Со­лод­ка мо­ва Iн­дії

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

На­ша ді­а­спо­ра в Ін­дії мо­ло­да і не­ве­ли­ка. Укра­ї­нок, за­ре­є­стро­ва­них у по­соль­стві, близь­ко 70, і во­ни роз­ки­да­ні по всій кра­ї­ні. «Ва­го­ма при­чи­на ці­єї роз­рі­зне­но­сті — мен­та­лі­тет ін­дій­ських ро­дин, за­зви­чай до­во­лі кон­се­рва­тив­них, — по­яснює Ма­ри­на Акрам, ко­тра ме­шкає по­ряд з Нью-Де­лі, сто­ли­цею кра­ї­ни. — Але з ми­ну­ло­го ро­ку ми з укра­їн­ськи­ми дів­ча­та­ми по­ча­ли зби­ра­ти­ся разом з ді­тка­ми й від­зна­ча­ти на­ші свя­та, Ве­лик­день і День Не­за­ле­жно­сті, та й так на­ма­га­є­мо­ся­ча­сті­ше ор­га­ні­зо­ву­ва­ти спіль­ні ве­чо­ри».

«ВЧИМО ДІ­ТЕЙ УКРА­ЇН­СЬКОЇ»

Са­ма Ма­ри­на ме­шкає в Ін­дії 16 ро­ків. «Чо­ло­вік на­вчав­сяв Укра­ї­ні, у Дні­про­пе­тров­сько­му ме­ди­чно­му ін­сти­ту­ті, я— в хі­мі­ко-те­хно­ло­гі­чно­му ін­сти­ту­ті, а гур­то­жи­тки бу­ли на­про­ти. По­зна­йо­ми­ли­ся­зав­дя ки по­дру­зі, але спо­ча­тку на­віть не ду­ма­лось про одру­же­н­ня. Я й не зби­ра­ла­ся сю­ди і фа­на­ткою Ін­дії та всьо­го ін­дій­сько­го ні­ко­ли не бу­ла. З май­бу­тнім чо­ло­ві­ком ми про­сто зу­стрі­ча­лись, як дру­зі, і са­ме як по­дру­гу він впер­ше при­віз ме­не до Ін­дії 1995 ро­ку. Вже на­зав­жди ясю­ди пе­ре­їха­ла 2000 ро­ку», — зга­дує Ма­ри­на Акрам. Май­же шість ро­ків ро­ди­на про­жи­ває у вла­сній квар­ти­рі в пе­ред­мі­сті Де­лі.

У Ма­ри­ни двоє си­нів, які на­вча­ю­тьсяв ін­дій­ській при­ва­тній шко­лі. До цьо­го ро­ку во­ни ди­стан­цій­но за­йма­ли­сяй у Мі­жна­ро­дній укра­їн­ській шко­лі, але, пев­но, їм до­ве­де­ться­при­пи­ни­ти за­ня­т­тяв ній — за­над­то на­пру­же­на си­сте­ма на­вча­н­няв ін­дій­ських за­галь­но­осві­тніх за­кла­дах. Про­те вдо­ма Ма­ри­на роз­мов­ляє з ді­тьми укра­їн­ською, хло­пчи­ки чи­та­ють і пи­шуть ці­єю мо­вою.

«Зв’язок з Укра­ї­ною під­три­му­є­мо. На­ма­га­є­мо­ся­бу­ти в кур­сі всіх по­лі­ти­чних но­вин. Дів­ча­та по мо­жли­во­сті їздять з ді­тьми на ка­ні­ку­ли в Укра­ї­ну, — до­дає ін­ша ді­а­спо­рян­ка Іван­на Мі­сю­ра-Чан­да­на. — Ми ша­ну­є­мо на­ше укра­їн­ське ко­рі­н­няі пле­ка­є­мо в на­ших ді­тях лю­бов до Укра­ї­ни та на­ших тра­ди­цій. На на­ших зу­стрі­чах ми спів­а­є­мо укра­їн­ських пі­сень, го­ту­є­мо укра­їн­ські стра­ви, вчимо ді­тей рі­дної мо­ви».

