ЯЯкк ццее ббу­ул­лоо,, ааб­боо «ЧЧе­еррв­во­он­наа»« » ккн­но­оп­пк­каа,, яяк­каа ззм­міін­нии ллаа ссв­віітт

26 кві­тня 1986 ро­ку — в спо­га­дах опе­ра­то­ра че­твер­то­го бло­ку ЧАЕС

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Оле­ксій БРЕУС

26кві­тня 1986 ро­ку, ні­чо­го не зна­ю­чи про те, що ста­ло­ся вно­чі, я при­їхав на свою зви­чай­ну ро­бо­чу змі­ну і став за пульт управ­лі­н­ня че­твер­то­го бло­ку. Ав­ве­че­рі цьо­го ж дня я востан­нє на­ти­снув кно­пку на цьо­му пуль­ті і за­ли­шив йо­го на­зав­жди. У цьо­му не­має ані за­слу­ги, ані про­ви­ни. Про­сто істо­ри­чний факт. У цю мить фа­кти­чно за­вер­ши­ло­ся від­чай­ду­шне про­ти­сто­я­н­ня атом­ни­ків ава­рій­ній си­ту­а­ції. По­ча­ла­ся лі­кві­да­ція на­слід­ків ка­та­стро­фи, що три­ває до­сі. Ми на­ма­га­ли­ся ро­би­ти і ро­би­ли те, що окрім нас не міг зро­би­ти ні­хто ін­ший — ані по­же­жни­ки, ані вче­ні. Але ко­ли не вклю­чив­ся єди­ний уці­лі­лий на­сос для по­да­чі во­ди до ре­акто­ра, мі­сія опе­ра­то­рів за­кін­чи­ла­ся.

Го­лов­ним для ме­не, як і для ба­га­тьох ін­ших то­го дня, бу­ло охо­ло­джу­ва­н­ня ре­кто­ра. Цьо­го ви­ма­га­ли всі ін­стру­кції, ке­рів­ни­цтво АЕС і на­віть чи­нов­ни­ки з Мо­скви, які час від ча­су те­ле­фо­ну­ва­ли на атом­ну стан­цію і ви­ма­га­ли за будь-яку ці­ну по­да­ва­ти до ре­акто­ра во­ду. Для усу­не­н­ня но­вих за­гроз чер­го­вій змі­ні не­об­хі­дно бу­ло щось зу­пи­ни­ти... від­клю­чи­ти... пе­ре­кри­ти... ви­віль­ни­ти... ви­да­ли­ти... зне­стр­уми­ти або ж нав­па­ки — за­пов­ни­ти... вклю­чи­ти... з’єд­на­ти. І за те, щоб це зро­би­ти, пла­ти­ли жи­т­тям.

■ На­при­клад, з тур­бін­но­го від­ді­ле­н­ня по­трі­бно бу­ло що­най­швид­ше ви­да­ли­ти ма­сло, аби во­но не спа­ла­хну­ло. Айо­го — по­над сто тонн у ко­жно­му з двох ба­ків бі­ля тур­бін. Опе­ра­тор міг би обер­ну­ти ключ на пуль­ті, і ма­сло ви­ли­ло­ся б до спе­ці­аль­ної під­зем­ної єм­но­сті за ме­жа­ми бу­дів­лі. Але че­рез ве­ли­кі руй­ну­ва­н­ня і ро­зір­ва­ні дро­ти з пуль­та зро­би­ти це бу­ло вже не­мо­жли­во. То­му два опе­ра­то­ри пі­шли в не­без­пе­чну зо­ну і зро­би­ли все ру­ка­ми. Во­ни за­ги­ну­ли, але ма­сло не спа­ла­хну­ло, і че­твер­тий блок не пе­ре­тво­рив­ся на ядер­ний Ве­зу­вій. Аяк ви­да­ли­ти во­день з еле­ктро­ге­не­ра­то­ра? Якщо цьо­го не зро­би­ти, то став­ся б най­по­ту­жні­ший ви­бух. Атом­ни­ки пі­шли до не­без­пе­чної зо­ни і ці­ною жи­т­тя ви­ко­на­ли украй не­об­хі­дні ру­тин­ні опе­ра­ції.

