Бал­кан­ський ота­ман

Den (Ukrainian) - - 19 - Пе­тро КРАЛЮК КАР­ТИ­НА ЯНА МАТЕЙКА «КОЗАК ВЕРНИГОРА», СТВО­РЕ­НА ПІД ВРАЖЕННЯМ ВІД ПОВІСТІ МИ­ХАЙ­ЛА ЧАЙКОВСЬКОГО. ЦЯ ЛЮ­ДИ­НА ЗАЛИШИЛА ДУ­ЖЕ ЦІ­КА­ВИЙ СЛІД В ІСТО­РІЇ КІЛЬКОХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРА­ЇН — ПОЛЬ­ЩІ, УКРА­Ї­НИ, БОЛГАРІЇ, СЕРБІЇ...

Ми­хай­ло Чай­ков­ський ( ві­до­мий та­кож під іме­нем Са­ди­ка Па­ші) (1804 — 1886) — над­зви­чай­но ко­ло­ри­тна по­стать, по­лі­ти­чний та вій­сько­вий ді­яч. Він зу­мів « на­слі­ди­ти » в істо­рії ба­га­тьох на­ро­дів — Поль­щі, Ро­сії, Сербії, Болгарії, Ру­му­нії, Ту­реч­чи­ни.

Жи­т­тя Чайковського — бли­ску­чий аван­тюр­ний ро­ман. Він брав участь у рі­зних змо­вах ( на­при­клад, вва­жа­є­ться, що цей ді­яч на­ле­жав до іні­ці­а­то­рів дер­жав­но­го пе­ре­во­ро­ту в Сербії 1842 ро­ку). Мо­жли­во, та­кож го­ту­вав пов­ста­н­ня в Укра­ї­ні, на Ку­ба­ні. Йо­му на­віть при­пи­су­ють ві­до­му «Кни­гу би­тія укра­їн­сько­го на­ро­ду», спе­ці­аль­ну ві­до­зву до ку­бан­ських ко­за­ків. Чай­ков­ський пе­ре­бу­вав на слу­жбі в рі­зних по­лі­ти­чних го­спо­да­рів, дві­чі змі­ню­вав кон­фе­сій­ну при­на­ле­жність. У йо­го жит­ті бу­ло чи­ма­ло жі­нок, де­я­кі з яких за­гад­ко­во зни­ка­ли. Він до­жив до ду­же по­ва­жно­го ві­ку, міг би й да­лі жи­ти, але ефе­ктно за­кін­чив жи­т­тя са­мо­губ­ством, за­стре­лив­ши се­бе.

Чай­ков­ський на­ро­див­ся в по­ло­ні­зо­ва­ній укра­їн­ській сім’ї, в якій про­дов­жу­ва­ли жи­ти ко­за­цькі тра­ди­ції. По лі­нії ба­тька йо­го пред­ком ні­би був козак Чай­ка, що пе­ре­бу­вав на За­по­розь­кій Сі­чі. Хо­ча це мо­гла бу­ти про­сто гар­на ро­дин­на ле­ген­да. По лі­нії ма­те­рі він по­хо­див із геть­ман­сько­го ро­ду Брю­хо­ве­цьких. Що­прав­да, по цій же ма­те­рин­ській лі­нії в ньо­го пра­ді­дом був ви­хре­ще­ний у пра­во­слав’я єв­рей. Звід­си, схо­же, ін­те­рес Чайковського до єв­рей­ства, яке про­гля­да­є­ться в йо­го тво­рах.

На­ро­див­ся Чай­ков­ський не­по­да­лік Бер­ди­че­ва, на Во­ли­ні. Тут же, у Во­лин­сько­му краї, ми­ну­ли і йо­го ди­тя­чі та юна­цькі ро­ки. Оскіль­ки ба­тько Чайковського по­мер ра­но, хло­пця ви­хо­ву­вав йо­го дядь­ко Ми­хай­ло Глем­бо­цький. Остан­ній во­ю­вав на бо­ці На­по­ле­о­на, на­віть у бо­ю­на Бе­ре­зи­ні вря­ту­вав фран­цузь­ко­го ім­пе­ра­то­ра від по­ло­ну, від­дав­ши йо­му сво­го ко­ня. У сво­є­му ма­є­тку Глем­бо­цький утри­му­вав « ко­за­цьке вій­сько » кіль­кі­стю­близь­ко дво­хсот.

