Iвай­ло, цар на­ро­дний

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Зу­сіх кра­їн єв­ро­пей­сько­го Се­ре­дньо­віч­чя ми зна­є­мо ли­ше один-єди­ний при­клад ( він, про­те, не ду­же ві­до­мий укра­їн­сько­му чи­та­че­ві, і то­му про це вар­то роз­по­ві­сти), ко­ли про­стий се­лян­ський син, « сви­но­пас » ( так йо­го зне­ва­жли­во на­зи­ва­ли за­пе­клі во­ро­ги) не ли­ше пе­ре­міг сво­го ца­ря, а й по­сів йо­го трон, став­ши гла­вою держави. І хоч ца­рем він за­ли­шав­ся не­дов­го, ли­ше три ро­ки ( 1277— 1280), но­ву ди­на­стію йо­му ствер­ди­ти не вда­ло­ся (за­ги­нув від рук під­сту­пних во­ро­гів), про­те са­ма ця істо­рія справ­ді вра­жає. Ця кра­ї­на — Бол­га­рія, цей «на­ро­дний», «се­лян­ський цар» — Івай­ло, син Мом­чи­ла із При­бой­ни по­бли­зу Ду­наю. Де­я­кі бол­гар­ські істо­ри­ки ствер­джу­ють, що за си­лою пе­ре­ко­нань, ві­рою у свою ви­ня­тко­ву мі­сію — звіль­ни­ти рі­дну зем­лю від чу­жо­зем­них гра­бі­жни­ків, та­тар­ських за­гар­бни­ків та «ци­ві­лі­зо­ва­них» ві­зан­тій­ців, так са­мо як і від «до­мо­ро­ще­них» «бо­ляр» (олі­гар­хі­чна вер­хів­ка того ча­су), ствер­ди­ти в дер­жа­ві спра­ве­дли­вий лад і змі­цни­ти її (пев­на річ, спра­ве­дли­вість ро­зумі­ла­ся в си­сте­мі ко­ор­ди­нат» Се­ре­дньо­віч­чя) Івай­ло є ду­хов­ним бра­том ін­шої про­стої се­лян­ки — Жан­ни д’Арк.

■ Тим ча­сом ві­до­мо нам про Івай­ла зов­сім не­ба­га­то, зна­чно мен­ше, аніж про йо­го без­смер­тну фран­цузь­ку по­се­стру Жан­ну. І зна­чна ча­сти­на того, що на­пи­са­но про ньо­го та йо­го жи­т­тя, на­ле­жить пе­ру йо­го, м’ яко ка­жу­чи, не­до­бро­зи­члив­ців. Це або бо­ляр­ські, або ві­зан­тій­ські ав­то­ри. Їхнє став­ле­н­ня до Івай­ла ( ще йо­го на­зи­ва­ли « Ло­ха­на » , « Кор­до­ку­вас » , «Бр­до­ква», тоб­то «Бо­тва») лег­ко зро­зу­мі­ти. Він був їхнім во­ро­гом. Ось що, при­мі­ром, пи­ше ві­зан­тій­ський істо­рик ХІV ст. Ге­ор­гій Па­хі­мер: « Жив то­ді в Бол­га­рії якийсь се­ля­нин- сви­но­пас на прі­зви­сько « Бр­до­ква » . Ре­тель­но дба­ю­чи про сви­ней, він зов­сім не тур­бу­вав­ся про себе. Хар­чу­вав­ся ли­шень хлі­бом, ди­ки­ми пло­да­ми й го­ро­дні­ми ро­сли­на­ми ( звід­си, ма­буть, і прі­зви­сько « Бр­до­ква » . — І. С.), жив скром­но і бі­дно. Він ча­сто роз­мов­ляв зі сво­ї­ми то­ва­ри­ша­ми й ка­зав, що йо­му на­ле­жить звер­ши­ти ве­ли­кі спра­ви. Про­те йо­го то­ва­ри­ші зде­біль­шо­го ви­смі­ю­ва­ли йо­го й май­же не ві­ри­ли йо­му. По то­му про­ки­ну­ли­ся в ньо­му пев­ні на­дії, і став він ча­сто мо­ли­ти­ся Бо­го­ві, чим при­вер­нув ува­гу лю­дей. Він роз­по­від­ав, що йо­му яв­ля­ю­ться свя­ті та ян­го­ли (не за­бу­вай­мо: то бу­ли 70-ті ро­ки ХІІІ сто­лі­т­тя. — І. С.) і за­кли­ка­ли йо­го до бун­ту й до вла­ди над на­ро­дом ( ці­ка­вий ло­гі­чний лан­цю­жок! — І. С.). І як він пов­ся­кчас роз­по­від­ав про те, то люди, зре­штою, по­ві­ри­ли йо­го сло­вам і вже іна­кше по­ча­ли ста­ви­ти­ся до ньо­го. Він від­крив їм, що на­бли­жа­є­ться час, ви­зна­че­ний Го­спо­дом для по­ча­тку ве­ли­ко­го пов­ста­н­ня. Отож, одно­го ра­зу він по­від­ав, що отри­мав від Бо­га осо­бли­ві зна­ки або ж зна­ме­н­ня, узяв для себе при­стой­ний одяг, на­ки­нув на пле­чі пла­ща, під­пе­ре­зав­ся ме­чем, сів на ко­ня й смі­ли­во вдав­ся ра­зом із то­ва­ри­ша­ми до та­ких справ, ко­трі да­ле­ко пе­ре­вер­ши­ли те, на що він мав пра­во за по­хо­дже­н­ням сво­їм. І ко­ли він де­кіль­ка ра­зів роз­гро­мив та­тар, то увесь на­род ру­шив за ним » .

