Ульф Старк – про та­бу, пра­ви­ла та зву­ча­н­ня текс­ту

«Су­ча­сна швед­ська ди­тя­ча лі­те­ра­ту­ра на­ро­ди­ла­ся че­рез страх вій­ни»

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Ро­змов­ля­ла Лю­бов ЯКИМЧУК

На Мі­жна­ро­дний фе­сти­валь «Книж­ко­вий Ар­се­нал» як по­че­сний гість ди­тя­чої про­гра­ми за­ві­тав ви­да­тний швед­ський пи­сьмен­ник Ульф Старк. Са­мо­го ав­то­ра на­зи­ва­ють спад­ко­єм­цем Астрід Лін­дгрен, а йо­го книж­ки пе­ре­кла­де­но більш ніж двома де­ся­тка­ми мов. У Ки­є­ві Старк пред­ста­вив укра­їн­ські пе­ре­кла­ди сво­їх кни­жок «Чи вмі­єш ти сви­ста­ти, Юган­но?» та «Ди­ва­ки і за­ну­ди», що ви­йшли у «Ви­дав­ни­цтві Ста­ро­го Ле­ва». Для цьо­го ін­терв’ю ми при­сі­ли на ла­ві нав­про­ти кар­ти­ни Алі­ни Ма­кси­мен­ко з се­рії «Ор­ке­стро­ва яма» у най­менш гу­чній за­лі «Ми­сте­цько­го Ар­се­на­лу» з екс­по­зи­ці­єю «Щер­бен­ко Арт Цен­тру». Ро­змов­ля­ли про за­бо­ро­не­не та до­зво­ле­не в лі­те­ра­ту­рі.

— Пе­ре­кла­ди ва­ших кни­жок по­тра­пи­ли в де­що онов­ле­ну укра­їн­ську ди­тя­чу лі­те­ра­ту­ру, ніж во­на бу­ла ра­ні­ше. Ще де­сять ро­ків то­му в ній бу­ло ба­га­то та­бу, зокре­ма та­бу на те­му смерті. На­скіль­ки ін­шою бу­ла си­ту­а­ція в Шве­ції де­сять ро­ків то­му і як во­на змі­ни­ла­ся?

— Якщо по­рів­ню­ва­ти із си­ту­а­ці­єю де­ся­ти­рі­чної дав­ни­ни, за­раз у Шве­ції пи­шуть біль­ше про смерть, ніж то­ді. То­ді ба­тьки хо­ті­ли за­хи­сти­ти ді­тей від чо­гось стра­шно­го або тяж­ко­го, але те­пер це змі­ню­є­ться. Окре­мим пи­та­н­ням є те, як мо­жна пи­са­ти про смерть, бо й це мо­жна ро­би­ти по-рі­зно­му. Ра­ні­ше в книж­ках швед­ських ав­то­рів по­ми­ра­ли пе­ре­ва­жно тва­ри­ни або да­ле­кі ро­ди­чі ди­ти­ни, і сам похо­рон­ний ри­ту­ал по­ка­зу­ва­ли іна­кше, ніж те­пер. За­раз го­во­рять не ли­ше про ри­ту­ал, а й про по­чу­т­тя. То­му під­хід до зо­бра­жа­н­ня смерті ускла­днив­ся.

— Я зга­да­ла ли­ше те­му смерті, яка бу­ла та­бу­йо­ва­на, але бу­ли й ін­ші не­по­пу­ляр­ні теми. На­при­клад, на­силь­ство. А книж­ки про вій­ну з’яви­ли­ся ли­ше про­тя­гом остан­ніх двох ро­ків, зро­зумі­ло, чо­му. І до­сі не мо­жна в укра­їн­ській ди­тя­чій лі­те­ра­ту­рі уяви­ти текс­ти на ЛГБТ-те­ма­ти­ку.

— За­раз у на­шо­му су­спіль­стві ста­ло біль­ше на­силь­ства, ніж бу­ло ра­ні­ше. Йо­го по­біль­ша­ло й у но­ви­нах, і на ву­ли­цях. То­му не­об­хі­дно про це пи­са­ти, роз­ка­зу­ва­ти і по­ка­зу­ва­ти, що це та­ке з на­ми від­бу­ва­є­ться і як цьо­му за­ра­ди­ти. І що­до ЛГБТ — то про це теж тре­ба пи­са­ти, бо це є, це факт.

— Ва­ші книж­ки зде­біль­шо­го со­ці­аль­но спря­мо­ва­ні. Як ви вва­жа­є­те, чи мо­же лі­те­ра­ту­ра змі­ни­ти світ, впли­ну­ти на гро­ма­ди?

