Iсто­ри­чні мі­сти­фі­ка­ції Ві­лья­ма Шек­спі­ра

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Во­ло­ди­мир СКРИНЧЕНКО КИМ БУВ ВІЛЬЯМ ШЕК­СПІР НАСПРАВДІ? ЩЕ ДОВ­ГО, МА­БУТЬ, ІСТОРИКИ ТА ФІЛОЛОГИ «ПОТРЯСАТИМУТЬ СПИСОМ» (СА­МЕ ТАК ПЕРЕКЛАДАЄТЬСЯ ПРІ­ЗВИ­ЩЕ ГЕНІАЛЬНОГО ПОЕТА Й ДРАМАТУРГА) В ПОШУКАХ ВІД­ПО­ВІДІ...

«Чи­ма­ло є, Го­ра­ціо, у сві­ті, що не­спро­мо­жна му­дрість ося­гну­ти».

СТРАСТІ ПО ШЕКСПІРУ

Ще з XVIII сто­лі­т­тя йде без­пе­рерв­на су­пе­ре­чка нав­ко­ло Шек­спі­ра, при­чо­му сум­ні­ви у твор­чих мо­жли­во­стях лю­ди­ни, яка на­ро­ди­ла­ся в про­він­цій­но­му Стра­тфор­ді, ви­слов­лю­ва­ли­ся ба­га­тьма ви­да­тни­ми по­е­та­ми і пи­сьмен­ни­ка­ми ан­гло­са­ксон­сько­го сві­ту, се­ред яких — Чарльз Дік­кенс, Марк Твен і Волт Ві­тмен. Від­вер­то жорс­тко ви­сло­вив­ся з цьо­го при­во­ду й ан­глій­ський по­е­тро­ман­тик Са­мю­ель Коль­рідж: «...Чи мо­жли­во, щоб ав­то­ром та­ких п’єс був та­кий не­ук та без­пу­тний ге­ній, яким зо­бра­жує йо­го су­ча­сна лі­те­ра­тур­на кри­ти­ка?»

Та проб ле ма зов сім в ін шо му: не в кіль­ко­сті істин­них біо­гра­фі­чних фа­ктів, а в їхній не­су­мі­сно­сті зі змі­стом і сти­лем шек­спі­рів­ських тво­рів. Про­те не­чи­слен­ні фа­кти з жит тя Віл ла Шак с пе ра ( Will Shakspere) зі Страт фор да, які на во дять де які ав то ри ( зок ре ма Іл ля Ги лі лов у пра - ці « Игра об Уи­лья ме Шек с пи ре, или Тай - на ве ли ко го Фе ник са » ) , свід чать біль ше про вда ло го діл ка, аніж про ве ли ко го дра - ма тур га.

Справ­ді, у трав­ні 1597 ро­ку Шак­спер при­дбав дру­гий за мас­шта­ба­ми бу­ди­нок у Стра­тфор­ді (Нью-Плейс), 1599-го стає па­йо­ви­ком те­а­тру «Гло­бус» (йо­го час­тка — 10 від­со­тків), а у сер­пні 1608-го — па­йо­ви­ком те­а­тру «Бле­кфрайєрс». Во­дно­час він при­дбав зем­лі бі­ля Страт фор­да і ку­пив бу­ди­нок у Лон­до­ні. По­ли­шив­ши рі­дне мі­сто з пу­сти­ми ки­ше­ня­ми, че­рез чверть сто­лі­т­тя він стає вла­сни­ком най­біль­шо­го май­на у Стра­тфор­ді. Да­лі звер­та­є­ться в ко­ро­лів­ську Ге­раль­дію з кло­по­та­н­ням що­до на­да­н­ня йо­му ти­ту­лу дво­ря­ни­на й пра­ва ма­ти фа­міль­ний герб (кло­по­та­н­ня за­до­во­ле­но). На­ре­шті, у бе­ре­зні 1613-го, Шак­спер по­сту­па­є­ться сво­їм па­єм в актор­ській тру­пі, ска­со­вує свої фі­нан­со­ві спра­ви в Лон­до­ні та оста­точ но по вер та єть ся до рід но го міс та, де ра­пто­во по­ми­рає в квіт ні 1616 ро­ку.

