Бо­роть­ба за мі­сце в істо­рії. Гаряча фа­за

Чо­му укра­їн­ській гро­мад­сько­сті ва­жли­во звер­ну­ти ува­гу на те­зи ІІІ Все­ро­сій­сько­го з’їзду ви­кла­да­чів істо­рії та су­спіль­ство­знав­ства

Den (Ukrainian) - - Тема «дня» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Пе­ре­фра­зу­ю­чи зна­ме­ни­ту дум­ку Льва Тол­сто­го, «всі то­та­лі­тар­ні ре­жи­ми схо­жі один на одно­го, ко­жен де­мо­кра­ти­чний уряд впро­ва­джує свої пла­ни по-сво­є­му». А то­та­лі­тар­ні ре­жи­ми схо­жі, між ін­шим, ще й тим, що всі во­ни ду­же хо­чуть «спу­сти­ти зго­ри» су­спіль­ству єди­но пра­виль­ну, по­лі­ти­чно ви­ві­ре­ну мо­дель істо­рії — і щоб без жо­дних ухи­лів, «крок лі­во­руч» або «крок пра­во­руч» ка­ра­є­ться во­гнем на ура­же­н­ня. А що ж яв­ляє со­бою та по­лі­ти­чна пра­виль­на мо­дель? Ім­пер­ську агре­сію, не­згра­бно оформ­ле­ну як «істо­ри­чна кон­це­пція» ве­ли­чі.

Сьо­го­ден­на пу­тін­ська Ро­сія аж ні­як не є ви­ня­тком — рад­ше під­твер­джує це пра­ви­ло. На­віть по­при те, що з ви­со­ких ака­де­мі­чних та по­лі­ти­чних три­бун там по­стій­но лу­на­ють за­пев­не­н­ня у по­ва­зі до «віль­ної дум­ки» вче­них та ви­кла­да­чів істо­рії. Зві­сно, це не має ні­ко­го вво­ди­ти в ома­ну. Це — фі­го­вий ли­сток, що при­кри­ває ре­аль­ний, ду­же жорс­ткий на­ступ на цю віль­ну дум­ку. Яскра­вий при­клад — ІІІ Все­ро­сій­ський з’їзд ви­кла­да­чів істо­рії та су­спіль­ство­знав­ства, що від­був­ся 5 кві­тня у Мо­скві. Там ви­сту­па­ли до­сить ві­до­мі й зна­ко­ві для су­ча­сно­го ро­сій­сько­го по­лі­ти­чно­го й на­у­ко­во­го істе­блі­шмен­ту по­ста­ті, як-от го­ло­ва Дер­жду­ми РФ Сер­гій На­ри­шкін (це той, хто дня­ми за­явив, що вій­на між Ро­сі­єю та Укра­ї­ною, як­би «справ­ді роз­по­ча­ла­ся», «три­ва­ла б два-три, ма­кси­мум чо­ти­ри дні»; тут якраз до­ре­чно зга­да­ти сло­ва то­го ж Льва Тол­сто­го, адре­со­ва­ні Ле­о­ні­ду Ан­дре­є­ву: «Він ля­кає, а ме­ні не­стра­шно!») або ж спів­го­ло­ва Ро­сій­сько­го істо­ри­чно­го то­ва­ри­ства ака­де­мік Оле­ксандр Чу­бар’ян. Пер­ший став ки­да­ти «гро­ми та бли­скав­ки» на го­ло­ви укра­їн­ців та на­ших по­лі­ти­ків, мов­ляв, «по­ли­ти­ки на (!) Украи­не выи­ски­ва­ют выго­дные для них при­ме­ры ра­ско­ла (оче­ви­дно, зі «стар­шим бра­том», який за­раз за­ли­ває Укра­ї­ну кров’ю. — изв­ра­ща­ют и за­мал­чи­ва­ют фа­кты еди­не­ния Украи­ны и Рос­сии. Там во­ю­ют с соб­ствен­ным про­шлым, да­же в гео­гра­фи­че­ских на­зва­ни­ях, а на­род Украи­ны за­став­ля­ют (?! — по­лю­бить пре­да­те­лей и па­ла­чей». Ось так. А ака­де­мік Чу­бар’ян зро­бив екс­курс у дав­ню, як вва­жа­ють у пу­тін­ській Ро­сії, «спіль­ну» з Укра­ї­ною істо­рію. Він ска­зав та­ке: «Сей­час не­о­жи­дан­но ста­ла очень острой ди­скус­сия во­круг прои­схо­жде­ния Древ­не­рус­ско­го го­су­дар­ства. Это свя­за­но не толь­ко с тем, что прои­схо­дит в Ки­е­ве, а там выпу­ще­ны не­дав­но кни­ги, где Ки­ев­ская Русь не на­зыва­е­тся древ­не­рус­ским го­су­дар­ством, а на­зыва­е­тся толь­ко украин­ским го­су­дар­ством (чи не «Си­ла м’яко­го зна­ка» та «По­вер­не­н­ня в Цар­го­род» ма­ю­ться на ува­зі? Схо­же на це! — ». Іце, на дум­ку ро­сій­сько­го істо­ри­ка, «яв­ля­е­тся со­вер­шен­но яв­ным, я бы ска­зал, на­си­ли­ем над исто­ри­ей». Адже єди­но пра­виль­на де­фі­ні­ція дер­жа­ви Во­ло­ди­ми­ра Свя­то­го й Яро­сла­ва Му­дро­го — це вже на­віть не «Ки­їв­ська Русь», як ра­ні­ше, а «Древ­не­рус­ское го­су­дар­ство». Чо­му — не­важ­ко зро­зу­мі­ти. Як не­важ­ко зро­зу­мі­ти й те, що ви­кла­да­чі істо­рії спри­йма­ють по­ді­бні ви­сту­пи як ди­ре­ктив­ні. Але, па­не ака­де­мі­ку, про­си­мо за­ува­жи­ти: ко­ре­ктним бу­де ви­зна­че­н­ня «Дав­ньо­ру­ська дер­жа­ва», з м’яким зна­ком, від сло­ва «Русь», а не «Ро­сія».

