Ца­рі й лі­то­пи­сці

Істо­рі­о­пи­са­н­ня та по­лі­ти­ка: ко­лі­зії, кон­флі­кти, гар­мо­ні­за­ція

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День» НА ОБ­КЛА­ДИН­ЦІ КНИЖ­КИ — ЦІ­КА­ВИЙ, НАПІВЖАРТІВЛИВИЙ, ПРО­ТЕ НА­СПРАВ­ДІ ДУ­ЖЕ СЕР­ЙО­ЗНИЙ ОБРАЗ — МИ­ХАЙ­ЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ТА «РЕ­ВО­ЛЮ­ЦІЙ­НІ» ШИ­НИ НА МАЙ­ДА­НІ ГІ­ДНО­СТІ...

Істо­рик та вла­да... Ця проблема во­і­сти­ну на­ле­жить до роз­ря­ду ві­чних. Фе­но­мен істо­рі­о­гра­фії, що її спра­ве­дли­во на­зи­ва­ють «при­двор­ною» за від­вер­те слу­жі­н­ня ін­те­ре­сам мо­жно­влад­ців, з’явив­ся ще в Ки­та­ї­на­при­кін­ці ІІ тис. до н. е., ко­ли істо­ри­ки ста­ли дер­жав­ни­ми слу­жбов­ця­ми. Све­то­нію й Та­ци­ту, ві­зан­тій­сько­му істо­ри­ку Про­ко­пію Ке­са­рій­сько­му, на­шо­му Не­сто­ро­ві-Лі­то­пи­сцю, Са­мій­ло­ві Ве­ли­чку і Гри­го­рію Граб’ян­ці (ви­зна­чним ко­за­цьким істо­рі­о­гра­фам), ім­пер­ським вче­ним Ми­ко­лі Ка­рам­зі­ну і Сер­гію Со­лов­йо­ву, Ми­ко­лі Ко­сто­ма­ро­ву та Ми­хай­ло­ві Дра­го­ма­но­ву — всім їм, сві­до­мо чи ми­мо­во­лі до­во­ди­ло­ся бра­ти до ува­ги (м’яко ка­жу­чи) по­лі­ти­чні об­ста­ви­ни ті­є­ї­чи ін­шо­ї­до­би, адже від цьо­го без­по­се­ре­дньо за­ле­жа­ли умо­ви їхньої на­у­ко­во­ї­твор­чо­сті, ймо­вір­ність кар’єр­но­го ро­сту або ж, нав­па­ки, опа­ли, не­зрід­ка — їхня сво­бо­да, ба на­віть са­ме жи­т­тя.

Про «сю­же­ти» з ХХ сто­лі­т­тя, ко­ли ста­лін­ський «Ко­ро­ткий курс істо­рі­ї­ВКП (б)» став ма­ло не «свя­тим дже­ре­лом» істо­ри­чно­го пі­зна­н­ня (а той, хто сум­ні­вав­ся, лег­ко міг отри­ма­ти ви­рок: «25 ро­ків без пра­ва ли­сту­ва­н­ня»), — ду­ма­є­ться, за­над­то дов­го роз­по­від­а­ти не­має по­тре­би. До­да­мо ли­ше, що «вождь усіх на­ро­дів» був у цьо­му сен­сі аж ні­як не уні­каль­ним. На­ве­де­мо ли­ше два при­кла­ди. Ірак­ський ди­кта­тор Сад­дам Ху­сейн сво­го ча­су на­ка­зав під­го­ту­ва­ти кни­гу з про­мо­ви­стою на­звою «Про те, як пи­са­ти істо­рію» (Ба­гдад, 1979 р.), а го­ло­ва ту­ре­цько­го уря­ду і зго­дом пре­зи­дент Ту­реч­чи­ни Тур­гут Озал на­пи­сав до­слі­дже­н­ня « Ту­реч­чи­на в Єв­ро­пі » (1988 р.), в яко­му пе­ре­ко­ну­вав чи­та­чів, що са­ме йо­го кра­ї­на, і жо­дна ін­ша, є справ­жньою ба­тьків­щи­ною єв­ро­пей­сько­ї­ци­ві­лі­за­ції . А чи варто на­га­да­ти, скіль­ки де­ся­тків, со­тень і ти­сяч че­сних, та­ла­но­ви­тих укра­їн­ських істо­ри­ків за­пла­ти­ли жи­т­тям, сво­бо­дою (Ко­ли­ма, Со­лов­ки, Вор­ку­та, у ближ­чі до нас ча­си — мор­дов­ські спе­цта­бо­ри, «пси­ху­шки»), втра­тою ро­бо­ти, емі­гра­ці­єю, за­бо­ро­ною на пу­блі­ка­ці­ї­за віль­ну на­у­ко­ву дум­ку — від 20 до 80- х ро­ків ХХ сто­лі­т­тя вклю­чно?

