Пе­ре­за­ван­та­же­н­ня

Чим сьо­го­дні ди­вує гля­да­чів Сум­ський те­атр ім.М. Ще­пкі­на

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ЛИПКІВСЬКА, те­а­тро­зна­вець, Су­ми—Ки­їв

Мі­сто Су­ми до­не­дав­на ли­ша­ло­ся єди­ним (!) обла­сним цен­тром Укра­ї­ни, який я жо­дно­го ра­зу не від­ві­да­ла. На­віть у Бо­гом за­бу­тих осе­ред­ках те­а­траль­но­го кон­се­рва­ти­зму за ці май­же 30 ро­ків бо­дай хоч раз, хоч за « не­дов­го­три­ва­ло­го» ди­ре­кто­ра чи ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка, але ви­ни­кав якийсь рух, щось, що по­тре­бу­ва­ло за­про­ше­н­ня сто­ли­чних кри­ти­ків. Але Су­ми — ціл­ком за дра­ма­тур­гі­чною кла­си­кою — мі­цно три­ма­ли ре­пу­та­цію « кол­го­спу «Ти­хе жи­т­тя».

Та от кри­га на­ре­шті скре­сла — адже но­ві ка­дри ( якщо це не « до­бре за­бу­ті ста­рі » , зви­чай­но) зав­жди про­ду­ку­ють но­ві під­хо­ди. Цьо­го ра­зу збу­дни­ком не­спо­кою став но­вий ху­до­жній ке­рів­ник Те­а­тру ім. М.С. Ще­пкі­на, 33-рі­чний Ан­тон Ме­же­нін — ре­жи­сер, актор, про­дю­сер, га­строль­ний адмі­ні­стра­тор; до­бре ві­до­мий, на­сам­пе­ред, у Хар­ко­ві, де на­вчав­ся і дов­го пра­цю­вав. Ра­зом із ним онов­лю­ва­ти за­ста­рі­лий ху­до­жній «ін­тер­фейс» ще­пкін­ців при­їха­ла і дру­жи­на — сце­но­граф Алія Бай­те­но­ва.

В ре­зуль­та­ті їхніх зу­силь за не­пов­ний се­зон те­атр « стру­сну­ли» і по­ва­жний «кла­си­цист» Ко­стян­тин Ду­бі­нін, пе­да­гог Ме­же­ні­на в Уні­вер­си­те­ті ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го («Под­ко­льо­сін» за тво­ра­ми М. Го­го­ля), і мо­ло­дий «аван­гар­дист» Ар­тем Ву­сик (дня­ми від­бу­де­ться прем’ єра су­то пла­сти­чної ви­ста­ви-пер­фор­ман­су у сти­лі «фанк-фу­ту­ри­зму» за по­ві­стю то­го ж ав­то­ра «Ши­нель»), і сам но­вий ху­до­жній ке­рів­ник. І якщо Ки­їв важ­ко зди­ву­ва­ти крі­зьча­со­вим, по­за етно­по­бу­то­ви­ми ре­а­лі­я­ми про­чи­та­н­ням «Без­та­лан­ної» І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го (цю тен­ден­цію, за­по­ча­тко­ва­ну ще у 1990-ті Д. Бо­го­ма­зо­вим, на­да­лі про­дов­жи­ли й А. Бі­ло­ус, і С. Мой­се­єв, і В. Кі­но), то для мі­сце­вої пу­блі­ки у ви­ста­ві Ме­же­ні­на «Хто ви­нен?» (пер­ша ав­тор­ська на­зва п’єси) кар­ти­на від­кри­ва­є­ться геть не­зви­чна.

Справ­ді, якщо зран­ку юр­ба шко­ля­рів- лі­це­їстів спо­сте­рі­гає на ко­ну ін­ший твір зі шкіль­ної про­гра­ми за укра­їн­ською кла­си­кою, де все зви­чно гра­є­ться й спів­а­є­ться так, як і 30, і 40, і 50 ро­ків то­му (але зі справ­жньою ав­тен­ти­кою це ні­чо­го спіль­но­го не має), то вве­че­рі на гля­да­ча чер­ка­ють по­ро­жня сце­на, бряз­кіт лан­цю­гів, кар­бо­ва­ні кро­ки, гур­кіт ко­лод та до­щок, ритм ба­ра­ба­ну, за­слі­плю­ю­чі про­ме­ні ки­шень­ко­вих лі­хта­ри­ків, чор­но- сі­ро- чер­во­не вбра­н­ня із аплі­ка­ці­я­ми, сти­лі­зо­ва­ни­ми під ві­зе­рун­ки по­ган­ських ча­сів, ме­ло­дії Джа­ма­ли та Ва­кар­чу­ка... Най­па­ра­до­ксаль­ні­ше, що в та­кій сти­лі­сти­ці при­ро­дно по­чу­ва­ю­ться стар­ші — Єв­ге­нія Се­ре­бря­ко­ва ( Ган­на), Сер­гій Ме­дін (Іван, ба­тько Со­фії), Ми­ко­ла Ла­сто­ве­цький ( Сват), а от ви­ко­нав­цям го­лов­них ро­лей іще тіль­ки на­ле­жить ро­зі­бра­ти­ся в со­бі і роз­ді­ли­ти штам­пи, на­бу­ті у хо­ді не­які­сно­го на­вча­н­ня та сум­нів­но­го за які­стю те­а­траль­но­го до­сві­ду, та справ­жнє єство не­за­шо­ре­них, су­ча­сних мо­ло­дих лю­дей.

