Лі­на Ко­стен­ко без... «ре­брен­дин­гу»

На «Книж­ко­во­му Ар­се­на­лі» впер­ше бу­де пред­став­ле­но ве­ли­ку біо­гра­фі­чну кни­гу пи­сьмен­ни­ці у спів­ав­тор­стві з Іва­ном Дзю­бою та Окса­ною Па­хльов­ською

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Окса­на ПА­ХЛЬОВ­СЬКА Ки­їв—Рим, лю­тий—бе­ре­зень 2016 р.

«Зо­ря­не не­бо в чор­ній ді­рі істо­рії»

До « Книж­ко­во­го Ар­се­на­лу » ви­дав­ни­цтво «Ли­бідь» під­го­ту­ва­ло для ша­ну­валь­ни­ків твор­чо­сті Лі­ни Ко­стен­ко ве­ли­ку біо­гра­фі­чну книж­ку « Гар­мо­нія крізь тугу дисонансів... » , ав­то­ра­ми якої є Іван Дзю­ба, Окса­на Па­хльов­ська і... Лі­на Ко­стен­ко.

«Лі­на Ва­си­лів­на лю­бить пи­са­ти но­ве і не над­то то­ле­рує на- вко­ло се­бе на­дмір­ну ува­гу. Тож без­ме­жно дя­ку­є­мо їй за ве­ли­ку ви­трим­ку, го­тов­ність до обмі­ну спо­га­да­ми, вра­же­н­ня­ми, дум­ка­ми, за пошуки і зна­хід­ки у вла­сно­му ар­хі­ві, які від­во­лі­ка­ли від твор­чо­сті, але до­пов­ни­ли на­шу книж­ку без­цін­ни­ми текс­та­ми, — за­зна­чає го­лов­ний ре­да­ктор ви­дав­ни­цтва «Ли­бідь» Світлана Головко. — Дя­ку­є­мо га­зе­ті «День», яка сво­го ча­су умо­жли­ви­ла си­сте­ма­ти­чну по­яву низ­ки ці­ка­вих пу­блі­ка­цій, при­свя­че­них Ліні Ко­стен­ко, що уві­йшли до книж­ки і на­да­ли їй по­лі­фо­ні­чно­го зву­ча­н­ня».

Про­по­ну­є­мо ува­зі чи­та­чів пе­ред­мо­ву до но­во­го ви­да­н­ня Окса­ни Па­хльов­ської — донь­ки ге­ні­аль­ної пи­сьмен­ни­ці, ві­до­мо­го уче­но­го, про­фе­со­ра Рим­сько- го уні­вер­си­те­ту «Ла Сап’єн­ца», яка на­пи­са­ла зна­ко­ву кни­гу «Ave, Europa!», по­стій­ної ав­тор­ки « Дня » , а крім то­го — ві­це­прем’єр-мі­ні­стра з гу­ма­ні­тар­них пи­тань в уря­ді «На­ціо­наль­ної збір­ної» за вер­сі­єю «Дня» (див. № 68—69 від 15 кві­тня 2016 ро­ку day.kyiv.ua/uk/article/temadnya-podrobyci/uryad-nacionalnoyi-zbirnoyi)

Ко­жне но­ве ви­да­н­ня книж­ки, осо­бли­во ж та­кої, яка вже ма­ла свою до­лю, сво­го ува­жно­го та при­хиль­но­го чи­та­ча ( а в на­шо­му ви­пад­ку це са­ме так), є до пев­ної мі­ри її пе­ре­cтво­ре­н­ням.

Ви­дав­ці за­зви­чай за­зна­ча­ють: «до­пов­не­не ви­да­н­ня». Але чим і як до­пов­не­не? І го­лов­не — чо­му?