■ Отак роз­по­від­ав про Івай­ла істо­рик із да­ле­ко не дру­жньої до ньо­го Ві­зан­тії — адже, як по­ба­чить чи­тач, з ці­єю по­ту­жною ім­пе­рі­єю наш ге­рой не раз во­ю­вав, і не без успі­ху. А в Бол­га­рії, де ім’ я се­лян­сько­го ца­ря здав­на опо­ви­те ле­ген­да­ми й пе­ре­ка­за­ми, до ньо­го, зро­зумі­ло, став­ля­ться зов­сім іна­кше. Так, Па­ї­сій Хі­лен­дар­ський, най­біль­ший болгарський істо­рик ХVІІІ сто­лі­т­тя, пи­сав, що «Івай­ло був ро­зум­ною і да­ле­ко­гля­дною лю­ди­ною » . Кла­сик бол­гар­ської лі­те­ра­ту­ри Іван Ва­зов на­пи­сав п’єсу, при­свя­че­ну ди­во­ви­жно­му жи­т­тю « ца­ря- сви­но­па­са » , а ви­да­тний май­стер істо­ри­чно­го ро­ма­ну Сто­ян За­гор­чи­нов свій най­ві­до­мі­ший твір, до­бре зна­ний в Бол­га­рії, на­звав про­сто: «Івай­ло».

