Чи мо­жна збу­ду­ва­ти Храм у ду­ші?

Во­ли­ня­ни — про те, з яки­ми по­чу­т­тя­ми під­хо­дять до сві­тло­го дня Во­скре­сі­н­ня та про не­спра­ве­дли­вість, з якою сти­ка­ю­ться на­віть у дні Стра­сно­го ти­жня

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - На­та­лія МАЛІМОН, «День» Луцьк

ає­мо Стра­сний ти­ждень, ти­ждень по­сту в дум­ках і вчин­ках, а су­ди по бій­цях 51-ї окре­мої ме­ха­ні­зо­ва­ної бри­га­ди три­ва­ють, ко­ли ж то до спо­віді?» — так пи­сав на сво­їй сто­рін­ці у «Фейс­бу­ці» адво­кат з Лу­цька Ва­силь На­гор­ний, ко­трий на во­лон­тер­ських за­са­дах вже по­над рік опі­ку­є­ться мо­бі­лі­зо­ва­ни­ми бій­ця­ми бри­га­ди. Їх су­дять за са­мо­віль­не за­ли­ше­н­ня ча­сти­ни, хо­ча якщо во­но і бу­ло, то не в бо­йо­вих умо­вах, а вже при по­вер­нен­ні у ча­сти­ну. Ко­ли ні­ко­му до них не бу­ло ді­ла, і ні­хто з ко­ман­ди­рів, ви­яв­ля­є­ться, не ви­нен. На­віть сьо­го­дні, у Стра­сну п’ ятни­цю, у су­ді слу­ха­ють дві спра­ви по бій­цях, які «йдуть на су­до­ву Гол­го­фу» за­ра­ди спра­ве­дли­во­сті по всій 51-й бри­га­ді. Не зда­ю­ться разом з адво­ка­том, не під­пи­су­ють, як їм про­по­ну­ють, «ми­ро­ву». То­му і від­гу­ки во­ли­нян про пе­ре­жи­те в остан­ній ти­ждень про це ж — про пра­гне­н­ня до спра­ве­дли­во­сті. До люд­ської гі­дно­сті.

Ан­тон БУГАЙЧУК, по­літ­те­хно­лог:

— Не­що­дав­но я змі­нив про­фе­сі­ю­жур­на­лі­ста, якій при­свя­тив три з по­ло­ви­но­ю­ро­ку, на про­фе­сі­ю­по­літ­те­хно­ло­га. Ця га­лузь дає ме­ні біль­ше мо­жли­во­стей для са­мо­ре­а­лі­за­ції та до­зво­ляє бу­ти че­сним пе­ред со­бою. Та, по­при це, ме­не не пе­ре­ста­ють хви­лю­ва­ти бру­дні й не­про­фе­сій­ні ін­фор­ма­цій­ні кам­па­нії, які гро­шо­ви­ті по­лі­ти­ки за­мов­ля­ють тим, хто на­зи­ває се­бе жур­на­лі­стом. Ми ча­сто го­во­ри­мо, що Ре­во­лю­ція Гі­дно­сті не при­не­сла мас­шта­бних змін у су­спіль­стві. Так са­мо во­на не змен­ши­ла гра­дус ли­це­мір­ства у про­мо­вах та ряд­ках «джин­со­вих» пу­блі­ка­цій. Я проти цьо­го. Бо це — шлях в ні­ку­ди. Ні­ко­ли ми не по­бу­ду­є­мо нор­маль­ної кра­ї­ни, ко­ли впли­во­ві лю­ди по­стій­но ду­ма­ти­муть, як одне одно­го обду­ри­ти.

Про­те не тре­ба ста­ва­ти у по­зи­ці­ю­жер­тви ли­ше че­рез те, що хтось «пі­а­ри­ться» на бре­хні. В дов­го­стро­ко­вій пер­спе­кти­ві лю­ди зав­жди змо­жуть від­рі­зни­ти «зер­но» від «по­ло­ви». То­му да­вай­те бу­де­мо зер­на­ми, які про­ро­стуть у щось хо­ро­ше для на­ших ді­тей.

Іван­на ВОРОШИЛЮК, му­зи­кант, ав­тор-ви­ко­на­вець:

— Остан­нім ча­сом ду­же швид­ко по­ча­ли змі­ню­ва­тись кар­тин­ки жи­т­тя, з де­ко­ра­ці­я­ми вклю­чно. Фрі­ланс стає жит­тє­сти­лем. Одні зна­йо­мі змі­ню­ють ін­ших, рве­ться якась мо­ту­зо­чка — на­то­мість під­пор­ко­ю­вив’язу­є­ться но­ва... Час ди­на­мі­чний і мін­ли­вий. Ти пе­ре­бу­ва­єш у по­то­ці змін, де одна хви­ля на­ко­чу­є­ться на ін­шу, і твоє основ­не зав­да­н­ня — не опи­ра­ти­ся сти­хії, бо зне­се... Вра­хо­ву­ю­чи по­стре­во­лю­цій­ну актив­ність ото­че­н­ня, до­во­ди­ться вста­нов­лю­ва­ти філь­три і «про­філь­тро­ву­ва­ти» сто­сун­ки з дру­зя­ми/ зна­йо­ми­ми/стрі­чни­ми, оскіль­ки ба­га­то спроб ви­ко­ри­ста­ти, отри­ма­ти ви- го­ду тво­їм ко­штом. Ко­ли при цьо­му від­су­тній па­ри­тет, на­ма­га­ю­ся від­мов­ля­ти­ся від по­ді­бних про­по­зи­цій. Не зав­жди по­ки що вда­є­ться, але де­що уже від­сто­я­ла. І жи­т­тя при­во­дить до ме­не лю­дей кра­щих. Це — до­бре.

