«Ду­ма­ти про се­бе му­си­мо са­мі»

Ки­ри­ло КАРАБИЦЬ, ві­до­мий ди­ри­гент, му­зи­чний ди­ре­ктор Ве­ймар­сько­го опер­но­го те­а­тру трі­ум­фаль­но ви­сту­пив у Ки­є­ві

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ШЕСТАК

39- рі­чний ки­я­нин Ки­ри­ло Карабиць не раз го­во­рив, що зна­чна ча­сти­на йо­го жи­т­тя про­хо­дить у по­тя­гах та лі­та­ках. Укра­їн­ський ма­е­стро ке­рує одра­зу трьо­ма по­ту­жни­ми ко­ле­кти­ва­ми: Борн­мут­ським сим­фо­ні­чним ор­ке­стром (одним із най­ста­рі­ших у Ве­ли­ко­бри­та­нії), екс­пе­ри­мен­таль­ним I, CULTURE Orchestra, який на­зи­ва­ють « му­зи­чною збір­ною Єв­ро­со­ю­зу» а не­що­дав­но На­ціо­наль­ним опер­ним те­а­тром і Дер­жав­ною ка­пе­лою у ні­ме­цько­му мі­сті Ва­ймар. По­пе­ре­ду у ма­е­стро га­стро­лі в Япо­нії, ви­сту­пи з Чи­казь­ким ор­ке­стром, участь у Един­бурзь­ко­му фе­сти­ва­лі, по­ста­нов­ка ва­гне­рів­ських « Нюрн­берзь­ких мей­стер­зін­ге­рів » . .. Та, по­при не­ймо­вір­ну за­ван­та­же­ність, К. Карабиць зна­хо­дить час на про­е­кти в Укра­ї­ні. Ми­ну­ло­го ро­ку це бу­ли ре­зо­нан­сні ви­сту­пи з I, CULTURE та кон­церт «Ма­дон­на Укра­ї­на». На ми­ну­ло­му ти­жні від­був­ся йо­го кон­церт у На­ціо­наль­ній фі­лар­мо­нії, у яко­му лу­на­ли 39- та сим­фо­нія Мо­цар­та та сим­фо­ні­чна по­е­ма Штра­у­са «Жи­т­тя ге­роя».

« День » роз­пи­тав Ки­ри­ла, як на­шо­му спів­ві­тчи­зни­ку пра­цю­є­ться у Ва­йма­рі, як єв­ро­пей­ці спри­йма­ють Укра­ї­ну і чо­му во­ни по­ки не по­спі­ша­ють прийня­ти на­шу дер­жа­ву до скла­ду ЄС.