Тим ча­сом ні­як не мо­жна ска­за­ти, що проблема «істо­рія та по­лі­ти­ка» або ж «істо­рик і вла­да» є аж так гли­бо­ко до­слі­дже­ною в Укра­ї­ні, на від­мі­ну від за­хі­дно­ї­гу­ма­ні­та­ри­сти­ки, де ма­є­мо ці­ка­ві, ґрун­тов­ні пра­ці П’єра Но­ра, Ро­же Шар­тьє, Вой­це­ха Вжо­се­ка, Бе­не­ди­кта Ан­дер­со­на і ба­га­тьох ін­ших. То­му ви­да­н­ня ко­ле­ктив­но­ї­мо­но­гра­фі­ї­на­у­ков­ців Ін­сти­ту­ту істо­рі­ї­Украї ни НАН Укра­ї­ни (Ки­їв, 2016 р.), яка так і на­зи­ва­є­ться — «Істо­рик і вла­да» (від­по­від­аль­ний ре­да­ктор — ака­де­мік Ва­ле­рій Смо­лій, твор­чий ке­рів­ник про­е­кту — Іри­на Ко­ле­сник, ав­тор­ський ко­ле­ктив, який пра­цю­вав над кни­гою, на­лі­чує 16 вче­них-істо­ри­ків), є ва­жли­вим, своє­ча­сним і на­зрі­лим кро­ком.

У пе­ред­мо­ві до кни­ги ака­де­мік Ва­ле­рій Смо­лій зокре­ма пи­ше: «Ко­жен із нас під час на­вча­н­ня, ста­нов­ле­н­ня і ре­а­лі­за­ці­ї­се­бе як фа­хів­ця-істо­ри­ка від­чу­вав на со­бі тиск вла­ди: ви­шкіл учи­те­лів, ав­то­ри­тет кла­си­ків, вплив офі­цій­но­їі­де­о­ло­гі­ї­та по­лі­ти­чної кон’юн­кту­ри, втру­ча­н­ня ке­рів­ни­цтва, ди­ре­кти­ви та ре­ко­мен­да­ці­ї­пар­тій­но-дер­жав­них стру­ктур чи на­вчаль­них уста­нов. Істо­рик і вла­да — та­кий со­бі дво­ли­кий Янус, оби­два не мо­жуть існу­ва­ти окре­мо, са­мо­стій­но, не впли­ва­ю­чи одне на одно­го. Вла­да (дер­жав­на, іде­о­ло­гі­чна, по­лі­ти­чна) зав­жди во­ло­ді­ла мо­но­по­лі­єю на істо­рію. Во­на ви­сту­па­ла за­мов­ни­ком істо­ри­чних праць, ство­рю­ва­ла по­са­ди, штат офі­цій­них істо­рі­о­гра­фів за­для ле­гі­ти­мі­за­ці­ї­сво­го існу­ва­н­ня — са­кра­лі­за­ці­ї­са­мо­го ін­сти­ту­ту вла­ди, сво­го зве­ли­че­н­ня, по­кло­ні­н­ня з бо­ку під­да­них, по­пу­ля­ри­за­ці­ї­вла­сних дій се­ред ши­ро­ких мас».

