Ме­та­фо­ри­ка по­ро­жньо­го гро­бу

Роз­ду­ми на осно­ві ана­лі­зу пе­ре­две­ли­ко­дньо­го ме­діа-кон­тен­ту

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

Скла­да­ю­чи у ве­ли­кий пазл ко­жен із пе­ре­гля­дів окре­мо­го те­ле­про­е­кту, ро­зу­мі­єш, що твоя кра­ї­на жи­ве у ста­ні ве­ли­че­зно­го сму­тку, бо у ній зо­се­ре­джу­ють ува­гу ли­ше на про­бле­мах у сім’ях, по­лі­ти­чних кон­флі­ктах, кра­ху фі­нан­со­во­го до­бро­бу­ту. На­то­мі­сть­про до­бро і позитив го­во­ри­ти зов­сім не акту­аль­но і не при­бу­тко­во. Якщо ж го­во­ри­ти про спе­ці­аль­ний кон­тент, який ду­хов­но на­ла­што­вує на па­схаль­ний на­стрій, то впро­довж двох ро­ків по­мі­чаю, що філь­ми про жи­т­тя і смер­тьІсу­са Хри­ста, на зра­зок «Стра­стей Хри­сто­вих» Ме­ла Гіб­со­на, за­зви­чай про­по­ну­ю­тьпе­ре­гля­ну­ти пі­зно вве­че­рі ве­ли­ко­дньої су­бо­ти, ко­ли ча­сти­на ау­ди­то­рії або у хра­мі на Бо­го­слу­жін­ні, або ж го­ту­є­ться до свя­та, при­би­ра­ю­чи ко­ши­ки. Про­те з 14 кві­тня на екра­нах кі­но­те­а­трів укра­їн­ський гля­дач ма­ти­ме змо­гу по­ди­ви­ти­ся фільм «Во­скре­сі­н­ня». Го­лов­ний акцент — роз­по­відь­про пер­ші 40 днів пі­сля во­скре­сі­н­ня Хри­сто­во­го. Не­ві­ру­ю­чий рим­ський цен­ту­ріон Кла­ві­ус ви­ру­шає до Єру­са­ли­ма аби роз­га­да­ти та­єм­ни­цю во­скре­сі­н­ня Ісу­са Хри­ста. Він має осо­бли­ве зав­да­н­ня від са­мо­го про­ку­ра­то­ра Юдеї Пон­тія Пі­ла­та — від­шу­ка­ти ті­ло цьо­го «но­во­яв­ле­но­го Ме­сії». Спро­сту­вав­ши чу­тки про во­скре­сі­н­ня, він має за­по­біг­ти пов­стан­ським на­стро­ям у мі­сті та при­бор­ка­ти не­ке­ро­ва­ний на­товп. Во­дно­час, як ска­за­но у трей­ле­рі філь­му, — це істо­рія не­ві­ру­ю­чої лю­ди­ни, яка ста­ла ві­ру­ю­чою.

Пе­рі­од Ве­ли­ко­го по­сту — це сум­ний час, але во­дно­час у ньо­му від­на­хо­ди­мо ра­ді­стьіз при­йде­шньої по­дії. На­при­клад, ко­жен хри­сти­я­нин (а я більш ніж впев­не­на у цьо­му) від­кри­ває для се­бе по-но­во­му сим­вол хре­ста, по­кло­ну, спо­віді, сві­тла, на­віть ко­льо­рів риз священиків. Ми­ну­ло­го ро­ку вда­ло­ся про­чи­та­ти пра­цю То­ма­ша Га­лі­ка «Тер­пе­ли­ві­стьіз Бо­гом. Зу­стріч ві­ри з не­ві­рою». 2011 ро­ку ця кни­га здо- бу­ла на­го­ро­ду Єв­ро­пей­сько­го то­ва­ри­ства ка­то­ли­цько­го бо­го­слов’я, а вже 2012-го бу­ла пе­ре­кла­де­на укра­їн­ською мо­вою. Я зна­ла про існу­ва­н­ня ці­єї пра­ці, чи­та­ла де­які текс­ти ле­кцій бо­го­сло­ва, про­те не до­хо­ди­ли ру­ки до чи­та­н­ня са­ме ті­єї кни­ги. Зро­зумі­ла, що у 2012 ро­ці я б не пе­ре­жи­ла та­ко­го осми­сле­н­ня за чи­та­н­ням, як сьо­го­дні — тут і те­пер, у се­гмен­ті сво­єї пра­ці зі сту­ден­та­ми, жур­на­ліст­ськи­ми текс­та­ми, зре­штою під час по­дій в істо­рії мо­єї дер­жа­ви. То­маш Га­лік, ко­ли го­во­ри­ть­про діа­лог між ате­їста­ми і ві­ру­ю­чи­ми, зга­дує остан­ні ми­ті Ісу­са Хри­ста на хре­сті: «Так ви­гля­дає лю­ди­на і світ, якщо на ньо­го впа­де тем­на тінь­хре­ста, — ба­га­то лю­дей від­чу­ли це за пев­них істо­ри­чних по­дій чи у го­ди­ну сво­го жит­тє­во­го ви­пад­ку. Істо­рія Єван­ге­лія і цей вид ате­ї­зму пе­ре­сі­ка­ю­ться у мо­мент Ісу­со­во­го скри­ку на хре­сті: «Бо­же мій, Бо­же мій, чо­му Ти ме­не по­ки­нув?» Однак єван­гель­ське по­сла­н­ня зву­чить так: це не єди­на мо­жли­ва пер­спе­кти­ва, це не остан­нє сло­во. Це ли­ше прав­да Ве­ли­кої п’ятни­ці, але пі­сля неї — пі­сля за­вер­ше­н­ня дов­го­го очі­ку­ва­н­ня мов­ча­зної Стра­сної су­бо­ти — на­ста­не сві­та­нок, ко­трий не­се ще ін­шу звіс­тку, не менш прав­ди­ву, — хо­ча ба­га­то хто цей сві­та­нок про­спав».

