«Він не боявся ро­би­ти до­бро»

16 кві­тня ви­пов­ню­є­ться 90 ро­ків від дня на­ро­дже­н­ня Бо­ри­са Во­зни­цько­го

Den (Ukrainian) - - Особистість - Те­тя­на КОЗИРЄВА, Львів

ого зна­ли і ша­ну­ва­ли му­зей­ни­ки не ли­ше Укра­ї­ни — ці­ло­го сві­ту. А іна­кше й бу­ти не мо­гло, бо за пле­чи­ма па­трі­ар­ха му­зей­ної спра­ви, ака­де­мі­ка, ла­у­ре­а­та На­ціо­наль­ної пре­мії іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка, за­слу­же­но­го пра­ців­ни­ка куль­ту­ри Укра­ї­ни та Поль­щі, пре­зи­ден­та Укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го ко­мі­те­ту Між­на­ро­дної ра­ди му­зе­їв (ICOM) Бо­ри­са Во­зни­цько­го — по­над 60 ро­ків са­мо­від­да­ної пра­ці, по­кла­де­ної на вів­тар збе­ре­же­н­ня на­ціо­наль­ної куль­ту­ри. Хтось на­віть на­ма­гав­ся по­ра­ху­ва­ти, скіль­ки пам’яток він вря­ту­вав, і ци­фра ви­йшла не­ймо­вір­на — близь­ко со­ро­ка ти­сяч.

Бо­рис Во­зни­цький був іні­ці­а­то­ром ство­ре­н­ня низ­ки му­зе­їв, які пра­цю­ють як від­ді­ли Львів­ської на­ціо­наль­ної га­ле­реї ми­стецтв. Це му­зеї «Львів­ська са­краль­на скуль­пту­ра XVIII ст. Твор­чість Пін­зе­ля», «Ми­сте­цтво дав­ньої укра­їн­ської книж­ки», «П’ятни­чан­ська ве­жа», а та­кож Оле­ський, Зо­ло­чів­ський та Пі­дго­ре­цький зам­ки. Са­ме зав­дя­ки Бо­ри­су Во­зни­цько­му Львів­ська га­ле­рея ста­ла ве­ли­ким на­у­ко­во-до­слі­дним, ре­став­ра­цій­ним та про­сві­тни­цьким цен­тром, здо­бу­ла ав­то­ри­тет і ши­ро­ке ви­зна­н­ня як в Укра­ї­ні, так і за її ме­жа­ми, гі­дно уві­йшов­ши в кон­текст сві­то­вої му­зей­ної пра­кти­ки.

2012 ро­ку ви­пов­ни­ло­ся п’ят­де­сят ро­ків, як Бо­рис Гри­го­ро­вич при­йшов на по­са­ду ди­ре­кто­ра Львів­ської га­ле­реї ми­стецтв. У пе­ред­остан­ньо­му ін­терв’ю га­зе­ті «День» він ска­зав: «Я так ба­га­то пра­цюю, що на­віть у від­пус­тку не хо­джу — остан­ньо­го ра­зу від­по­чи­вав 1964-го. Пра­цюю всі су­бо­ти і

Йне­ді­лі». В то­му ж ін­терв’ю про­зву­ча­ли й та­кі фра­зи: — Ме­не стра­шно гні­тить те, що я хо­чу щось зро­би­ти і не мо­жу... — Три­маю бі­ля се­бе ви­слів Йо­си­па Слі­по­го: «На­род, що за­гу­бив ми­ну­ле, зни­кає з ли­ця зем­лі». А ще зав­жди ци­тую Mein Kampf Гі­тле­ра: «Для то­го щоб злі­кві­ду­ва­ти на­род, в ньо­го тре­ба за­бра­ти куль­ту­ру».

Він жив ро­бо­тою і за­ги­нув на ро­бо­ті — їду­чи ра­но-вран­ці 23 трав­ня 2012 ро­ку за кер­мом вла­сно­го ав­то­мо­бі­ля до По­мо­рян­сько­го зам­ку...