Роз­гля­да­ю­чи най­ва­жли­ві­ший аспект про­бле­ми, Ва­ле­рій Смо­лій за­ува­жує: «У від­но­си­нах з істо­ри­ка­ми вла­да ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла рі­зні стра­те­гії— ба­то­га і пря­ни­ка. З одно­го бо­ку, це ідей­ний та адмі­ні­стра­тив­ний тиск, ре­пре­сі­їй стра­ти тих, хто не при­ймав її ви­мог і пра­вил гри. З ін­шо­го, у зв’яз­ці «істо­рик — вла­да» не оста­н­ня роль на­ле­жить са­мо­му істо­ри­ко­ві. Хоч як це па­ра­до­ксаль­но зву­чить, істо­рик у вла­ді є не­об­хі­дним суб’єктом вла­ди. До йо­го ком­пе­тен­ці­ї­на­ле­жить ство­ре­н­ня по­лі­ти­чних про­грам, об­ґрун­ту­ва­н­ня гео­по­лі­ти­чно­го кур­су кра­ї­ни. Про­те по­зи­ція істо­ри­ка мо­же бу­ти й ді­а­ме­траль­но про­ти­ле­жною, як ін­те­ле­кту­ал він мо­же пе­ре­бу­ва­ти і в опо­зи­ці­ї­до будь-яко­ї­вла­ди чи то по­лі­ти­чно­го ре­жи­му».

Роз­гля­да­ю­чи си­ту­а­цію в сфе­рі гу­ма­ні­тар­них на­ук у ко­ли­шньо­му СРСР, зокре­ма в УРСР, ака­де­мік Ва­ле­рій Смо­лій ро­бить та­кий ви­сно­вок: «Ви­тво­ром ра­дян­сько­ї­ре­пре­сив­но­ї­си­сте­ми на­у­ки став і осо­бли­вий тип ра­дян­сько­го істо­ри­ка. Основ­ни­ми ри­са­ми йо­го бу­ли ін­те­ле­кту­аль­на па­сив­ність, без­іні­ці­а­тив­ність, ав­то­ма­тизм ми­сле­н­ня, вну­трі­шня са­мо­цен­зу­ра, а для укра­їн­сько­го ра­дян­сько­го істо­ри­ка — на­віть по­двій­на чи по­трій­на са­мо­цен­зу­ра. Те­о­ре­ти­чна дум­ка за­зви­чай ма­ла бу­ти під­крі­пле­на іде­о­ло­гі­чною ви­три­ма­ні­стю, обов’яз­ко­вим ци­ту­ва­н­ням кла­си­ків мар­кси­зму-ле­ні­ні­зму та пар­тій­них ди­ре­ктив». У су­ча­сно­му ж кон­текс­ті, Ва­ле­рій Ан­дрі­йо­вич пи­ше зокре­ма: «Маю всі під­ста­ви ствер­джу­ва­ти, що вна­слі­док сут­тє­вих транс­фор­ма­цій і змін, що їх за остан­ні де­ся­ти­лі­т­тя пе­ре­жи­ла укра­їн­ська істо­ри­чна на­у­ка, бу­ла сфор­мо­ва­на но­ва ін­те­ле­кту­аль­на іден­ти­чність ві­тчи­зня­но­го істо­ри­ка. Су- ча­сний істо­рик пре­кра­сно ро­зу­міє, що в ни­ні­шній си­ту­а­ці­ї­ди­ле­тан­ти й чи­нов­ни­ки від на­у­ки не вка­зу­ва­ти­муть йо­му, що та як ро­би­ти. Для ньо­го має бу­ти не­при­пу­сти­мим і той факт, що лю­ди­на, ко­тра за­йма­ла­ся ав­то­бі­зне­сом (до­да­мо: вза­га­лі будь-яким бі­зне­сом, до на­у­ки жо­дно­го сто­сун­ку ні­ко­ли не ма­ла і жо­дно­го уяв­ле­н­ня про те, що та­ке на­у­ка і як її роз­ви­ва­ти, не має теж. — І. С.), бу­де роз­по­від­а­ти, як тре­ба ско­ро­чу­ва­ти й вза­га­лі лі­кві­до­ву­ва­ти Ака­де­мію на­ук».