Най­біль­ше жертв бу­ло на змі­ні, що пра­цю­ва­ла у мо­мент ви­бу­ху. Ба­га­то хто по­тра­пив під за­ва­ли. Їх ми зна­хо­ди­ли зне­си­ле­ни­ми, з силь­ни­ми ра­ді­а­цій­ни­ми ушко­дже­н­ня­ми та сер­йо­зни­ми трав­ма­ми. З не­без­пе­чної зо­ни ви­но­си­ли їх на со­бі. Апі­сля цьо- го на пле­чах і ру­ках ря­ту­валь­ни­ків з’яв­ля­ли­ся ра­ді­а­цій­ні опі­ки, що не да­ють про се­бе за­бу­ти все жи­т­тя, яке за­ли­ши­ло­ся. Одно­го з опе­ра­то­рів — Ва­ле­рія Хо­дем­чу­ка — зна­йти так і не вда­ло­ся. Він на­ві­ки за­ли­шив­ся під улам­ка­ми. І ко­ли ми сьо­го­дні го­во­ри­мо про « сар­ко­фаг » , то слід пам’ята­ти, що це ще й ре­аль­на мо­ги­ла. На сті­ні між тре­тім і че­твер­тим бло­ка­ми є ме­мо­рі­аль­на пли­та. Не­має дня, щоб на ній не бу­ло кві­тів.

Ско­ро­че­на на­зва мо­єї по­са­ди на стан­ції — СІУБ (стар­ший ін­же­нер управ­лі­н­ня бло­ка­ми). Без­по­се­ре­дньо на ро­бо­чо­му мі­сці, бі­ля пуль­та, рі­вень ра­ді­а­ції ста­но­вив 800 мі­кро­рент­ген на се­кун­ду, що рів­но в ти­ся­чу ра­зів біль­ше допу­сти­мо­го для атом­ни­ків рів­ня. Але, як по­тім з’ясу­ва­ло­ся, це бу­ло чи не «най­чи­сті­ше» мі­сце, де то­го дня ме­ні до­ве­ло­ся по­бу­ва­ти. З са­мо­го ран­ку ра­зом з трьо­ма ко­ле­га­ми — Ві­кто­ром Сма­гі­ним, В’яче­сла­вом Ор­ло­вим і Ар­ка­ді­єм Уско­вим — ми вла­сно­руч від­кри­ва­ли по­да­чу во­ди до ре­акто­ра в на­пів­зруй­но­ва­но­му і за­ли­то­му во­дою при­мі­щен­ні.

■ По­вер­нув­шись на мі­сце, я (як і на­ле­жить) за­пи­сав свої дії в опе­ра­тив­ний жур­нал і по­ди­вив­ся на го­дин­ник. Зда­ва­ло­ся, що вже се­ре­ди­на дня, і бі­ля ре­акто­ра я був де­кіль­ка го­дин. Ви­яви­ло­ся, про­йшло ли­ше пів­го­ди­ни. У той час ми бу­ли го­то­ві ро­би­ти все не­об­хі­дне, від­чу­ва­ли якесь під­не­се­н­ня і не­до­ре­чну уро­чи­стість. Як я ді­знав­ся вже че­рез де­кіль­ка ро­ків, це бу­ла так зва­на «ра­ді­а­цій­на ей­фо­рія» — та­кі ста­ни мо­же ви­кли­ка­ти ви­со­ка ра­ді­а­ція. Тро­хи пі­зні­ше по­ча­ла­ся ну­до­та — озна­ка силь­но­го опро­мі­не­н­ня. Во­на ми­ну­ла пі­сля про­ти­блю­во­тної пі­гул­ки з сол­дат­ської апте­чки, яку на пульт при­ніс на­чаль­ник змі­ни ре­актор­но­го це­ху Сер­гій Ка­ми­шний, він «при­го­стив» ме­не і Віктора Сма­гі­на. Ав­ве- че­рі пі­сля змі­ни, ко­ли я зняв бі­лу опе­ра­тор­ську уні­фор­му, то по­ба­чив кра­си­ву брон­зо­ву за­сма­гу. Що­прав­да, дня че­рез три во­на зни­кла.

