«Я себе вва­жаю укра­їн­ською спів­а­чкою, якa жи­ве у Ві­дні»

Оле­на Бєл­кі­на — про за­кор­дон­не жи­т­тя, екс­трим і но­ві по­ста­нов­ки

Den (Ukrainian) - - Культура - Те­тя­на ПОЛІЩУК, «День»

Чер­вень у мо­ло­дої, ду­же та­ла­но­ви­тої укра­їн­ської опер­ної спів­а­чки, яка жи­ве у Ві­дні, а ви­сту­пає на най­пре­сти­жні­ших сце­нах сві­ту, ми­нув під зна­ком Укра­ї­ни. Оле­на Бєл­кі­на ста­ла окра­сою фе­сти­ва­лю в Іва­но­Фран­ків­ську (Porto Franko Го­го­льFest). При чо­му не по­бо­я­ла­ся екс­три­му — кон­церт ба­ро­ко­вої му­зи­ки від­був­ся... на за­лі­зни­чно­му вок­за­лі і це ста­ло екс­пе­ри­мен­том у твор­чій до­лі опер­ної ді­ви.

По­тім бо­же­ствен­ний го­лос (ко­ло­ра­тур­не ме­цо-со­пра­но) по­чу­ли ки­я­ни та го­сті на­шої сто­ли­ці. Бєл­кі­на взя­ла участь у ве­чо­рі, якій був при­свя­че­ній дню на­ро­дже­н­ня ле­ген­дар­ної при­ма­дон­ни та пе­да­го­гу Єв­ге­нії Мі­ро­шни­чен­ко, у кла­сі якої у НМАУ на­вча­лась Оле­на.

А справ­жнім по­да­рун­ком ви­со­кої кла­си­ки ста­ло фан­та­сти­чне ви­ко­на­н­ня го­лов­ної пар­тії Ан­дже­лі­ни в «По­пе­лю­шці» Дж. Рос­сі­ні, яке від­бу­ло­ся на сце­ні На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни. Бєл­кі­на і її ко­ле­ги — со­лі­сти Ки­їв­ської опе­ри (Та­рас Штон­да, Оль­га На­гор­на, Пе­тро Оста­пен­ко, Сер­гій Па­щук, Оль­га Фо­мі­чо­ва і Сер­гей Ков­нір) про­де­мон­стру­ва­ли зла­го­дже­ний ан­самбль, актор­ську і во­каль­ну май­стер­ність, але най­яскра­ві­шою зір­кою ви­ста­ви ста­ла са­ме Оле­на Бєл­кі­на. Гля­да­чі слу­ха­ли її, за­та­му­вав­ши по­дих, пе­ре­жи­ва­ли за дій­ством, яке від­бу­ва­ло­ся на сце­ні, а у фі­на­лі про­лу­на­ли ова­ції — пу­блі­ка не шко­ду­ва­ла до­лонь! Спі­ва­чка ще раз до­ка­за­ла слу­ха­чам, що пар­тія Ан­дже­лі­ни — ко­рон­на в її ре­пер­ту­а­рі, і пра­ві за­кор­дон­ні му­зи­чні кри­ти­ки, які на­зи­ва­ють Бєл­кі­ну «най­кра­щою су­ча­сною ви­ко­на­ви­цею опе­ри «По­пе­лю­шка»!

«МЕ­НІ ЦІ­КА­ВО СПРОБУВАТИ ЩОСЬ НО­ВЕ, НЕЗВИЧНЕ»

— Оле­но, які ва­ші вра­же­н­ня від Porto Franko Го­го­льFest? Ви впер­ше спів­а­ли на вок­за­лі, і як ба­ро­ко­вий ре­пер­ту­ар спри­йма­ла не­пі­дго­тов­ле­на пу­блі­ка?