—Яу Ва­йма­рі від­пра­цю­вав свій пер­ший кон­церт, — роз­по­від­ає Ки­ри­ло КАРАБИЦЬ, — але вра­же­н­ня пре­кра­сні: ста­ро­вин­не мі­сто, з яким пов’ яза­ні та­кі ви­да­тні іме­на, як Ге­те, Шил­лер, Бах, ле­ген­дар­ний те­атр, де Ге­те ста­вив сво­го « Фа­у­ста » , ку­ди близь­ко 30 ро­ків хо­див на ро­бо­ту, бо був там ди­ре­кто­ром.... Ва­ймар­ська пу­блі­ка осві­че­на й за­лю­бле­на в му­зи­ку. Так, на но­во­рі­чних кон­цер­тах, які від­бу­ва- ли­ся 31 гру­дня і 1 сі­чня, бу­ли пов­ні за­ли. У нім­ців та­кі кон­цер­ти кла­си­чної му­зи­ки — тра­ди­ція. По­чи­на­ю­ться о шо­стій ве­чо­ра, за дві го­ди­ни гля­да­чі віль­ні і роз­хо­дя­ться свя­тку­ва­ти Но­вий рік. У ме­не на­віть ви­ни­кла ідея пе­ре­не­сти цю тра­ди­цію на укра­їн­ський ґрунт... До ре­чі, го­ту­ю­чи у Ва­йма­рі кон­цер­ти, я вже ду­мав, яка про­гра­ма пі­ді­йшла б до на­ших но­во­рі­чних кон­цер­тів — як­би вда­ло­ся ор­га­ні­зу­ва­ти їх в Укра­ї­ні. Це по­вин­на бу­ти осо­бли­ва, свя­тко­ва про­гра­ма, по­зи­тив­на і сві­тла, бо це свя­то — пе­ред­усім, свя­то спо­ді­вань, очі­ку­ва­н­ня ди­ва. З нім­ця­ми ми ви­вчи­ли і ви­ко­на­ли «Ще­дрик» в оброб­ці Ле­он­то­ви­ча. Мі­сце­ва пу­блі­ка бу­ла ду­же зди­во­ва­на. На­сту­пний се­зон від­кри­ва­ти­му тво­ром, де та­кож бу­де укра­їн­ська те­ма, — «Ма­зе­пою» Фе­рен­ца Лі­ста. Я прийняв про­по­зи­цію ста­ти му­зи­чний ди­ре­кто­ром і го­лов­ним ди­ри­ген­том цьо­го те­а­тру не для то­го, щоб при­їха­ти у Ва­ймар і про­сто бу­ти час­ткою ін­шої куль­ту­ри, а пе­ред­усім, щоб по­зна­йо­ми­ли­ся з куль­ту­рою мо­єї кра­ї­ни. І, зві­сно, за­для то­го, що­би про Ва­ймар зно­ву за­го­во­ри­ли як про єв­ро­пей­ський куль­тур­ний центр, де за­раз від­бу­ва­ю­ться по­зи­тив­ні зру­ше­н­ня в му­зи­ці, а не як про мі­сто, де щось ви­зна­чне бу­ло ко­лись дав­но.

● ЯКА В НАС КУЛЬ­ТУР­НА СПАД­ЩИ­НА?

— Із чим у єв­ро­пей­ців — тих са­мих нім­ців, ан­глій­ців, із яки­ми ти про­дов­жу­єш пра­цю­ва­ти у Бор­мут­сько­му сим­фо­ні­чно­му ор­ке­стрі, фран­цу­зів, по­руч із яки­ми ти жи­веш у Па­ри­жі — асо­ці­ю­є­ться Укра­ї­на?

— З вій­ною. «У вас там ще во­ю­ють чи вже ні?». Пе­ре­сі­чний єв­ро­пе­єць не зов­сім ро­зу­міє, хто во­ює, з ким і за що, що за дер­жа- ва Укра­ї­на, яка дов­гий час бу­ла в скла­ді Ро­сій­ської ім­пе­рії, по­тім СРСР, по­го­джу­ва­ла­ся із тим, що во­на «мо­лод­ший брат», а тут ра­птом за­яви­ла, що не має з Ро­сі­єю ні­чо­го спіль­но­го. Скіль­ки во­на бу­ла не­за­ле­жною? 24 ро­ки? А чо­го ж мов­ча­ла? Як по­ясни­ти ці ре­чі фран­цу­зам, чия кра­ї­на бу­ду­ва­ла з Ро­сі­єю відносини про­тя­гом сто­літь і які зна­ють, що Ро­сія — це Тол­стой, До­сто­єв­ський, Че­хов, Чай­ков­ський, Глін­ка, Му­сорг­ський, Про­коф’ єв... І ве­ли­кою мі­рою ми, укра­їн­ці, са­мі в та­ко­му не­по­ро­зу­мін­ні вин­ні, бо в нас до­сі не­має чі­ткої си­стем­ної по­лі­ти­ки, яка бу­ла б ви­гі­дна на­шій дер­жа­ві, пра­цю­ва­ла на ство­ре­н­ня по­зи­тив­но­го імі­джу Укра­ї­ни, як за кор­до­ном, так і тут, все­ре­ди­ні. Бо, хоч як па­ра­до­ксаль­но це зву­чить, ми са­мі не зов­сім ро­зу­мі­є­мо, хто ми, звід­ки? Яка в нас куль­тур­на, ми­сте­цька, дер­жав­ни­цька й ін­ша спад­щи­на? 15 черв­ня в Ки­є­ві за­про­шу на кон­церт із На­ціо­наль­ним сим­фо­ні­чним ор­ке­стром Укра­ї­ни. Бу­де­мо ра­зом ви­ко­ну­ва­ти сим­фо­нію на­шо­го спів­ві­тчи­зни­ка Максима Бе­ре­зов­сько­го, яку ні­ко­ли в Укра­ї­ні не гра­ли і не ви­да­ва­ли. Я від­шу­кав її... у Нью-Йор­ку. А в Ро­сії, це твір ви­ко­ну­ва­ли як... «пер­вую рус­скую сим­фо­нію».

