Один за всіх

Den (Ukrainian) - - Культура - Ана­ста­сія ГЕРМАНОВА

Жанр спо­від­аль­ної ав­то­біо­гра­фії, про­чи­та­ної зі сце­ни, сво­го часу став вель­ми по­пу­ляр­ним зав­дя­ки Єв­ге­но­ві Гри­шков­цю. Ви­яви­ло­ся, що по­дро­би­ці чи­йо­гось ди­тин­ства, до­ро­слі­ша­н­ня, ста­нов­ле­н­ня­осо­би­сто­сті, які роз­ка­за­но до­вір­ли­во, ін­тим­но, без те­а­траль­них ефе­ктів, хви­лю­ють гля­да­чів сво­єю упі­зна­ва­ні­стю. На­ва­жив­шись на по­ді­бний екс­пе­ри­мент, Юрій Яков­лєв не по­ми­лив­ся— прем’єру ви­ста­ви «Всі ми ро­дом із ди­тин­ства» гля­да­чі спри­йма­ли ду­же те­пло.

Ба­га­то­рі­чна пра­кти­ка Те­а­тру ро­сій­ської дра­ми що­се­зо­ну вла­што­ву­ва­ти по­ка­зи са­мо­стій­них ро­біт ар­ти­стів про­дов­жує да­ва­ти свої пло­ди. І хо­ча та­ким чи­ном ке­рів­ни­цтво пе­ред­усім ста­вить за ме­ту роз­кри­ти по­тен­ці­ал акто­рів, щоб в подаль­шо­му зна­ти, хто на що зда­тен, май­же ко­жно­го ро­ку кіль­ка по­ка­зів ви­яв­ля­ю­ться до­стой­ни­ми по­тра­пи­ти до ре­пер­ту­а­ру. Зде­біль­шо­го та­кі по­ста­нов­ки по­тім до­пра­цьо­ву­ють ре­жи­се­ри, ху­до­жни­ки, ком­по­зи­то­ри, і во­ни по­пов­ню­ють ар­се­нал на ма­лих май­дан­чи­ках — «Но­вій сцені» та «Сцені під да­хом». Так на­ро­ди­ли­сяв­же до­бре зна­йо­мі гля­да­чам « Дрі­бни­ці жи­т­тя», «Вар­шав­ська ме­ло­дія», «Двоє, не ра­ху­ю­чи со­ба­ки», «Стра­ж­да­н­ня­ю­но­го Вер­те­ра» та ін­ші.

Ві­дмін­ність но­вої ви­ста­ви «Всі ми ро­дом із ди­тин­ства» по­ля­гає в то­му, що актор ви­рі­шив не вда­ва­ти­ся­до ві­до­мої вже дра­ма­тур­гії, на­пи­сав­ши вла­сну істо­рію. Більш то­го — істо­рію вла­сно­го жи­т­тя. «Всі ми ро­дом із ди­тин­ства » — на­пів­ви­ста­ва­на­пів­ро­змо­ва за ку­хон­ним сто­лом. Юрій Яков­лєв ви­сту­пає ча­сом як опо­від­ач, що роз­ка­зує щи­ро, на­че близь­ким дру­зям, ку­ме­дні та хви­лю­ю­чі жит­тє­ві істо­рії, а ча­сом — як актор,

Актор На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки Юрій Яков­лєв на­пи­сав, по­ста­вив і зі­грав вла­сну мо­но­ви­ста­ву

ко­трий вхо­дить в образ і грає діа­ло­ги, ма­те­рі­а­лі­зує своє лі­ри­чне «я».

Ця­істо­рі­я­по­збав­ле­на сю­же­ту. Це — низ­ка са­мо­до­ста­тніх спо­ми­нів. Однак Ю. Яков­лєв як лю­ди­на, не по­збав­ле­на лі­те­ра­тур­них зді­бно­стей, від­шу­кав спо­сіб їхньої ор­га­ні­за­ції. Головна іде­я­ви­ста­ви кри­є­тьсяу на­зві. По­ри­на­ю­чи у спо­га­ди, актор на­ма­га­є­тьсяв­ста­но­ви­ти, як до­ро­слі­шає лю­ди­на, в які мо­мен­ти сво­го жи­т­тя­про­ща­є­ться з ди­тин­ством. Тут і за­хо­пле­н­ня хо­ке­єм, і пер­ша за­ко­ха­ність в одно­кла­сни­цю, і шкіль­на ди­ско­те­ка, і збір ма­ку­ла­ту­ри, щоб ма­ти мо­жли­вість роз­до­бу­ти три­том­ник Оле­ксан­дра Дю­ма, і май­же ри­ту­аль­ний про­цес — лі­пле­н­ня­пель­ме­нів усі­єю ро­ди­ною... Жи­ві та про­мо­ви­сті по­дро­би­ці, від­най­де­ні ав­то­ром, ви­кли­ка­ють без­ліч асо­ці­а­цій, а шля­ге­ри, що лу­на­ють у ви­ста­ві, зму­шу­ють по­ри­ну­ти у вла­сні спо­ми­ни. Але но­сталь­гі­я­ви­ни­кає не тіль­ки у ро­ве­сни­ків Юрія Яков­лє­ва. Змі­ню­ю­ться­ча­си — ку­ми­ри, за­бав­ки, а са­мо­від­чу­т­тяу ко­жно­го з нас схо­жі. І в про­це­сі до­ро­слі­ша­н­ня­ми сти­ка­є­мо­сяз ра­до­ща­ми і зра­да­ми, від­ва­жу­є­мо­ся­на по­дви­ги і вста­нов­ле­н­ня­спра­ве­дли­во­сті... і мо­же, са­ме в та­кі мо­мен­ти лю­ди­на про­ща­є­тьсяз ди­тин­ством. І пи­та­н­ня­тут у то­му, що са­ме з ди­тин­ства ти ві­зьмеш з со­бою в до­ро­сле жи­т­тя...

— Сво­єю ви­ста­вою яхо­чу ска­за­ти лю­дям, що тре­ба ча­сті­ше при­га­ду­ва­ти хо­ро­ше, до­бре, яскра­ве та ве­се­ле, — ді­ли­ться Юрій ЯКОВ­ЛЄВ. — У ди­тин­стві, в юно­сті у нас за­кла­да­є­ться­най­кра­ще і най­по­трі­бні­ше в жит­ті — дру­жба, до­бро­та, чуй­ність, зда­тність лю­би­ти, і ли­ше за до­по­мо­гою цьо­го мо­жна зро­би­ти світ до­брі­шим! А най­пер­ше — са­мо­му ста­ти кра­щим теж.

ФОТО ІРИНИ СОМОВОЇ

ЮРІЙ ЯКОВ­ЛЄВ МА­ТЕ­РІ­А­ЛІ­ЗУЄ СВОЄ ЛІ­РИ­ЧНЕ «Я»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.