— Це був мій твор­чий екс­пе­ри­мент і до­во­лі не­ор­ди­нар­ний арт-про­ект. Ор­га­ні­за­то­ри фе­сти­ва­лю за­хо­ті­ли по­єд­на­ти рі­зні ви­ди ми­сте­цтва: кі­но, те­атр, лі­те­ра­ту­ру і му­зи­ку (кла­си­чну, су­ча­сну та аль­тер­на­тив­ну), пре­зен­ту­ю­чи їх на не­стан­дар­тних пло­щад­ках. Ко­ли я отри­ма­ла за­про­ше­н­ня, то не зна­ла, що кон­церт пла- ну­ють про­ве­сти нa за­лі­зни­чно­му вок­за­лі. Спо­ча­тку ми обго­во­рю­ва­ли про­гра­му, яку я по­вин­на бу­ла ви­ко­ну­ва­ти, а про те, що ба­ро­ко­вий ре­пер­ту­ар лу­на­ти­ме на вок­за­лі я ді­зна­ла­ся вже ко­ли при­їха­ла до Іва­но-Фран­ків­ська. Че­сно ска­жу, що зди­ву­ва­ла­ся, але ор­га­ні­за­то­ри фо­ру­му за­пев­ни­ли, що адмі­ні­стра­ція за­лі­зни­чно­го вок­за­лу зро­бить все, щоб по­тя­ги не гур­ко­ті­ли під час кон­цер­ту, який роз­по­чав­ся о 22.00. Зна­є­те, я біль­ше хви­лю­ва­ла­ся, як не­пі­дго­тов­ле­на до сер­йо­зної му­зи­ки пу­блі­ка сприйме ба­ро­ко­ві тво­ри. А для себе ви­рі­ши­ла, що цей ве­чір ста­не мо­їм екс­пе­ри­мен­том. Про­гра­ма бу­ла ду­же гар­на — лу­на­ли тво­ри Ген­де­ля, Ві­валь­ді, Ба­ха, Пер­сел­ла. Я ви­сту­па­ла ра­зом із му­зи­кан­та­ми іва­но-фран­ків­сько­го ка­мер­но­го ор­ке­стру Harmonia Nobile. Слу­ха­чі (а це бу­ли ті, хто че­кав свій по­тяг, спів­ро­бі­тни­ки вок­за­лу, а та­кож чи­ма­ло лю­дей спе­ці­аль­но при­йшли по­слу­ха­ти кла­си­чні тво­ри, про­чи­тав­ши афі­ші фе­сту) ду­же до­бро­зи­чли­ві і те­пло нас спри­йма­ли. З пер­шої хви­ли­ни від­чу­ла ува­гу і на­віть за­бу­ла, що кон­церт від­бу­ва­є­ться не у фі­лар­мо­нії, а на вок­за­лі.

Те­пер, огля­да­ю­чись на­зад, я ра­дію, що бу­ло «ві­кон­це» у мо­є­му га­строль­но­му гра­фі­ку, і що ма­ла змо­гу при­їха­ти в Укра­ї­ну. Ме­ні вда­ло­ся за один во­яж по­єд­на­ти ви­сту­пи на Porto Franko Го­го­льFest, від­да­ти ша­ну пам’яті сво­є­му пе­да­го­гу Є.С. Мі­ро­шни­чен­ко, а та­кож за­спі­ва­ти свою улю­бле­ну опе­ру — рос­сі­нів­ську «По­пе­лю­шку».

— Тоб­то мо­жна ска­за­ти, що ви не бо­ї­тесь екс­пе­ри­мен­тів?

— Ме­ні ці­ка­во спробувати щось но­ве, незвичне. За­раз на єв­ро­пей­ських сце­нах ре­жи­се­ри лю­блять ча­сто екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти. На­при­клад, що­рі­чно, з 1946 р. у ли­пні — сер­пні у Бре­ген­ці (Ав­стрія) від­бу­ва­є­ться зна­ме­ни­тий фе­сти­валь «Опе­ра на озе­рі». Ви­ста­ви гра­ють на від­кри­то­му по­ві­трі і на пла­ву­чих сце­нах. Це мі­сце де ви­ко­ну­ю­ться най­ві­до­мі­ші опе­ри сві­ту, які мо­жна від­чу­ти по-но­во­му. Ме­не за­про­си­ли ви­сту­пи­ти на цьо­му фе­сти­ва­лі у на­сту­пно­му ро­ці і ви­ко­на­ти го­лов­ну пар­тію в опе­рі «Кар­мен» Бі­зе. По­ста­нов­ник ска­зав, що фі­нал змі­нять і Хо­зе мою ге­ро­ї­ню не бу­де вби­ва­ти но­жем, а ви­ки­не в озе­ро... Але пе­ре­жи­ва­ти ме­ні не по­трі­бно, бо під во­дою бу­дуть чер­гу­ва­ти во­до­ла­зи і ме­не вря­ту­ють. Те­пер ме­ні по­трі­бно на­вчи­ти­ся до­бре пла­ва­ти, бо ря­ту­валь­ни­ки — це до­бре, але кра­ще са­мій да­ти со­бі ра­ду — є на­го­да свої стра­хи пе­ре­бо­рю­ва­ти.