— Я знаю, що ті книж­ки, які чи­тав у ди­тин­стві, ду­же силь­но впли­ва­ли на ме­не. Га­даю, лі­те­ра­ту­ра мо­же чи­ни­ти вплив, при­найм­ні так ме­ні зда­є­ться зав­дя­ки вла­сно­му до­сві­ду. Як мо­жна по­ді­я­ти на ко­ле­ктив, на со­ці­ум — це ін­ше пи­та­н­ня. Вплив на те, що від­бу­ва­є­ться у сві­ті, — під сум­ні­вом. Але, з дру­го­го бо­ку, якщо ду­ма­ти, що книж­ки роз­ви­ва­ють уяву лю­ди­ни, то, зві­сно, во­ни ще й як впли­ва­ють на неї. Адже якщо ди­ви­ти­ся на люд­ську ді­яль­ність, на те, як лю­ди­на бу­дує світ, то все це ба­зу­є­ться на уяві. Лю­ди­на щось ви­га­дує, і по­тім це стає ре­аль­ні­стю. Якщо книж­ки на це впли­ва­ють, то, без сум­ні­ву, во­ни мо­жуть впли­ва­ти й на те, що від­бу­ва­є­ться у сві­ті.

— Та­кий по­гляд на світ, мо­жли­во, пов’яза­ний з тим, що в Шве­ції, на ща­стя, дав­но не бу­ло вій­ни. Ко­ли вій­на по­ча­ла­ся в Укра­ї­ні, на­ші пи­сьмен­ни­ки, зокре­ма Сер­гій Жа­дан, ви­сло­ви­ли своє роз­ча­ру­ва­н­ня в то­му, що лі­те­ра­ту­ра мо­же змі­ни­ти ре­аль­не жи­т­тя. Це три­ва­ло май­же рік, по­ки ав­то­ри шу­ка­ли но­ву мо­ву, щоб го­во­ри­ти про но­ві ре­а­лії. І, ма­буть, від­су­тність вій­ни теж якось від­би­ва­є­ться на лі­те­ра­ту­рі.

— Ма­буть, так. Але та­кож існує дум­ка, що пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни, тоб­то від 1945 ро­ку, на­ро­ди­ла­ся су­ча­сна швед­ська ди­тя­ча лі­те­ра­ту­ра (Шве­ція до­три­му­ва­ла­ся ней­тра­лі­те­ту в Дру­гій сві­то­вій вій­ні. — Авт.). То­ді з’яви­ла­ся книж­ка «Пеп­пі Дов­га­пан­чо­ха» Астрід Лін­дгрен та книж­ки Ту­ве Ян­сон. Су­ча­сна швед­ська ди­тя­ча лі­те­ра­ту­ра на­ро­ди­ла­ся че­рез страх вій­ни. То­ді го­во­ри­ли, що ми ма­є­мо ство­ри­ти ди­тя­чу лі­те­ра­ту­ру, яка б не ви­хо­ву­ва­ла сол­да­тів, бо нам по­трі­бен мир, а не вій­на. Це озна­чає, що не тре­ба бу­ти слу­хня­но­ю­ди­ти­ною , а слід бу­ти тро­хи ре­во­лю­ціо­не­ром та йти проти ав­то­ри­те­тів. Це по­трі­бно та­кож для то­го, щоб ді­ти не по­во­ди­ли­ся над­то до­бре, а бу­ли про­сто ді­тьми.

— Ви го­во­ри­те про ду­же ва­жли­ві ре­чі, і, ма­буть, тут та­кож іде­ться про від­по­від­аль­ність пи­сьмен­ни­ка. Чи є у вас пра­ви­ла, які не мо­же­те по­ру­ши­ти, і пра­ви­ла, яких до­три­му­є­те­ся, пи­шу­чи текс­ти?

— Го­лов­не пра­ви­ло — це по­ва­га до ди­ти­ни, до сво­го чи­та­ча. Бу­ва­ють книж­ки, які пра­гнуть на­смі­ши­ти, й для цьо­го зо­бра­жа­ють ди­ти­ну не­до­лу­гою. Во­ни насправді й ро­блять ди­ти­ну, яка їх чи­тає, дур­ни­ком. Це не­спра­ве­дли­во. Та­кож ду­же ва­жли­во, щоб ди­тя­чі книж­ки по­ка­зу­ва­ли, чим є при­ро­да. При­ро­да — це не тіль­ки си­ро­ви­на, з якої мо­жна щось ви­ро­бля­ти або бу­ду­ва­ти, при­ро­да цін­на та має зна­че­н­ня са­ма по со­бі. І ще одне — для ме­не ду­же ва­жли­во чи­та­ти свій текст не ли­ше са­мо­му, сво­ї­ми очи­ма, а й ба­чи­ти йо­го очи­ма ди­ти­ни — це теж ду­же ва­жли­во. І я че­сний у то­му, що пи­шу.

