Вайс­берг го­во­рить

Про­від­ний укра­їн­ський жи­во­пи­сець — про ко­лір, за­хват, страх і «ма­лих», а та­кож ве­ли­ких гол­ланд­ців

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

Ма­твія Вайс­бер­га ін­терв’юва­ти скла­дно у то­му сен­сі, що якнай­пов­ні­ше він ви­слов­лю­є­ться на сво­їх по­ло­тнах. То­му я при­йшов ту­ди, де ці кар­ти­ни ство­рю­ю­ться, — до ньо­го у май­стер­ню— і за­пи­сав йо­го пря­му мо­ву.

От­же, Вайс­берг го­во­рить.

КО­ЛІР

Я ін ко ли за пи тую се бе, звід ки бе­ре­ться і ку­ди зни­кає ко лір. Та­ка див­на си­ну­со­ї­да, яка ба­га­то у чо­му за­ле­жить і від вну­трі­шньо­го ста­ну, і від ста­ну сві­ту нав­ко­ло те­бе.

На­при­клад, си­ній з’яв­ля­є­ться, ко ли є пев на на дія. Ко ли я пи шу си ні кар тин ки, це, імо вір но, свід - чить про від нос ний внут ріш ній ком­форт. У «Се­ми днях» (се­рія ро­біт за мо ти ва ми Кни ги Бут тя. — Д.Д.) си­ній — це ко­лір сві­то­устрою.

Ча­сом тра­пля­ю­ться ку­ме­дні си­ту­а­ції. Ко­лись ме­ні по­да­ру­ва­ли тю­бик ду­же гар­ної яскра­во-зе­ле­ної тем­пе­ри, і у ме­не по­чав­ся зе­ле­ний пе­рі­од. Ко­ли я цей тю­бик за­гу­бив, при­чо­му на­віть пам’ятаю, де — цей пе­рі­од за­вер­шив­ся, бо та­ку фар­бу ні­де не ви­ро­бля­ли. Чо­му не­має біль­ше зе­ле­них кар­тин? Фар­ба за­кін­чи­лась.

Не ду­же то­чно бу­ло би ска­за­ти, що я мис лю ко льо ром. Ско рі ше, від чу ваю ним, згід но з мак си мою Пі­ро­сма­ні «Жи­во­пис — це удар по очах » . Удар по очах — аж ні як не ду ман ня. По тім ти вже ди виш ся, що там на­ма­льо­ва­но. А спо­ча­тку в те­бе про­сто спа­лах та­кий.

Якщо ти хо чеш зро зу мі ти, як це вла­што­ва­но, то ні­чо­го не ви­йде. Бо я теж не ро­зу­мію, як. У цьо­му є та­єм­ни­ця, і ся­гає во­на, ме­ні зда­є­ться, най­дав­ні­ших за­ко­нів Усе­сві­ту, то­го, що світ кван­то­во ві­ро­гі­дний, а звід си ви ни кає сво бо да во лі та сво бо да ви бо ру, а з них уже — за - гад­ка ми­сте­цтва.

ШТУДІЇ (се­рія кар­тин за мо­ти­ва­ми ре­не­сан­сних по­ло­тен)

Якщо я див­люсь у ві­кно на пей­заж і ма­люю йо­го, то, вла­сне, не­має осо­бли­вої рі­зни­ці, якщо я так са­мо див люсь на кар ти ну і ма люю її. Цей жанр був зав ж ди. Якщо візь - ме мо іко ну — то це пе ре ма льо ву - ван ня од них і тих са мих сю же тів по стій но. Хтось ро бить це кра ще, хтось гір­ше. Мо­жу від­рі­зни­ти Фе­о­фа­на Гре­ка від Да­ни­ла Чор­но­го або Ан­дрія Руб льо ва, хо ча схо жість сю­же­тів без­за­пе­ре­чна.

Хто я в цих по­ло­тнах? Я — це за хват зов ні кла сич ної кар ти ни, який слід від­обра­зи­ти не вер­баль­но, а за до­по­мо­гою ма­лю­ва­н­ня ще раз.

Є та ка гра вю ра у До ре на те му істо­рії лі­те­ра­ту­ри. Сто­ять скри­жа­лі, з них пе­ре­пи­су­ють Вер­гі­лій, Го­мер — їхні фі­гу­ри най­біль­ші за роз­мі ра ми, з їх ніх су во їв пе ре пи сує хтось тро­хи мен­ший — Шек­спір то­що, а вся­кий дріб’язок уни­зу пе­ре - пи сує пе ре пи са не з пе ре пи са но го. Тро хи злос ли во, але по- сво є му спра­ве­дли­во. Єди­не, з чим я не зго­ден, — з окре ми ми ве ли чи на ми, а так — чом би й ні?