До­бре, з цим усе ясно (но­ві, «ви­ві­ре­ні» під­ру­чни­ки з істо­рії в РФ вже впро­ва­дже­ні). А що чи­ни­ти в та­кій си­ту­а­ції укра­їн­цям-на­у­ков­цям, вчи­те­лям істо­рії, не­бай­ду­жим гро­ма­дя­нам? Варто зга­да­ти ряд­ки Пав­ла Ти­чи­ни: «Нам — своє ро­бить!» Іпам’ята­ти при цьо­му де­які ду­же ва­жли­ві ре­чі. По-пер­ше, якщо по­ста­ви­ти со­бі за­пи­та­н­ня: «чи ма- ють укра­їн­ські істо­ри­ки та ви­кла­да­чі ці­єї ди­сци­плі­ни сто­я­ти на дер­жав­ни­цьких по­зи­ці­ях?» — то від­по­відь оче­ви­дна: «не ли­ше ма­ють — це їхній обов’язок!». Адже, як ми ба­га­то ра­зів пи­са­ли у «Дні», в су­ча­сно­му сві­ті бо­роть­ба то­чи­ться не тіль­ки й не стіль­ки за ре­сур­си та те­ри­то­рії, як за мі­сце в істо­рії: на­ціо­наль­ну іден­ти­чність, збе­ре­же­н­ня «ду­хов­но­го ко­ду» на­ро­ду, за ви­бір істо­ри­чної стра­те­гії роз­ви­тку. Кон­це­пція «рус­ско­го ми­ра» — це го­лов­на скла­до­ва ін­фор­ма­цій­ної вій­ни Крем­ля про­ти Укра­ї­ни. Ія­кщо талановиті істо­ри­ки і вчи­те­лі змо­жуть пе­ре­кон­ли­во по­ясни­ти це — ми ста­не­мо сут­тє­во силь­ні­ши­ми. Іпро роль дер­жа­ви не мо­жна не зга­да­ти. Ми, зда­є­ться, за­бу­ли, ча­сом без­дум­но по­вто­рю­ю­чи уль­тра­лі­бе­раль­ні за­кли­ки: «яко­мо­га мен­ше дер­жа­ви», що де­мо­кра­ти­чна, пра­во­ва дер­жа­ва (са­ме та­ка!) — це ве­ли­ке на­дба­н­ня люд­ської ци­ві­лі­за­ції. Ішлях укра­їн­ців до та­кої дер­жа­ви, наш шлях до дер­жав­ної не­за­ле­жно­сті то­ро­ва­ний ба­га­тьма сто­лі­т­тя­ми й опла­че­ний ве­ли­кою кров’ю та жер­тва­ми. Все це не­об­хі­дно гра­ни­чно чі­тко, ні на йо­ту не по­сту­па­ю­чись істо­ри­чною прав­дою, хай би якою жор­сто­кою во­на бу­ла, окре­сли­ти в на­ших шкіль­них під­ру­чни­ках. Так, щоб за­пам’ято­ву­ва­ло­ся на все жи­т­тя. При то­му, що нам геть не по­трі­бен офі­цій­но схва­ле­ний «єди­но пра­виль­ний» під­ру­чник. І, по-дру­ге: оче­ви­дно, та­кі під­ру­чни­ки ма­ють ста­ти ре­зуль­та­том спіль­них, дру­жних, гар­мо­ній­них зу­силь на­у­ков­ців, вчи­те­лів, гро­мад­сько­сті, і, зві­сно, дер­жа­ви. Га­зе­та «День» і да­лі ро­би­ти­ме для цьо­го все не­об­хі­дне.