Десь о де­ся­тій го­ди­ні ран­ку за­кін­чи­ли­ся за­па­си чи­стої во­ди. До­ве­ло­ся за­пов­ню­ва­ти ба­ки без­по­се­ре­дньо з рі­чки. З ін­же­нер­ної то­чки зо­ру це не­при­пу­сти­мо, але то­ді прі­о­ри­те­ти бу­ли вже ін­ши­ми. На­чаль­ник змі­ни тре­тьо­го і че­твер­то- го бло­ків Во­ло­ди­мир Ба­бі­чев узяв на се­бе най­не­без­пе­чні­ші опе­ра­ції і в ре­зуль­та­ті отри­мав про­ме­не­ву хво­ро­бу.

■ При­бли­зно об 11-й го­ди­ні ран­ку мій без­по­се­ре­дній ке­рів­ник — на­чаль­ник змі­ни 4-го бло­ку Ві­ктор Сма­гін дав ко­ман­ду: «Всім за­ли­ши­ти че­твер­тий блок!». Це бу­ло скла­дне рі­ше­н­ня — від­мо­ви­ти­ся від подаль­ших дій і, всу­пе­реч ін­стру­кці­ям і на­ка­зам «звер­ху», ви­зна­ти про­дов­же­н­ня ро­біт на зруй­но­ва­но­му бло­ці не­до­ціль­ним. Пі­сля цьо­го на пуль­ті за­ли­ши­ли­ся двоє — Сма­гін, як стар­ший на бло­ці, і я. Стан Сма­гі­на че­рез опро­мі­не­н­ня був ду­же важ­ким, але він спо­ча­тку ве­лів пі­ти з че­твер­то­го бло­ку ме­ні, і тіль­ки по­тім пі­шов сам. Пі­шов остан­нім, як і ли­чить ка­пі­та­но­ві «ко­ра­бля, що то­не».

Пі­зні­ше Сма­гі­на бу­ло на­го­ро­дже­но ор­де­ном Ле­ні­на. Але то­ді — 26 кві­тня — мо­сков­ські чи­нов­ни­ки не ро­зумі­ли, що від­бу­ва­є­ться. Во­ни, як і ра­ні­ше, те­ле­фо­ну­ва­ли і ви­ма­га­ли по­да­ва­ти во­ду до ре­акто­ра! Сма­гін в украй тяж­ко­му ста­ні, ле­две пе­ре­су­ва­ю­чись, пі­шов у мед­пункт. Я ж... по­вер­нув­ся за пульт че­твер­то­го бло­ку. І весь час за­ли­шав­ся на зв’яз­ку з ін­ши­ми опе­ра­то­ра­ми і ра­зом з ни­ми на­ма­гав­ся від­но­ви­ти по­да­чу во­ди...

■ Вре­шті-решт до­ве­ло­ся від­сту­пи­ти. Ми зро­би­ли там все, що змо­гли! Крім во­гню і ра­ді­а­ції, бу­ло ба­га­то ін­ших не­без­пек. З ро­зір­ва­них труб би­ли стру­ме­ні об­па­лю­ю­чої па­ри і га­ря­чої, та ще й ра­діо­актив­ної во­ди. Во­ло­ди­мир Ша­ше­нок по­мер то­го ж дня са­ме від опі­ків. Опе­ра­то­рів, мо­крих від во­ди і по­ту, би­ло еле­ктри­чним стру­мом від ро­зір­ва­них дро­тів. Ди­ха­ти до­во­ди­ло­ся отруй­ним ди­мом і ра­діо­актив­ним пи­лом. Зруй­но­ва­ні бу­ді­вель­ні кон­стру­кції три­ма­ли­ся бук- валь­но на че­сно­му сло­ві, а в де­яких мі­сцях до­во­ди­ло­ся пра­цю­ва­ти під бе­тон­ни­ми гли­ба­ми, які зви­са­ли з да­ху і мо­гли зва­ли­ти­ся у бу­дья­кий мо­мент. Одно­му з опе­ра­то­рів — Юрію Кор­нє­є­ву — до­ве­ло­ся бу­кваль­но ті­ка­ти від бе­тон­них плит, які одна за одною, ні­би до­мі­но, па­да­ли у ньо­го за спи­ною з да­ху тур­бін­но­го за­лу.

