Не­за­бу­тній ху­до­жник Ми­ко­ла Ро­ки­цький

До 105-річ­чя май­стра із во­лин­сько­го За­річ­чя

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

На одній із йо­го кар­тин зо­бра­же­но пи­шну яблу­ню зі сма­чни­ми сти­гли­ми яблу­ка­ми, ба­бу­сю, ма­му та ону­чку, які зби­ра­ють ці пло­ди. Ці­єю ро­бо­тою ху­до­жник хо­тів ска­за­ти, що жи­т­тя одні­є­ї­лю­ди­ни — ко­ро­тке і швид­ко­плин­не, а рід люд­ський — ві­чний. Кар­ти­на Ми­ко­ли Ро­ки­цько­го «Під яблу­нею» збе­рі­га­є­ться у Львів­сько­му на­ціо­наль­но­му му­зе­їі­ме­ні Ан­дрія Ше­пти­цько­го. Яка ж до­ля ав­то­ра цьо­го по­ло­тна?

Ми­ко­ла Ан­дрі­йо­вич Ро­ки­цький на­ро­див­ся 6 кві­тня 1901 ро­ку в се­лі За­річ­чя, яке роз­та­шу­ва­ло­ся на лі­во­му бе­ре­зі рі­чки Лу­ги не­по­да­лік мі­ста Во­ло­ди­ми­ра-Во­лин­сько­го. Йо­го ба­тько був сіль­ським мі­ро­шни­ком. Та­ла­но­ви­тий юнак на­вчав­ся у Во­ло­ди­мир-Во­лин­ській чо­ло­ві­чій гім­на­зії. Її бу­ди­нок збе­ріг­ся до­ни­ні, роз­та­шо­ва­ний він по ву­ли­ці Дра­го­ма­но­ва, на йо­го фа­са­ді — ме­мо­рі­аль­на до­шка з ба­ре­льє­фом М. Ро­ки­цько­го.

Із по­ча­тком Пер­шо­ї­сві­то­вої вій­ни ро­ди­ну Ро­ки­цьких бу­ло ева- ку­йо­ва­но до Ки­є­ва. Зго­дом ху­до­жник з при­я­зню зга­ду­вав про сво­го шкіль­но­го вчи­те­ля ма­лю­ва­н­ня, який по­мі­тив йо­го та­лант і за­охо­чу­вав хло­пця роз­ви­ва­ти зді­бно­сті. Ми­ко­ла пра­цю­вав у май­стер­нях, ви­го­тов­ляв агі­та­цій­ні пла­ка­ти, які бу­ли по­пу­ляр­ни­ми на той час. 1917 ро­ку в Ки­є­ві ство­ре­но Укра­їн­ську ака­де­мію ми­стецтв, ко­тру очо­лив ві­до­мий ху­до­жник-гра­фік Ге­ор­гій Нар­бут. То бу­ла не­про­ста по­ра — ре­во­лю­ція, зго­дом Гро­ма­дян­ська вій­на, го­лод, роз­ру­ха, бо­роть­ба за ви­жи­ва­н­ня, ча­ста змі­на вла­ди, але ви­кла­да­чі на­ма­га­ли­ся при­ще­пи­ти сту­ден­там лю­бов до пре­кра­сно­го.

У 1920—1927 ро­ках Ми­ко­ла Ро­ки­цький та­кож на­вчав­ся в Ака­де­мії, йо­го на­став­ни­ком був про­фе­сор Ми­хай­ло Бой­чук. «Ми бу­де­мо бу­ду­ва­ти мі­ста, роз­пи­су­ва­ти бу­дин­ки — ми ма­є­мо тво­ри­ти високе ми­сте­цтво», — ка­зав про­фе­сор сво­їм ви­хо­ван­цям.

Свою пе­да­го­гі­чну ді­яль­ність Ми­ко­ла Ан­дрі­йо­вич роз­по­чав, ще бу­ду­чи сту­ден­том: він ви­кла­дав ма­лю­ва­н­ня у Ки­їв­ській тру­до­вій екс­пе­ри­мен­таль­ній шко­лі №61 іме­ні Іва­на Фран­ка. Ра­зом із ним там вчи­те­лю­ва­ли ін­ші ви­да­тні ді­я­чі укра­їн­ської куль­ту­ри, зокре­ма укра­їн­ську мо­ву й лі­те­ра­ту­ру ви­кла­да­ли пи­сьмен­ник Сте­пан Ва­силь­чен­ко та по­е­те­са Оле­на Жур­ли­ва, му­зи­ки ді­тей на­вчав Ми­ко­ла Та­ра­ка­нов — май­бу­тній хор­мей­стер Ки­їв­ської опе­ри. У но­во­му при­мі­щен­ні шко­ли Ро­ки­цько­му да­ли май­стер­ню, де він і ство­рив свою зна­ме­ни­ту ро­бо­ту «Під яблу­нею».