— Ви при­йшли в ди­тя­чу лі­те­ра­ту­ру з по­е­зії. А в по­е­зії ду­же ва­жить, як зву­чить текст. Та­кож у сво­їх ін­терв’ю ви го­во­ри­те, що лю­би­те чи­та­ти свої не­о­пу­блі­ко­ва­ні текс­ти чи­та­чам. Чи ва­жли­во для вас, як зву­чить ва­ша про­за на слух?

— Так, ду­же ча­сто лю­ди за­бу­ва­ють, що лі­те­ра­ту­ра має му­зи­каль­ні яко­сті. Те са­ме сто­су­є­ться й ти­ші. Ти повинен умі­ти ди­ха­ти, по­ки чи­та­єш, що­би ди­ха­н­ня йшло, як має іти. Та­кож повинен бу­ти ритм: якісь ре­че­н­ня дов­ші, за ни­ми якісь ко­ро­тші. Щоб не бу­ло мо­но­тон­но­сті. Я чи­та­юв­го­лос усі свої текс­ти сво­їй со­ба­ці. Со­ба­ка сам при­хо­дить, ко­ли я по­чи­на­ю­чи­та­н­ня. Ко­ли це зву­чить вго­лос, одра­зу чу­ти, якщо в текс­ті щось не так. І це мо­же бу­ти не­по­мі­тним, ко­ли пи­шеш. І тут теж ви­ни­кає пи­та­н­ня — на­скіль­ки зро­зумі­лий має бу­ти текст для ді­тей. Чи тре­ба, щоб там бу­ло все зро­зумі­ло, чи там мо­же бу­ти щось не­зро­зумі­ле. Ба­га­то хто ду­має, що ди­тя­ча лі­те­ра­ту­ра має бу­ти ясною. Але якщо зга­да­ти лі­те­ра­ту­ру для до­ро­слих, то в ній ду­же ба­га­то не­зро­зумі­ло­го, не­ясно­го, осо­бли­во в по­е­зії, са­ме так і має бу­ти. То­му я вва­жаю, що й у ди­тя­чій лі­те­ра­ту­рі по­вин­ні зав­жди бу­ти не­зро­зумі­лі мі­сця.

— Тоб­то це не­зро­зумі­ле до­по­мо­же тво­ру дов­ше три­ва­ти, спро­во­кує роз­мо­ву з до­ро­сли­ми?

— Так. І щоб ді­ти не ду­ма­ли, що всі лю­ди ро­зу­мі­ють одна­ко­во те, що є в текс­ті. От за­раз я си­джу і див­лю­ся на цю кар­ти­ну і не мо­жу ска­за­ти, що я в ній усе ро­зу­мію. Та­кож ін­ші лю­ди, які на неї див­ля­ться, мо­жуть ро­зу­мі­ти зов­сім ін­ше. І з книж­ка­ми так са­мо.

— Якщо го­во­ри­ти про но­ві су­ча­сні ви­ди кни­жок, зокре­ма ау­діо­книж­ки, муль­ти­ме­дій­ні книж­ки, які мо­жна чи­та­ти на га­дже­тах. Як ви ста­ви­ти­ся до та­ких кни­жок, осо­бли­во якщо вра­ху­ва­ти, що у ва­ших текс­тах зов­сім не­має га­дже­тів як яви­ща?