Про йо­го смерть спо­ві­щає ли­ше ко­ро­ткий за­пис у що­ден­ни­ку Джо­на Вор­да, па­ра­фі­яль­но­го свя­ще­ни­ка зі Стра­тфор­да: «Шек­спір, Дрей­тон та Бен Джон­сон за ве­се­лою ве­чір­кою, зда­є­ться, пов­пи­ва­ли­ся, то­му що Шек­спір по­мер від ли­хо­ман­ки, на яку то­ді ж за­хво­рів». Йо­го по­хо­ва­ли у вів­та­рі цер­кви свя­тої Трій­ці.

За сму чує й за по віт по ета, який за ли - шив він за мі сяць до смер ті, знай де ний 1747 ро­ку Джо­зе­фом Грі­ном, стра­тфорд­ським ко лек ці о не ром ста ро жит нос тей. На йо­го дум ку, за по віт по збав ле ний « що най - мен­шо­го про­бли­ску то­го ду­ху, який ося­ю­вав на шо го ве ли ко го по ета... » Від сут ні та кож ві до мос ті й про на яв ність бу­дья­ких кни жок та лі те ра тур них ру ко пи сів ( Шен ба ум С. « Шек с пир: крат кая до ку - мен таль ная би ог ра фия » ) .

На смерть Шак­спе­ра не від­ре­а­гу­вав ні­хто, крім йо­го зя­тя, який за­ли­шив та­кі сло­ва у що­ден­ни­ку: «Тесть мій упо­ко­їв­ся». І це при то­му, що на смерть ви­да­тних лю­дей скла­да­ли еле­гії, ви­да­ва­ли по­е­ти­чні збір­ки. Па­ра­фі­яль­на кни­га у Стра­тфор­ді за­свід­чи­ла, що «25 кві­тня 1616 ро­ку по­хо­ва­ний Вілл Шак­спер, джент.». І більш — ні­чо­го...

Ди­во­ви­жне пре­о­бра­же­н­ня Віл­ла Шак­спе­ра зі Стра­тфор­да у Ві­лья­ма Шек­спі­ра (William Shakespeare), у то­го, «хто списом по­тря­сає», від­бу­ло­ся 1593 ро­ку, ко­ли ви­йшла дру­ком йо­го еро­ти­чна по­е­ма «Ве­не­ра і Адо­ніс» з ав­тор­ською при­свя­тою гра­фо­ві Са­ут­гем­пто­ну. Від­то­ді яви­ло­ся сві­то­ві ці­ле су­зір’я бли­ску­чих ко­ме­дій і тра­ге­дій, істо­ри­чних хро­нік та цикл со­не­тів.

ПРО ЩО СВІДЧАТЬ РУКОПИСИ

Ра­дян­ські шек­спі­ро­знав­ці, се­ред них — Оле­ксандр Анікст та Юрій Шве­дов, тра­ди­цій но до три му ва ли ся страт фор ді ансь кої по зи ції. Це дик ту ва ло ся ідео ло гіч ни ми мір­ку­ва­н­ня­ми то­го часу: ра­дян­сько­му чи­та­че­ві по­трі­бний був «тра­ди­цій­ний Шек­спір» — зви­чай­на лю­ди­на за по­хо­дже­н­ням, з ан­глій­ської гли­бин­ки. Але й у пра­цях ра­дян­ських стра­тфор­ді­ан­ців (див. Аникст А. «Шекс­пир». — ЖЗЛ) від­су­тні ві­до­мо­сті про те, чи ви­ру­шав Шек­спір за ме­жі Лон­до­на (тим па­че — Англії). Однак у йо­го п’єсах від­чу­ва­ю­ться справ­жній дух і сон­це Іта­лії, не­по­втор­ний ко­ло­рит ці­єї кра­ї­ни Ре­не­сан­су. При­чо­му Ве­ро­ну і Па­дую, Ве­не­цію та Мі­лан він справ ді знав не з чу ток. Ав­тор «При­бор­ка­н­ня но­ров­ли­вої» у за­хва­ті зга­дує Па­ду­ан­ський уні­вер­си­тет, а най­ні­жні­ші освід­че­н­ня у лю­бо­ві до сво­єї alma mater мо­же при­свя­ти­ти ли­ше її сту­дент у ми­ну­ло­му.