ЗНА­ЧЕ­Н­НЯ ПАСХАЛЬНОГО СВІТАНКУ

Хре­сна смерть— це ли­ше мо­мент тем­ря­ви, який обов’яз­ко­во на­пов­ню­є­ться сві­тлом. Най­ва­жли­ві­ше — не про­спа­ти цей сен­са­цій­ний ра­нок Хри­сто­во­го во­скре­сі­н­ня. То­му на­пе­ре­до­дні й впро­довж по­сту я роз­мір­ко­вую над зна­че­н­ням цьо­го пасхального світанку, а от­же — над ме­та­фо­ри­кою по­ро­жньо­го гро­бу. Це той мо­мент, ко­ли жін­ки-ми­ро­но­си­ці не зна­хо­дя­тьсво­го Спа­си­те­ля. На їхніх облич­чях — зди­ву- ва­н­ня і во­дно­час сум, ко­ли ба­ча­тьві­два­ле­ний ка­мінь. По­ро­жній гріб — це від­чу­т­тя не­ви­мов­но­го су­му за чи­мо­сьнай­до­рож­чим і втра­че­ним. Ду­маю, що сьо­го­дні ко­жен із нас від­чу­ває щось по­ді­бне ра­зом із жін­ка­ми, ко­ли пе­ре­бу­ває у си­ту­а­ції, яка, на пер­ший погляд, ви­гля­дає скор­бо­тною й у ній не­мо­жли­во зна­йти ви­хід. І це зно­ву-та­ки сто­су­є­ться як на­ших осо­би­стих рі­шень, так і су­ча­сно­го ста­но­ви­ща укра­їн­сько­го су­спіль­ства. Укра­їн­ські ме­діа у сво­їх по­ві­дом­ле­н­нях ще біль­ше за­го­стрю­ють ува­гу на мо­мен­тах без­ви­хо­ді, зокре­ма пред­став­ля­ю­чи не­спро­мо­жні­стьпо­лі­ти­чної гіл­ки у ви­ко­нан­ні обі­ця­них ре­форм. Ми під­бі­га­є­мо до по­ро­жньо­го гро­бу, від­чу­ва­ю­чи тра­гі­чні­стьі біль, без­ви­хідь, зло­чин; не ро­зу­мі­ю­чи, що вже за ми­тьцей про­стір мо­же на­бра­ти ді­а­ме­траль­но про­ти­ле­жно­го сен­су, бу­ти сим­во­лом пе­ре­мо­ги, міс­тком пе­ре­хо­ду від про­фан­но­го до са­краль­но­го. Для ме­не Май­дан — це та­кож по­ро­жній гріб. Про­тя­гом остан­ніх май­же трьох ро­ків укра­їн­ської Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти йо­го у рі­зних мо­ди­фі­ка­ці­ях. Сьо­го­дні — це мі­сце ре­кві­є­му й ти­ші, з порт­ре­та­ми тих, хто до­тор­кнув­ся до йо­го бру­ків­ки сво­ї­ми ті­ла­ми і кров’ю. Так, це по­ро­жній гріб ве­ли­ко­го сму­тку, ве­ли­кої мо­ли­тви; це мі­сце, де сер­це пуль­сує не так, як пи­шу­тьу під­ру­чни­ках з ана­то­мії. Ме­та­фо­ри­ка по­ро­жньо­го гро­бу Май­да­ну — це вже ни­ні свід­че­н­ня ве­ли­кої сво­бо­ди, а от­же ? во­скре­сі­н­ня. То­му сьо­го­дні, ко­ли пе­ре­гля­да­є­мо но­ви­ни, на­пов­ню­є­мо своє сер­це сму­тком, на­ма­га­є­мо­ся при­го­ту­ва­ти се­бе до Ве­ли­ко­дня, ма­є­мо пам’ята­ти про ра­ді­стьпа­схаль - но­го світанку, де смер­тьна­бу­ває ін­шо­го сен­су, бо ан­гель­ська звіс­тка спо­ну­кає по­ві­ри­ти, на пер­ший погляд, у не­мо­жли­ве — у те, що, зре­штою, змі­нює сенс по­ро­жньо­го гро­бу і уне­мо­жлив­лює жа­ло бо­лю й від­чаю.

Юлі­а­на ЛАВРИШ

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.