1825 ро­ку мо­ло­дий Чай­ков­ський по­дав­ся до Вар­ша­ви, де по­зна­йо­мив­ся з Ада­мом Чар­то­рий­ським — май­бу­тнім лі­де­ром поль­ської по­лі­ти­чної емі­гра­ції, по­е­та­ми Юлі­у­шем Сло­ва­цьким та Ада­мом Мі­цке­ви­чем, ве­ли­ким кня­зем Ко­стян­ти­ном Па­вло­ви­чем Ро­ма­но­вим — на­мі­сни­ком Поль­щі. 1826 р. остан­ній пред­ста­вив Чайковського сво­є­му бра­ту, ім­пе­ра­то­ру Ми­ко­лі І, який за­про­по­ну­вав мо­ло­до­му во­лин­сько­му шля­хти­че­ві по­са­ду при дво­рі та чин ка­мер-юн­ке­ра. Однак той від­мо­вив­ся, оскіль­ки проти цьо­го був йо­го дядь­ко-опі­кун, який до­три­му­вав­ся від­вер­то ан­ти­ро­сій­ських по­гля­дів.

Чай­ков­ський узяв актив­ну участь у поль­сько­му Ли­сто­па­до­во­му пов­стан­ні 1830 — 1831 рр. Від­пу­стив крі­па­ків на во­лю, ство­рив до­бро­віль­ні ко­за­цькі за­го­ни і влив­ся в пов­стан­ське вій­сько. Пі­сля при­ду­ше­н­ня пов­ста­н­ня емі­гру­вав до Франції. Йо­го ма­є­ток був кон­фі­ско­ва­ний, а са­мо­го Чайковського ого­ло­си­ли в Ро­сій­ській ім­пе­рії пер­со­но­ю­нон ґра­та.

У Франції Чай­ков­ський стає одним із актив­них ді­я­чів поль­ської по­лі­ти­чної емі­гра­ції. Спів­пра­цює з Ада­мом Чар­то­рий­ським, який фа­кти­чно очо­лю­вав поль­ський емі­гра­цій­ний уряд. Па­ра­лель­но з по­лі­ти­чно­ю­ді­яль­ні­стю­Чай­ков­ський по­чи­нає за­йма­ти­ся лі­те­ра­тур­но­ю­пра­цею . 1837 р. по­ба­чи­ла світ пер­ша ху­до­жня книж­ка Чайковського поль­сько­ю­мо­вою « Ко­за­цькі повісті » . Про­тя­гом 1837 — 1841 рр. ви­йшло дру­ком у Па­ри­жі, Лей­пци­гу, По­зна­ні по­над трид­цять тво­рів пи­сьмен­ни­ка. Це, зокре­ма, повісті й опо­віда­н­ня « Вернигора » ( 1838), « Кір­джа­лі » ( 1839), « Сте­фан Чар­не­цький » , « Ан­на » , « Ґа­вен­ди » ( 1840), « Ко­шо­ва­та » , « Укра­їн­ки » , « Ов­ру­ча­нин » , « Ге­тьман Укра­ї­ни » ( 1841). У цих тво­рах, які ко­ри­сту­ва­ли­ся по міт ною по пу ляр ніс тю в поль сь ко му се - ре до ви щі, а та кож бу ли зна ні в Укра ї ні, чи ма ло ува­ги при ді ля ло ся ко зач чи ні. До­во­лі ре­зо­нан­сною ста­ла по­вість «Вернигора», де пи­сьмен­ник роз­по­від­ав про ча­си гай да мач чи ни. Цен т раль ною по­ста­т­тю по­віс ті є про рок Вер ни го ра — реч ник поль сь ко- ук ра їнсь ко го по ро зу мін ня. По - вість « Геть ман Укра ї ни » роз по ві дає про та ку фі гу ру, як Іван Ви говсь кий, що пі - шов на по­ро­зу­мі­н­ня з по­ля­ка­ми й уклав із ни­ми Га­дя­цький до­го­вір.

Укра­їн­ське ко­за­цтво, ко­тре бу­ло пред­став­ле­но в ба­га­тьох на­зва­них тво­рах Чайковського, по­ста­ва­ло в тра­ди­цій­но­му для то­го часу ро­ман­ти­чно­му ду­сі. Пи­сьмен­ник ство рив свій аван тюр ний світ ко зац т ва, на­ді ля ю чи йо го пер­со­на­жів най кра щи ми ри­са­ми.

Ви ко ну ю чи вка зів ки Ада ма Чар то - рий­сько­го, Чай­ков­ський у 40-х рр. ХІХ ст. роз гор тає свою ді яль ність на Бал ка нах. Йо го за вдан ням бу ло по сла би ти вплив Ро­сії в цьо­му ре­гіо­ні. Ймо­вір­но, Чай­ков­ський був при­че­тний до дер­жав­но­го пе­ре­во­ро ту в Сер бії 1842 р., пі сля яко го ке рів - ни­цтво ці­єї кра­ї­ни від­мо­ви­ло­ся від про­ро - сійсь кої орі єн та ції. Пе ре бу ва ю чи на Бал - ка нах, Чай ковсь кий жив на бол гарсь ких зем­лях, які бу­ли у скла­ді Осман­ської ім­пе­рії. На те ре нах Бол га рії він за сно вує « поль сь кі » ко ло нії, в яких бу ло чи ма ло по ло ні зо ва них ук ра їн ців. Є ві до мос ті, що 1848 р. Чай ковсь кий го ту вав по - вста­н­ня проти тур­ків, спо­ді­ва­ю­чись зро­би­ти Бол­га­рію не­за­ле­жною. Однак ці пла­ни ре­а­лі­зу­ва­ти не вда­ло­ся.