Між тим про­сто ува­жне про­чи­та­н­ня шек­спі­рів­ських тво­рів на­дає мо­жли­вість від­чу­ти над­зви­чай­но ба­га­то­гран­ну та ен­ци­кло­пе­ди­чно осві­че­ну осо­би­стість ав­то­ра. На дум­ку ба­га­тьох до­слі­дни­ків, тво­рець та­кої твор­чої спад­щи­ни мав фун­да­мен­таль­но во­ло­ді­ти іта­лій­ською, фран­цузь­кою та іспан­ською, дав­ньо­гре­цькою і ла­ти­ною. Шек­спі­рів­ські ге­рої на­чеб­то про­ни­за­ні афо­ри­зма­ми ан­ти­чних фі­ло­со­фів, а їхній ав­тор бли­ску­че обі­зна­ний на гре­ко-ла­тин­ській куль­тур­ній тра­ди­ції, на гли­бо­ко­му знан­ні гре­ко-рим­ської мі­фо­ло­гії, тво­рів Го­ме­ра й Ові­дія, Плав­та і Се­не­ки, Плу­тар­ха й Ті­та Лі­вія.

Та пе­ред­усім він зба­га­тив рі­дну ан­глій­ську мо­ву. Йо­го слов­ник на­лі­чує близь­ко 20 ти­сяч слів, тоб­то в удві­чі-три­чі біль­ше, ніж у най­більш осві­че­них і лі­те­ра­тур­но обда­ро­ва­них лю­дей то­го часу та ко­лег на­сту­пних по- ко­лінь. Ні­чо­го по­ді­бно­го сві­то­ва лі­те­ра­ту­ра не знає. За да­ни­ми Оксфорд­сько­го слов­ни­ка, в ан г лійсь ку мо ву Шек с пір вніс по над 3200 но­вих слів — біль­ше, ніж Френ­сіс Бе­кон, Бен Джон­сон та Джордж Ча­пмен разом.

Над­зви­чай­но ши­ро­ке ко­ло чи­тан ня Шек­спі­ра — єв­ро­пей­ські пи­сьмен­ни­ки та фі­ло­со­фи: Мон­тень, Ра­бле, Рон­сар, Арі­о­сто, Бо кач чо. Як іс то рич ний мис ли тель, Шек­спір сто­яв на сту­пінь ви­ще сучасних йо- му істо­рі­о­гра­фів (див. Барг М.А. «Шекс­пир и исто­рия», 1976). Він знав епос про ко­ро­ля Ар­ту­ра й «Кен­тер­бе­рій­ські опо­віда­н­ня» Джеф­фрі Чо­се­ра, до­бре ро­зу­мів­ся на Свя щен но му Пись мі. Спе ці аль ні до слі­дже­н­ня свідчать про обі­зна­ність йо­го у та­ких спе ци фіч них га лу зях знан ня, як пра во - знав ст во, ри то ри ка, му зи ка, ме ди ци на, вій­сько­ва та на­віть мор­ська спра­ва! На той час та­ких фун­да­мен­таль­них знань, та­кої гли­бо­кої еру­ди­ції мо­жна бу­ло на­бу­ти ли­ше у стінах уні­вер­си­те­ту або від лю­дей із до­сві­дом у рі­зних га­лу­зях знань. Адже на­при­кін­ці XVI сто­лі­т­тя пу­блі­чних бі­бліо­тек в Англії ще не бу­ло. Чи не най­біль­ше вра­жає гли­бо­ке зна­н­ня ав­то­ром шек­спі­рів­ських тво рів при­двор­но­го ети­ке­ту й ви­що­го сві­ту, ку­ди не ма­ла до­сту­пу зви­чай­на лю­ди­на. Та го­лов­не від­чу­т­тя від п’єс Шек­спі­ра — нев­ми­ру­ща прав­ди­вість обра­зів, не­ви­чер­пний вир жи­т­тя, в який по­ри­нає ко­жен, не бай­ду­жий до ми­сте­цтва.