Ці, за­га­лом спра­ве­дли­ві, сло­ва по­тре­бу­ють обов’яз­ко­во­го до­пов­не­н­ня. Ски­да­є­ться на те (і, су­дя­чи з усьо­го, так во­но й є), що укра­їн­ські мо­жно­влад­ці зраз­ка 2016 ро­ку ви­рі­ши­ли ви­про­бу­ва­ти — і за­пов­зя­то ро­блять це — ще один, крім «ба­то­га» та «пря­ни­ка», ме­тод впли­ву на гу­ма­ні­тар­ну на­у­ку вза­га­лі, й істо­ри­ків у тім чи­слі. Цей ме­тод — фі­нан­со­вий за­шморг. Іна­кше й не на­звеш «опти­мі­за­цію» (ско­ро­че­н­ня, а по су­ті — зни­ще­н­ня) шта­ту на­у­ко­вих пра­ців­ни­ків гу­ма­ні­тар­них уста­нов НАН Укра­ї­ни та Ін­сти­ту­ту істо­рі­ї­Украї ни біль­ше, ніж треть. Та­кі за­хо­ди свід­чать ли­ше про одне: у вла­дних уря­до­вих ка­бі­не­тах (і не ли­ше уря­до­вих — в усіх гіл­ках вла­ди) си­дять лю­ди з гли­бо­ко при­мі­тив­ним, пе­чер­ним ми­сле­н­ням, не­ймо­вір­но да­ле­кі від ро­зу­мі­н­ня ко­ло­саль­но­ї­ро­лі істо­ри­чно­ї­на­у­ки у ста­нов­лен­ні на­ціо­наль­но­їі­ден­ти­чно­сті та са­мо­сві­до­мо­сті, в ду­хов­но­му зму­жнін­ні на­ції— тим па­че, сьо­го­дні, ко­ли то­чи­ться за­пе­кла бо­роть­ба за істо­ри­чну спад­щи­ну, по су­ті, за сві­до­мість лю­дей. Про­те на­ші ви­со­ко­по­са­до­ві чи­нов­ни­ки від бі­зне­су цим геть не пе­ре­йма­ю­ться — пи­та­н­ня роз­по­ді­лу, пе­ре­роз­по­ді­лу та на­пів­си­ло­во­го за­хо­пле­н­ня май­на (стра­те­гі­чно­го для на­шої дер­жа­ви) хви­лю­ють їх не­зрів­нян­но біль­шою мі­рою...

Втім, по­вер­ні­мо­ся до ко­ле­ктив­ної мо­но­гра­фії«Істо­рик та вла­да». Їїав­то­ри роз­гля­да­ють роз­ло­ге ко­ло пи­тань, до­ти­чних до по­ру­ше­но­ї­про­бле­ми: «Син­дром ко­му­ні­за­ції» істо­ри­ків та йо­го жи­ву­чість у пост­ра­дян­ській укра­їн­ській істо­рі­о­гра­фії» (Яро­слав Ка­ла­ку­ра); про­бле­му по­лі­ти­чних ге­не­ра­цій і змі­ни кон­це­пцій, за­сто­со­ву­ва­них укра­їн­ськи­ми істо­ри­ка­ми під впли­вом змі­ни цих ге­не­ра­цій (Во­ло­ди­мир Ващенко); «Не­без­пе­ки істо­ри­чно­го ми­сле­н­ня та со­ці­аль­ні фун­кці­їі­сто­ри­ка в су­ча­сно­му сві­ті» (Ле­о­нід За­шкіль­няк); «По­лі­ти­зо­ва­на істо­рія»: рі­зні ви­мі­ри одно­го по­ня­т­тя» (Ві­та­лій Ярем­чук); «Істо­рія та істо­ри­ки у су­ча­сно­му ме­дій­но­му про­сто­рі Укра­ї­ни» (Оле­ксандр Удод); «Істо­рик, вла­да, пам’ять: ко­ор­ди­на­ти се­ман­ти­чно­го простору» (Ал­ла Ки­ри­дон)... Це да­ле­ко не пов­ний пе­ре­лік по­ру­ше­них пи­тань. Ко­ро­тко тор­кне­мо­ся ли­ше де­яких із них.

