­ву­ва­ло, що на­справ­ді най­біль­ше нам до­по­мо­гли ма­ло­зна­йо­мі й зов­сім не­зна­йо­мі лю­ди, аніж ті, ко­го я дав­но знаю осо­би­сто і хто обі­цяв до­по­мог­ти, як тіль­ки при­їде­мо...»

Ни­ні ро­ди­на ме­шкає в цен­трі для бі­жен­ців. Ка­жуть, що умо­ви про­жи­ва­н­ня ду­же до­брі. «У нас є все, що по­трі­бно лю­ди­ні. А най­го­лов­ні­ше — тут ми по­чу­ва­є­мо­ся в без­пе­ці», — го­во­рить Са­ман­та. Бу­ду­чи бух­гал­те­ром за осві­тою, Са­ман­та ще й пи­ше вір­ші та пі­сні — 2014 ро­ку у Льво­ві по­ба­чи­ла світ її книж­ка «Десь близь­ко». Та­кож мо­ло­да жін­ка за­йма­є­ться во­лон­тер­ством. «Ко­жно­го мі­ся­ця, 1 та 15 чи­сла, бі­жен­ці отри­му­ють про­ду­кти хар­чу­ва­н­ня та ре­чі осо­би­стої гі­гі­є­ни. Вза­га­лі, про­ду­ктів ду­же ба­га­то, i май­же в усіх у цен­трі зав­жди щось за­ли­ша­є­ться. Мі­сця для збе­рі­га­н­ня про­ду­ктів не­ба­га­то, i щоб їжа не псу­ва­ла­ся, я ви­рі­ши­ла про­ду­кти, які за­ли­ша­ю­ться, від­прав­ля­ти в зо­ну АТО. Так са­мо і пре­дме­ти гі­гі­є­ни. На две­рях ку­хні я ви­ві­си­ла ого­ло­ше­н­ня з про­ха­н­ням до ін­ших до­по­ма­га­ти вій­сько­вим. Адже, ко­ли я ще жи­ла в Сер­бії, ча­сто від­прав­ля­ла до­по­мо­гу бій­цям че­рез во­лон­тер­ські цен­три або ж на­пря­му. Так і те­пер, по­спіл­ку­вав­шись зі зна­йо­ми­ми, роз­по­ві­ла про свою ідею, і роз­по­ча­ла­ся на­ша спів­пра­ця. Пер­ший па­ку­нок ва­гою в 33 кі­ло­гра­ми від­пра­ви­ли до во­лон­тер­сько­го цен­тру в Кре­мен­чу­ці. По­тім — дру­гий, че­рез фонд па­на Во­ло­ди­ми­ра Го­ло­дню­ка з Тер­но­піль­ської обла­сті. Іщо ра­дує — май­же всі бі­жен­ці ві­дгу­кну­ли­ся і за­люб­ки від­да­ють свої про­ду­кти й ре­чі осо­би­стої гі­гі­є­ни для до­по­мо­ги хло­пцям в АТО, — роз­по­від­ає Са­ман­та. Іпід­су­мо­вує: — Я ду­же ра­да, що ни­ні зі сво­єю сім’єю жи­ву в кра­ї­ні, де мо­жу без остра­ху за­йма­ти­ся спра­вою, яку ро­блю щи­ро, за по­кли­ком сер­ця — до­по­ма­га­ти укра­їн­цям за­хи­ща­ти свою не­за­ле­жність та сво­бо­ду. А гро­ші і ста­тки, дасть Бог, бу­дуть, але це — не го­лов­не. Го­лов­не — віль­но ди­ха­ти й не ози­ра­ти­ся з остра­хом, чи хтось не ці­ли­ться в те­бе чи тво­їх ді­тей зі снай­пер­ської гвин­тів­ки...

Окса­на ДУДАШ, Ужго­род

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.