Про гі­бри­дну жур­на­лі­сти­ку в умо­вах гі­бри­дної де­мо­кра­тії

Ро­ман ЧАЙКА: «Во­рог ата­кує ззов­ні і з гли­бо­ко­го ти­лу, а «ку­ли­ков­ці» ви­ма­га­ють одно­сто­рон­ньо­го ін­фор­ма­цій­но­го роз­збро­є­н­ня»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Ве­ду­чо­го «5 ка­на­лу» Ро­ма­на ЧАЙКУ зна­ю­тьяк жур­на­лі­ста з вла­сною чі­ткою по­зи­ці­єю, зокре­ма й у кон­текс­ті «вну­трі­шньо­це­хо­вих» дис­ку­сій. Бі­о­хі­мі­ку за осві­тою й му­зи­кан­ту «по жи­т­тю» йо­му вда­є­ться ре­а­лі­зо­ву­ва­ти не­стан­дар­тні те­ле­фор­ма­ти. Так, ма­буть, чи не най­біль­ше гля­да­чам за­пам’ята­лась про­гра­ма «5 ко­пі­йок», в якій обго­во­ре­н­ня сер­йо­зних тем вда­ва­ло­ся по­єд­ну­ва­ти з жар­та­ми та «ко­лю­чою» іро­ні­єю. Ни­ні акту­аль­ну со­ці­аль­но-по­лі­ти­чну ана­лі­ти­ку від Ро­ма­на Чай­ки та йо­го го­стей гля­да­чі мо­жуть­ба­чи­ти що­дня у бу­дні в ме­жах п’яти­го­дин­но­го ма­ра­фо­ну «Укра­ї­на по­над усе». Про від­по­від­аль­ність ме­діа-спіль­но­ти за си­ту­а­цію в кра­ї­ні, «ко­ри­сних ідіо­тів» від укра­їн­ської жур­на­лі­сти­ки та да­мо­клів меч спра­ви Гон­га­дзе, — чи­тай­те в роз­мо­ві для «Дня».

— Ро­ма­не, як га­да­є­те, з огля­ду на не­про­сті ча­си, які пе­ре­жи­ває кра­ї­на, чи бу­ла б до­ре­чною сьо­го­дні про­гра­ма на кшталт «5 ко­пі­йок»? Які ще те­ле­фор­ма­ти вам хо­ті­ло­ся б вті­ли­ти в жи­т­тя?

— Пе­ре­да­ча «5 ко­пі­йок» пе­ре­жи­ла двох з по­ло­ви­ною пре­зи­ден­тів. З огля­ду на те, що за­пит на по­лі­ти­чну са­ти­ру за­ли­ша­є­ться зав­жди, ду­маю, во­на бу­ла б акту­аль­ною і сьо­го­дні. Що­прав­да, те­пер са­ти­ри ба­га­то у со­ці­аль­них ме­ре­жах. Цю ца­ри­ну охо­плю­ють бло­ге­ри, яких в Укра­ї­ні ви­ве­ли в окре­му ка­сту. Зви­чай­но, те­ле­ві­зій­на по­лі­ти­чна са­ти­ра ці­ка­ві­ша тим, що до сло­ва до­да­є­ться та­кож кар­тин­ка. У «5 ко­пій­ках» уча­сни­ки дис­ку­сії бу­ли одно­ча­сно й об’єкта­ми, і суб’єкта­ми по­лі­ти­чної са­ти­ри. На­ра­зі для ме­не ближ­чи­ми є фор­ма­ти, апро­бо­ва­ні в Бри­та­нії, та осо­бли­во, у Шта­тах — ко­ли є один ве­ду­чий, який за­про­шує у сту­дію кіль­кох нью­змей­ке­рів. Во­ни ж не ли­ше­ньжар­ту­ю­тьса­мі, а й ста­ю­тьта­кож об’єкта­ми жар­тів із при­ці­лом на по­лі­ти­чну са­ти­ру. Та­кий фор­мат пе­ред­ба­чає, зокре­ма, мо­жли­вість швид­ко­го пе­ре­хо­ду від вклю­че­н­ня зі сту­дії до ві­део­ма­те­рі­а­лів, і нав­па­ки. Що­прав­да, ко­шту­ють про­гра­ми та­ко­го шти­бу не­де­ше­во... В пев­ний мо­мент ми на­бли­жа­ли­ся до цьо­го в «5 ко­пій­ках». У нас був Ка­пе­лю­шок зі сво­їм ко­ле­кти­вом, який грав джа­зо­ві стан­дар­ти пря­мо в сту­дії — та­кий со­бі му­зи­чний ін­тер­тей­мент. Ре­зуль­та­том спів­пра­ці з про­гра­мою Олександра Ір­ван­ця ста­ла збір­ка по­лі­ти­чної са­ти­ри у вір­шах. А в ру­бри­ці «П’яте ко­ле­со» впер­ше в те­ле­ві­зій­но­му фор­ма­ті ре­а­лі­зу­вав се­бе Ле­сьПо­дерв’янсь кий. Сьо­го­дні, як на ме­не, акту­аль­ною бу­де про­гра­ма, близь­ка за жан­ром до по­лі­ти­чної са­ти­ри, в якій мо­жна бу­ло б під­во­ди­ти під­сум­ки ти­жня, але під но­вим, не­спо­ді­ва­ним ку­том зо­ру. Хо­ті­ло­ся б по­єд­на­ти со­ці­аль­ні ме­ре­жі, бло­ге­рів та ко­ме­дій­не шоу.