Во­ло­ди­мир Вла­щен­ко пра­гне ви­ко­ри­ста­ти «ге­не­ра­цій­ний» (по­ко­лінь­ський) під­хід в ана­лі­зі від­но­син істо­ри­ка-на­у­ков­ця і вла­ди. При цьо­му він по­си­ла­є­ться (на на­шу дум­ку, вель­ми до­ре­чно) на сло­ва Ор­те­га-і-Гас­се­та, який ви­зна­чав со­ці­аль­ну ге­не­ра­цію в та­кий спо­сіб: «Змі­ни жит­тє­во­го сві­то­від­чу­т­тя, які є ви­рі­шаль­ни­ми в істо­рії, по­ста­ють у фор­мі ге­не­ра­цій. Ге­не­ра­ція не є жмень­кою ви­щих осо­би­сто­стей, ані про­сто ма­сою. Це ні­би но­ве ті­ло, зі сво­єю до­бір­ною мен­ши­ною та сво­єю юр­бою, за­ки­ну­те у світ жит­тє­вою тра­є­кто­рі­єю. Ге­не­ра­ція, ди­на­мі­чний ком­про­міс між ма­сою та ін­ди­ві­дом, є най­ва­жли­ві­шою кон­це­пці­єю істо­рі­їі, так би мо­ви­ти, тим шар­ні­ром, на яко­му оста­н­ня ру­ха­є­ться» (із пра­ці Ор­те­га-і-Гас­се­та «Те­ма на­шо­ї­до­би»).

До­слі­джу­ю­чи скла­дну між­ге­не­ра­цій­ну вза­є­мо­дію по­лі­ти­ків і на­у­ков­ців-істо­ри­ків, які по­слі­дов­но при­хо­дять на змі­ну один одно­му (умов­ний ча­со­вий «ру­бі­кон» змі­ни ін­те­ле­кту­аль­них по­ко­лінь — 25 — 30 ро­ків), Во­ло­ди­мир Ващенко ро­бить одне за­ува­же­н­ня по су­ті. Він за­зна­чає, що «в чи­слен­них текс­тах, які на­ма­га­ю­ться ін­тер­пре­ту­ва­ти вза­є­мо­від­но­си­ни ін­те­ле­кту­а­лів і, зокре­ма, істо­ри­ків та ра­дян­ської вла­ди, до­слі­дник опи­ня­є­ться пе­ред спо­ку­сою окре­сли­ти та­ку мо­дель, яка про­ти­став­ляє ін­те­ле­кту­а­лів вла­ді або, при­найм­ні, від­окрем­лює їх від остан­ньої. Вла­да, хоч би що ма­ли на ува­зі під цим по­ня­т­тям, роз­гля­да­є­ться в та­кій ма­три­ці як зов­ні­шня ін­стан­ція сто­сов­но ін­те­ле­кту­а­лів. Та­ка мо­дель зму­шує ін­те­ле­кту­а­лів го­во­ри­ти го­ло­сом жер­тви, ко­тра зав­жди існує в ме­жах до­во­лі нев­ті­шно­їаль­тер­на­ти­ви та сим­во­лі­чно­ї­еко­но­мії ; або за збе­ре­же­н­ня вну­трі­шньо­ї­сво­бо­ди за­пла­ти­ти зов­ні­шньою (ме­та­фі­зи­чно й фі­зи­чно — при­не­сти в жер­тву вла­сне «ті­ло»); або за збе­ре­же­н­ня зов­ні­шньо­ї­сво­бо­ди на слу­жбі про­па­ган­дист­ській ле­гі­ти­ма­ці­ї­то­та­лі­тар­но­го чи ав­то­ри­тар­но­го ре­жи­му за­пла­ти­ти вну­трі­шньою сво­бо­дою (при­не­сти в жер­тву «дух» — вла­сне «пи­сьмо», «по­ці­лу­вав­ши пан­то­флю Па­пи»). І в пер­шо­му, і в дру­го­му ви­пад­ках ін­те­ле­кту­а­ли ви­сту­па­ють жер­тва­ми вла­ди, ко­трі або змо­гли ви­ко­на­ти мі­сію ви­ро­бни­ків віль­них ідей (образ Ва­си­ля Сту­са), або ні (образ пі­зньо­го Пав­ла Ти­чи­ни). Та­ка істо­рія пи­ше­ться як істо­рія жер­тво­при­но­ше­н­ня. У цьо­му до­слі­джен­ні бу­де спро­ба ві­ді­йти від та­ко­ї­схе­ми». І Во­ло­ди­мир Ващенко справ­ді зро­бив та­ку спро­бу.

