«Ста­ти на но­ги, щоб сту­пи­ти на ве­сіль­ний ру­шник»

Бій­цю 36-ї окре­мої бри­га­ди мор­ської пі­хо­ти Ка­пі­то­ну Лі ли­ше 24, а по­за­ду — вій­на, по­ра­не­н­ня, кіль­ка де­ся­тків опе­ра­цій у бо­роть­бі за жи­т­тя

Den (Ukrainian) - - Економіка - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Бо єць 36- ї окре­мої бри­га­ди мор­ської пі­хо­ти Ка­пі­тон Лі на­ро­див­ся у со­ро­чці. Пі­ді­рвав­шись на мі­ні у Ши­ро­ки­но­му, він втра­тив но­гу, але не на­дію. Хло­пець дя­кує Бо­гу, що за­ли­шив­ся жи­вим, і мріє про одру­же­н­ня.

Ве­се­лий і сим­па­ти­чний, він від­чи­няє две­рі сво­єї па­ла­ти у Він­ни­цько­му вій­сько­во-ме­ди­чно­му шпи­та­лю і зі щи­рою по­смі­шкою го­стин­но за­про­шує увійти. Як справ­жній джентль­мен, про­по­нує при­сі­сти і по­мі­тно ні­яко­віє, ко­ли звер­та­єш ува­гу на йо­го ам­пу­то­ва­ну кін­ців­ку. Жар­ту­ю­чи, ка­же, що до ве­сі­л­ля за­жи­ве. По­тім за­мість шор­тів одя­гає спор­тив­ні шта­ни і ні­би вже впев­не­ні­ше по­чи­нає роз­по­від­а­ти про се­бе, ки­да­ю­чи одна за одною ко­ро­ткі фра­зи і раз у раз по­вто­рю­ю­чи: «Я та­кий, як усі хло­пці, про­сто хо­тів за­хи­ща­ти Укра­ї­ну».

Ка­пі­тон Лі на­ро­див­ся у Дні­про­пе­тров­ську. Йо­го ба­тько ко­ре­єць, са­ме він дав хло­пце­ві та­ке див­не ім’я, яке за­пам’ ято­ву­є­ться з пер­шо­го ра­зу. Крім ньо­го, в ро­ди­ні є ще двоє си­нів — стар­ші бра­ти Ка­пі­то­на. Один жи­ве у Дні­про­пе­тров­ську, а дру­гий — у Хар­ків­ській обла­сті. Во­ни під­три­ма­ли ба­жа­н­ня Ка­пі­то­на слу­жи­ти у вій­ську, на­віть не від­мов­ля­ли.

«Пі­сля за­кін­че­н­ня шко­ли я пі­шов на­вча­ти­ся в «те­хнар», але не за­кін­чив йо­го за сі­мей­ни­ми об­ста­ви­на­ми. По­тім бу­ла ар­мія, пі­сля якої пра­цю­вав на ви­ро­бни­цтві. Та ця ро­бо­та ме­ні не по­до­ба­ла­ся, хоч і гро­ші за­ро­бляв не­по­га­ні, — роз­по­від­ає хло­пець. — Ко­ли по­ча­ла­ся вій­на, я пі­шов до військ­ко­ма­ту. Ма­ю­чи за пле­чи­ма слу­жбу в ар­мії, ду­мав, що одра­зу за­бе­руть. Та ні, до­ве­ло­ся че­ка­ти кіль­ка дов­гих мі­ся­ців. За цей час із мо­їм ви­бо­ром зми­ри­ли­ся ба­тьки й бра­ти. Зна­ю­чи мою впер­тість, ні­хто не брав­ся від­мов­ля­ти, бо це був би да­рем­но ви­тра­че­ний час. Хо­тів у роз­ві­дро­ту до Льво­ва. Але по­тра­пив до ін­сти­ту­ту зв’яз­ку в Пол­та­ві. По­тім при­їха­ла 36-та бри­га­да, я від­ра­зу пі­шов до них, у «мор­пі­хи».

У зо­ну АТО бо­єць при­був у ли­пні 2015 ро­ку. Слу­жив по­мі­чни­ком гр­ана­то­ме­тни­ка. До дем­бе­ля за­ли­ша­ло­ся три­мі­ся­ці,ко­ли­він­по­тра­пи­ву­Ши­ро­ки­не.На­по­ча­тку­бе­ре­зня­цьо­го­ро­ку­пі­ді­рвав­ся­на­мі­ні.Уваж­ко­му­ста­ні­йо­го­до­ста­ви­лив­ре­а­ні­ма­цій­не­від­ді­ле­н­ня Дні­про­пе­тров­ської лі­кар­ні ім. Ме­чни­ко­ва. Там, щоб вря­ту­ва­ти жи­т­тя, ам­пу­ту­ва­ли сто­пу і ча­сти­ну гомілки. Офталь­мо­ло­ги про­о­пе­ру­ва­ли трав­мо­ва­не улам­ка­ми око. 10 бе­ре­зня 2016 ро­ку Ка­пі­то­на транс­пор­ту­ва­ли до Він­ни­ці, де вій­сько­ві ме­ди­ки взя­ли­ся за лі­ку­ва­н­ня ура­же­них тка­нин та під­го­тов­ку хво­ро­го до про­те­зу­ва­н­ня.

День по­ра­не­н­ня Ка­пі­тон до­бре пам’ ятає, але го­во­ри­ти про ньо­го не хо­че. Ка­же, що тре­ба жи­ти да­лі, а не ко­пир­са­ти­ся в ми­ну­ло­му. Він до сі­на зне­бо­лю­валь­них. Йо­го не по­ки­да­ють фан­том­ні бо­лі. Але бо­єць не втрачає на­дії. З не­тер­пі­н­ням че­кає на зу­стріч зі сво­єю дів­чи­ною Ві­кто­рі­єю. Ка­же, що зна­йти її до­по­мо­гла... вій­на. Ві­кто­рія ро­дом із Хер­со­на, за­раз жи­ве в Ма­рі­у­по­лі. Як­би вій­сько­ві дії не за­ки­ну­ли ту­ди Ка­пі­то­на, то він ні­ко­ли не зу­стрів би свою дру­гу по­ло­вин­ку.

«По­ки що у ме­не єди­на мрія — ста­ти на но­ги і сту­пи­ти на ве­сіль­ний ру­шник. А да­лі, як ка­жуть, вій­на по­ка­же, — по­смі­ха­є­ться хло­пець. — Жи­ти з ра­ді­стю мо­жна і без но­ги, тіль­ки б бу­ло за­ра­ди чо­го».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.