— Яка мі­ра від­по­від­аль­но­сті жур­на­ліст­ської спіль­но­ти за те, що від­бу­ва­є­ться в кра­ї­ні? Чи змі­ни­ли­ся прин­ци­пи ро­бо­ти укра­їн­ських ме­дій­ни­ків про­тя­гом остан­ніх двох ро­ків? Яких яко­стей, цін­но­стей, прі­о­ри­те­тів най­біль­ше бра­кує сьо­го­дні, на ва­шу дум­ку, ві­тчи­зня­ній жур­на­лі­сти­ці?

— На жаль, у нас в кра­ї­ні ви­бу­ду­ва­на си­сте­ма ко­ле­ктив­ної без­від­по­від­аль­но­сті всіх гі­лок вла­ди, зокре­ма й ЗМІ. Вва­жа­є­ться, якщо лю­ди­на отри­ма­ла кси­ву, во­на ав­то­ма­ти­чно стає жур­на­лі­стом. Де­які з тих, хто на­зи­вав се­бе жур­на­лі­ста­ми, сьо­го­дні у бі­гах — ша­рії, ча­лєн­ки та ін­ші. Во­ни не­су­тьвід­по­від­аль­ність за роз­кру­чу­ва­н­ня рі­зних ро­сій­сько- на­цист­ських про­е­ктів, на зра­зок «До­не­цько­Кри­во­різь­кої ре­спу­блі­ки». Взя­ти хо­ча б ане­ксо­ва­ний Крим. Скіль­ки ро­ків там пра­цю­ва­ла га­зе­та «Крим­ська прав­да»? Фор­маль­но — це ЗМІ, фор­маль­но — там пра­цю­ю­тьжур­на­лі­сти. І во­ни не­су­тьвід­по­від­аль ні­стьза спро­би по­бу­ду­ва­ти в Укра­ї­ні «рус­ский мир», за роз­па­лю­ва­н­ня між­на­ці- ональ­ної во­ро­жне­чі, пе­ре­кру­чу­ва­н­ня істо­рії, ви­прав­до­ву­ва­н­ня ге­но­ци­ду крим­ських та­тар.

Ві­тчи­зня­на жур­на­лі­сти­ка є сьо­го­дні на­стіль­ки ж гі­бри­дною, на­скіль­ки гі­бри­дною є ві­тчи­зня­на де­мо­кра­тія. От­же, й від­по­від­аль­ність у нас та­кож якась див­но-гі­бри­дна. Зга­дай­мо, на­при­клад, та­ко­го со­бі Іго­ря Гу­жву, який ви­йшов з олі­гар­хі­чно­го гні­зда Ахме­то­ва. Йо­го взя­ли по­да­тків­ці з міль­йо­на­ми, які не­ві­до­мо звід­ки взя­ли­ся для фі­нан­су­ва­н­ня агі­тки Крем­ля га­зе­ти «Ве­сти». За це має бу­ти пря­ма кри­мі­наль­на від­по­від­аль­ність. За­мість цьо­го Гу­жва стає кан­ди­да­том в Ки­їв­ра­ду від «Опо­бло­ку», за­пу­скає но­вий злив­ний ба­чок «Стра­на.ua». Йде­ться про на­ціо­наль­ну без­пе­ку та де­з­ін­фор­ма­цію як ча­сти­ну агре­сії, на­слід­ком якої є втра­та те­ри­то­рій, ве­ли­ка кіль­кість убивств та по­ка­лі­че­них жит­тів. Ко­ли по­ба­чи­мо ці спра­ви у су­ді, ли­шень­то­ді змо­же­мо го­во­ри­ти про жур­на­ліст­ську від­по­від­аль­ність в дії.

