«Що нам Дні­про – у нас Де­сна!»

Den (Ukrainian) - - 14 - Та­ма­ра ДЕМЧЕНКО, Во­ло­ди­мир БОЙКО, Чер­ні­гів ОДВІЧНА «ЗАЧАРОВАНА» ДЕ­СНА, СПРАВ­ЖНЯ ІСТО­РИ­ЧНА КОЛИСКА УКРАЇНСТВА, РІ­ЧКА ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА, КНЯ­ЗЯ МСТИСЛАВА, МИ­ХАЙ­ЛА КОЦЮБИНСЬКОГО... І РО­МА­НА БЖЕСЬКОГО

Ко­жен, хто на­ро­див­ся в Чер­ні­го­ві або три­ва­лий час жив чи жи­ве тут, не уяв­ляє сво­го мі­ста й вла­сно­го існу­ва­н­ня в ньо­му по­за ча­рів­ною Де­сною. Ча­сом від чер­ні­гів­ців мо­жна по­чу­ти: «Що нам Дні­про — у нас Де­сна!». Зда­є­ться, так бу­ло зав­жди... «Зачарована ти­ха Де­сна» на­ди­ха­ла ба­га­тьох по­е­тів.

Да­ни­ну за­ко­ха­но­сті в Де­сну від­дав і Ро­ман Бже­ський (1897–1982). Він на­ро­див­ся в Чер­ні­го­ві, по­мер у Де­трой­ті (США), бо на­ле­жав до по­ко­лі­н­ня ви­гнан­ців із Ба­тьків- щи ни, кот рі му си ли пі сля по раз ки Укра - їн­ських ви­зволь­них зма­гань ря­ту­ва­ти­ся від біль­шо­ви­цько-ро­сій­ських оку­пан­тів по чу­жих сві тах. Він був ак тив ним учас ни ком по­дій Укра­їн­ської ре­во­лю­ції «не­ке­рів­но­го рів­ня», все своє жи­т­тя рев­но спо­від­у­вав на­ці о на ліс тич ну ідео ло гію, за ли шив по со бі знач ний спа док у ви гля ді чис лен ної іс то - ри­чної та лі­те­ра­ту­ро­знав­чої пу­блі­ци­сти­ки, ре­цен­зій, не цу­рав­ся й по­е­ти­чної твор­чо­сті.

Ро­ман­ти­змом про­ни­за­ні йо­го спо­га­ди про ди тин ст во у Чер ні го ві та про Дес ну. У га­зе­ті «День» уже бу­ло на­дру­ко­ва­но ури­вок із ру­ко­пи­сних ме­му­а­рів Р. Бжеського, люб’ яз но пе ре да них донь кою ме му а рис та Мар­га­ри­тою Ан­дра­де-Бже­ською для опра­цю ван ня й під го тов ки до дру ку. У цьо му ма­те­рі­а­лі на­ве­де­но фра­гмен­ти, пов’яза­ні з Чер­ні­го­вом і Де­сною, взя­ті з пер­шої ча­сти­ни, на­зва­ної «Ра­нок».

От­же, лю би ти Дес ну Р. Бжесь ко го змал­ку на­вчи­ли ді­дусь по ма­те­рі й ба­тько. « Ді дусь же був не ли ше за взя тим ри бал - кою, а й лю­би­те­лем го­лу­бів. Від ве­сни й аж до осе­ні він не мен­ше чо­ти­рьох днів на ти­ждень про­во­див на Де­сні.