Як укра­їн­ській гро­мад­сько­сті, пе­да­го­гам і вче­ним ре­а­гу­ва­ти на під­ви­ще­н­ня «гра­ду­су ім­пер­сько­сті» в ро­сій­ських під­ру­чни­ках? Про це «День» по­го­во­рив із екс­пер­та­ми­пра­кти­ка­ми.

«У РО­СІ­ЯН — «ДРЕВ­НЕ­РУС­СКОЕ ГО­СУ­ДАР­СТВО», А В НАС РУСЬ-УКРА­Ї­НА ЧИ КИ­ЇВ­СЬКА ДЕР­ЖА­ВА»

Ан­дрій МЕЛЬ­НИК, учи­тель істо­рії Лу­цької гім­на­зії №21 іме­ні Ми­хай­ла Крав­чу­ка:

— Що тут мо­же ска­за­ти укра­їн­ський учи­тель істо­рії? Змі­не­но на­зву «спіль­ної» ко­ли­ски трьох бра­тніх на­ро­дів на Дав­ньо­ру­ську дер­жа­ву в ро­сій­ських під­ру­чни­ках? Так це їхні про­бле­ми. Від 2015 ро­ку в нас теж є пев­ні, що­прав­да, на мій погляд, більш ко­сме­ти­чні змі­ни у змі­сті під­ру­чни­ків з істо­рії. На­при­клад, у під­ру­чни­ку з істо­рії Укра­ї­ни для 7 кла­су Н.М. Гу­па­на, 2015 ро­ку ви­да­н­ня, від­су­тня на­зва Ки­їв­ська Русь, на­то­мість є по­ня­т­тя Русь-Укра­ї­на та Ки­їв­ська дер­жа­ва. От­же, в ро­сі­ян — Дав­ньо­ру­ська дер­жа­ва, а в нас Русь-Укра­ї­на чи Ки- їв­ська дер­жа­ва. За­зна­чу, що сьо­го­дні у цьо­му на­пря­мі вже чи­ма­ло зро­бле­но, але цьо­го, оче­ви­дно, не до­ста­тньо. І не йде­ться про якесь пе­ре­кру­чу­ва­н­ня істо­рії, мова йде про те, що в нас бу­ла і є вла­сна пи­то­мо укра­їн­ська істо­рія, яку ми зна­чною мі­рою про­дов­жу­є­мо ви­вча­ти, спи­ра­ю­чись ще на ра­дян­ські клі­ше.