ПІЗНАТИ ГІНДІ

До ре­чі, ви­вчи­ти гінді, одну з най­по­ши­ре­ні­ших мов Ін­дії, Ма­ри­ні до­по­мо­гли мі­сце­ві ді­ти. Спо­ча­тку чо­ло­вік на­пи­сав абе­тку, яку укра­їн­ка за­сво­ї­ла за па­ру днів — ко­пі­ю­ва­ла іє­ро­глі­фи, як кар­тин­ки. Не­за­ба­ром Ма­ри­на по­про­си­ла при­не­сти ди­тя­чу кни­же­чку з ма­люн­ка­ми. «То був чу­до­вий час! — ді­ли­ться­Ма­ри­на Акрам. — Я бра­ла зо­шит і укра­їн­ськи­ми бу­ква­ми за­пи­су­ва­ла не­зна­йо­мі сло­ва та їхні зна­че­н­ня, а по­тім чо­ло­вік уто­чню­вав те, що я не­пра­виль­но зро­зумі­ла. Але не­зро­зумі­лих слів бу­ло за­ма­ло. До то­го ж, ді­ти ха­зяй­ки квартири, де ми зні­ма­ли по­ме­шка­н­ня, ду­же ста­ра­ли­сяв­се по­ясни­ти. Ми ве­се­ли­ли­ся­ра­зом і якось ро­зумі­ли­ся. Отак по­ма­лень­ку вчи­ла­ся».

Якось Ма­ри­на пі­шла до мар­ке­ту зі стар­шою донь­кою квар­тир­ної ха­зяй­ки і ви­рі­ши­ла са­ма щось ку­пи­ти, бо тре­ба бу­ло пра­кти­ку­ва­ти мо­ву. Укра­їн­ка до­сі пам’ятає свою ра­дість, ко­ли впер­ше без до­по­мо­ги пра­виль­но про­чи­та­ла на­зву ма­га­зи­ну.

Ще ді­а­спо­рян­ка ви­вчи­ла ал­фа­віт і де­я­кі сло­ва ур­ду — по­ши­ре­ної се­ред му­суль­ман Ін­дії мо­ви, але віль­но чи­та­ти нею не мо­же. « Гінді ду­же схо­жа на ур­ду. Але мо­ва ур­ду за­над­то, як ка­же мій чо­ло­вік, со­лод­ка. Ба­га­то пі­сень по­стій­но лу­на­ють з екра­нів са­ме мо­вою ур­ду, — роз­по­від­ає Ма­ри­на. — Вза­га­лі в Ін­дії чи­ма­ло ді­а­ле­ктів, пра­кти­чно в ко­жно­му шта­ті є сво­я­мо­ва. На­віть за п’ять кі­ло­ме­трів від Де­лі, в яко­мусь се­лі шта­ту Ут­тар Пра­деш, уже іна­кше го­во­рять: хо­ча біль­шість слів май­же одна­ко­ві, ви­мо­ва гру­бі­ша, ніж у Де­лі».

НА ПОБАЧЕННЯ — ДО ТОРГОВЕЛЬНОГО ЦЕН­ТРУ

Сьо­го­дні ме­га­по­лі­си Ін­дії гло­ба­лі­зу­ю­ться. Тим біль­ше, тут над­зви­чай­но ба­га­то лю­дей рі­зних на­ціо­наль­но­стей і куль­тур. «Де­лі, як і будь-яке ін­ше ве­ли­ке мі­сто, кон­тра­стне. У цен­трі — кра­са, чи­сто­та, а за­вер­ніть за про­ву­ло­чок — і вже не­трі. І тут вжи­ва­ю­ться­ра­зом і дів­ча­тка у джин­сах, і донь­ки із ро­дин з тра­ди­ці­я­ми, ко­трі хо­дять ли­ше в на­ціо­наль­но­му вбран­ні, в су­тах і са­рі», — ка­же Ма­ри­на Акрам.

У ста­рих ра­йо­нах Де­лі мо­жна ми­лу­ва­ти­ся­дав­ні­ми пам’ятка­ми ар­хі­те­кту­ри, а от но­ві за­пов­ню­ють ба­га­то­по­вер­хів­ки, су­ча­сні ком­пле­кси з ба­сей­на­ми та пар­ка­ми, тор­го­вель­ні цен­три. Остан­ні — ма­гніт для­мо­ло­ді, по­пу­ляр­не мі­сце по­ба­чень.