Не­вдов­зі ко­ле­ктив га­ле­реї звер­нув­ся до гла­ви дер­жа­ви з про­ха­н­ням ви­рі­ши­ти пи­та­н­ня про при­сво­є­н­ня їй іме­ні Бо­ри­са Во­зни­цько­го (1926—2012), бо са­ме зав­дя­ки йо­го пра­ці Львів­ська га­ле­рея ми­стецтв (у її збір­ці — по­над 63 ти­ся­чі тво­рів на­ціо­наль­но­го та сві­то­во­го ми­сте­цтва від най­дав­ні­ших ча­сів до на­ших днів) ста­ла одним із най­біль­ших і най­ба­га­тших му­зе­їв Укра­ї­ни.

«РИ­ЗИК БУВ У ВСЬО­МУ»

Про фе­но­мен Бо­ри­са Во­зни­цько­го — в ін­терв’ю з істо­ри­ком ми­сте­цтва, про­фе­со­ром, про­ре­кто­ром Львів­ської ака­де­мії ми­стецтв Ро­ма­ном ЯЦІВИМ.

— Ка­жуть, що з від­хо­дом ди­ре­кто­ра Львів­ської на­ціо­наль­ної га­ле­реї ми­стецтв за­кін­чи­ла­ся епо­ха Во­зни­цько­го. То що є «епо­ха Во­зни­цько­го»?

— Су­спіль­но-куль­тур­ний фе­но­мен Бо­ри­са Во­зни­цько­го за­кла­дав­ся кон­кре­тним істо­ри­чним ча­сом, тож як мас­шта­бна по­стать він сам став пев­ним «про­ду­ктом» від­по­від- ної епо­хи. Та кон­фі­гу­ра­ція іме­ні, якою сьо­го­дні ми ви­зна­ча­є­мо ді­яль­не по­ле та ав­то­ри­тет Бо­ри­са Гри­го­ро­ви­ча, ви­бу­до­ву­ва­ла­ся ево­лю­цій­но — як, у пер­шу чер­гу, ним же са­мим у на­ці­ле­них пе­ре­тво­рю­ю­чих зу­си­л­лях, так і уні­каль­ною ком­бі­на­ці­єю фа­кто­рів си­ту­а­тив­но­се­ре­до­ви­щно­го, пси­хо­ло­гі­чно­го і суб’єктив­но­го рів­нів.

Куль­тур­но-ми­сте­цька си­ту­а­ція в за­хі­дних обла­стях Укра­ї­ни у пе­рі­од ра­дян­сько­го адмі­ні­стру­ва­н­ня бу­ла до­во­лі спе­ци­фі­чною, і до­ся­га­ти ва­жли­вих для укра­їн­ської спра­ви ре­зуль­та­тів ор­га­ні­за­цій­но­го по­ряд­ку мо­жна бу­ло тіль­ки рі­шу­чи­ми, во­льо­ви­ми кро­ка­ми. Ри­зик був у всьо­му, ува­га до «бан­де­рів­ських те­ре­нів» із бо­ку пар­тій­них і ка­раль­них ор­га­нів бу­ла осо­бли­вою. Однак Бо­рис Во­зни­цький, ще як мо­ло­дий ке­рів­ник, на очах яко­го від­бу­ва­ло­ся чи­ма­ло дра­ма­ти­чних по­дій нав­ко­ло укра­їн­ської істо­ри­чної і куль­тур­ної спад­щи­ни, зна­хо­див ті спосо­би об­ґрун­ту­ва­н­ня вла­сних іні­ці­а­тив, у яких про­гля­да­ла­ся ко­ристь і для від­по­від­аль­них за іде­о­ло­гію клер­ків, і для дер­жав­них ке­рів­ни­ків. Так на­ціо­наль­на в сво­їй сер­це­ви­ні спра­ва вкла­да­ла­ся в про­гра­му «со­ці­а­лі­сти­чних пе­ре­тво­рень» у за­хі­дних обла­стях Ра­дян­ської Укра­ї­ни. Ате­їсти­чна до­ктри­на пар­тно­мен­кла­ту­ри від­сту­па­ла, ко­ли про той чи ін­ший ми­сте­цький ар­те­факт ква­лі­фі­ко­ва­но і пе­ре­кон­ли­во про­мов­ляв Бо­рис Во­зни­цький. Так, крок за кро­ком, здій­сню­ва­ла­ся му­зе­є­фі­ка­ція Львів­щи­ни і, на про­ти­ва­гу зве­де­них у ранг іде­о­ло­гії ман­курт­ства і ні­гі­лі­зму, ви­ро­ста­ла но­ва фі­ло­со­фія му­зей­ни­цтва і куль­тур­но­го про­сві­тни­цтва.