— Ви вчи­ли­ся во­каль­но­му ми­сте­цтву у Мі­ро­шни­чен­ко. Єв­ге­нія Се­ме­нів­на бу­ла су­во­рим пе­да­го­гом?

— Єв­ге­нія Се­ме­нів­на бу­ла осо­би­сті­стю ве­ли­ко­го мас­шта­бу. Во­на за­хо­плю­ва­ла сво­їм пре­кра­сним го­ло­сом і ар­ти­сти­чні­стю на сце­ні. Це бу­ла при­ма­дон­на. Во­на бу­ла рі­зною: ду­шев­ною, і су­во­рою, мо­гла на­кри­ча­ти, а мо­гла ве­се­ло по­смі­я­ти­ся. Я вва­жаю, що ме­ні по­ща­сти­ло, що на­вча­ла­ся у її кла­сі у На­ціо­наль­ній му­зи­чній ака­де­мії Укра­ї­ни, адже ці уро­ки за­кла­ли фун­да­мент, на яко­му ба­зу­є­ться про­фе­сіо­на­лізм спів­а­ка. Опер­не ми­сте­цтво ду­же скла­дне і тре­ба ба­га­то пра­цю­ва­ти, аби до­би­ти­ся успі­ху. Мі­ро­шни­чен­ко не ро­би­ла по­бла­жок і зав­жди під­кре­слю­ва­ла, нам, її учням, що Бог дав го­лос, але цьо­го ма­ло, і щоб роз­кри­ти та­лант мо­жна тіль­ки ко­ли лю­ди­на по­стій­но йде впе­ред і ба­га­то пра­цює. Во­на вчи­ла нас не бо­я­ти­ся тру­дно­щів, і ці жит­тє­ві й ми­сте­цькі уро­ки ме­ні ду­же до­по­ма­га­ють.

— Ан­дже­лі­на — ва­ша ко­рон­на пар­тія. Ко­ли опе­ра «По­пе­лю­шка» з’яви­ла­ся у ва­шо­му ре­пер­ту­а­рі? Ви ви­ко­ну­є­те цю опе­ру в рі­зних те­а­трах, а яка з по­ста­но­вок най­більш до­ро­га і за­пам’ята­ла­ся?

— У 2011 ро­ці ме­не за­про­си­ли зня­ти­ся у му­зи­чно­му філь­мі «По­пе­лю­шка» (ре­жи­сер Кар­ло Вер­до­не). Це від­бу­ло­ся пі­сля того як про­дю­сер Ан­дреа Ан­дер­манн по­чув ме­не у Дюс­сель­дор­фі у пар­ті Ро­зі­ни і за­про­по­ну­вав ви­ко­на­ти пар­тію Ан­дже­лі­ни у стрі­чці. Фільм «По- пе­лю­шка» транс­лю­ва­ли «на­жи­во» у рі­зних кра­ї­нах сві­ту, а по­тім де­мон­стру­ва­ли в кі­но­те­а­трах Іта­лії. Я вва­жаю, що то був для ме­не Йо­го Ве­ли­чність Ви­па­док. У той час я вже три ро­ки пра­цю­ва­ла у те­а­трі, ви­ко­ну­ва­ла не­ве­ли­кі пар­тії, а тут від­ра­зу «По­пе­лю­шка» Рос­сі­ні. Я ба­га­то за­йма­ла­ся во­ка­лом, шу­ка­ла від­тін­ки ро­лі. Пі­сля успі­шної прем’єри рі­зні те­а­три по­ча­ли про­по­ну­ва­ти ці­ка­ві опер­ні про­е­кти, але ме­ні при­хо­ди­ло­ся від­мов­ля­ти­ся бо у те­а­трі, де я бу­ла по­стій­ною со­ліс­ткою, чи­ма­ле на­ван­та­же­н­ня.