Що ж до прин­ци­пів ро­бо­ти укра­їн­ських ме­дій­ни­ків в остан­ні ро­ки, то во­ни не мо­гли не змі­ни­ти­ся, адже одна спра­ва — мир­ний час, ін­ша — вій­сько­вий. До­сі у нас не бу­ло до­сві­ду ін­фор­ма­цій­но­го ви­сві­тле­н­ня вій­сько­во­го кон­флі­кту на сво­їй те­ри­то­рії. За­по­зи­чи­ти йо­го мо­жна бу­ло б в Ізра­ї­лю. На мою дум­ку, РНБО має роз­ро­би­ти чі­ткий ал­го­ритм ви­сві­тле­н­ня во­єн­них пи­тань. Адже ми на­сту­па­ли на гра­блі вже не­о­дно­ра­зо­во — жур­на­лі­сти ви­да­ва­ли в ефір гео­те­ги, по­ка­зу­ва­ли вій­сько­во­слу­жбов­ців, роз­ві­дни­ків, те­хні­ку, що не­при­пу­сти­мо. В Ізра­ї­лі, на­при­клад, існу­ю­тьчі­ткі ін­стру­кції — впро­довж якої кіль­ко­сті днів до­зво­ля­є­ться опри­лю­дни­ти да­ні про вій­сько­ву опе­ра­цію і її ре­зуль­тат. Не­рід­ко во­рог вда­є­ться до спе­цо­пе­ра­цій — апе­лю­ю­чи до люд­ських емо­цій, за­пу­скає шту­чну хви­лю обу­ре­н­ня. Жур­на­ліст­ська спіль­но­та в Укра­ї­ні до­сі аб­со­лю­тно не го­то­ва до та­ких ви­кли­ків. До всьо­го цьо­го до­да­є­ться ві­чна хво­ро­ба пар­тій­ної при­на­ле­жно­сті ЗМІ, які в на­шій кра­ї­ні не є бі­зне­сом. Від­су­тність си­сте­ми на­ціо­наль­ної ін­фор­ма­цій­ної без­пе­ки в Укра­ї­ні на­кла­да­є­ться на ро­сій­ську гі­бри­дну про­па­ган­ду і «ко­ри­сних ідіо­тів» тут і в Єв­ро­пі. На остан­ніх, на мою дум­ку, та­кож ле­жи­тьчи­ма­ла час­тка від­по­від­аль­но­сті

Дер­жа­ва має вчи­ти­сьу во­лон­те­рів від­би­ва­ти­ся в ін­фор­ма­цій­ній вій­ні. «Ін­фор­ма­цій­на со­тня», «Кі­бер­вар­та» — все це чу­до­ві про­е­кти «зни­зу». Во­ни вмі­ю­тьза­сто­со­ву­ва­ти ме­ха­ні­зми но­ві­тніх ме­діа. А от з то­чки зо­ру «олі­гар­хі­чних» ЗМІ — Укра­ї­на не го­то­ва. Біль­ше то­го, у нас до­сі існує та­кий пе­ре­жи­ток «сов­ка», як дер­жав­ні ЗМІ. Але на­ві­тьтам не­має єди­ної ін­фор­ма­цій­ної по­лі­ти­ки. Пре­зи­дент ви­хо­ди­тьі ка­же, що сьо­го­дні три­ває на­ціо­наль­но-ви­зволь­на вій­на з Ро­сі­єю. І всі ро­зу­мі­ють, що так во­но і є. По­тім вми­ка­є­мо те­ле­ві­зор і чу­є­мо про АТО. АТО з ар­ти­ле­рі­єю, ра­ке­та­ми й тан­ка­ми не бу­ває. За за­ко­ном, від­по­від­аль­ність за про­ве­де­н­ня АТО має не­сти уряд, а не Ге­не­раль­ний штаб. Во­дно­час, на фрон­то­вій лі­нії сто­я­тьпі­дроз­ді­ли, під­по­ряд­ко­ва­ні аб­со­лю­тно рі­зним си­ло­ви­кам. Жур­на­ліст сти­ка­є­ться з усі­єю ці­єю ка­та­ва­сі­єю і про­сто за­плу­ту­є­ться в сло­вах.