■ У ви­дан­ні 2011 ро­ку книж­ка «Є по­е­ти для епох» яв­ля­ла со­бою по­єд­на­н­ня двох рі­зних про­е­кцій до­лі пи­сьмен­ни­ка та йо­го текс­тів. Одна про­е­кція — на­у­ко­ва: ком­пле­ксна ін­тер­пре­та­ція Іва­ном Дзю­бою твор­чо­сті Лі­ни Ко­стен­ко. У на­шій но­вій книж­ці — це пер­ший роз­діл, що збе­рі­гає свою по­ча­тко­ву на­зву «Є по­е­ти для епох » . Ін­ша про­е­кція — біографічна. Це дру­гий роз­діл «У май­бу­тньо­го слух аб­со­лю­тний»: на­ша з Ма­мою ро­змо­ва про її жи­т­тя і твор­чість. Сло­вом, по­єд­на­н­ня си­стем­но ви­бу­ду­ва­но­го на­у­ко­во­го до­слі­дже­н­ня — і май­же ім­про­ві­за­ції, ро­дин­ноп ро­фе­сій­ної роз­мо­ви про ро­бо­ту пи­сьмен­ни­ка та йо­го сві­то­від­чу­т­тя, про то­та­лі­та­ризм і сво­бо­ду, про лю­бов і пам’ять.

Ти­раж ро­зі­йшов­ся до­во­лі швид­ко, а ін­те­рес до книж­ки не зга­сав.

Отож ло­гі­чно по­ста­ло пи­та­н­ня про но­ве ви­да­н­ня. Бу­ло зро­зумі­ло, що во­но по­тре­бу­ва­ло но­во­го ди­ха­н­ня. І не про­сто то­му, що ми­ну­ло кіль­ка ро­ків. А пе­ред­усім то­му, що в ці ро­ки від­бу­ли­ся по­дії, які ра­ди­каль­но змінили наш вну­трі­шній світ — і світ нав­ко­ло нас. По­дії, які пе­ре­тво­ри­ли ро­ки — на Час. Це по­рі­гі злам, це по­ча­ток Но­вої Істо­рії: Ре­во­лю­ція Гі­дно­сті, за­ги­бель Не­бе­сної Со­тні, тра­ге­дія вій­ни з її вже без­мір­ни­ми жер­тва­ми. І ми­ну­ле, і май­бу­тнє те­пер ба­ча­ться іна­кше. Ще ні­ко­ли не бу­ла та­кою ви­стра­ж­да­ною на­дія на справ­ді гі­дне май­бу­тнє ці­єї дер­жа­ви. І та­ким го­стрим — усві­дом­ле­н­ня не­без­пек, що над нею гро­ма­дя­ться.

■ Са­ме то­му змі­ни­лось від­чу­т­тя книж­ки, а та­кож її на­зва — «ГАР­МО­НІЯ КРІЗЬ ТУГУ ДИСОНАНСІВ...». Якщо ви­да­н­ня 2011 ро­ку бу­ло зо­се­ре­дже­но ви­клю­чно на по­ста­ті пи­сьмен­ни­ка,то ни­ні­шнє на­бу­ло пев­ної по­лі­фо­нії, ста­ло опо­від­дю про пи­сьмен­ни­ка в Ча­сі та про Час у ду­ші пи­сьмен­ни­ка, про опір твор­чо­сті де­стру­кці­ям, про по­до­ла­н­ня дисонансів че­рез по­шук та від­на­хо­дже­н­ня Гар­мо­нії. Ші­ст­де­ся­ті ро­ки за­ну­ре­ні в сьо­го­дні, ми­ну­ле і май­бу­тнє діа­ло­гу­ють між со­бою. У цій но­вій, пе­ре­ство­ре­ній книж­ці збе­ре­же­но най­пер­ший «ін­те­граль- ний» ім­пульс: зро­зу­мі­ти пи­сьмен­ни­ка не ли­ше че­рез текс­ти, а й че­рез фа­кти йо­го біо­гра­фії, че­рез йо­го дум­ки і від­чу­т­тя в рі­зні мо­мен­ти жи­т­тя й істо­рії — на пе­ре­хре­сті люд­ських доль, по­дій і го­ло­сів. То­му всі ма­те­рі­а­ли — крім ба­зо­во­го лі­те­ра­ту­ро­знав­чо­го текс­ту Іва­на Ми­хай­ло­ви­ча Дзю­би — ма­ють бі­о­гра­фі­чний ха­ра­ктер, хо­ча й пер­ший роз­діл ви­да­н­ня та­кож про жи­т­тя — жи­т­тя у Сло­ві. При­ро­дно, про пов­но­ту всіх мо­мен­тів бу­т­тя не мо­же йти­ся, тож «по­сла­н­ня» книж­ки ви­бу­до­ву­є­ться че­рез ви­бір сю­же­тів та їхню ком­по­зи­цію, їхні вну­трі­шні «пе­ре­гу­ки».