ХУ­ДО­ЖНИК І РЕ­АЛЬ­НІСТЬ

Я пе­ре­бу­ваю у зго­ді з офі­цій­ним Со ю зом ху дож ни ків: жод но го сто­сун­ку до ньо­го не маю. Вва­жа­ти це не зго дою сміш но. На ма га юсь не ма­ти справ з дер­жа­вою; що­прав­да, це де що змі ни ло ся че рез по дії остан­ніх двох ро­ків. А так з ре­аль­ні­стю у ме­не роз­бі­жно­стей не­має. Я у не зго ді з не спра вед ли віс тю у будь-яко­му її про­я­ві. Ін­ко­ли це бу - ває до­сить важ­ко. До­дає кло­по­ту.

Не­що­дав­но пе­ре­ма­льо­ву­вав для се­рії шту­дій ба­таль­ні кар­ти­ни Ле­о­нар до і Мі ке лан д же ло, і у ме не скла ло ся вра жен ня, що їм, най ве - лич ні шим ху дож ни кам- гу ма ніс - там, не над то ко гось шко да у тих би­твах. Во­ни — лю­ди ін­шо­го часу. Ле жать там якісь роз чав ле ні бло - щи ці вни зу... Ле о нар до ці ка ви ла ко лі зія між кінь ми і людь ми, та - кий со бі ор на мент зі спо тво ре них лю­т­тю облич, але там не­має мі­сця особ ли во му спів чут тю. Імо вір но, ху­до­жник го­стрі­ше від­чу­ває якісь ре­чі, але ре­а­кція мо­же бу­ти рі­зною. Мо ран ді за Мус со лі ні весь час ма - лю вав на тюр мор ти. Мо же, йо му так по­до­ба­лось, а мо­же, ви­хо­ду ін­шо­го не мав. Бу­ває, лю­ди­на вда­є­ться до та ко го. Як­би епо ха за три ма - лась, то ми всі теж мо­гли б за­мкну­ти ся в со бі, а мо же, й ні. Як за раз ра­птом з’ясо­ву­є­ться, ні­хто не був у піо­не­рах-ком­со­моль­цях, а всі бу­ли со­бі на умі, проти ра­дян­ської вла­ди і за віль­ну Укра­ї­ну.

Те, що я не кон­фор­міст — це аб­со­лю­тно то­чно. Це на­віть не прин­цип, а спо­сіб існу ва­н­ня.

УСПІХ

Успіх — ді­ло до­бре. Що­прав­да, ко­ли впер­ше у ме­не ку­пи­ли кар­ти­ну, я не­аби­як зля­кав­ся. «Десь по­ми­лив­ся ста­рий Бе­бель, що ці пси те­бе так хва­лять». Ба­тько на­вчив ме­не ду­же обе­ре­жно ста­ви­тись до та­ких про­я­вів. При­єм­но, ко­ли то­бі усмі­ха­ю­ться, але тре­ба пиль­ну­ва­ти.

Успіх успі­хом, але пи­та­н­ня у то­му, на­скіль­ки сер­йо­зно ти до цьо­го ста виш ся. І гро ші по тріб ні, бо це дає сво­бо­ду для ро­бле­н­ня хо­ро­ших і ко­ри­сних ре­чей. Але ли­ше до пев­ної ме­жі, зві­сно. Бо я не ро­зу­мію, на фі га ві о лон че ліс то ві два мі лья р ди ( ідеть ся про хра ни те ля оф шор них за ощад жень Пу ті на ві о лон че ліс та Рол­ду­гі­на. — Д.Д.). Мої пра­гне­н­ня да­лі но­во­го фо­то­об’єкти­ва не йдуть. Квар­ти­ра є, ма­ши­ну не хо­чу.

При їха ла моя знай о ма, чу до ва скуль п тор ка, їй щось по тріб но, я те­ле­фо­ную дру­зям, і во­ни ки­да­ю­ться їй до по ма га ти. Ось успіх: ко ли будь- якої ми ті зна хо дить ся хтось, го­то­вий ви­ру­чи­ти.

ДОВГИЙ ПОСТСКРИПТУМ: РЕМБРАНДТ І «МАЛІ» ГОЛЛАНДЦІ

(із за­пи­су в осо­би­сто­му бло­зі)

«При­ро­да да­ла сво­бо­ду і без­сло­ве­сним тва­ри­нам, та му­жність є ви­ня­тко­вим бла­гом лю­дей: до­по­ма­га­ють бо ги то му, хто має біль ше хо - роб рос ті » . Клав дій Юлій Ци ві ліс, ро­до­на­чаль­ник гол­ланд­ської на­ції.