■ От­же, спро­бу­є­мо, чи­та­чу, «від­ді­ли­ти зер­на від пле­ве­ли» і ко­ро­тко ви­кла­сти (по кри­хтах) те, що нам, з біль­шою або мен­шою мі­рою до­сто­вір­но­сті, ві­до­мо про цю ди­во­ви­жні по­стать. Перш за все вар­то ко­ро­тко роз­по­ві­сти про те, що со­бою яв­ля­ла Бол­га­рія 70-х ро­ків ХІІІ сто­лі­т­тя. Роз­квіт Дру­го­го Бол­гар­сько­го Цар­ства ча­сів по­ту­жних во­ло­да­рів Асе­на, Петра, Ка­ло­я­на, ца­ря Іва­на Асе­на ІІ (1218—1241 рр.), які успі­шно би­ли­ся з ві­зан­тій­ця­ми, хре­сто­но­сця­ми, сер­ба­ми, ма­дя­ра­ми та ін­ши­ми су­про­тив­ни­ка­ми й зно­ву зро­би­ли Болгарію, як і в до­бу Пер­шо­го цар­ства (ІХ—ХІ ст.), най­по­ту­жні­шою дер­жа­вою на Бал­ка­нах — цей роз­квіт, на пре­ве­ли­кий жаль, за­ли­шив­ся у ми­ну­ло­му. Пі­сля смер­ті Іва­на Асе­на ІІ кра­ї­ну бу­кваль­но роз­ди­ра­ли на шма­тки вну­трі­шні чва­ри не­на­си­тних бо­ляр, зно­ву агре­сив­ною ста­ла Ві­зан­тій­ська ім­пе­рія, і, го­лов­не, Болгарію вщент спу­сто­шу­ва­ли на­бі­ги мон­го­лів, які рі­за­ли мир­них се­лян, па­ли­ли їхні се­ли­ща, за­би­ра­ли лю­дей в раб­ство (є ві­до­мо­сті про те, що й Івай­ло по­тра­пив у по­лон до та­тар, був там ра­бом, але зміг вте­кти). Слаб­ка дер­жав­на вла­да — сим­во­лом чо­го був на­пів­па­ра­лі­зо­ва­ний стан ца­ря Кон­стан­ти­на — Асе­на, за ро­ків прав­лі­н­ня яко­го жив і бо­ров­ся Івай­ло, — бу­ла яв­но не­спро­мо­жною за­хи­сти­ти кра­ї­ну. Бо­ля­ри бу­ли стур­бо­ва­ні не тим, як за­хи­сти­ти Болгарію в умо­вах чу­жо­зем­них на­вал, а тим, як збе­рег­ти по­лі­ти­чну та еко­но­мі­чну вла­ду в дер­жа­ві і три­ма­ти в по­ко­рі без­прав­них се­лян-»отро­ків» та «па­ри­ків». Дер­жа­ва пе­ре­бу­ва­ла на ме­жі роз­па­ду і втра­ти на­ціо­наль­ної не­за­ле­жно­сті як та­кої.

■ І в цих умо­вах — так зав­жди бу­ло, є і бу­де в істо­рії — своє ва­го­ме сло­во ска­зав сам болгарський на­род. Івай­ло, лю­ди­на, яка са­мо­від­да­но ві­ри­ла у вла­сну мі­сію, у «свою зір­ку», про­те до того ж на­ді­ле­на ве­ли­че­зним здо­ро­вим глу­здом, ро­зу­мі­н­ням лю­дей і во­лею, ви­явив­ся іде­аль­ним во­ждем пов­ста­лих се­лян, які, вла­сне, й утво­рю­ва­ли то­ді, 1277 р., болгарський на­род. А «Бо­жі зна­ки» бу­ли аб­со­лю­тно не­ми­ну­чи­ми, з огля­ду на мен­таль­ність епо­хи. Ду­же по­ка­зо­во, що Івай­ло, на від­мі­ну від Пу­га­чо­ва, не вда­вав­ся до са­мо­зван­ства, не ого­ло­шу­вав себе «го­су­да­рем ім­пе­ра­то­ром Пе­тром ІІІ, ко­трий чу­де­сно уря­ту­вав­ся», а пря­мо, від іме­ні пов­ста­лих і себе осо­би­сто, за­явив про на­мі­ри ски­ну­ти вла­ду й ру­ши­ти на сто­ли­цю Бол­га­рії — Тир­но­во. Для цьо­го не­об­хі­дним був на­ле­жний ав­то­ри­тет у на­ро­ді. Івай­ло швид­ко спро­міг­ся здо­бу­ти йо­го, роз­бив­ши у де­кіль­кох бо­ях за­го­ни мон­го­лів. За ко­ро­ткий час се­лян­ський ва­та­жок зро­бив те, чо­го ні­як не мо­гли здій­сни­ти цар­ські вій­ська! Хво­рий і не­спро­мо­жний цар Кон­стан­тин І Асен Тих зі­брав вій­ська для при­ду­ше­н­ня « за­ко­ло­ту» Івай­ла, про­те ці вій­ська або роз­бі­га­ли­ся ще до зу­стрі­чі з се­лян­ською ар­мі­єю Івай­ла, або пе­ре­хо­ди­ли на йо­го бік. На­при­кін­ці 1277 р. цар Кон­стан­тин осо­би­сто очо­лив уря­до­ву ар­мію, від­бу­ла­ся би­тва, в пе­ре­бі­гу якої цар­ське вій­сько бу­ло вщент ро­зби­те, а сам Кон­стан­тин за­ги­нув. Пі­сля цьо­го пра­кти­чно вся Бол­га­рія, за ви­ня­тком сто­ли­ці, яку кон­тро­лю­ва­ла вдо­ва ца­ря — ві­зан­тій­ка Ма­рія Па­ле­о­лог, опи­ни­ла­ся в ру­ках пов­стан­ців.