Дав­но го­во­рив (й ін­ко­ли за це отри­му­вав «на го­рі­хи»), що не бу­ло в нас ні­якої Ве­ли­кої Ві­тчи­зня­ної вій­ни 1941—1945 ро­ків, що во­ї­ни УПА — це на­ші ге­рої, яких за­бу­то й при­ни­же­но. Ли­ше те­пер, пі­сля по­дій на схо­ді на­шої дер­жа­ви, ро­зу­мі­н­ня ми­ну­ло­го по­чи­нає по­тро­хи змі­ню­ва­ти­ся. Що ка­за­ти, ко­ли мій вла­сний дід, до ре­чі, вчи­тель істо­рії (пер­ший ви­пуск істо­ри­чно­го фа­куль­те­ту те­пе­рі­шньо­го СНУ іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки), який во­ю­вав у скла­ді Ра­дян­ської Ар­мії в 1944— 1945 ро­ках, був зов­сім ін­шої дум­ки про цю вій­ну, яку не мав мо­жли­во­сті озву­чи­ти сво­їм учням.

А що наш схі­дний су­сід ска­же з цьо­го при­во­ду? Там все у стан­дар­ті: 5 кві­тня 2016 ро­ку у Ве­ли­ко­му крем­лів­сько­му па­ла­ці від­бу­ло­ся 37-ме за­сі­да­н­ня Ро­сій­сько­го ор­га­ні­за­цій­но­го ко­мі­те­ту «Пе­ре­мо­га». Йо­го ро­бо­ту очо­лив Во­ло­ди­мир Пу­тін. Го­лов­ним пи­та­н­ням по­ряд­ку ден­но­го ста­ла під­го­тов­ка до про­ве­де­н­ня свя­тку­ва­н­ня 71-ї рі­чни­ці пе­ре­мо­ги у Ве­ли­кій Ві­тчи­зня­ній вій­ні 1941— 1945 ро­ків. Бог у по­міч, су­сі­ди, ми

Ста­ні­слав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, до­ктор істо­ри­чних на­ук, про­фе­сор, за­ві­ду­вач від­ді­лу істо­рії Укра­ї­ни 20—30-х рр. ХХ ст. Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни НАНУ:

— Я за­раз якраз пи­шу ста­т­тю, де роз­по­від­аю про про­гра­му, яка за­твер­джу­ва­ла­ся Цен­траль­ним ко­мі­те­том Ком­пар­тії Укра­ї­ни, а го­ту­ва­ла­ся на під­йо­мі пе­ре­бу­до­ви і му­зей­ни­ми пра­ців­ни­ка­ми, і на­у­ков­ця­ми Ака­де­мії на­ук — усі­ма гу­ма­ні­та­рі­я­ми. Це бу­ла «Про­гра­ма роз­ви­тку істо­ри­чних до­слі­джень, по­лі­пше­н­ня ви­вче­н­ня і про­па­ган­ди істо­рії УРСР на 1991—2000 ро­ки». Пар­тія не­за­ба­ром роз­па­ла­ся, але ця про­гра­ма аб­со­лю­тно спон­тан­но, без уся­ко­го при­му­су, ви­ко­ну­ва­ла­ся, і ба­га­то чо­го бу­ло ви­ко­на­но і до 2000 ро­ку, і за­раз. Але я див­лю­ся на те, як за­раз на­ші ви­кла­да­чі у ВНЗ не­істо­ри­чно­го (під­кре­слюю!) про­фі­лю бо­рю­ться за те, щоб істо­рія Укра­ї­ни за­ли­ша­ла­ся у ви­шах, і як мі­ні­стер­ство цьо­му опи­ра­є­ться. Ви­хо­дя­чи з то­го, що, мов­ляв, істо­рію Укра­ї­ни ви­кла­да­ють у се­ре­дніх шко­лах, на­ві­що по­вто­рю­ва­ти. На­справ­ді це не по­втор, а уза­галь­не­н­ня на більш ши­ро­ко­му рів­ні, до­сту­пно­му ро­зу­мін­ню сту­ден­тів. Тоб­то ми і до­сі не­до­оці­ню­є­мо істо­рію не як на­у­ку чи на­вчаль­ну ди­сци­плі­ну, ми не­до­оці­ню­є­мо істо­рію як той ба­зис, на яко­му бу­ду­є­ться і дер­жа­ва, і на­ше уяв­ле­н­ня про мі­сце сво­го на­ро­ду в пли­ні ча­су і на тій те­ри­то­рії, де він на­ро­див­ся і жи­ве.