Ми са­мі се­бе не зна­є­мо, про­те хо­че­мо, щоб нас зна­ли у сві­ті. Ну, зна­ють у Єв­ро­пі про бра­тів Кли­чків. Чу­ли про Шев­чен­ка — най­ча­сті­ше не про по­е­та Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча, а про екс-фут­бо­лі­ста Ан­дрія.

— А На­дія Сав­чен­ко, мо­жли­во, на слу­ху?

— Не ска­зав би. У нас та­ке вра­же­н­ня чо­мусь, що фран­цуз або ні­мець про­ки­да­є­ться зран­ку і, перш ніж по­сні­да­ти, ду­має: «Як там бра­т­тя-укра­їн­ці?». Бу­ло б не­по­га­но, але не­ма та­ко­го, ні­ко­му ми не по­трі­бні. Єв­ро­па жи­ве сво­їм жи­т­тям і пе­ре­йма­є­ться вла­сни­ми про­бле­ма­ми. Не на­шим Дон­ба­сом, не ане­ксо­ва­ним ро­сі­я­на­ми Кри­мом, не на­ши­ми по­літв’ язня­ми. У Па­ри­жі на ву­ли­цях до­сі пов­но вій­сько­вих, лю­дей по­пе­ре­джа­ють, щоб не хо­ди­ли на кон­цер­ти, бо мо­же бу­ти не­без­пе­чно. У мо­го си­на в шко­лі ( йо­му п’ ять ро­ків) про­во­ди­ли ін­стру­ктаж, як по­во­ди­ти­ся під час хі­мі­чної ата­ки! Роз­ка­зу­ва­ли ді­тям, як ви­жи­ти, якщо то­ксин по­тра­пив у во­ду, в по­ві­тря... У Бель­гії ма­ло не що­дня в но­ви­нах роз­по­віді, що за­по­бі­гли те­ра­кту там- то, зне­шко­ди­ли те­ро­ри­ста та­ко­го- то. Ні­меч­чи­на, від­чи­нив­ши две­рі бі­жен­цям, не знає, як їх за­чи­ни­ти, у Бри­та­нії то офшор­ні скан­да­ли, то по­ві­дом­ле­н­ня те­ро­ри­сти­чних угру­по­вань, що в Лон­до­ні чи ще десь мо­жли­ві якісь ви­бу­хи...

— Укра­їн­ців обу­ри­ли ре­зуль­та­ти гол­ланд­сько­го ре­фе­рен­ду­му, згі­дно з яки­ми дві тре­ти­ни жи­те­лів Ні­дер­лан­дів — про­ти Асо­ці­а­ції Укра­ї­ни з ЄС...