... 1661 ро ку хтось зга дав про ста­ро­го ху­до­жни­ка: а чи не за­мо­ви­ти нам Рем­бранд­ту кар­ти­ну для Ве­ли­кої га­ле­реї Ам­стер­дам­ської ра­ту­ші — чу­до­вої спо ру ди, що вті лює мо гут ність і ба гат ст во Рес пуб лі ки Спо­лу­че­них Про­він­цій.

Я уяв ляю со бі це так: ти, звіс - но, Рем б рандт, ось то бі ве ли ке за - мов лен ня, але будь чем ним, зро би все по- людсь ки, без цих тво їх ши­ро ких маз ків- уда рів та ін ших віль нос тей...

Ди­ва­ку­ва­тих, за­йшлих і бі­дних бюр­гер (не має зна­че­н­ня йо­го на­ці - ональ­на при­на­ле­жність, при­га­дай­мо хо ча б наш Яго тин) зав ж ди не - до люб лює і по бо юєть ся, як би це був хоч сам Рем б рандт, хоч бі же - нець із Си рії, хоч оцей не зро зу мі - лий укра­ї­нець.

От « ма лі гол лан д ці » , яких не злі­чи­ти, — ін­ша річ, ду­шев­ні лю­ди, ма­лю­ють як і що тре­ба, про­слав­ля­ють до­бро­бут і ба­гат­ство та ро­блять це кра­си­во і ви­тон­че­но, не те що цей нев­да­ха, бан­крут і мар­но­трат.

То му во ни й « ма лі » , а Рем б - рандт — ве­ли­кий. Утім, пе­ре­йде­мо до сьо­го­де­н­ня. Про го ло су вав ши про ти асо ці а - ції ЄС з Укра ї ною, гол ландсь кий, точ ні ше, ні дер ландсь кий оби ва - тель ска­зав не про нас з на­шою ко­ру­пці­єю, вій­ною, по­лі­ти­чни­ми чва­ра­ми, а й з на­шою му­жні­стю по­до­ла­н­ня, Май­да­ном, вій­сько­вою до­бле­стю, во­лон­тер­ським ру­хом, ми­стец т вом, на реш ті, праг нен ням і мрі­єю бо­дай ко­лись ста­ти пов­но­цін­ни­ми де-юре єв­ро­пей­ця­ми. Він ска­зав на сам пе ред про се бе, про свої фо­бії та свої впо­до­ба­н­ня, зра­див­ши зокре­ма і свою істо­рію, і сво­їх мер­твих зі зби­то­го «Бо­їн­га».

...Кар­ти­на «Змо­ва Клав­дія Ци­ві­лі­са» не­дов­го про­ви­сі­ла в ра­ту­ші — її по­вер­ну­ли ху­до­жни­ку на «до­о­пра­цю­ва­н­ня». І ав­тор, ко­трий якось ска­зав: «Я на­ро­див­ся Рем­бранд­том і по­мру Рем­бранд­том», — но­жем вла­сно­руч ви­рі­зав се­ре­дню ча­сти­ну кар­ти­ни, спо­ді­ва­ю­чись про­да­ти хо­ча б її. У цьо­му ви­гля­ді кар­ти­на і ді­йшла до нас — не ли­ше як твір ге­нія та бун­та­ря, а й як пам’ятка став­ле­н­ня оби­ва­те­ля до ху­до­жни­ка і ау­тсай­де­ра, на йо­го, оби­ва­тель­ський, по­гляд.

Я ні­ко­ли не був ані в Ам­стер­да­мі, ані в Рот­тер­да­мі, ані у Дель­фті. Я обов’ яз ко во з’ їж д жу ту ди, на бать ків щи ну Рем б ран д та, Вер ме є - ра і Ван Го­га.

І « ма лих » гол лан д ців, чорт їх за би рай, люб лю я їх ній жи во пис, во­ни ж не вин­ні, що во­ни малі.

Ні дер лан ди, вреш ті- решт, — ба­тьків­щи­на чи при­ту­лок усіх тих, хто, не­зва­жа­ю­чи на пу­тін­ську про­па­ган­ду і страх пе­ред чу­жи­ми, про­го­ло­су­вав «за» .

А на­ша сво­бо­да — у на­ших ру­ках, ми її обра­ли са­мі.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.