Під при є мець Алек сан д ров збу ду вав ве­ли­кі ку­паль­ні з ря­дом ве­ли­ких — ро­дин­них «но­ме­рів», ба­га­тьма ма­ли­ми, одно­осо­бо ви ми, а та кож дво ма чи ма ли ми при мі - ще­н­ня­ми — одне для жі­нок, а дру­ге для чо­ло­ві­ків. У ті ча­си ще зде­біль­шо­го ку­па­ли­ся без ку­паль­них кос тю­мів, і то­му то все бу­ло по­трі­бне. Ку­паль­ні бу­ли при­кріп ле­ні до бе- ре­га, а дов­ко­ла но­ме­рів над во­дою бу­ло роз­та­шо­ва­но по­міст зав­шир­шки у пів­то­ра ме­тра. От­же, на то­му по­мо­сті з бо­ку, що ви­хо­див на рі­чку, ри­бал­ки- лю­би­те­лі ма­ли свої мі­сця, з яких ло­ви­ли ри­бу. Гли­би­на рі­чки вздовж по­мо­сту ся­га­ла 9 – 11 ме­трів.

Ко­жен «но­мер» — то бу­ла кім­на­тка, ча­сти­ну яко­ї­за­ймав по­міст з лав­кою для роз­дя­га­н­ня, а ре­шту за­ймав ба­сейн, який яв­ляв со­бою де­рев’яну клі­тку з де­рев’яною під­ло­гою, спу­ще­ну у во­ду та­ким чи­ном, щоб пе­ре­сі­чно­го ро­сту лю­ди­ні во­да ся­га­ла ви­ще гру­дей».

До ре­чі, до­сі бу­ло ли­ше в за­галь­них ри­сах ві­до­мо про існу­ва­н­ня в до­ре­во­лю­цій­но­му Чер­ні­го­ві ку­па­лень Але­ксан­дро­ва. Ни­ні зав­дя­ки спо­ми­нам Бжеського ми ма­є­мо до­кла­дний опис їх як ва­жли­вої скла­до­во­ї­жи­т­тя мі­ста сто ро­ків то­му. Ку­паль­ні ста­ли для юно­го Ро­ма­на мі­сцем, де він по­до­лав одну з фун­да­мен­таль­них пе­ре­шкод для лю­ди­ни — на­вчив­ся пла­ва­ти. Та не ли­ше са­ме ку­па­н­ня в рі­чці ва­би­ло хло­пця. Де­снян­ські чер­ні­гів­ські кра­є­ви­ди впли­ну­ли на есте­ти­чне сприйня­т­тя сві­ту Ро­ма­на Бжеського. Спо­га­ди про них та про ба­тьків­ський дім су­про­во­джу­ва­ли йо­го все жи­т­тя. Бже­ський ма­рив Де­сною...

Як і всі ве­ли­кі рі­чки, Де­сна на­ві­ю­ва­ла юна­ко­ві мрі­ї­про при­го­ди. Ча­сом — до­во­лі аван­тю­ри­сти­чні, як, при­мі­ром, у Мар­ка Тве­на. Був ви­па­док, що Р. Бжеського за­ли­ши­ли в Чер­ні­гів­ський гім­на­зі­ї­на дру­гий рік. Пі­зні­ше він зга­ду­вав: «Я став вва­жа­ти, що сум­лін­но вчи­ти ле­кці­їє ниж­че мо­є­ї­гі­дно­сті, і вря­ту­ва­ло ме­не від оту­пі­н­ня й не­ві­гла­ства ли­ше чи­та­н­ня. Під впли­вом кни­жок я мрі­яв про да­ле­кі по­до­ро­жі, про за­хо­пли­ві при­го­ди, але ме­не ці­ка­ви­ла не ли­ше нав­ко­ли­шня при­ро­да, а й пі­зна­н­ня сві­ту і під­го­тов­ка до на­у­ко­во­ї­пра­ці. спо­ча­тку я чи­тав на­у­ко­во-по­пу­ляр­ні пра­ці, а по­тім пе­ре­хо­див і до вла­сне на­у­ко­вих праць, які не ки­дав до­ти, до­ки не зро­зу­мів до­бре всьо­го, що там бу­ло на­пи­са­но. Але я пра­гнув та­кож пі­зна­ти жи­т­тя ( і ме­та — при­год) по­се­ред при­ро­ди. Це ба­жа­н­ня під впли­вом одні­єї книж­ки, яка ви­пад­ко­во по­тра­пи­ла ме­ні в ру­ки, на­бра­ло кон­кре­тних форм. Се­ред «без­пла­тних до­да­тків» до жур­на­лу «Во­круг све­та » бу­ла збір­ка тво­рів Ер­не­ста Се­то­на­Том­псо­на. Ці над­зви­чай­но та­ла­но­ви­то на­пи­са­ні й ці­ка­ві тво­ри про жи­т­тя тва­рин за­хо­пи­ли ме­не...