— Не­ма ні­чо­го див­но­го. Нам дав­но час усві­до­ми­ти, що ні­хто, крім нас, не бу­де ви­рі­шу­ва­ти на­ші про­бле­ми: вну­трі­шні, зов­ні­шні, будь-які. А ми, за­мість то­го, щоб ці про­бле­ми ви­рі­шу­ва­ти, на­ко­пи­чу­є­мо їх і че­ка­є­мо до­по­мо­ги з Єв­роп и, США... Так, ні­би ін­ші кра­ї­ни не ма­ють сво­їх гро­ма­дян. Я би не ро­бив ве­ли­кої тра­ге­дії з гол­ланд­сько­го ре­фе­рен­ду­му. Га­даю, цей за­хід зна­чно дов­ше обговорюють у нас, ніж там, де він від­бу­вав­ся, — там про­го­ло­су­ва­ли й одра­зу ж пі­шли на пи­во. Це не акція про­ти Укра­ї­ни — швид­ше, про­ти по­лі­ти­ки Єв­ро­со­ю­зу, йо­го по­стій­но­го роз­ши­ре­н­ня. Спо­ча­тку, в 1957-му, скіль­ки кра­їн вхо­ди­ло до ЄС — шість? А за­раз 28. Щой­но при­єд­на­ли­ся кра­ї­ни Бал­тії, Бол­га­рія, Ру­му­нія — їхні жи­те­лі по­їха­ли в кра­ї­ни Ста­рої Єв­ро­пи за­ро­бля­ти гро­ші. Ті вже дав­но не в змо­зі кон­тро­лю­ва­ти по­тік мі­гран­тів, а тут ще Укра­ї­на...

● «ДЕ­РЕ­ВО НЕ МО­ЖНА ПО­СА­ДИ­ТИ В ПО­ВІ­ТРЯ»

— ... з ти­ся­ча­ми го­то­вих ви­му­ше­них пе­ре­се­лен­ців...

— Так. Укра­їн­цям не тре­ба при­йма­ти ре­зуль­та­ти ре­фе­рен­ду­му на свій ра­ху­нок — зре­штою, це дум­ка яко­їсь ча­сти­ни на­се­ле­н­ня одні­єї кра­ї­ни. Але це ще один по­ка­зник то­го, що ду­ма­ти про се­бе му­си­мо са­мі. По­ки ж по­лі­ти­ка у нас та­ка: хто дає біль­ше гро­шей — до то­го й бі­жи­мо. Ра­ні­ше ро­ка­ми тан­цю­ва­ли під дуд­ку Ро­сії: Пу­тін по­обі­цяв змен­ши­ти ці­ну на газ — да­вай­те ро­би­ти все, як він ска­же. За­раз: МВФ дасть кре­ди­ти — зна­чить, тре­ба по­го­джу­ва­тись і швид­ко вво­ди­ти ті змі­ни, які йо­му тре­ба. Не ози­ра­ю­чись, під­хо­дять во­ни до укра­їн­ських ре­а­лій чи ні. Не ви­но­ся­чи на обго­во­ре­н­ня, не ра­дя­чись із на­ро­дом, не ін­фор­му­ю­чи йо­го (а ми вже ба­чи­мо на при­кла­ді Дон­ба­су, що ко­ли свої очіль­ни­ки не ін­фор­му­ють на­род про те, що від­бу­ва­є­ться в кра­ї­ні, йо­го по­чи­на­ють ін­фор­му­ва­ти чу­жі). Бі­гом, бо гро­шей не да­дуть. А по­тім гро­ші при­йшли, не­ві­до­мо де ді­ли­ся — і кра­ї­на в та­кі не­трі за­йшла... Де­ре­во не мо­жна по­са­ди­ти в по­ві­тря, йо­го са­джа­ють у зем­лю, і ли­ше по­тім, із ці­єї зем­лі, во­но ро­сте. Якщо гар­но до­гля­да­ти...

ФОТО З ОСО­БИ­СТО­ГО АР­ХІ­ВУ КИ­РИ­ЛА КАРАБИЦЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.