— Для ме­не всі ці ін­те­р­актив­ні книж­ки — про­сто книж­ки. Зав­жди є з де­ся­ток ва­рі­ан­тів для чи­та­н­ня на­віть ін­те­р­актив­ної книж­ки. Зві­сно, у по­рів­нян­ні зі зви­чай­но­ю­книж­кою кіль­кість ва­рі­а­цій тут обме­же­на, бо хтось ви­рі­шив, що має бу­ти са­ме так. То­му це ні­би­то й сво­бо­да, але це — і не­сво­бо­да. Але якщо по­ду­ма­ти про зви­чай­ну книж­ку, то во­на у па­рі з чи­та­чем ство­рює справ­жній діа­лог, і че­рез те існує без­ліч ін­тер­пре­та­цій. Зві­сно, всі ці но­ві книж­ки — це до­бре, бо це про­грес. Та чо­мусь я ду­же не лю­блю комп’ютер­них ігор за книж­ка­ми. Ін­те­р­актив­ні книж­ки ча­сто по­бу­до­ва­ні на ін­три­зі, за яко­ю­швид­ше ру­ха­є­шся. Але справ­жнє чи­та­н­ня — це ду­же по­віль­ний про­цес. Бу­ва­ють ба­тьки, які вва­жа­ють, що чим біль­ше ди­ти­на чи­тає кни­жок, тим кра­ще, але це не зав­жди так. Чи­та­н­ня має бу­ти по­віль­ним. Я пам’ята­юу ди­тин­стві, ко­ли ми від­по­чи­ва­ли на да­чі, у нас бу­ло ли­ше п’ять кни­жок. І що­лі­та це бу­ли ті са­мі п’ять кни­жок, і ми їх чи­та­ли. Хо­ча ми й зна­ли, про що ці книж­ки, во­ни що­ра­зу змі­ню­ва­ли­ся, бо во­ни жи­ли. — А які це бу­ли книж­ки? — По-пер­ше, це бу­ла Бі­блія мо­єї ба­бу­сі. Та­ка тов­ста кни­га з ілю­стра­ці­я­ми Ґю­ста­ва До­ре. І ще бу­ла ди­тя­ча книж­ка під на­звою«Си­ній рав­лик» — я чи­тав її з та­ко­юж швид­кі­стю, як рав­лик (смі­є­ться. — Авт.). І ще бу­ла книж­ка, яку б, ма­буть, сьо­го­дні за­бо­ро­ни­ли б у Шве­ції. Во­на — про чо­ло­ві­ка, в яко­го бу­ло три си­ни — один жов­тий, ін­ший чор­ний, тре­тій чер­во­ний. І ще був ста­рий ети­мо­ло­гі­чний слов­ник, який ми чи­та­ли. Зга­дав ли­ше чо­ти­ри...

— А мо­жна спи­та­ти, як при­бли­зно ми­нає ваш ро­бо­чий день?

— Я про­ки­да­ю­ся ду­же ра­но, при­бли­зно о че­твер­тій ран­ку. Да­лі ле­жу та уяв­ля­ю­со­бі рі­зні ре­чі, бо ме­ні зда­є­ться, що я зно­ву за­сну. Ці по­гра­ни­чні ста­ни, ко­ли ти спиш, а ні­би й не спиш, ду­же твор­чі, і ду­же ба­га­то чо­го в го­ло­ві від­бу­ва­є­ться. Це та­ка су­міш стра­ху і ба­жа­н­ня тво­ри­ти. По­тім ми сні­да­є­мо. Да­лі я гу­ля­юз со­ба­ко­ю­при­бли­зно пів­то­ри го­ди­ни. І це — теж ро­бо­чий час, бо то­ді ду­же до­бре ду­ма­є­ться. Ти ка­жеш: «Не мо­жна! Не мо­жна!» — со­ба­ці. Гу­ля­єш, хо­диш — і це теж пре­кра­сне від­чу­т­тя. А по­тім — ся­ду і по­чи­на­ю­пи­са­ти. А зго­дом уже час обі­ду, й пі­сля обі­ду ля­га­ю­тро­хи по­спа­ти — хви­лин двад­цять. А по­тім зно­ву час ро­бо­ти. І все­та­ки це ду­же див­ний про­цес, ви, ма­буть, це зна­є­те. Ся­деш — і якось по­ро­жньо в го­ло­ві, й ні­чо­го кон­кре­тно­го не­має, і тре­ба се­бе зму­шу­ва­ти. Та­ке від­чу­т­тя, як у ди­ти­ни. Ти ка­жеш: «Ду­май». А мо­зок ка­же: «Ні, не бу­ду». Не­ві­до­мо, як цей про­цес по­чи­на­є­ться, звід­ки. Тро­хи лег­шає, якщо ду­ма­ти, що все, що я ро­блю, це все для то­го, щоб пи­са­ти. І якщо я слу­ха­ю­му­зи­ку, це не озна­чає, що я лі­ну­ю­ся, а про­сто це — теж ча­сти­на мо­го твор­чо­го про­це­су. Ча­сто в ме­не бу­ває дві-три ідеї для кни­жок, які я ще не на­пи­сав. Ко­ли одну пи­шу, то ду­ма­ю­про на­сту­пну.

— Чи з’яви­ли­ся у вас у Ки­є­ві якісь сю­же­ти, пов’яза­ні з цим про­сто­ром?

— Пі­сля від­ві­дин До­му-му­зе­ю­Бул­га­ко­ва я хо­чу все в се­бе вдо­ма по­фар­бу­ва­ти в бі­ле. (

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.