Вчусь не жал­ку­ва­ти за втра­че­ним. Ди­ви­ти­ся упе­ред. Хо­жу «ва­гі­тна» двома твор­чи­ми про­е­кта­ми, що їх хо­чу зре­а­лі­зу­ва­ти. Є спо­ді­ва­н­ня і на­дії. За­ли­ша­є­ться ли­ше ро­би­ти кро­ки. Не бо­я­ти­ся цьо­го. Кон­та­кту­ва­ти. Вчусь ві­таль­но­сті. Лю­бо­ві до жи­т­тя і прийня­т­тя жи­т­тя. Це ва­жли­во, щоб не за­гу­би­ти орі­єн­ти­ри і сві­жість сприйня­т­тя жи­т­тя. Ро­змов­ляю ви­клю­чно укра­їн­ською мо­вою і не пе­ре­хо­джу на ро­сій­ську. В Ки­є­ві з та­кою по­зи­ці­єю май­же зав­жди по­чу­ва­є­шся бі­лою во­ро­ною. В цьо­му вба­чаю свій вне­сок у фор­му­ва­н­ня і по­си­ле­н­ня укра­ї­но­мов­но­го про­сто­ру на те­ри­то­рії Укра­ї­ни, бо жи­ти в про­сто­рі ро­сій­сько­мов­но­му ме­ні як укра­їн­ці не­ком­фор­тно. Ма­є­мо за це бо­ро­ти­ся. Що­ден­но.

Іри­на ОСТРОВСЬКА-КОЦ, дер­жав­ний слу­жбо­вець:

— Слід­кую за мі­сце­ви­ми но­ви­на ми у стріч ці « Фей с бу ку » . З остан­ніх, що ме­не не­при­єм­но вра­зи­ли, — лу­ча­ни у Вер­бну не­ді­лю не гре­бу­ва­ли по­шма­ту­ва­ти вер­бу, яка ро­сте поблизу со­бо­ру, щоб хоч гі­ло­чку, але освя­ти­ти. Мо­ти­ву­ва­ли тим, що не всти­гли при­дба­ти, а у цен­трі мі­ста ні­хто не про­дає. Тоб­то, йду­чи до хра­му, ви­ко­ну­ю­чи обряд, не по­лі­ну­ва­ли­ся по­обла­му­ва­ти гіл­ки під по­ро­гом цер­кви.

А в стрі­чці ко­мен­та­рів під но­ви­ною — і са­мо­ви­прав­да­н­ня, і по­гро­зи по­да­ти до су­ду за втру­ча­н­ня в осо­би­сте жи­т­тя, і обра­зи. Тоб­то лю­ди, освя­тив­ши вер­бу, сим­во­лі­чно по­ба­жав­ши одне одно­му, згі­дно з обря­дом, здо­ров’я, ки­ну­ли­ся мо­раль­но смі­ти­ти і обра­жа­ти сво­їх же су­сі­дів! То­го ж дня, пев­но... Бо ж до Ве­ли­ко­дня ще юр­бою усі пі­дуть до спо­віді, та чи втри­ма­ють мо­раль­ну чи­сто­ту бо­дай до дру­го­го дня свя­та? На моє гли­бо­ке пе­ре­ко­на­н­ня, чи­ма­ло лю­дей, не ма­ю­чи Бо­га у сер­ці, ви­прав­до­ву­ють се­бе і ви­пи­су­ють со­бі ін­дуль­ген­ції, від­ві­ду­ю­чи цер­кву, та Хра­му у ду­ші ні­ко­ли не по­бу­ду­ють. Бо скла­дно по­стій­но жи­ти у зла­го­ді з мо­раль­ни­ми цін­но­стя­ми, ти­ми ж де­ся­тьма за­по­від­я­ми і ні­ко­му не на­ха­ми­ти у чер­зі, не ску­бну­ти гіл­ку де­ре­ва, не ви­ки­ну­ти тва­ри­ну на­при­зво­ля­ще, не кри­ча­ти на ді­тей, не сва­ри­ти­ся з ба­тька­ми та рі­дни­ми. Про­сті­ше жи­ти, як хо­че­ться, а по­тім один раз на рік по­ста­ви­ти плю­сик в уяв­но­му спи­ску та про­сти­ти са­мо­му со­бі все по­га­не.

Усі ми не іде­аль­ні. Однак хто ствер­джує, що до до­ско­на­ло­сті не вар­то пра­гну­ти? Мо­же, бу­ду ба­наль­на, але по­ча­ти вар­то з се­бе. І не шма­ту­ва­ти вер­бу — для по­ча­тку...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.