Щоб від вер ну ти від се бе пі до зри, Чай ковсь кий 18 груд ня 1850 р. прий має іслам і бе­ре со­бі ім’я Са­дик-па­ша. То­ді ж роз по чи нає пе ре го во ри з тур ка ми що до фор му ван ня ко заць ких за го нів ( « ка зак алай » ) . В умо вах за гос т рен ня ро сійсь ко­ту­ре­цьких від­но­син це бу­ло якраз на ча­сі.

Чай­ков­ський мрі­яв во­скре­си ти дав­ню Січ. Віль­на Укра­ї­на для ньо­го бу­ла не ло - каль ною проб ле мою, а важ ли вою іде­єю для всі­єї Євро пи. Він на віть лад ний був роз­гля­да­ти від­ро­дже­не ко­за­цтво як си­лу, що по ря тує Євро пу. Тут ми мо во лі на - про­шу­ю­ться пев­ні па ра­ле­лі з «Кни­гою би­тія укра­їн­сько­го на­ро­ду», адже в ній Украї на теж по стає як ря тів ни ця Євро пи. Чай­ков­ський опра­цю­вав вла­сний ва­рі­ант ідеї по лі тич но го слов’ яно філь ст ва, при - пу­ска­ю­чи мо­жли­вість слов’яно-ту­ре­цько­го спів іс ну ван ня — доб ро віль но го об’ єд - нан ня слов’ янсь ко го сві ту під егі дою ту - ре­цько­го сул­та­на.

20 жов т ня 1853 р. бу ло ство ре но « Полк ко за ків от то мансь ких » , який зго - дом пе­ре­фор­ма­ту­ва­ли на ди­ві­зію, а ще пі­зні­ше — на кор­пус. До скла­ду ці­єї вій­сько­вої фор ма ції вхо ди ли не ли ше ук ра їн ці (на­щад­ки ко­ли­шніх ко­за­ків, які за­ли­ши­ли­ся жи­ти в Ту­реч­чи­ні), а й пред­став­ни­ки ін ших на ро дів, се ред яких бу ло чи ма ло бол­гар. 23 сі­чня 1854 р. от­то­ман­ські ко­за- ки скла ли при ся гу. Во ни от ри ма ли геть - ман­ське зна­ме­но, яке ко­лись ні­би на­ле­жа­ло Пет ро­ві До ро шен ку, а Чай ковсь кий ( Са дик- па ша) от ри мав від сул та на ти тул «мі­рі­ан-па­ша» (ко­шо­вий ота­ман). «Кор­пус ко за ків от то мансь ких » про іс ну вав у різ - них ва­рі­ан­тах до 70-х ро­ків ХІХ ст. От­же, Чай­ков­сько­му вда­ло­ся не ли­ше від­ро­ди­ти, а й ре алі зу ва ти ко заць ку ідею. Ін­ша річ, що ця ре­а­лі­за­ція ви­гля­да­ла «див­но» і ба­га­тьма лю­дьми, які сто­я­ли на ко­за­ко­філь­ських по­зи­ці­ях, не сприй ма­ла­ся.

Най ак тив ні ше « Кор пус ко за ків от то - мансь ких » ви явив се бе 1854 р. під час зня­т­тя обло­ги Сі­лі­стри та всту­пу до Бу­ха - ре­ста. Чай­ков­ський спо­ді­вав­ся зі сво­їм ко­заць ким війсь ком пе рей ти річ ку Прут і роз­гор­ну­ти ді­яль­ність на укра­їн­ських зем­лях. Про­те ту­ре­цька вла­да, за­знав­ши ти­ску з бо ку Ав ст рії, не до зво ли ла йо му це зро би ти. Пі сля цьо го Чай ковсь кий пла - ну­вав, що ор­га­ні­зо­ва­ні ним ко­за­ки ося­дуть на кор до ні з Бол га рі­єю, в Доб руд жі, а цей ре гі он ста не осе ред ком по лі тич ної ан­ти­ро­сій­ської емі­гра­ції. І що са­ме звід­си по чнеть ся ви зволь ний по хід на ук ра їнсь - кі зем­лі.