До двох роз­ді­лів пер­шо­го ви­да­н­ня у цій книж­ці до­да­но ще три: « За ва­шу і на­шу сво­бо­ду! » , «На­ша дра­ма опо­ру», «Ма­ма Лі­на і ми».

■ Роз­діл « За ва­шу і на­шу сво­бо­ду!» — це ін­терв’ю та ви­сту­пи Лі­ни Ко­стен­ко, по­да­ні пе­ре­ва­жно у хро­но­ло­гі­чній по­слі­дов­но­сті. Ча­сом текс­ти на­во­дя­ться пов­ні­стю, ча­сом фра­гмен­тар­но. Але це не «су­ма» текс­тів. По­став­ле­ні в но­вий кон­текст, во­ни на­бу­ва­ють но­во­го зна­че­н­ня і зву­ча­н­ня. Ска­жі­мо, пер­ше ін­терв’ ю — ро­змо­ва Лі­ни Ко­стен­ко з Іго­рем Ри­ма­ру­ком — на­ле­жить ще до ча­сів па­ді­н­ня СРСР, ча­сів, ко­ли фор­му­вав­ся На­ро­дний Рух. Отож ма­є­мо мо­жли­вість, зба­гнув­ши на­стрій і дум­ки пи­сьмен­ни­ка на­пе­ре­до­дні Все­укра­їн­сько­го ре­фе­рен­ду­му 1 гру­дня 1991 ро­ку, про­сте­жи­ти ево­лю­цію цих ду­мок про­тя­гом ро­ків, ко­ли на­дії, по- ро­дже­ні Не­за­ле­жні­стю, в нас бру­таль­но від­би­ра­ли, а су­спіль­ство опи­ня­ло­ся пе­ред що­раз ци­ні­чні­ши­ми обма­на­ми і чим­раз дра­ма­ти­чні­ши­ми ви­кли­ка­ми. Сим­во­лі­чний факт: 1994-го ви­бо­ри до Вер­хов­ної Ра­ди ві дбу­ва­ли­ся ро­сій­ською мо­вою, і су­ча­сно­го укра­їн­сько­го пи­сьмен­ни­ка че­рез про­тест про­ти ці­єї об­ста­ви­ни ма­ло не ви­во­дять у су­про­во­ді мі­лі­ції із за­ли го­ло­су­вань — під порт­ре­та­ми укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків ми­ну­лих епох. Тож у цих ма­те­рі­а­лах від­чу­ва­є­ться на­ро­ста­н­ня бу­кваль­но апо­ка­лі­пти­чно­го сприйня­т­тя то­го, що від­бу­ва­ло­ся з Укра­ї­ною. 2004 ро­ку, на­пе­ре­до­дні пер­шо­го Май­да­ну, Лі­на Ко­стен­ко по­пе­ре­джа­ла, ци­ту­ю­чи бі­ло­ру­сько­го ко­ле­гу Ва­си­ля Би­ко­ва: « На­бли­жа­ю­ться зна­ки бі­ди»... А вже на двад­ця­ти­лі­т­тя Не­за­ле­жно­сті, ко­ли всі « зна­ки бі­ди » ма­те­рі­а­лі­зу­ва­ли­ся, сар­ка­сти­чни­ми маз­ка­ми ма­лю­ва­ла сюр­ре­а­лі­сти­чний шарж свя­тко­во­го па­ра­ду, де на три­бу­ні гор­до сто­ять чо­ти­ри пре­зи­ден­ти «з ви­ві­ска­ми на ши­ях, — хто що здав за ці 20 ро­ків. Хто — флот і ядер­ну зброю, хто — промисловість і стра­те­гі­чні об’єкти, хто — по­ма­ран­че­ву ре­во­лю­цію, хто — вза­га­лі Укра­ї­ну». А ві­та­ють очіль­ни­ків дер­жа­ви пред­став­ни­ки си­ло­вих ві­домств, які кро­ку­ють із порт­ре­та­ми вби­тих ни­ми жур­на­лі­стів, а та­кож вла­дні зло­дії та ко­ру­пціо­не­ри всіх ма­стей. І Кон­сти­ту­цій­ний Суд де­фі­лює в чер­во­них ман­ті­ях, не­су­чи «пе­ре­ки­ну­ту до­го­ри дри­ґом Кон­сти­ту­цію, ін­тер­пре­то­ва­ну в рі­зний спо­сіб за­ле­жно від по­то­чних по­треб вла­ди».