«За­раз усі ін­дій­ські дів­ча­та хо­чуть бу­ти су­ча­сни­ми, — ді­ли­ться спо­сте­ре­же­н­ня­ми Оле­на Сін­гх, ще одна укра­їн­ка, ко­тра ме­шкає в Нью-Де­лі і ство­ри­ла Facebook­спіль­но­ту «Украин­ска­я­ди­а­спо­ра в Ин­дии. With Ukraine in heart». — Во­ни на­ма­га­ю­ться, осо­бли­во ко­ли ба­чать іно­зем­ців, роз­мов­ля­ти ан­глій­ською. Це ду­же смі­шно, як на ме­не. Одяг дів­ча­та ку­пу­ють у мол­лах — тор­го­вель­них цен­трах. На­ма­га­ю­ться­на­слі­ду­ва­ти куль­ту­ру За­хо­ду і не ро­зу­мі­ють, що втра­ча­ють са­мо­бу­тність. Але во­дно­час глу­зу­ють з на­шо­го вбра­н­ня, ма­нер, куль­ту­ри... Тор­го­вель­ні цен­три для­них — сво­го ро­ду мі­сце ви­гу­лу, мо­жли­вість по­ди­ви­ти­ся, чим ди­хає на­род».

БЕРЕГИНІ ТА БІ­ЗНЕС-ЛЕДІ

Вплив каст у су­ча­сній Ін­дії не над­то силь­ний, але від­чу­тний. Дер­жа­ва обов’ яз­ко­во на­дає якийсь від­со­ток місць у шко­лах та ви­шах для­на­вча­н­ня­ді­тей із ниж­чих каст, так са­мо — з кон­кур­сом на здо­бу­т­тя­дер­жав­них по­сад. Ма­ри­на Акрам за­ува­жує: «Але ма­ло хто з тих ді­тей ре­аль­но мо­же про­дов­жи­ти на­вча­н­ня— по­тім їм про­сто не ви­ста­чає гро­шей на під­ру­чни­ки. Хоч у дер­жав­них шко­лах ді­тям із най­бі­дні­ших верств на­се­ле­н­няі­но­ді ви­да­ють без­ко­штов­но фор­му та книж­ки».

За­зви­чай ін­дій­ські жін­ки при­свя­чу­ють се­бе ро­ди­ні — до­сі силь­ні тра­ди­ції, ко­ли жін­ка має бу­ти бе­ре­ги­нею сі­мей­но­го во­гни­ща, і тіль­ки. «На­віть у ве­ли­ких мі­стах є сім’ї, які за­бо­ро­ня­ють сво­їм не­віс­ткам- іно­зем­кам но­си­ти свій одяг, го­ту­ва­ти свою їжу, роз­мов­ля­ти з ді­тьми рі­дною мо­вою, зу­стрі­ча­ти­сяз по­дру­га­ми то­що», — ді­ли­ться­Оле­на Сін­гх. Утім, сьо­го­дні, за сло­ва­ми Ма­ри­ни Акрам, чи­ма­ло жі­нок за­йма­ю­ться­чи­мось, крім до­ма­шніх справ: хтось ве­де бі­знес, хтось пра­цює пе­ре­кла­да­чем або лі­ка­рем.

У ме­га­по­лі­сах вплив тра­ди­цій не та­кий силь­ний, як у мі­сте­чках та се­лах. « Це від­бу­ва­є­ться, зок- ре­ма, то­му, що лю­ди но­во­го часу більш про­су­ну­ті й за­хо­плю­ю­ться здо­бу­тка­ми су­ча­сної ци­ві­лі­за­ції, зви­кли до єв­ро­пей­сько­го одя­гу та ін­ших ре­чей за­хі­дної куль­ту­ри, — роз­мір­ко­вує Ві­кто­рія Ахтар, укра­їн­ка, ко­тра ме­шкає в Нью- Де­лі. — Під ве­ли­ки­ми мі­ста­ми ямаю на ува­зі са­ме ме­га­по­лі­си. Що мен­ше мі­сто, то біль­ше все за­пу­ще­но, біль­ше тра­ди­цій та ар­ха­ї­чних зви­ча­їв. Від­по­від­но, на­шим дів­ча­там там на­ба­га­то важ­че жи­ти, во­ни пе­ре­бу­ва­ють у на­ба­га­то кон­се­рва­тив­ні­шо­му се­ре­до­ви­щі. То­му за­зви­чай змі­ша­ні сім’ї на­ма­га­ю­ться­вла­шту­ва­ти­сяу ве­ли­ких мі­стах».