РОЗЕНКРАНЦ І ГІЛЬДЕНСТЕРН

От­же, за­ли­ши­ло­ся чи­ма­ло гі­по­тез та ці­ла га­ле­рея ре­аль­них пре­тен­ден­тів на «шек­спі­рів­ський трон», яким вла­сти­ва бу­ла лю­бов до Мель­по­ме­ни та при­страсть до пе­ра.

Най­більш по­пу­ляр­ну гі­по­те­зу що­до ав­тор­ства шек­спі­рів­ських тво­рів ви­кла­де­но у фун­да­мен­таль­ній пра­ці Іл­лі Ги­лі­ло­ва «Игра об Уи­лья­ме Шекс­пи­ре, или Тай­на ве­ли­ко­го Фе­ни­кса», яка ма­ла гу­чний резонанс у на­у­ко­во­му сві­ті. За гі­по­те­зою Ги­лі­ло­ва, лі­те ра тур на мас ка Шек с пі ра при хо ву ва ла Ро­дже­ра Мен­нер­са (п’ято­го гра­фа Ре­тлен­да) і йо­го дру­жи­ну Єли­за­ве­ту Си­дні-Ре­тленд, до­чку поета Фі­лі­па Си­дні. Го лов­ним ар­гу­мен­том на ко­ристь ці­єї гі­по­те­зи ста­ла істо­ри­чна зна­хід­ка — ру­ко­пис пі­сні з п’єси Шек­спі­ра «Два­над­ця­та ніч», ви­яв­ле­на ро­сій­ським про­фе­со­ром-емі­гран­том Пе­тром По­ро­хов­щи­ко­вим в ар­хи­ві зам­ка Бель­ву­ар, ро­до­во­му ма­є­тку Ре­тлен­дів.

Ги лі лов звер тає ува гу на збіг ба га - тьох фа­ктів із біо­гра­фії гра­фа Ре­тлен­да і Шек­спі­ра.

Ще в ко­ле­джі Ре­тленд мав прі­зви­сько Shake-Speare («той, хто списом по­тря­сає»), а ім’я та прі­зви­ще Вільям Шек­спір, як уже за зна ча ло ся, з’ яви ло ся впер ше, ко­ли ви­йшла дру­ком йо­го «Ве­не­ра і Адо­ніс». Зві­сно, що обоє — Ре­тленд і Са­ут­гем­птон — пе­ре­бу­ва­ли на одно­му ща­блі со­ці­аль­них схо ди нок. У Па ду ансь ко му уні вер си те ті Ре­тленд на­вчав­ся разом із дан­ськи­ми сту­ден­та ми — Ро зен к ран цем і Гіль ден с тер ном (ді­йо­ви­ми осо­ба­ми у «Гам­ле­ті»). Ін­те­ле­кту­ал за всі­ма по­ка­зни­ка­ми сво­го часу, він во­ло­дів іта­лій­ською та фран­цузь­кою, дав­ньо­гре­цькою і ла­ти­ною. Ціл­ком імо­вір­но, що йо­го слов­ник за об­ся­гом охо­плю­вав по­над 20 ти­сяч слів (са­ме та­ку кіль­кість за­фі­ксо­ва­но в шек­спі­рів­ських тво­рах). Ре­тленд над зви чай но за хоп лю вав ся те ат ром, а в дру­го­му ви­дан­ні «Гам­ле­та» зга­ду­є­ться Ель­сі­нор (якраз пі­сля йо­го ві­зи­ту до Да­нії разом із по­соль­ством). За­вер­ше­н­ня твор­чої ді­яль­но­сті Шек­спі­ра збі­га­є­ться зі смер­тю гра­фа Ре­тлен­да — влі­тку 1612-го (в 1613-м він на­зав­жди за­ли­шає Лондон та оста­то­чно по­вер­та­є­ться до Стра­тфор­да). На­д­гро­бок Шек­спі­ро­ві ви­ко­нав са­ме той скуль­птор Ге­рарт Ян­сен, ві­до­мий ра­ні­ше сво­їм на­д­гроб­ком гра­фо­ві Ре­тлен­ду у фа­міль­ній уси­паль­ни­ці.