■ Нерв цих ре­фле­ксій — погляд на по­дії, що ось уже чверть сто­лі­т­тя роз­хи­ту­ють осно­ви на­шої дер­жав­но­сті. І не ли­ше осо­би­стий погляд, — це погляд, зокре­ма, пред­став­ни­ків по­ко­лі­н­ня ші­ст­де­ся­тни­ків, яке бу­ло спо­лу­чною лан­кою між « роз­стрі­ля­ним Ві­дро­дже­н­ням» та при­йде­шньою Укра­ї­ною. Це по­ко­лі­н­ня не мо­же не ма­ти тра­гі­чно­го по­гля­ду на ре­чі: во­но пла­ти­ло жи­т­тям за свою бо­же­віль­ну на то­ді мрію та ві­зію не­за­ле­жної Укра­ї­ни, а до­ве­лось їм ба­чи­ти під­мі­не­ну дер­жа­ву в ру­ках зло­чин­ців — при­ви­дів ко­му­ні­сти­чної си­сте­ми, від­чу­же­не від сво­єї куль­ту­ри і дер­жа­ви су­спіль­ство, за­не­пад усіх форм на­ціо­наль­но­го існу­ва­н­ня. Про­те їхні ві­таль­ність, гу­мор, сто­ї­чна ро­бо­та — по­стій­но акту­аль­ні й сим­во­лі­чні орі­єн­ти­ри для ви­хо­ду із за­ча­ро­ва­но­го ко­ла фа­таль­них за­ко­но­мір­но­стей укра­їн­ської істо­рії. Про­мо­ви­стою у цьо­му сві­тлі є фор­му­ла Єв­ге­на Свер­стю­ка: «На­ша дра­ма опо­ру » — так на­зва­но на­сту­пний роз­діл книж­ки. Від- кри­ва­є­ться він трьо­ма осо­бли­ви­ми ма­те­рі­а­ла­ми: про не­зу­стріч у ча­сі Лі­ни Ко­стен­ко з Ти­чи­ною, Риль­ським і Ма­ла­ню­ком. Це ви­хо­пле­ний зі сві­тло­ті­ней ча­су від­світ вза­є­мин глиб­ших і скла­дні­ших, ніж їх мо­жуть пе­ре­да­ти сло­ва, — вза­є­мин, спо­тво­ре­них то­та­лі­тар­ною си­сте­мою, яка роз­ри­ва­ла по жи­во­му зв’ язок між по­ко­лі­н­ня­ми і кни­га­ми, лю­дьми і сми­сла­ми. Ма­ма то­ді з юним ма­кси­ма­лі­змом не про­ща­ла Ти­чи­ні йо­го про­ре­жим­них текс­тів — на­віть на­пи­са­ла вірш «Дав­но змі­лі­ли рі­ки пов­но­во­дні...» А він ди­вив­ся на неї з гли­бо­ким су­мом — і ні­чо­го не міг по­ясни­ти. Тіль­ки за­но­ту­вав у що­ден­ни­ку: «Талановиті, що най­тон­ші по­чу­т­тя свої ви­сло­ви­ти уміє... » Хо­тів по­да­ти знак. По­зна­йо­мив­ся з Ма­мою, ко­ли во­на ще вчи­ла­ся в Лі­тін­сти­ту­ті, і за­пи­тав: « Чо­го Вам бра­кує з Ба­тьків­щи­ни?» Ма­ма ска­за­ла: «Мо­ви». І їй по­ча­ли над­хо­ди­ти пе­ред­пла­че­ні укра­їн­ські лі­те­ра­тур­ні ви­да­н­ня. Ти­чи­на ще 1918 ро­ку у ци­клі «Скор­бна ма­ти» про­ві­стив, що від розп’ято­го вдру­ге в Укра­ї­ні Ісу­са за­ли­ши­ться тіль­ки розп’ ята тінь. У 60- ті по­ет був тін­ню са­мо­го се­бе — боявся ви­су­ну­ти ру­ку за ві­кно і ді­ста­ти ке­фір з під­ві­ко­н­ня, «хо­ло­диль­ни­ка » ра­дян­ських ча­сів... Хо­ча був і мі­ністр, і де­пу­тат, і ла­у­ре­ат... Ре­пре­су­ва­ли не йо­го са­мо­го, а йо­го по­е­зію, ска­за­ла ме­ні не­що­дав­но Ма­ма. Ти­чи­ну за­су­ди­ли Ма­ла­нюк, Бар­ка та Ко­ше­лі­вець, Ми­хай­ли­на Ко­цю­бин­ська і Стус. І про­сла­ви­ли ті, ко­го він на- звав Ан­ти­хри­стом ще за ча­сів Ви­зволь­них зма­гань. Шко­ля­рі з ньо­го смі­я­ли­ся. І що ж, сьо­го­дні в су­спіль­стві зна­ють і ро­зу­мі­ють Ти­чи­ну? Біль ці­єї не­зу­стрі­чі на­зав­жди за­ли­шив­ся у нас у ро­ди­ні. Ко­ли Ма­мі під кі­нець 60-х та­єм­но по­да­ру­ва­ли за­бо­ро­не­ні пер­ші ге­ні­аль­ні книж­ки Ти­чи­ни, пи­са­ти йо­му за них по­дя­ку мо­жна бу­ло хі­ба на той світ...