■ За ви­снов­ком слу­жби до­зи­ме­трії ЧАЕС, моя до­за опро­мі­не­н­ня, отри­ма­на то­го дня, ста­но­ви­ла 120 бер (1,2 Зі­вер­та). За ни­ні­шні­ми укра­їн­ськи­ми нор­ма­ми, для опе­ра­то­рів АЕС во­на не по­вин­на пе­ре­ви­щу­ва­ти 2 бер на рік. Нор­ми Ра­дян­сько­го Со­ю­зу 1986 ро­ку до­пу­ска­ли опро­мі­не­н­ня опе­ра­то­рів до 5 бер. Як ствер­джу­ють ме­ди­ки, до­за близь­ко 100 бер на­во­дить до го­строї про­ме­не­вої хво­ро­би. Ме­ні та­кий ді­а­гноз не вста­но­ви­ли. Чи ор­га­нізм не від­ре­а­гу­вав на опро­мі­не­н­ня «як го­ди­ться», чи ме­ди­ки до­слу­ха­ли­ся до чи­нов­ни­цьких «по­рад» не ста­ви­ти ді­а­гно­зи, пов’яза­ні з опро­мі­не­н­ням.

До ава­рії я у віль­ний час ви­вчав істо­рію. Але тут я на вла­сні очі по­ба­чив, як во­на ро­би­ться і пи­ше­ться. Ато­му втра­тив до­ві­ру до то­го, що мо­жна бу­ло про­чи­та­ти в під­ру­чни­ках. Так, ра­дян­ська про­па­ган­дист­ська ма­ши­на зва­ли­ла про­ви­ну за ка­та­стро­фу, го­лов­ним чи­ном, на опе­ра­то­рів стан­ції. Аче­рез де­кіль­ка мі­ся­ців ме­ні та ін­шим фа­хів­цям, що пра­цю­ва­ли на ЧАЕС у пер­ші го­ди­ни пі­сля ви­бу­ху ре­акто­ра, до­ве­ло­ся під­пи­са­ти па­пір з КДБ про не­ро­зго­ло­ше­н­ня ці­ло­го пе­ре­лі­ку ві­до­мо­стей.

■ 1990 ро­ку я отри­мав дру­гий, цьо­го ра­зу жур­на­ліст­ський, ди­плом і став пи­са­ти про про­бле­ми Чор­но­би­ля. Але да­ле­ко не все міг роз­по­ві­сти про сво­їх дру­зі­в­опе­ра­то­рів — Ле­о­ні­да То­пту­но­ва та Олександра Акі­мо­ва... Са­ме Акі­мов уно­чі 26 кві­тня ке­ру­вав змі­ною опе­ра­то­рів на че­твер­то­му бло­ці. АЛе­о­ні­ду То­пту­но­ву до­ве­ло­ся, ви­ко­ну­ю­чи вка­зів­ки звер­ху, на­ти­ска­ти ту са­му кно­пку, яка при­зве­ла до не­пе­ре­дба­чу­ва­ної по­ве­дін­ки ре­акто­ра і йо­го ви­бу­ху. Обоє за­ги­ну­ли че­рез пе­ре­о­про­мі­не­н­ня і вже не мо­гли від­по­ві­сти на ла­ви­ну зви­ну­ва­чень, яка на них зва­ли­ла­ся.