В олі­гар­хі­чно-пар­тій­них ЗМІ є своє­рі­дна со­лі­дар­ність, яка спів­па­дає з пев­ним ма­гі­страль­ним ба­че­н­ням їхніх вла­сни­ків. Та­ким чи­ном, на одних ка­на­лах гля­да­чі отри­му­ю­тьсу­ціль ну зра­ду, а на ін­ших — щось­ду­же близь­ке до су­ціль­ної пе­ре­мо­ги. Та­ка си­ту­а­ція спри­чи­няє аб­со­лю­тну не­до­ві­ру в су­спіль­стві як до вла­ди, так і до ЗМІ. І все це на­кла­да­є­ться на ма­со­вий пси­хоз то­таль­ної «#зра- ди», яку пре­кра­сно фі­нан­су­ю­тьі роз­дму­ху­ють. Гі­бри­дний пси­хоз.

— У ві­тчи­зня­но­му ме­діа-се­ре­до­ви­щі ни­ні роз­гор­та­є­ться го­стра дис­ку­сія з при­во­ду стан­дар­тів. Де­які ко­ле­ги на­ма­га­ю­ться про­ти­став­ля­ти на­ціо­наль­ний, дер­жав­ний ін­те­рес і жур­на­ліст­ську об’єктив­ність. В цьо­му кон­текс­ті та­кож мо­жна зга­да­ти су­пе­ре­чки що­до т. зв. мо­ви не­на­ви­сті, тоб­то що­до пра­ва жур­на­лі­ста на­зи­ва­ти оку­па­цію оку­па­ці­єю, а те­ро­ри­стів те­ро­ри­стам. По­ка­зо­во, що «діа­лог» з «ін­шою сто­ро­ною» на­ма­га­ю­ться на­ла­го­джу­ва­ти пе­ред­усім ме­ді­а­про­е­кти, які існу­ють на ко­шти за­хі­дних фон­дів. Про не­об­хі­дність та­ко­го діа­ло­гу го­во­рять за­хі­дні екс­пер­ти. Во­че­видь, ко­жен жур­на­ліст сьо­го­дні має зна­йти для се­бе від­по­віді на ці за­пи­та­н­ня. Якою є ва­ша по­зи­ція і ва­ші ар­гу­мен­ти?

— Це — най­бе­з­глу­зді­ша дис­ку­сія у час ін­тер­вен­ції, але во­на не мо­гла не ви­ни­кну­ти. Адже ча­сти­на жур­на­лі­стів в Укра­ї­ні пра­цює на гран­тах, на зов­ні­шньо­му фі­нан­су­ван­ні. Є про­сті на­йма­ні пра­ців­ни­ки (на­зве­мо їх «бю­дже­тни­ки»), а є «гран­то­ви­ки», які мо­жуть­бу­ти на по­ря­док віль­ні­ши­ми у сво­їх ді­ях. Є «про­фі», а є слу­хня­ні «під­став­ки для мі­кро­фо- нів». Як і в будь-якій ко­рум­по­ва­ній сфе­рі, та­кі рі­зні ка­те­го­рії ні­ко­ли не мо­жу­тьді­йти до спіль­них кри­те­рі­їв ро­бо­ти. Див­но ли­ше, що проблема по­ста­ла са­ме у роз­пал вій­ни. Див­но та­кож, що ру­по­ра­ми цих ре­чей ста­ли лю­ди, які ра­ні­ше бу­ли для гля­да­ча кон­стан­та­ми не­упе­ре­дже­но­сті, об’єктив­но­сті. Фа­кти­чно, йде­ться про па­ци­фі­сти­чне уго­дов­ство в гли­бо­ко­му ти­лу Укра­ї­ни — про та­ку со­бі «ку­ли­ков­щи­ну». Адже пер­шим у цьо­му кон­текс­ті зга­ду­є­ться са­ме Ан­дрій Ку­ли­ков, який в Укра­їн­сько­му ка­то­ли­цько­му уні­вер­си­те­ті у Льво­ві та й на ін­ших май­дан­чи­ках чи­тав ле­кції для мо­ло­дої па­ро­сті, для тих, хто ли­ше зби­ра­є­ться ста­ти жур­на­лі­ста­ми. Йо­го «ре­цепт» уни­кне­н­ня «мо­ви не­на­ви­сті» зво­ди­ться до то­го, щоб не на­зи­ва­ти во­ро­га во­ро­гом, а сво­їх сол­да­тів «на­ши­ми», тим біль­ше «на­ши­ми ге­ро­я­ми » , і вза­га­лі « тре­ба по­чу­ти ДНР та ЛНР». Са­ме так — без ла­пок і з ве­ли­кої бу­кви. І це ду­же не­без­пе­чно. Во­рог ін­фор­ма­цій­но ата­кує ззов­ні і з гли­бо­ко­го ти­лу, а «ку­ли­ков­ці» ви­ма­га­ю­тьо­дно­сто­рон­ньо­го ін­фор­ма­цій­но­го роз­збро­є­н­ня. Це по­ді­бне до укра­їн­сько­го «одно­сто­рон­ньо­го» при­пи­не­н­ня во­гню згі­дно Мін­ських до­мов­ле­но­стей. І тут на­ві­тьне йде­ться про так зва­ну де­гу­ма­ні­за­цію во­ро­га. Тут уже пря­ма «де­гу­ма­ні­за­ція» спів­ві­тчи­зни­ків. І та­ка «ін­фо­ка­ша» ці­ло­до­бо­во ллє­ться на гля­да­ча/слу­ха­ча, який уже два ро­ки по­спіль­пе­ре­бу­ває у ста­ні стре­су, кри­зи, пси­хо­зу й від­су­тно­сті які­сно­го ка­на­лу ко­му­ні­ка­ції з дер­жа­вою, яка, до сло­ва, зо­бов’яза­на за­хи­ща­ти йо­го в со­ці­аль­но­му й вій­сько­во­му ви­мі­рах!