■ Не­зу­стріч з Риль­ським — ре­аль­но від­тво­ре­на в їхньо­му ли­сту­ван­ні 1951 р. і сим­во­лі­чно від­тво­ре­на у вір­ші Лі­ни Ко­стен­ко «Пей­заж із пам’яті» — ін­шо­го по­ряд­ку. Мо­ло­да по­е­те­са до­вір­ли­во по­си­лає свої вір­ші по­е­то­ві, твор­чість яко­го лю­бить і ша­нує. А він від­по­від­ає — кри­пти­чно, як і Ти­чи­на, — що її вір­ші не мо­жна дру­ку­ва­ти че­рез не­від­по­від­ність їхньо­го «пе­си­мі­сти­чно­го» змі­сту бур­хли­во­му роз­кві­то­ві ра­дян­ської дій­сно­сті... Це бу­ла ні­би пре­вен­тив­на цен­зу­ра. Сло­вом, «Шу­кай­те цен­зо­ра в со­бі...»

На­то­мість Ма­ла­нюк, « упі­знав­ши» Лі­ну Ко­стен­ко, з-за оке­а­ну по­дав їй го­лос без кри­пто­грам. Але й цей го­лос у той час не­мо­жли­во бу­ло по­чу­ти. З Ма­ла­ню­ка ми зна­ли ци­та­ту: ко­ли ги­не на­ція, на­ро­джу­ю­ться по­е­ти і про­ро­ки. На­справ­ді це, ма­буть, був па­ра­фраз йо­го ряд­ка з вір­ша « По­сла­ніє » : « Як в на­ції во­ждя не­ма, то­ді во­жді її — по­е­ти » . Ті са­мі ряд­ки, за які на Ма­ла­ню­ка звер­нув свій па­фо­сний гнів Со­сю­ра ( уже зни­ще­ний за свій вірш « Лю­біть Укра­ї­ну » ) з по­твор­ним текс­том « Від­по­відь » , по­обі­цяв­ши: «Ша­нов­ний па­не Ма­ла­ню­че, / ми ще зу­стрі­не­мось в бою! » . .. Си­сте­ма на­цьку­ва­ла одно­го пи­сьмен­ни­ка на ін­шо­го. Кіль­ка ци­тат — кіль­ко­ма штри­ха­ми окре­сле­не ві­кон­це в той час, — а які з ньо­го жа­хі­т­тя в нас вдив­ля­ю­ться... То­ді в Укра­ї­ні на­віть іме­ні Ма­ла­ню­ка не мо­жна бу­ло ви­мо­ви­ти. І го­лос йо­го зміг до­ли­ну­ти ли­ше на­пе­ре­до­дні Не­за­ле­жно­сті, ко­ли Ма­ла­ню­ка вже не бу­ло і ко­ли до­бра спіль­на зна­йо­ма змо­гла пе­ре­да­ти Ма­мі від ньо­го кві­ти в Аме­ри­ці...