Що­до то­го, що «дав­ньо­ру­ська істо­рія — це спіль­на спад­щи­на трьох на­ро­дів». Те­пер Пу­тін по­вер­нув­ся до до­ре­во­лю­цій­них по­гля­дів і по­чав за­яв­ля­ти, що є єди­ний на­род, а не­має окре­мих ро­сі­ян, укра­їн­ців і бі­ло­ру­сів. Та­ким чи­ном во­ни хо­чуть при­сво­ї­ти на­шу спад­щи­ну — і на­шу те­ри­то­рію, і нас са­мих, і го­лов­не — на­шу сві­до­мість. Але від­ро­дже­н­ня до­ре­во­лю­цій­но­го ім­пе­рі­а­лі­зму вже не діє. Не так дав­но з га­зе­тою «День» спіл­ку­ва­ла­ся Світлана Але­ксі­є­вич. Хо­чу про­ци­ту­ва­ти її ін­терв’ю: «Жо­дна ім­пе­рія не роз­па­да­ла­ся без кро­ві. І не важ­ко здо­га­да­ти­ся, що най­го­лов­ні­ший про­тив­ник Ро­сії на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі — Ки­їв. Уся істо­рія Ро­сії по­бу­до­ва­на на «її па­гор­бах». Якщо за­бра­ти Ки­їв­ську Русь у ро­сі­ян, то за­ли­ши­ться одна ли­ше Ор­да. А хто з цим по­го­ди­ться з них?» От­же, тут спра­ва не в Пу­ті­ні, на жаль. Лі­ку­ва­ти це мо­жна, зви­чай­но, але на це по­трі­бні якщо не сто­лі­т­тя, то в уся­ко­му ра­зі де­ся­ти­лі­т­тя. Це тра­ге­дія для укра­їн­сько­го на­ро­ду. Я ціл­ком по­го­джу­ю­ся з Лю­бо­ми­ром Гу­за­рем, який уже дав­но ви­сло­вив­ся, що це і бла­го­сло­ве­н­ня Бо­же — на­ша вій­на на схо­ді. По­при те, що там що­дня втра­ча­ю­ться люд­ські жи­т­тя, з ін­шо­го бо­ку, ми цим са­мим від­ме­жо­ву­є­мо се­бе від Ро­сії. От­же, нам тре­ба не про ро­сій­ських вчи­те­лів тур­бу­ва­ти­ся, а про на­ших.

ФОТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

БІ­БЛІО­ТЕ­КА ГА­ЗЕ­ТИ «ДЕНЬ» — СИМ­БІОЗ РО­БО­ТИ ВЧЕ­НИХ І ЖУР­НА­ЛІ­СТІВ У ВИСВІТЛЕННІ ІСТИННОЇ УКРА­ЇН­СЬКОЇ ІСТО­РІЇ. ЗОКРЕ­МА, «СИ­ЛА М’ЯКО­ГО ЗНА­КА, АБО ПО­ВЕР­НЕ­Н­НЯ РУ­СЬКОЇ ПРАВ­ДИ» — ПРО ТЕ, ЧО­МУ КО­РЕ­КТНИМ БУ­ДЕ ВИ­ЗНА­ЧЕ­Н­НЯ «ДАВ­НЬО­РУ­СЬКА ДЕР­ЖА­ВА», З М’ЯКИМ ЗНА­КОМ — ВІД СЛО­ВА «РУСЬ», А НЕ «РО­СІЯ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.