Але твір зга­да­но­го ав­то­ра «Ма­лень­кі ди­ку­ни» — про жи­т­тя і при­го­ди кіль­кох хло­пців, які спро­бу­ва­ли про­жи­ти па­ру мі­ся­ців так, як ін­ді­ан­ці, — ви­кли­кав у ме­не ба­жа­н­ня й со­бі спро­бу­ва­ти по­жи­ти се­ред при­ро­ди без будь-яко­ї­о­пі­ки й до­по­мо­ги.

Я під­шу­кав со­бі двох то­ва­ри­шів, і ми по­ча­ли го­ту­ва­ти­ся до та­ко­го жи­т­тя. Ми спо­ча­тку ку­пи­ли ри­баль­сько­го чов­на (бар­ка­са), по­тім при­ла­шту­ва­ли об­тягн[ен]у бре­зен­том ха­ла­бу­ду над чов­ном, по­ді­бну до тих, яку ми ба­чи­ли на ци­ган­ських во­зах, змай­стру­ва­ли за до­по­мо­гою одно­го ри­бал­ки під кор­мою схо­вок для збе­рі­га­н­ня хар­чів та ри­баль­сько­го зна­ря­д­дя. По­тім нам по­ща­сти­ло при­дба­ти ми­слив­ську ру­шни­цю, ще ми спра­ви­ли со­бі з се­лян­сько­го су­кна сви­тки, а на но­сі чов­на при­ла­шту­ва­ли ро­ве­ро­вий кар­бі­дний лі­хтар.

Але та на­ша спра­ва, втім, за­кін­чи­ла­ся сум­но. Ми по­ча­ли надовго зни­ка­ти з до­му й ін­ко­ли по­вер­та­лись аж під ра­нок (так ми го­ту­ва­ли­ся до дов­шо­ї­ви­пра­ви), що, зві­сно, при­вер­ну­ло ува­гу ба­тьків. Але бу­ло ще й та­ке. Що­би ку­пу­ва­ти ті ре­чі, я від­дав вла­сну, не над­то ве­ли­ку су­му гро­шей, що їх ме­ні сво­го ча­су да­ру­ва­ли ба­тьки, ді­дусь і ба­бу­ся, але то­го ви­яви­лось за­ма­ло. Чи не дев’ять де­ся­тих, мо­же, й мен­ше гро­шей да­ли мо­ї­то­ва­ри­ші ( бра­ти), і то­му во­ни бу­ли ціл­ко­ви­ти­ми вла­сни­ка­ми всьо­го на­бу­то­го. Їхній ба­тько був вла­сни­ком пе­кар­ні та цукро­вар­ні, і, як зго­дом ви­яви­ло­ся, по­трі­бні гро­ші во­ни про­сто «до­бу­ва­ли» з ка­си. Їхній ба­тько за пев­ний час по­мі­тив це, і, ко­ли ді­знав­ся про цю спра­ву, то пі­шов до ди­ре­кто­ра зі скар­гою. Ди­ре­ктор ви­кли­кав обох ба­тьків, і спра­ва за­кін­чи­ла­ся тим, що ба­тько моїх то­ва­ри­шів про­дав усе на­ми на­бу­те, а сво­їх си­нів за­брав із гім­на­зії. Що ж до ме­не, то ме­ні да­ли па­ском га­ря­чо­го про­чу­ха­на, а ще я одер­жав від ба­тька по­пе­ре­дже­н­ня, що ко­ли не ви­прав­лю­ся і не по­чну вчи­ти­ся — то ме­не ба­тько за­бе­ре з гім­на­зі­їй від­дасть учи­ти­ся яко­гось ре­ме­сла...»