Зна­ний до­слі­дник, до­ктор істо­ри­чних на­ук Ле­о­нід За­шкіль­няк (Львів) ана­лі­зує со­ці­аль­ні фун­кції істо­ри­ка в су­ча­сно­му сві­ті й, з огля­ду на це, «не­без­пе­ки істо­ри­чно­го ми­сле­н­ня». Він зокре­ма пи­ше: «Істо­ри­чне ми­сле­н­ня як скла­до­ва істо­ри­чно­ї­сві­до­мо­сті вла­сти­ве як ін­ди­ві­ду, так і спіль­но­ті, які пра­гнуть усві­до­ми­ти се­бе в су­ча­сно­му сві­ті, в те­пе­рі­шньо­му. Су­ча­сні до­слі­дже­н­ня пе­ре­кон­ли­во по­ка­за­ли, що істо­ри­чна сві­до­мість та істо­ри­чне ми­сле­н­ня є ка­те­го­рі­я­ми змін­ни­ми, які за­зна­ють су­тні­сних змін і транс­фор­ма­цій у про­це­сі пі­зна­н­ня і тво­ре­н­ня куль­тур­них кар­тин сві­ту. Як істо­ри­кам, так і ши­ро­ко­му за­га­лу важ­ко від­мо­ви­ти­ся від мі­цно вко­рі­не­них уяв­лень: шу­ка­ти в ми­ну­ло­му змі­сту чи за­ко­нів, ко­трі мо­жна екс­тра­по­лю­ва­ти в те­пе­рі­шнє і май­бу­тнє».

«Однак жи­т­тя і здо­бу­тки на­у­ко­во­го пі­зна­н­ня зму­шу­ють нас, — роз­ви­ває свою дум­ку Ле­о­нід За­шкіль­няк, — по­сту­по­во і не­у­хиль­но пе­ре­мі­ща­ти­ся в істо­ри­чний світ з ін­ши­ми ко­ор­ди­на­та­ми. Ці ко­ор­ди­на­ти ни­ні до­бре про­пи­са­ні Йор­ном Рю­зе­ном, Вой­це­хом Вжо­се­ком та ін­ши­ми істо­ри­ка­ми. Во­ни по­ка­зу­ють, що, пра­гну­чи зо­рі­єн­ту­ва­тись у су­ча­сно­му сві­ті, лю­ди­на звер­та­є­ться до по­пе­ре­дньо­го до­сві­ду по­ко­лінь і вла­сно­го до­сві­ду, щоб по­ясни­ти йо­го че­рез опо­відь (на­ра­цію). А В. Вжо­сек до­дає: все, що ми бе­ре­мо з ми­ну­ло­го, «взя­то з ми­сле­н­ня про ми­ну­ле, а не із са­мо­го ми­ну­ло­го», а по­се­ре­дни­ком між ми­ну­лою ре­аль­ні­стю й ми­сле­н­ням про ньо­го зав­жди є куль­ту­ра» (ду­же ці­ка­ва, справ­ді «не­за­тер­та» дум­ка. — І. С.).