Під час Кримсь кої вій ни 1855 р. до Чайковського в Стам­бул при­був ви­да­тний поль­ський по­ет-ро­ман­тик Адам Мі­цке­вич. Він спо­ді­вав­ся взя­ти участь у вій­ні проти Ро сії. Але рап то во по мер — вва жа єть ся, що від хо ле ри. І по мер са ме в до мі Чай - ков­сько­го.

Не­зва­жа­ю­чи на бур­хли­ву ді­яль­ність на Бал­ка­нах і на те­ре­нах Осман­ської ім­пе­рії, Чай ковсь кий не при пи няв лі те ра тур ної пра ці. І да лі в сво їх тво рах чи ма ло ува ги при­ді­ляв ко­за­цькій те­ма­ти­ці. 1857 р. по­ба чив світ йо го твір « Ко зач чи на в Ту реч - чи ні » . Він та кож на пи сав низ ку по віс тей про « ту рець ких » ко за ків. Але, на жаль, во ни не збе рег ли ся. З’ яв ля ють ся в Чайковського тво­ри й на бал­кан­ську те­ма­ти ку. Се ред них вар то на зва ти ро бо ти «Бол­га­рія», яка по­ба­чи­ла світ 1871 р., та « Бос нія » . Остан ній твір, що­прав да, так і не був опу­блі­ко­ва­ний.

1856 р. за кін чи ла ся так зва на Крим­ська вій­на. Спо­ді­ва­н­ня на ви­зво­ле­н­ня Укра­ї­ни від Ро­сії мо­жна бу­ло по­ли­ши­ти — при­найм­ні на най­ближ­чі ча­си. Це, а та кож де які ін ші чин ни ки, в то му чис лі осо бис то го ха рак те ру, при зве ли до то го, що Чай ковсь кий різ ко змі нює по лі тич ну орі­єн­та­цію. Іде на спів­ро­бі­тни­цтво з ти­ми, з ким увесь час бо­ров­ся — ро­сій­ським са­мо дер жав ст вом. 28 сер п ня 1872 р. цар Олек сандр ІІ офі цій но ам ніс ту вав Чай - ков­сько­го. Остан­ній при­ймає пра­во­слав’я й осе ля єть ся в Укра ї ні. Жи ве в Ки є ві, де зай ма єть ся жур на ліс ти кою, пи ше но ві тво ри та спо га ди. Ку пує не ве ли­чку ма єт - ність у се лі Бір ки Чер ні гівсь кої гу бер нії, ку­ди з ча­сом пе­ре­се­ля­є­ться. Від остан­ньої дру­жи­ни-гре­чан­ки Іри ни Те­о­ска­ло у Чай­ковсь ко го на род жу єть ся донь ка. Сам цар Оле­ксандр ІІ стає її хре­ще­ним ба­тьком.

Про­те остан­ні ро­ки жи­т­тя пи­сьмен­ни­ка не бу ли щас ли ви ми. Мо ло да дру жи на зра­джує йо­го. По­ми­рає йо­го вір­ний су­пу­тник Адам Мо ро зо вич. Не ви три мав ши цьо­го всьо­го, Чай­ков­ський за­кін­чує жи­т­тя са­мо­губ­ством, за­стре лив­ши се­бе.

Та­кий тра­гі­чний (але да­ле­ко не ге­ро­їч ний) кі нець жит тя Чай ковсь ко го ні би про де мон ст ру вав мар ність йо го пла нів. Ві­днов­ле­н­ня ко­за­цької Укра­ї­ни ви­яви­ло­ся ілю­зі­єю. Злі­пи­ти з ко­ли­шніх ко­за­цьких «улам­ків» Укра­ї­ну не вда­ва­ло­ся. Цьо­му не спри­я­ли ні вну­трі­шні, ні зов­ні­шні чин­ни - ки. На щад ки ко за ків у се ре ди ні ХІХ ст. ви­яви­ли­ся де­зор­га­ні­зо­ва­ни­ми й де­зо­рі­єн­то­ва­ни­ми. А по­лі­ти­чна си­ту­а­ція в Єв­ро­пі ста­бі­лі­зу­ва­ла­ся. То­му го­ді бу­ло спо­ді­ва­ти­ся, що хтось із ве­ли­ких по­лі­ти­чних грав­ців на єв ро пейсь кій аре ні за ці ка вить ся про­е­ктом «Укра­ї­на ». Єди­на сфе­ра, де мо­гла про­дов­жи­ти своє жи­т­тя ко­за­цька Укра­ї­на, це сфе­ра лі­те­ра­ту ри й ми­сте­цтва. І те, що в цій сфе­рі «ко­за­цтво ожи­ло», бу­ла чи­ма­ла за­слу­га й Ми­хай­ла Чайковського.

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ ОБКЛАДИНКИ КНИЖ­КИ З БІ­БЛІ­О­ТЕ­КИ ГА­ЗЕ­ТИ «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.