Хло­пці до­ро­слі­ша­ли, й їхні рі­чко­ві роз­ва­ги ста­ва­ли більш си­стем­ни­ми — юна­ки зна­йшли спо­сіб ре­а­лі­за­ці­ї­сво­є­ї­фон­та­ну­ю­чої енер­гі­їв без­пе­чний для су­спіль­ства та прийня­тний для ба­тьків спо­сіб. Ко­ло­ри­тний опис по­хо­де­ньок Бжеського та йо­го друзів щось ду­же на­га­дує су­ча­сній чер­ні­гів­ській мо­ло­ді.

«До­сяг­ши 15 ро­ків, я до­брав со­бі ком­па­нію — кіль­кох шкіль­них то­ва­ри­шів, і ми по­ча­ли ра­зом уча­ща­ти на Де­сну. При­йшов­ши на бе­рег, ми пря­му­ва­ли до вже зга­ду­ва­но­го Але­ксан­дро­ва, який, крім ку­па­лень, ви­на­ймав чов­ни, яких мав ду­же ве­ли­ку кіль­кість рі­зно­го ро­ду і роз­мі­ру. Ми, зви­чай­но, бра­ли чов­на на ці­лий день — це ко­шту­ва­ло де­шев­ше, як на го­ди­ни, а нам, як сво­їм ста­лим клі­єн­там, і то клі­єн­там з до­сить по­ро­жні­ми ки­ше­ня­ми, ро­бив він спе­ці­аль­ну зниж­ку.

Ми, зви­чай­но, пе­ре­пли­ва­ли Де­сну, а по­тім здовж її низь­ко­го не­за­се­ле­но­го (бо за­ли­ва­ла йо­го по­вінь на­ве­сні) бе­ре­га плив­ли про­ти те­чії, ве­слу­ю­чи по чер­зі, до­ки не по­то­ми­мо­ся, а то­ді шу­ка­є­мо со­бі ма­льов­ни­чо­го за­ку­тка, а їх на Де­сні не бра­ку­ва­ло, при­ста­ва­ли до бе­ре­га, ви­тя­га­ли на бе­ріг чов­на і бра­ли­ся ку­па­ти­ся. За ста­рих ча­сів ку­паль­ні ко­стю­ми ще не бу­ли по­ши­ре­ні в Чер­ні­го­ві, і хло­пці, «як ма­ти ро­ди­ла» бі­гли з га­ла­сом і ви­гу­ка­ми в хо­ло­дну во­ду. Ми всі умі­ли пла­ва­ти, і то­му не жу­ри­ли­ся тим, чи гли­бо­ко, ли­ше пиль­ну­ва­ли, щоб не по­тра­пи­ти у вир, про існу­ва­н­ня яких ми чу­ли, і, щоб на за­кру­тах рі­чки, осо­бли­во там, де во­на зву­жу­ва­ла­ся, не від­плив­ти да­ле­ко від бе­ре­га, бо в та­ких мі­сцях пе­ре­бо­рю­ва­ти те­чію бу­ло не­лег­ко. На­ку­пав­шись до­схо­чу, бра­ли­ся їсти при­не­се­ні з до­му хар­чі, а на­їв­шись і по­ле­жав­ши на сон­ці, по­чи­на­ли ба­ви­ти­ся.

Де­ко­ли, ви­ма­стив­шись на­му­лом та озбро­їв­шись спи­са­ми з ло­зи, ми ви­гля­да­ли як чор­но­шкі­рі ди­ку­ни, а на­ба­вив­шись — зно­ву ки­да­ли­ся в обійми Де­сни. Вер­та­ли­ся, зви­чай­но, ко­ли вже ціл­ком смер­кло, спів­а­ю­чи з за­па­лом «Ре­ве та сто­гне Дніпр ши­ро­кий...» чи «Ой у лу­зі чер­во­на ка­ли­на...» та ін­ших пі­сень.