■ Не­вдов­зі ві­зан­тій­ський ім­пе­ра­тор Ми­ха­їл VІІІ Па­ле­о­лог ви­рі­шив ско­ри­ста­ти­ся по­ді­я­ми в Бол­га­рії з ви­го­дою для себе і по­са­ди­ти на трон сво­го став­ле­ни­ка і ви­хо­ван­ця, яко­го він по­стій­но три­мав бі­ля себе як по­лі­ти­чну « ко­зир­ну кар­ту » — Іва­на ІІІ Асе­на із прав­ля­чої ди­на­стії Бол­га­рії. Нова за­гро­за при­ми­ри­ла ко­ли­шніх су­про­тив­ни­ків, тир­нов­ську во­ло­дар­ку Ма­рію та пов­ста­лих, і пі­сля пев­них по­лі­ти­чних до­мов­ле­но­стей 1278 р. пов­ста­лі всту­па­ють у сто­ли­цю Бол­га­рії. Тут вза­га­лі ста­ло­ся « див­неє ди­во » — Івай­ло одру­жу­є­ться з Ма­рі­єю Па­ле­о­лог, став­ши ца­рем та спів­пра­ви­те­лем ра­зом з її ма­ло­лі­тнім си­ном Ми­ха­ї­лом. Но­во­му ца­ре­ві одра­зу до­ве­ло­ся ве­сти най­важ­чу бо­роть­бу — бо­роть­бу на два фрон­ти, про­ти ві­зан­тій­ців та мон­го­лів. Пі­дбу­рю­ва­ні Ві­зан­ті­єю мон­го­ли (улю­бле­ний ди­пло­ма­ти­чний при­йом ім­пе­рії) зно­ву на­па­ли на Болгарію, про­те но­вий цар, зі­брав­ши вій­ська, зу­мів у де­кіль­кох би­твах від­ки­ну­ти їх за Ду­най. Тим ча­сом на пів­дні Бол­га­рії у ма­со­ва­ний на­ступ пі­шли ві­зан­тій­ці. За п’ ять мі­ся­ців військових дій цар Івай­ло оста­то­чно роз­бив ві­зан­тій­ців, зокре­ма в би­тві під Фі­ліп­по­по­лем, і зу­пи­нив ві­зан­тій­ську за­гро­зу.

■ Про­те май­же одра­зу йо­му зно­ву до­ве­ло­ся зби­ра­ти ар­мію в по­хід на пів­ніч, про­ти мон­го­лів, які ви­яви­лись су­про­тив­ни­ка­ми, зна­чно силь­ні­ши­ми від ві­зан­тій­ців (на­га­да­є­мо, що то­ді­шні пра­ви­те­лі Мо­ско­вії бу­ли фа­кти­чно ра­ба­ми, ва­са­ла­ми ор­дин­ських ха­нів). Під ти­ском мон­го­лів Івай­ло зму­ше­ний був від­сту­пи­ти за му­ри укрі­пле­ної фор­те­ці До­ро­стол на Ду­наї, яку сво­го ча­су за­хи­щав ще наш князь Свя­то­слав. Обо­ро­на До­ро­сто­ла три­ва­ла три мі­ся­ці, тим ча­сом у Тир­но­во­му по­ши­ри­ли­ся чу­тки про за­ги­бель Івай­ла в обло­же­ній фор­те­ці, се­ред бо­ляр за­ро­джу­є­ться змо­ва, в ре­зуль­та­ті ві­зан­тій­ська ма­ріо­не­тка Іван ІІІ Асен за під­трим­ки кон­стан­ти­но­поль­сько­го вій­ська всту­пив у сто­ли­цю. Ма­рія та її син Ми­ха­їл бу­ли взя­ті під вар­ту і від­прав­ле­ні у за­сла­н­ня до Ві­зан­тії.