Усім цим « екс­пер­там » від кру­глих сто­лів про «мо­ву не­на­ви­сті» та ж вій­на з кров’ю та го­рем ви­да­є­ться су­хим мо­ні­то­рин­гом за­ну­дних ви­пу­сків ТБ-но­вин, і гля­дач їм, пев­но, уяв­ля­є­ться ана­лі­ти­чно під­ко­ва­ним гро­ма­дя­ни­ном, який пе­ре­ди­вив­ся Бі-Бі-Сі. А на­справ­ді, па­сіо­на­рі­їв не так ба­га­то: одні во­ю­ють, ін­ші для них во­лон­те­рять, а 90% за­ли­ша­ю­ться бай­ду­жи­ми й па­сив­ни­ми. Адже кра­ї­на усе ще ли­ша­є­ться в сво­їй ма­сі фе­одаль­ною з па­тер­на­ліст­ським на­се­ле­н­ням, яко­му ще чи­ма­ло кро­ку­ва­ти до рів­ня гро­ма­дя­ни­на. Слу­ха­єш ті ар­гу­мен­ти «мо­во­не­на­ви­сних па­ци­фі­стів» і чо­мусь зга­ду­є­ться ли­ше ви­зна­че­н­ня «ко­ри­сно­го ідіо­та»... По­ки не під­твер­ди­ться зво­ро­тне, ці ко­ле­ги для ме­не — «ко­ри­сні ідіо­ти». До­ка­зів, що та­ка ді­яль­ність ро­би­ться уми­сне, я не маю, бо то­ді вже му­си­мо го­во­ри­ти про ди­вер­сію...

За­га­лом, я теж не при­хиль­ник ви­ко­ри­ста­н­ня рі­зних «но­вин­них» клі­ше за від­су­тно­сті сво­їх ко­ре­спон­ден­тів на фрон­ті та за лі­ні­єю фрон­ту. Але є точка від­лі­ку — хто тут агре­сор, а хто обо­ро­няє свій на­род і свою кра­ї­ну. Сьо­го­дні про­ти нас во­ює ро­сій­ський екс­пе­ди­цій­ний кор­пус і йо­го на­йман­ці-ко­ла­бо­ран­ти. То­му йде­ться не про «мо­ву не­на­ви­сті», а про чі­ткість ви­зна­чень— хто во­рог, хто агре­сор. До про­бле­ми ба­лан­су не мо­жна під­хо­ди­ти з ме­ха­ні­сти­чної то­чки зо­ру, не мо­жна під­мі­ня­ти йо­го ари­фме­ти­кою. Бо так на ко­жне ви­слов­лю­ва­н­ня укра­їн­сько­го за­хи­сни­ка в но­ви­нах до­ве­де­ться на­да­ва­ти сло­во оку­пан­ту й те­ро­ри­сту.

— Пре­зи­ден­та По­ро­шен­ка тра­ди­цій­но кри­ти­ку­ють за те, що він не по­збув­ся сво­го бі­зне­су. Се­ред акти­вів на­зи­ва­ють та­кож і «5 ка­нал». Як ви оці­ню­є­те си­ту­а­цію, ко­ли пре­зи­дент кра­ї­ни є влас-

ФОТО НАДАНО «5-м КАНАЛОМ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.