Вжи­ва­ю­чи по­ня­т­тя «епо­ха Во­зни­цько­го», слід взя­ти до ува­ги ту об­ста­ви­ну, що вже са­ма по­ява Бо­ри­са Гри­го­ро­ви­ча в му­зей­ній га­лу­зі від­бу­ла­ся в пев­ній пе­ре­лом­ній то­чці для доль укра­їн­ської куль­ту­ри в ці­ло­му. На по­ча­тку 1960-х ро­ків, по­при так зва­ну по­лі­ти­чну від­ли­гу, по­си­лю­вав­ся пар­тій­ний кон­троль над укра­їн­ськи­ми на­у­ко­ви­ми, бі­бліо­те­чни­ми та му­зей­ни­ми уста­но­ва­ми, на­вчаль­ни­ми за­кла­да­ми, твор­чи­ми спіл­ка­ми, ви­дав­ни­цтва­ми. Про­те на про­ти­ва­гу го­стро­ті си­ту­а­ції роз­ро­став­ся ди­си­дент­ський рух, на­ро­джу­ва­ли­ся мо­ло­ді лі­те­ра­тур­ні й ми­сте­цькі фе­но­ме­ни. Адмі­ні­стра­тив­ні та ін­те­ле­кту­аль­ні зу­си­л­ля Бо­ри­са Во­зни­цько­го син­хро­ні­зу­ва­ли­ся з ци­ми про­це­са­ми, Бо­рис Гри­го­ро­вич як міг сти­му­лю­вав до­слі­дни­цькі ін­те­ре­си до укра­їн­ської істо­рії, ми­сте­цьких явищ ве­ли­ких епох ми­ну­ло­го. На цьо­му шля­ху він зу­стрів ін­ших спо­дви­жни­ків — Гри­го­рія Ло­гви­на, Яро­сла­ва Іса­є­ви­ча, Пав­ла Жол­тов­сько­го, Во­ло­ди­ми­ра Ов­сій­чу­ка та ін., з яки­ми йо­му ви­па­ла на­го­да здій­сню­ва­ти ре­кон­стру­кцію ди­на­мі­чних куль­тур­них вза­є­мо­дій Укра­ї­ни з ін­ши­ми суб’єкта­ми ми­сте­цьких про­це­сів у Єв­ро­пі. Ха­ра­ктер­но, що ці­ка­вість до епох Ки­їв­ської Ру­сі, ба­ро­ко і ро­ко­ко, ма­ньє­ри­зму і кла­си­ци­зму він по­єд­нує із за­ко­ха­ні­стю і в своє рі­дне XX сто­лі­т­тя. Іспра­ва не тіль­ки в ком­пе­тен­тно­сті, зда­тно­сті ви­рі­зни­ти зна­чи­ме яви­ще із за­галь­но­го кон­текс­ту. Він тон­ко ро­зу­мів при­ро­ду твор­чо­го акту як та­ко­го, по­стій­но під­три­му­ю­чи то­го чи ін­шо­го мис­тця мо­дер­ні­сти­чно­го ске­ру­ва­н­ня в умо­вах ідей­ної бо­роть­би про­ти «фор­ма­лі­зму». Під осо­би­стим па­тро­на­том Во­зни­цько­го бу­ли пра­кти­чно всі най­ви­да­тні­ші ху­до­жни­ки, які ма­ли єв­ро­пей­ський ви­шкіл, а от­же, про­бле­ми з пар­тфун­кціо­не­ра­ми — Яро­сла­ва Му­зи­ка, Мар­гіт і Ро­ман — У чо­му фе­но­мен Во­зни­цько­го? — Фе­но­ме­наль­ність Во­зни­цько­го вба­чаю, перш за все, в ін­сти­ту­цій­но­сті фор­ма­ту йо­го ді­яль­но­го по­ля та уні­каль­ній ком­бі­на­ції люд­ських яко­стей, не­по­ка­зно­сті ті­єї при­стра­сті, з якою він пе­ре­тво­рю­вав на кра­ще укра­їн­ську куль­тур­ну ре­аль­ність всу­пе­реч за­не­па­дни­цьким на­стро­ям або кон’юн­кту­рі. Не бо­я­ти­ся чи­ни­ти до­бро, пе­ре­ко­ну­ва­ти най­не­без­пе­чні­ших опо­нен­тів спо­кій­ною мо­вою фа­хо­вих ар­гу­мен­тів, збе­рі­га­ти люд­ську гі­дність на­віть пе­ред ли­цем не­без­пе­ки — це справ­ді рід­кі­сна ри­са, яка ви­рі­зня­ла йо­го се­ред ба­га­тьох то­го­ча­сних ке­рів­ни­ків куль­тур­них уста­нов. То­му укра­їн­ське су­спіль­ство зав­жди пам’ята­ти­ме ім’я Бо­ри­са Гри­го­ро­ви­ча, швид­ко за­був­ши іме­на де­ся­тків ти­ту­ло­ва­них «дер­жав­них», але мі­зер­них ду­хом і ді­я­н­ня­ми му­жів.