Ко­ли ми, хло­пці, си­ни сво­го на­ро­ду, по­вер­та­ли­ся чов­ном до мі­ста — всю до­ро­гу, гар­но чи ні, — спів­а­ли! Чо­вен плив за во­дою май­же без на­шо­ї­до­по­мо­ги, ти­шу по­ру­шу­вав ли­ше плю­скіт хвиль, які не­сли чо­вен, і з усіх кін­ців рі­чки, з чов­нів, що плив­ли в усіх на­прям­ках, з на­дбе­ре­жних са­дів чер­ні­гів­сько­го бо­ку до­лі­та­ли пі­сні... Де­сна за­мрі­я­на або ве­се­ла — спів­а­ла... І хоч як див­но, адже мі­сто бу­ло зро­сій­ще­не і на­віть не­за­ле­жні від вла­ди мі­ща­ни вже не роз­мов­ля­ли укра­їн­ською мо­вою, ли­ше яки­мось жар­го­ном-сур­жи­ком, — лу­на­ли май­же тіль­ки укра­їн­ські пі­сні, ті пі­сні, що їх слу­ха­ла Де­сна упро­довж ба­га­тьох ві­ків...

І я ду­маю: мо­же, то­му й ми, хло­пці, про­сто на­слі­ду­ю­чи ін­ших, спів­а­ли на­ших пі­сень? Але, зга­ду­ю­чи ми­ну­ле, все-та­ки сум­ні­ва­ю­ся. Мо­же, три чвер­ті тих хло­пців не тіль­ки не вмі­ли спів­а­ти, а й вза­га­лі не ма­ли ні го­ло­су, ні слу­ху. І на­віть, ко­ли з них глу­зу­ва­ли більш обда­ро­ва­ні в му­зи­чно­му пла­ні то­ва­ри­ші, — во­ни з за­па­лом про­дов­жу­ва­ли спів­а­ти, і їхній спів був спів­ом ду­ші, ви­явом за­ми­лу­ва­н­ня ча­рів­ною Де­сною, лі­тнім ве­чо­ром, юна­цьким жи­т­тям і ви­сло­вом ту­ги за чи­мось не­ві­до­мим...»

Про осо­бли­ву роль Де­сни для Чер­ні­го­ва та йо­го ме­шкан­ців не­о­дно­ра­зо­во зга­ду­вав зна­ний укра­їн­ський істо­рик Сер­гій Леп’яв­ко — ав­тор най­ґрун­тов­ні­шо­ї­книж­ки про Чер­ні­гів. Зокре­ма, про пе­рі­од на­при­кін­ці ХІХ — по­ча­тку ХХ ст. він пи­сав: «Ве­ли­ке зна­че­н­ня в жит­ті мі­ста збе­рі­га­ла Де­сна. Упро­довж ві­ків во­на слу­гу­ва­ла ва­жли­вим шля­хом спо­лу­че­н­ня, да­ва­ла чер­ні­гів­цям ри­бу, во­ду для пи­т­тя і слу­жи­ла мі­сцем від­по­чин­ку... Упро­довж ХІХ ст. по­сту­по­во зро­ста­ло еко­но­мі­чне зна­че­н­ня Де­сни як транс­порт­но­їар­те­рії ». Во­дно­час прав­дою є й те, що Чер­ні­гів був за­сно­ва­ний не на Де­сні, а на бе­ре­зі ін­шо­ї­рі­чки, її­при­то­ки — Стри­жня. Зго­дом Де­сна про­би­ла но­ве рі­чи­ще й упри­тул на­бли­зи­ли­ся до мі­ста. Мо­жна ска­за­ти — рі­чка обра­ла мі­сто, по­ло­нив­ши йо­го го­ро­дян і зна­чною мі­рою впли­нув­ши на їхній ха­ра­ктер та спо­сіб жи­т­тя, що й опи­са­но у спо­га­дах Ро­ма­на Бжеського.

ФОТО АВ­ТО­РА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.