■ На тлі цих не­зу­стрі­чей та­ки­ми до­ро­ги­ми ста­ють зу­стрі­чі. Вла­сне, в цьо­му роз­ді­лі основ­ні го­ло­си — це го­ло­си ші­ст­де­ся­тни­ків, го­ло­си друзів і ко­лег, що з рі­зних на­год го­во­рять про Ма­му. Ба­га­тьох із цих лю­дей уже не­має: Ро­ман Ко­ро­год­ський і Ле­о­нід Ко­ва­лен­ко, Іван Сві­тли­чний і Єв­ген Свер­стюк... Пу­блі­ка­ції рі­зно­мас­шта­бні та з рі­зни­ми то­наль­но­стя­ми. Ось ра­птом не­спо­ді­ва­но — со­нет Брай­чев­сько­го... Хто б міг­по­ду­ма­ти: та­кий су­во-

рий па­трі­арх істо­ри­чної на­у­ки, ні­би зі­йшов з гра­вюр ХІХ сто­лі­т­тя... Чи вірш Си­мо­нен­ка «Пе­ре­хо­жий», Ма­мі при­свя­че­ний, — і скіль­ки ту при­свя­ту зні­ма­ли! Ці текс­ти, зро­зумі­ло, — не до­ку­мен­таль­на опо­відь про ші­ст­де­ся­тни­ків, а про­сто «по­ві­тря» тих вза­є­мин, пси­хо­ло­гі­чна ма­те­рія їхньо­го ето­су со­лі­дар­но­сті.

■ Ми­мо­во­лі по­рів­нюю з на­ши­ми ча­са­ми. Ска­зав би Зе­ров: у «на­ші під­лі і ску­пі ча­си»... Між ші­ст­де­ся­тни­ка­ми бу­ла справ­ді ве­ли­ка со­лі­дар­ність. Якась осо­бли­ва вза­єм­на по­ва­га. Тяж­кі ви­про­бу­ва­н­ня не всі ви­три­ма­ли, бу­ли кон­флі­кти й роз­хо­дже­н­ня. Але все ж, взаємини бу­ду­ва­лись на кри­ста­лі­чній осно­ві — ма­буть, то­му, що ші­ст­де­ся­тни­ків згур­то­ву­ва­ла якась ви­ща ідея, шля­хе­тна спіль­на спра­ва. Зна­мен­на річ: во­ни, щой­но здо­бу­ли якусь хоч ілю­зію сво­бо­ди в 60-х, ки­ну­лись по­вер­та­ти з не­бу­т­тя текс­ти й іме­на зни­ще­них ста­лі­ні­змом пи­сьмен­ни­ків «Роз­стрі­ля­но­го Від­ро­дже­н­ня».

А по­рів­ня­ти з на­сту­пни­ми по­ко­лі­н­ня­ми — від мо­го і да­лі. Пів­то­ра пи­сьмен­ни­ка не зна­йти, який мав би по­ва­гу до сво­го ко­ле­ги. Его­цен­тризм, лег­ко­ва­жність і са­мо­впев­не­ність запанували в куль­ту­рі. Лі­те­ра­тур­ні ма­ски — за­мість доль. Єд­ність — хі­ба що за­стіль­на. Ну, й ще — єд­ність у пра­гнен­ні пе­ре­кре­сли­ти по­пе­ре­днє по­ко­лі­н­ня, у без­від­по­від­аль­ній сло­ве­сній ба­з­гра­ни­ні що­до « не­за­ан­га­жо­ва­но­сті » . .. Тіль­ки ко­ли ку­лі по­ча­ли ко­си­ти на Май­да­ні мо­лодь із кар­тон­ни­ми щи­та­ми, ко­ли в кра­ї­ну в’їха­ли вбив­ці на тан­ках — ось то­ді « мо­ло­ді » пи­сьмен­ни­ки по­ча­ли від­шу­ко­ву­ва­ти « зв’ язок по­ко­лінь » . Але за ве­чір пер­фор­ман­сів та­кий зв’язок не по­бу­ду­єш. А втім, є й окре­мі сві­тлі ви­ня­тки — у всіх по­ко­лі­н­нях: і «ан­ти­чні» дру­зі, які про­хо­дять крізь усе жи­т­тя, — і вже зов­сім мо­ло­ді лю­ди, пи­сьмен­ни­ки, до­слі­дни­ки, жур­на­лі­сти... Ди­стан­ція в ча­сі й но­ві ко­лі­зії ро­блять ті­ні гу­сті­ши­ми, але при цьо­му сві­тло дру­жби і/ чи ро­зу­мі­н­ня стає яскра­ві­шим.