Не­що­дав­но я ви­сту­па­ла у Пра­зі — у На­ціо­наль­но­му те­а­трі — і це бу­ла не кла­си­чна, як у філь­мі, а су­ча­сна по­ста­нов­ка «По­пе­лю­шки». Ори­гі­наль­на ви­ста­ва і ме­ні бу­ло ці­ка­во в ній гра­ти. Хо­ча ре­жи­сер при­ду­мав екс­трим: на сце­ні по­бу­ду­ва­ли ва­гон (це був дім До­на Ма­ньї­фі­ко, ба­ро­на ді Мон­теф’яско­не, ба­тька Кло­рін­ди та Ті­збе і ві­тчи­ма По­пе­лю­шки), який кру­тив­ся, змі­ню­ю­чи де­ко­ра­ції. На да­ху ва­го­на роз­та­шу­вав­ся сад, де моя ге­ро­ї­ня по­ли­ва­ла квіти. А ко­ли Алі­до­ро, фі­ло­соф, на­став­ник до­на Ра­мі­ро, прин­ца Са­лер­но зро­бив чу­до — да­рує гар­не пла­т­тя для ба­лу для Ан­дже­лі­ни (ар­тист сто­їть у са­ду і ра­птом у ньо­го за спи­ною з’яв­ля­ю­ться кри­ла, а з ко­ло­сни­ків спу­ска­ю­ться ка­на­ти­ки, ме­не під­чі­плю­ють, і я по­чи­наю лі­та­ти над сце­ною, а вни­зу тан­цює ба­лет — ви­йшло ду­же гар­но, як у справ­жній каз­ці). Лу­нає арія Алі­до­ро і ми ра­зом їде­мо на бал до прин­ца...

«ЗА­РАЗ Я У ТВОРЧОМУ ВІЛЬНОМУ «ПЛАВАННІ»

— Оле­но, ви за­раз шта­тний со­ліст кон­кре­тно­го те­а­тру чи «віль­ний ху­до­жник» і са­мі за­клю­ча­є­те кон­тра­кти на по­ста­нов­ки?

— Я бу­ла со­ліс­ткою у шта­ті те­а­тру: спо­ча­тку три ро­ки від­пра­цю­ва­ла у Лей­пциг­скій опе­рі, по­тім два ро­ки у Ві­ден­ській Staatsoper. Усе бу­ло пре­кра­сно, але по­сту­по­во я зро­зумі­ла, що ці­ка­вих за- про­шень спів­а­ти у рі­зних те­а­трах ба­га­то, а мій кон­тракт з Ві­ден­ською Опе­рою не дає мо­жли­вість від­во­лі­ка­тись на щось ін­ше. Бо шта­тний со­ліст повинен слу­жи­ти в пер­шу чер­гу сво­є­му те­а­тру і має ве­ли­ку за­груз­ку у ре­пер­ту­а­рі. Ни­ні у Єв­ро­пі та­ка си­сте­ма те­а­траль­них кон­тра­ктів пра­кти­ку­є­ться ли­ше у ні­ме­цько­мов­них кра­ї­нах, а всі ін­ші, зокре­ма, Іта­лія, Фран­ція, Іспа­нія — не ма­ють шта­тних со­лі­стів, а тіль­ки за­про­ше­них на рі­зні про­е­кти. То­му я ви­рі­ши­ла пі­ти у твор­че віль­не «пла­ва­н­ня». І ду­же цим за­до­во­ле­на бо це роз­ши­рює го­ри­зон­ти і є мо­жли­вість при­йма­ти участь у рі­зних по­ста­нов­ках те­а­трів і кра­їн.