«ВГАМОВУЮТЬ СТРАЙКАРІВ ЗА­ЗВИ­ЧАЙ М’ЯКО»

Від­да­ність тра­ди­ці­ям по­ча­сти кон­тра­стує з то­ле­ран­тні­стю дер­жав­ної вла­ди. Як і в ба­га­тьох кра­ї­нах, ін­ко­ли в Ін­дії су­спіль­ство « ви­пу­скає пар » . « Акції про­те­сту за­зви­чай ко­ро­тко­ча­сні, — ко­мен­тує Ма­ри­на Акрам. — На­при­клад, ко­лись бу­ли страй­ки, бо вла­да на­ма­га­ла­ся­при­кри­ти ду­кан­чи­ки — крам­ни­чки на око­ли­цях мі­ста. Ін­ду­си на­зи­ва­ли це си­лін­гом. У Сі­лам­пу­рі на­віть стрі­ля­ли. Вла­да пі­шла на­зу­стріч. Ча­сто страй­ку­ють во­дії — за­зви­чай че­рез під­ви­ще­н­ня­цін на бен­зин. При­га­дую, пі­сля­та­ко­го страй­ку вла­да все-та­ки пі­шла на­зу­стріч лю­дям і від­но­ви­ла по­пе­ре­дню ці­ну. Вгамовують страйкарів за­зви­чай м’яко. І вла­да до них вза­га­лі до­слу­хо­ву­є­ться».

Сьо­го­дні со­цме­ре­жі до­по­ма­га­ють ді­а­спо­рян­кам під­три­му­ва­ти зв’яз­ки з Укра­ї­ною. Пер­ший крок — во­ни ство­ри­ли у Facebook гру­пи про ви­шив­ку та укра­їн­ців Ін­дії. І, що го­лов­не, на­віть без ве­ли­ких ре­сур­сів під­три­му­ють рі­дні тра­ди­ції — хо­ча б у сво­їх сім’ях. «Пе­ре­даю сло­ва по­дя­ки всім на­шим близь­ким і зна­йо­мим, на­шим з чо­ло­ві­ком рі­дним лю­дям — за те, що во­ни зав­жди нас під­три­му­ва­ли, тур­бу­ва­ли­ся­про нас, до­по­ма­га­ли і сьо­го­дні про нас не за­бу­ва­ють, — під­су­мо­вує Ма­ри­на Акрам. — Ми, укра­їн­ки Ін­дії, мрі­є­мо про куль­тур­ний центр. Це по­тре­бує ба­га­то ко­штів, але хо­че­ться, щоб був та­кий за­клад, де мо­жна бу­ло б і для ді­ток вла­што­ву­ва­ти но­во­рі­чні свя­та, і про­во­ди­ти ви­став­ки ми­тців із Укра­ї­ни — зна­йо­ми­ти Ін­дію з на­шою куль­ту­рою».

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

АКШАРДХАМ, ІНДУЇСТСЬКИЙ ХРАМОВИЙ КОМПЛЕКС У ДЕ­ЛІ. ЦЯ СПОРУДА, ЯКА НАГАДУЄ СТАРОВИННИЙ ПАЛАЦ, ВІД­КРИ­ТА ЛИ­ШЕ З 2005 РО­КУ. ТАК СА­МО ХИМЕРНО В СУ­ЧА­СНІЙ ІН­ДІЇ ПОЄДНУЮТЬСЯ ДАВНІ ТРА­ДИ­ЦІЇ ТА НО­ВІ ЗАХІДНІ ВІЯННЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.