■ У цей роз­діл я по­ста­ви­ла окре­мі ма­те­рі­а­ли, що ні­би­то й не впи­су­ю­ться в йо­го фа­кту­ру: на­при­клад, до­нос се­кре­та­ря Львів­сько­го об­ко­му ЦК пар­тії на ші­ст­де­ся­тни­ків під час одно­го з су­до­вих про­це­сів, два ви­дав­ни­чих до­но­си — хоч і на­зи­ва­ли їх «ре­цен­зі­я­ми» чи «ре­да­кцій­ни­ми ви­снов­ка­ми» — на «Ма­ру­сю Чу­рай». Це чор­ний по­дих то­го ча­су, який хо­ча б не­ве­ли­чкою мі­рою від­тво­рює то­ді­шню атмо­сфе­ру і по­ка­зує сто­ї­цизм ші­ст­де­ся­тни­ків, ко­трі ви­бо­рю­ва­ли про­ект від­ро­дже­н­ня Укра­ї­ни, — жер­тов­но, по­слі­дов­но, з ві­рою в її єв­ро­пей­ську при­ро­ду та її єв­ро­пей­ське май­бу­тнє.

І бо­ля­че, і сві­тло: я їх всіх пам’ятаю, я ба­чи­ла їх ще дів­чин­кою. Біль­шість із них ча­сто бу­ва­ли в нас удо­ма: пам’ятаю їх ра­ді­сни­ми й усмі­хне­ни­ми, до­те­пни­ми й не­за­ле­жни­ми. А які стра­шні че­ка­ли на них до­лі, який без­мір стра­ж­дань! Так, це бу­ла справ­жня дра­ма, але це був та­кож­справ­жній опір. Не­ви­пад­ко­во ші­ст­де­ся­тни­ки так бо­лі­сно пе­ре­жи­ва­ють по­дії Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті й ці­єї вій­ни. За ча­сів Дру­гої сві­то­вої во­ни бу­ли ді­тьми. А сьо­го­дні смерть лю­дей, які по­ста­ли на за­хист Ба­тьків­щи­ни, — це, вла­сне, і є про­дов­же­н­ня «дра­ми опо­ру» ші­ст­де­ся­тни­цтва, ко­ли за гро­ма­дян­ську по­зи­цію до­во­ди­ло­ся пла­ти­ти сво­бо­дою, а ча­сто і жи­т­тям. Тіль­ки що ни­ні­шня дра­ма опо­ру вже є не спра­вою оди­ниць, як у 60-ті, а пе­ре­пла­ви­лась, як ска­за- ла Ма­ма в одно­му зі сво­їх ви­сту­пів, у «шля­хе­тну опо­зи­цію» гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства.

■ У цьо­му жроз­ді­лі чи­тач зна­йде ма­те­рі­а­ли про від­зна­че­н­ня юві­лею Лі­ни Ко­стен­ко на До­неч­чи­ні та в Се­ва­сто­по­лі. У сві­тлі акту­аль­них по­дій це ви­гля­дає май­же сюр­ре­а­лі­сти­чно. Одна­че шість ро­ків то­му са­ме в цих двох про­сто­рах, що по­ста­ють ни­ні зди­ча­ві­лою пе­че­рою укра­ї­но­фо­бії, про­во­ди­лись на­йма­со­ві­ші куль­тур­ні дій­ства, при­свя­че­ні укра­їн­сько­му по­е­то­ві. На тлі ру­їн, на тлі спа­ле­них сіл, на тлі ка­ті­вень бо­йо­ви­ків, на тлі вже міль­йо­нів ска­лі­че­них доль я се­бе за­пи­тую: де те­пер ті сту­ден­то­чки, ко­трі ци­ту­ва­ли «Мій Дон Кі­хо­те, ли­ца­рю, чо­го-бо ти / бре­деш один по цій гір­кій сте­зі?..»? Де до­не­цькі во­каль­ні ан­сам­блі Te Deum і «Мрія», де лу­ган­ські те­а­три, в яких зву­ча­ло укра­їн­ське сло­во? От і зу­стрі­лись «рус­ский мир» і «укра­їн­ський світ». І кри­ва­ві сти­гма­ти ці­єї зу­стрі­чі — вже на­ві­ки.