Пра­ця Ги­лі­ло­ва пе­ре­ко­на­ла ба­га­тьох шек­спі­ро­знав­ців. Однак не всі тво­ри Шекс пі ра, на дум ку вче но го, на ле жа ли по - друж­жю Ре­тлен­дів. Імо­вір­ним спів­ав­то­ром вва­жав він по­е­те­су Ме­рі Си­дні Гер­берт (се­стру поета Фі­лі­па Си­дні) — гра­фи­ню Пем­брук.

Та­ким чи­ном, по­ки ін­ші тво­ри­ли під ім’ям Ві­лья­ма Шек­спі­ра («то­го, хто списом по­тря­сає»), сам Шак­спер за­ймав­ся ли­хвар­ством та при­дба­н­ням не­ру­хо­мо­сті у Стра­тфор­ді, а та­кож всти­гав гра­ти в те­а­трі «Гло­бус», па­йо­ви­ком яко­го він був. Зі смер­тю гра­фа, а зго­дом — йо­го дру­жи­ни бу­ло ска­со­ва­но й до­мов­ле­ність із Шак­спе­ром; йо­му про­по­ну­ва­ли за­ли­ши­ти Лондон на­зав­жди.

І на­ре­шті — про смерть. Ві­до­мо, що Шак­спер за­хво­рів й по­мер у кві­тні 1616-го, пі­сля ве­се­лої ве­чір­ки, що від­бу­ла­ся на честь ко­ли­шніх дру­зів із твор­чо­го це­ху, які при­бу­ли з Лон­до­на, — поета й драматурга Бе­на Джон­со­на та Май­кла Дрей­то­на, зем­ля­ка Шак­спе­ра. Для 52-рі­чно­го акто­ра ця ве­чір­ка ви­яви­ла­ся остан­ньою. По­мер він са­ме від ли­хо­ман­ки, на яку за­хво­рів то­ді. Зда­ва­ло­ся, все ло­гі­чно: по­е­ти про­від­у­ва­ли «від­став­но­го» поета й драматурга. Але, якщо взя­ти до ува­ги ін­шу вер­сію — що­до по­вер­не­н­ня в Стра­тфорд ли­хва­ря й ма­ло­ві­до­мо­го акто­ра Шак­спе­ра, який ви­ко­ну­вав ін­шу роль, у про­е­кті «Шек­спір, який списом по­тря­сає», — то­ді ві­зит по­е­тів зда­є­ться до­сить див­ним. На­ві­що про­від­у­ва­ти лю­ди­ну, шля­хи з якою ро­зі­йшли­ся на­зав­жди? Нав­ряд чи за­ра­ди «ду­хов­но­го» спіл­ку­ва­н­ня. А мо­же, про­сто Бен Джон­сон і Майкл Дрей­тон, ви­ко­ну­ю­чи якесь до­ру­че­н­ня (чи злу во­лю?), ма­ли на­мір по­зба­ви­ти­ся від сво­го ко­ли­шньо­го ко­ле­ги, який за­над­то ба­га­то знав?

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор

СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail):

master@day.kiev.ua

ФОТО З САЙТА LIVEJOURNAL.RU

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.