«ВЧУСЯ У НЬО­ГО СТІЙ­КО­СТІ В РЕ­А­ЛІ­ЗА­ЦІЇ СВО­ЇХ МРІЙ»

— Бо­рис Гри­го­ро­вич, по­за сум­ні­вом, на­ле­жав до ка­те­го­рії тих лю­дей, які все жи­т­тя не­втом­но пра­цю­ва­ли, все жи­т­тя вчи­ли­ся і, го­лов­не, вла­сним при­кла­дом по­ка­зу­ва­ли, як тре­ба жи­ти. Чо­го вас осо­би­сто на­вчив Во­зни­цький?

— Я мав ве­ли­ке ща­стя ба­га­то спіл­ку­ва­ти­ся з Бо­ри­сом Гри­го­ро­ви­чем в остан­ні ро­ки йо­го жи­т­тя. Вчив­ся у ньо­го врів­но­ва­же­но­сті й зда­тно­сті збе­рі­га­ти си­лу во­лі на­віть у до­во­лі три­во­жних си­ту­а­ці­ях, ко­ли ті чи ін­ші адмі­ні­стра­тив­ні зверх­ни­ки ба­жа­ли ску­ва­ти йо­го іні­ці­а­ти­ви, про­яв­ля­ю­чи не­ві­гла­ство в тих чи ін­ших пи­та­н­нях му­зей­ни­цтва і куль­ту­ри. Най­пер­ше вчуся в ньо­го по­свя­че­но­сті обра­ній мі­сії ін­те­ле­кту­аль­но­го про­від­ни­цтва і стій­ко­сті в ре­а­лі­за­ції сво­їх мрій.

Бо­рис Во­зни­цький за­кли­кав до куль­тур­но­го діа­ло­гу як до осо­бли­во­го ме­ха­ні­зму вдо­ско­на­ле­н­ня су­спіль­но­го жи­т­тя. Йо­го при­клад ме­не зав­жди бу­де мо­ти­ву­ва­ти до са­мов­до­ско­на­ле­н­ня і більш при­скі­пли­во­го став­ле­н­ня до мо­раль­но-ети­чно­го чин­ни­ка усьо­го, що ро­блю. Сьо­го­дні ще глиб­ше від­чи­тую зміст і фор­му ав­то­гра­фа на книж­ці про Ми­ко­лу По­то­цько­го: «...Ро­ма­но­ві Яці­ву, з ве­ли­кою вдя­чні­стю»!.. Тіль­ки ве­ли­ка Лю­ди­на з ве­ли­кою люд­ською До­бро­тою мо­же обра­ти та­ку ви­со­ку фор­му по­ша­ну­ва­н­ня сво­го скром­но­го ко­ле­ги, який до цьо­го ви­да­н­ня ні на кра­плю не при­клав­ся... Це біль­ше, ніж такт, і біль­ше, ніж сим­во­лі­ка... Та­ким за­ли­ша­є­ться Бо­рис Гри­го­ро­вич Во­зни­цький у мо­є­му сер­ці.

ФОТО АН­ДРІЯ МОСІЄНКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.