По­лум’я Май­да­ну ви­пла­ви­ло в цьо­му істо­ри­чно­му ти­глі ба­га­тьох но­вих друзів Укра­ї­ни — і не ли­ше в Єв­ро­пі й Аме­ри­ці, а й у Ро­сії. З то­го по­лум’я по­ви­ска­ку­вав і не один чорт — роз­мно­же­н­ня во­ро­гів Укра­ї­ни те­жв­раж аю­че... Що ж, гі­бри­дна вій­на по­ро­джує і гі­бри­дну со­вість, і гі­бри­дну сві­до­мість. А на­ша спра­ва — за­фі­ксу­ва­ти і від­сві­ти по­лум’ я, і кон­фі­гу­ра­цію кі­птя­ви, — і те й ін­ше є ко­льо­ра­ми істо­рії.

■ Остан­ній роз­діл на­зи­ва­є­ться «Ма­ма Лі­на і ми». Це на­ші з мо­єю до­чкою Яро­сла­вою Фран­че­скою текс­ти про Ма­му. Так, у цій книж­ці жи­ве й на­ша ро­ди­на. Се­ред пер­шо­дру­ків — малюнок Лі­ни Ко­стен­ко, олів­цем ви­хо­пле­на з ча­су її Ма­ма. То­ді моя Ма­ма бу­ла мо­лод­шою від мо­єї до­чки сьо­го­дні — ма­ла 21 рік... За­дум­ли­вий олів­чик мо­єї юної Ма­ми за­ли­шив нам Ба­бу­сю мо­ло­дою... На­ма­лю­ва­ла свою Ма­му, схи­ле­ну над шкіль­ни­ми зо­ши­та­ми... Ще мій дід не по­вер­нув­ся із за­сла­н­ня... Ще не зу­стрі­ли­ся мої ба­тьки...

Одна з най­ва­жли­ві­ших зу­стрі­чей у цій книж­ці — це ду­же до­ро­га ме­ні зу­стріч Ма­ми з Іва­ном Ми­хай­ло­ви­чем Дзю­бою. Ми дя­ку­є­мо Іва­но­ві Ми­хай­ло­ви­чу за те, що го­стин­но роз­чи­нив пе­ред на­ми про­стір сво­єї книж­ки — і тер­пля­че че­кав, по­ки я її за­вер­шу. Те­пер ми дру­зі й ко­ле­ги. Але десь у ме­не в ду­ші на­зав­жди при­ту­ли­лась та « до­ро­сла » , окре­ма від мо­єї ди­тя­чої, Ма­ми­на ялин­ка в рік аре­шту Дзю­би та ін­ших друзів. Ма­ма на свою ялин­ку по­ві­си­ла «іграшки» — сим­во­лі­чні оку­ля­ри аре­што­ва­них... Над­зви­чай­но до­ро­ге ме­ні від­чу­т­тя, що на­справ­ді ака­де­мі­чно врів­но­ва­же­ний Іван Ми­хай­ло­вич — це, за яки­мись не­зба­гнен­ни­ми ме­ан­дра­ми твор­чої пси­хо­ло­гії, — Іван Іскра в «Ма­ру­сі Чу­рай», — «шля­хе­тна іскра ві­чно­го во­гню»...

■ Жи­ве­мо в ка­ла­му­тний час не­прав­ди, яку не ви­ті­сни­ла на­віть дра­ма Не­бе­сної Со­тні. Не­прав­ди — і ко­мер­ці­а­лі­за­ції всьо­го жи­во­го і справ­жньо­го. Десь ме­ні не­що­дав­но на­віть тра­пи­лась ко­шмар­на фор­му­ла: «ре­брен­динг Крут». У цій книж­ці ви не зна­йде­те «ре­брен­дин­гу» — ні ча­сів, ні лю­дей, ні явищ. Ми про­сто хо­ті­ли, щоб во­на бу­ла зу­стріч­чю — шля­хе­тних го­ло­сів і доль. А твор­чість, зі­грі­та ци­ми го­ло­са­ми, як ка­за­ла Ма­ма в одно­му з ін­терв’ю, від­кри­ває «зо­ря­не не­бо в чор­ній ді­рі істо­рії».

ОКСА­НА ПА­ХЛЬОВ­СЬКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.