Істо­рик Ві­та­лій Ярем­чук до­слі­джує рі­зні ви­мі­ри, умов­но ка­жу­чи, «по­лі­ти­зо­ва­но­їі­сто­рії » — по­рів­ня­но не­що­дав­но вве­де­не в на­у­ко­вий обіг на За­хо­ді по­ня­т­тя. Він вва­жає, що «втру­ча­н­ня по­лі­ти­ки в істо­рі­о­гра­фію мо­же ма­ти ба­га­то ви­мі­рів та аспе­ктів: від за­плу­та­них си­гна­лів від вла­ди, яка са­ма пе­ре­бу­ває в про­це­сі по­шу­ку прийня­тно­го для се­бе обра­зу ми­ну­ло­го (і «шля­хи яко­їє не­зві­да­ни­ми», як сар­ка­сти­чно ви­сло­вив­ся про ра­дян­ський стиль ке­рів­ни­цтва істо­ри­чною на­у­кою су­ча­сний ро­сій­ський істо­рик Пав­ло Ува­ров) — до пря­мих ди­ре­ктив та без­по­се­ре­дньої уча­сті ди­кта­то­рів, «ми­тців мо­жли­во­го» у на­пи­сан­ні істо­ри­чних текс­тів. Актив­ність істо­ри­ків ана­ло­гі­чно бу­ває рі­зно­ма­ні­тною — від до­бро­віль­но­ї­та без­за­пе­ре­чно­ї­під­трим­ки прав­ля­чих ре­жи­мів, без­по­се­ре­дньо­їу­ча­сті в на­пра­цю­ван­ні по­лі­ти­чних про­грам та пра­кти­чно­ї­по­лі­ти­ки ( за­галь­но­ві­до­мо, що істо­ри­ки бу­ли, на­при­клад, се­ред ар­хі­те­кто­рів у біль­шо­сті утво­ре­них у ХІХ — на по­ча­тку ХХ ст. на­цій-дер­жав), до опо­зи­цій­но­ї­ді­яль­но­сті, в якій істо­ри­чні пу­блі­ка­ці­ї­ви­ко­ри­сто­ву­ю­ться як зна­ря­д­дя бо­роть­би та опо­ру — та­ких при­кла­дів, зви­чай­но, на­ба­га­то мен­ше». До­да­мо: Ві­та­лій Ярем­чук, якщо ми пра­виль­но зро­зумі­ли йо­го дум­ку, до пев­но­ї­мі­ри сум­ні­ва­є­ться в то­му, що вза­га­лі мо­жли­ва істо­рія, ціл­ком від­окрем­ле­на від по­лі­ти­ки, «чи­ста» істо­рія, на­віть за умо­ви щи­ро­го пра­гне­н­ня вче­но­го пи­са­ти са­ме так — об’єктив­ні за­ко­ни су­спіль­но­ї­сві­до­мо­сті, кон­кре­тно­ї­куль­ту­ри і кон­кре­тно­ї­до­би тя­жі­ють над ним до­во­лі силь­но, — як і в то­му, що мо­жли­ва аб­со­лю­тно «по­за­на­ціо­наль­на», етні­чно «ней­траль­на» істо­рія (з ті­є­їж при­чи­ни). Ін­ша річ, що це не ска­со­вує кри­те­рі­їв на­у­ко­вої об’єктив­но­сті, не­упе­ре­дже­но­сті й че­сно­сті.

*** Істо­рик має слу­жи­ти не вла­ді, а на­у­ко­вій Істи­ні. І сво­є­му на­ро­до­ві. І люд­ству, все­люд­сько­му гу­ма­ні­зму. Це — в іде­а­лі. Чо­му ду­же ча­сто ви­хо­дить не так — це по­яснює кни­га, про яку ми ко­ро­тко роз­по­ві­ли. Тут є ду­же ши­ро­ке по­ле для роз­мо­ви, з огля­ду на на­ші укра­їн­ські ре­а­лії. Без сум­ні­ву, ця ро­змо­ва ма­ти­ме про­дов­же­н­ня.

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ.

Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.