■ А Івай­ло, уя­віть со­бі, зміг про­рва­ти обло­гу та­тар, ви­рва­тись із До­ро­сто­ла, здо­був сво­бо­ду дій і, зі­брав­ши при­хиль­ни­ків, на­пав на ві­зан­тій­ців. Ві­зан­тія ви­сла­ла ар­мію на під­трим­ку Іва­на ІІІ, і в мі­сті Дев­ня 17 ли­пня 1279 р. від­бу­ла­ся ви­рі­шаль­на би­тва. По­при три­ра­зо­ву (!) чи­сель­ну пе­ре­ва­гу ві­зан­тій­ців Івай­ло та­ки пе­ре­міг. Реш­тки вій­ська ім­пе­ра­то­ра вте­кли. Так са­мо бу­ла роз­би­та во­се­ни 1279 р. і дру­га ар­мія, за­бра­на ві­зан­тій­ця­ми. Пі­сля цих по­ра­зок Іван ІІІ по­тай­ки за­ли­шає Тир­но­во, бо­ля­ри оби­ра­ють но­во­го ца­ря — Ге­ор­гія Тер­те­ра.

■ Про­те, не­зва­жа­ю­чи на бли­ску­чі пе­ре­мо­ги, ар­мія Івай­ла бу­ла вкрай ви­сна­же­на. За но­во­го по­лі­ти­чно­го роз­кла­ду в Тир­но­во­му, втра­тив­ши со­ю­зни­ків вна­слі­док під­сту­пів бо­ляр, Івай­ло був ви­му­ше­ний вте­кти до Зо­ло­тої Ор­ди — до сво­го за­пе­кло­го во­ро­га. Істо­ри­ки до­сі спе­ре­ча­ю­ться, чо­му роз­ва­жли­вий се­лян­ський цар прийняв та­ке фа­таль­не для себе і для Бол­га­рії рі­ше­н­ня. Він був стра­че­ний ха­ном Но­га­єм на­ве­сні 1280 ро­ку. Де­кіль­ка ра­зів на­при­кін­ці ХІІІ сто­лі­т­тя, вже зго­дом, се­ред на­ро­ду з’ яв­ля­ли­ся люди, які ого­ло­шу­ва­ли себе... Івай­лом, який чу­дом уря­ту­вав­ся від та­тар.

***

■ Ко­лись Макс Ве­бер, від­по­від­а­ю­чи на за­пи­та­н­ня: « По­я­сніть про­стою мо­вою, що та­ке ха­ри­зма?» — ска­зав так: «Це ко­ли лю­ди­на гу­кає (звер­та­є­ться) до на­ро­ду зі словами: « Хто ме­ні ві­рить — за мною!» — і за нею йдуть». Івай­ло на­ле­жав са­ме до ці­єї ко­гор­ти ге­ро­їв, які тво­ри­ли й тво­ри­ти­муть істо­рію. Бо за ни­ми — на­род.

Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» —

Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail):

master@day.kiev.ua

ТАК УЯВЛЯВ СО­БІ ПО­СТАТЬ ІВАЙ­ЛА СТО­ЯН ДАМЯНОВ, ІЛЮСТРАТОР ВІ­ДО­МО­ГО ІСТО­РИ­ЧНО­ГО РО­МА­НУ С. ЗАГОРЧИНОВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.