1928 ро­ку ве­ли­ка гру­па май­стрів мо­ну­мен­таль­но­го жи­во­пи­су із Ки­їв­сько­го ху­до­жньо­го ін­сти­ту­ту під ке­рів­ни­цтвом про­фе­со­ра Ми­хай­ла Бой­чу­ка бе­ре участь у роз­пи­су­ван­ні Се­лян­сько­го са­на­то­рію на Ха­джи­бе­єв­сько­му ли­ма­ні по­бли­зу Оде­си. Був се­ред них і Ми­ко­ла Ро­ки­цький. Те­ма­ти­ка цих роз­пи­сів — зо­бра­же­н­ня ми­ну­ло­го жи­т­тя се­лян­ства і «но­ве со­ці­а­лі­сти­чне жи­т­тя укра­їн­сько­го се­ла». Ми­ко­ла Ан­дрі­йо­вич був одним із най­кра­щих май­стрів пен­зля, який зро­бив зна­чний вне­сок у роз­ви­ток порт­ре­тно­ї­фре­ски. Він ство­рив та­кі чу­до­ві фре­ски, як цикл «До­мен­ни­ки» («До­мен­ник», «Ко­ва­лі»), «Ав­то­порт­рет», «Жі­но­чий пор­трет», «Обо­ро­на Лу­ган­ська», «Похо­ро­ни бо­йо­во­го то­ва­ри­ша». Ко­жне облич­чя на зга­да­них ро­бо­тах — не­по­втор­не, від­чу­ва­є­ться зна­н­ня ав­то­ром пси­хо­ло­гі­ї­лю­ди­ни.

1937 ро­ку Ми­хай­ла Бой­чу­ка та ба­га­тьох йо­го учнів бу­ло під­да­но ре­пре­сі­ям і зни­ще­но. Справ­жня при­чи­на на­справ­ді по­ля­га­ла в то­му, що на свої х ро­бо­тах во­ни не зо­бра­жу­ва­ли «ве­ли­ко­го во­ждя» Йо­си­па Ста­лі­на. Ми­ко­ла Ро­ки­цький ди­вом уни­кнув фі­зи­чно­го зни­ще­н­ня, ча­сто змі­ню­вав мі­сце ро­бо­ти і жив у по­стій­но­му стра­ху.

З по­ча­тком Дру­го­ї­сві­то­во­ї­вій­ни ху­до­жник іде до­бро­воль­цем на фронт, але по­тра­пляє в по­лон, пе­ре­бу­ває в кон­цта­бо­рі, вті­кає з ньо­го до Ки­є­ва. Про­те здо­ров’я ми­тця бу­ло пі­дір­ва­не, і він по­мер 11 лю­то­го 1944 ро­ку. По­хо­ва­ний на Лук’янів­сько­му цвин­та­рі у Ки­є­ві.

У Во­ло­ди­ми­рі-Во­лин­сько­му бе­ре­жуть пам’ять про ви­да­тно­го зем­ля­ка: твор­чість ми­тця ви­вча­ють ви­хо­ван­ці мі­сце­во­ї­ху­до­жньо­ї­шко­ли, ди­ре­ктор шко­ли Адам Ми­ха­лик зу­стрі­чав­ся сво­го ча­су з донь­кою ху­до­жни­ка Майєю, а в рі­дно­му се­лі жи­во­пи­сця — За­річ­чі — одна з ву­лиць но­сить ім’я Ми­ко­ли Ро­ки­цько­го.

Ху­до­жник про­жив ко­ро­тке жи­т­тя, але за­ли­шив по­ту­жну твор­чу спад­щи­ну. Цьо­го­річ 105 ми­нає літ від дня йо­го на­ро­дже­н­ня. Ми­тець му­дро за­ува­жив про те, що ко­жен по­ви­нен за­ли­ши­ти по со­бі слід у твор­чо­сті, а істо­рія або прийме, або ж від­ки­не зро­бле­не. Без­пе­ре­чно, твор­чість во­ли­ня­ни­на Ми­ко­ли Ро­ки­цько­го жи­ти­ме у ві­ках.

ІЛЮСТРАЦІЮ НАДАНО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.