КДБ те­пер уже не­має. От­же, лю­ди по­вин­ні зна­ти, що за де­кіль­ка се­кунд до ви­бу­ху опе­ра­тор Ле­о­нід То­пту­нов справ­ді на­ти­снув «чер­во­ну кно­пку» під на­звою «АЗ-5» (ава­рій­ний за­хист 5-го ро­ду). Він мав пра­во на це і по­ви­нен був це зро­би­ти. Це фа­кти­чно бу­ло ава­рій­не галь­мо ре­акто­ра, стоп-кран, який по­ви­нен у будь-яко­му ви­пад­ку зу­пи­ни­ти ре­актор за бу­дья­ких умов: за пев­них по­ло­мок або не­справ­но­стей на бло­ці, не­вір­них дій пер­со­на­лу, штор­му чи на­віть зем­ле­тру­су! Са­ме так має бу­ти спро­е­кто­ва­на ця кно­пка, то­му що цьо­го ви­ма­га­ють нор­ми про­е­кту­ва­н­ня в ядер­ній га­лу­зі. Ме­ні, про­е­ктан­то­ві за осві­тою, це по­ясни­ли ще на сту­дент­ській ла­ві. Але че­рез не­то­чно­сті в про­е­кті ре­акто­ра кно­пка, як ви­яви­лось, ін­ко­ли пра­цює «нав­па­ки» — не зу­пи­няє ре­актор, а роз­га­няє йо­го, аж до ви­бу­ху. Що і ста­ло­ся.

■ Ма­буть, го­лов­не, про що я мав мов­ча­ти — це те, що ви­бух став­ся че­рез на­ти­ска­н­ня ці­єї кно­пки. Сьо­го­дні вче­ні, про­е­ктан­ти, кон­стру­кто­ри та опе­ра­то­ри пе­ре­ва­жно схо­дя­ться на тій дум­ці, що са­ме її не­пра­виль­на ро­бо­та та ін­ші не­до­лі­ки ре­акто­ра ста­лі пер­шо­при­чи­ною ка­та­стро­фи (за­га­лом у про­е­кті ре­акто­ра ви­яв­ле­но по­над трид­цять по­ру­шень пра­вил без­пе­ки). Але ко­ли йде­ться про ви­ну­ва­тців, то дум­ки роз­хо­дя­ться. Про­е­ктан­ти вва­жа­ють, що са­ме опе­ра­то­ри, при­пу­стив­шись по­ми­лок, до­ве­ли ре­актор до та­ко­го ста­ну, ко­ли йо­го прое­кт­ні не­до­лі­ки ви­лі­зли бо­ком. Апе­ре­ко­на­ні, що отри­ма­ли від кон­стру­кто­рів ре­актор без гальм, при­чо­му від опе­ра­то­рів цю де­таль ста­ран­но при­хо­ву­ва­ли.

Су­пе­ре­чка між про­е­ктан­та­ми і опе­ра­то­ра­ми про те, хто з них біль­ше ви­нен у Чор­но­биль­ській ка­та­стро­фі, не при­пи­ня­є­ться й до­сі. По­трі­бно ви­зна­ти, що і дії опе­ра­то­рів, на жаль, не бу­ли аб­со­лю­тно без­до­ган­ни­ми. До­слі­дни­ки при­чин ава­рії за­ува­жу­ють, що опе­ра­то­ри не ви­ко­на­ли ви­мог ін­стру­кцій з під­трим­ки допу­сти­мої ве­ли­чи­ни одно­го з па­ра­ме­трів ре­акто­ра, який на­зи­ва­є­ться «Опе­ра­тив­ний за­пас ре­актив­но­сті». А ле —і в це важ­ко по­ві­ри­ти! — в опе­ра­то­рів не бу­ло при­ла­ду для ви­мі­рю­ва­н­ня цьо­го па­ра­ме­тра! Са­ме так: ви­мо­га бу­ла, а при­ла­ду не бу­ло. Во­ни мо­гли за­мо­ви­ти роз­ра­ху­нок цьо­го па­ра­ме­тра на ЕОМ, і отри­ма­ти ре­зуль­тат ли­ше че­рез 10– 20 хви­лин. При­чо­му роз­ра­ху­нок був не то­чним. Не бу­ло в опе­ра­то­рів і ба­га­то чо­го ін­шо­го...

Про­те з ча­сом я ді­йшов ви­снов­ку, що ко­пир­са­н­ня ли­ше в те­хні­чних при­чи­нах Чор­но­би­ля — до­ро­га в глу­хий кут, бо справ­жні ви­то­ки ка­та­стро­фи ле­жать у мо­раль­ній пло­щи­ні. Та й най­стра­шні­ші її на­слід­ки — гу­ма­ні­тар­ні».

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

М. ПРИП’ЯТЬ. КВІ­ТЕНЬ 2016 р.

ФОТО ІГО­РЯ КОСТІНА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.