Вла­сне, на та­ко­му роз­до­ріж­жі пе­ре­бу­ває ни­ні весь Те­атр іме­ні М.Ще­пкі­на. І тут мо­жна ли­ше на­кре­сли­ти пер­шо­чер­го­ві зав­да­н­ня — і по­кла­да­ти­ся на енер­гію та ро­зу­мі­н­ня ті­єї ко­ман­ди, ко­тра на­ра­зі очо­лює йо­го.

По- пер­ше, у спа­док ни­ні­шнім ке­рів­ни­кам ді­став­ся див­ний му­тант — не про­сто « му­зи­чно­дра­ма­ти­чний » те­атр, а « те­атр дра­ми і му­зи­чної ко­ме­дії», де одві­ку во­ка­лі­сти спів­а­ли, ба­лет тан­цю­вав, а акто­ри дра­ми — гра­ли. В основ­но­му — окре­мо одне від одно­го. Тож те­пер го­стро сто­їть проблема уні­вер­са­лі­за­ції — щоб на­вчи­ти усіх, при­чо­му пря­мо «на мар­ші», бу­ти ти­ми син­те­ти­чни­ми акто­ра­ми, яки­ми сла­ви­ться ві­тчи­зня­ний те­атр про­тя­гом усі­єї сво­єї істо­рії. Аби «скла­дно­с­уря­дний» ста­тус те­а­тру не за­ва­жав розв’язан­ню акту­аль­них есте­ти­чних зав­дань.

По-дру­ге —і ц е чи не най­го­лов­ні­ше: су­ча­сна сце­на по­тре­бує і су­ча­сно­го про­су­ва­н­ня та по­зи­ціо­ну­ва­н­ня. «Без пу­блі­сі­ті не­ма про­спе­рі­ті » , — як до­те­пно та спра­ве­дли­во за­ува­жу­вав пер­со­наж Іль­фа та Пе­тро­ва, на­вча­ю­чи Ко­лум­ба пра­виль­но від­кри­ва­ти Аме­ри­ку.

Сто­рін­ки в со­цме­ре­жах, онов­ле­н­ня офі­цій­но­го сай­ту, афі­ші по мі­сту, спіль­ні про­е­кти, « пе­ре­за­ван­та­же­н­ня» че­хов­сько­го фе­сти­ва­лю, ви­їзд на бу­дья­кі га­стро­лі та фе­сти­ва­лі не­за­ле­жно від їхньої гео­гра­фії (до Хар­ко­ва та Пол­та­ви із Сум мен­ше 200 км, до Чер­ні­го­ва — 300, мі­няй­ся со­бі до­схо­чу!) — усе це кон­че не­об­хі­дно, щоб не про­сто піджи­ви­ти ці­ка­вість до те­а­тру у вла­сно­му мі­сті, але й по­вер­ну­ти йо­го на за­галь­но­укра­їн­ську ма­пу, здій­снив­ши про­рив із «без­час­ся» у сьо­го­де­н­ня. І по­збу­ти­ся та­ким чи­ном ще одно­го «за­по­від­ни­ка», ко­трі, мов му­шлі на дни­щі на­шо­го спіль­но­го те­а­траль­но­го ко­ра­бля, не да­ють йо­му пли­сти віль­но.

Зві­сно, тут мо­же про­лу­на­ти са­кра­мен­таль­не « не­ма гро­шей! » — тра­ди­цій­ний і хро­ні­чний для ві­тчи­зня­них те­а­трів «плач Яро­слав­ни » ( що на­про­чуд акту­аль­но са­ме в да­но­му ви­пад­ку — адже ви­ще­зга­да­на кня­жна во­ла­ла на всі око­ли­ці зов­сім не­по­да­лік, у Пу­тив­лі, ни­ні рай­цен­трі Сум­ської обла­сті). Про­те ві­до­мо: хто хо­че — зав­жди зна­йде мо­жли­вість. До­свід ба­га­тьох теж не над­то за­мо­жних ко­ле­кти­вів (із Ки­є­ва, Фран­ків­ська, Хар­ко­ва та ін.) тут мо­же ста­ти сум­ча­нам у при­го­ді.

Тож сте­жи­ти­ме­мо за подаль­шим пе­ре­бі­гом по­дій.

ФОТО МАКСИМА КРИШТОПА

ВИСТАВА «ХТО ВИ­НЕН?» ПОСТАВЛЕНА ЗА КЛАСИЧНОЮ П’ЄСОЮ «БЕЗТАЛАННА» КАР­ПЕН­КА-КА­РО­ГО. НА ФОТО: СВІТЛАНА КУЛИК (ВАРКА) ТА ЮРІЙ КУЛИК (ГНАТ)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.