— За­раз на єв­ро­пей­ських опер­них сце­нах го­лов­ну «скри­пку» грає не ди­ри­гент, а ре­жи­сер, і, за­про­шу­ю­чи во­ка­лі­ста, перш за все ди­ви­ться, який це ар­тист, а по­тім уже — як спів­ає. З ким із ві­до­мих ре­жи­се­рів і ди­ри­ген­тів вам вда­ло­ся по­пра­цю­ва­ти, а з ким ще мрі­є­те ство­ри­ти спіль­ну ви­ста­ву?

— У ме­не вже бу­ли зу­стрі­чі з ви­да­тни­ми осо­би­сто­стя­ми, які да­ли чи­ма­ло для мо­го твор­чо­го роз­ви­тку. Зокре­ма, це зна­ме­ни­ті ре­жи­се­ри: Пе­тер Кон­ві­чний (Ні­меч­чи­на) — у ньо­го у ко­жній ро­бо­ті фан­та­зія без­ме­жна, про­те й на­яв­на за­лі­зна ло­гі­ка ; Кла­ус Гут — він про­сла­вив­ся сво­ї­ми не­ор­ди­нар­ни­ми по­ста­нов­ка­ми на Зальц­бург­сько­му фе­сти­ва­лі та у Те­а­трі «Ла Ска­ла» і ни­ні вва­жа­є­ться одним із най­кра­щих су­ча­сний опер­них ре­жи­се­рів; Ан­дре­ас Хо­мо­кі, з яким я пра­цю­ва­ла у То­кіо у «Ве­сіл­лі Фі­га­ро», та ін­ші. Ці ре­жи­се­ри зна­ють, що хо­чуть і чі­тко став­лять зав­да­н­ня со­лі­стам і хо­ру. За­кор­до­ном ар­тист повинен ви­ко­ну­ва­ти во­лю по­ста­нов­ни­ка. Хо­ча в Укра­ї­ні ди­ктує ди­ри­гент, а не ре­жи­сер. Є у сві­ті ли­ше кіль­ка ма­е­стро до яких при­слу­ха­ю­ться всі! Це ле­ген­дар­ний іта­лій­ський ди­ри­гент Рік­кар­до Му­ті (до 2005 р. він був ху­до­жнім ке­рів­ник Те­а­тру «Ла Ска­ла»)... Але ни­ні тен­ден­ція та­кa, що са­ме ре­жи­се­ри ди­кту­ють, як ста­ви­ти опер­ні ви­ста­ви.

«ПОЗИТИВНІ ЕМОЦІЇ ДО­ПО­МА­ГА­ЮТЬ ГАР­НО ВИ­СТУ­ПИ­ТИ»

— У ко­жно­го во­ка­лі­ста є свій ри­ту­ал, як на­стро­ї­ти­ся на ви­ступ, а який у вас?

— Го­лов­не до­бре від­по­чи­ти і ви­спа­ти­ся. Ста­ра­ю­ся ба­га­то не їсти (на пов­ний шлу­нок зов­сім не мо­жу спів­а­ти), а най­го­лов­ні­ше — на­ла­шту­ва­ти­ся на по­зи­тив, не з’ясо­ву­ва­ти сто­сун­ки із ко­ле­га­ми пе­ред ви­ста­вою. Вза­га­лі позитивні емоції до­по­ма­га­ють гар­но ви­сту­пи­ти. — Яку пар­тію ви мрі­є­те ви­ко­на­ти? — Їх де­кіль­ка. На пар­тію Кар­мен (одно­ймен­на опе­ра Бі­зе) у ме­не у на­сту­пно­му ро­ці вже під­пи­са­ний кон­тракт. Ду­же хо­че­ться за­спі­ва­ти у «Нор­мі» Бел­лі­ні пар­тію жри­ці Адаль­джі­зи. Є пре­кра­сний рос­сі­нів­ський ре­пер­ту­ар для ме­цо-со­пра­но і ба­га­то з того мрію ще ви­ко­на­ти.

— Вва­жа­є­ться, що опе­ри Рос­сі­ні — ви­щий пі­ло­таж для во­ка­лі­ста, бо по­трі­бно по­ка­за­ти си­лу й кра­су го­ло­су, справ­ля­ти­ся зі скла­дни­ми ре­чи­та­ти­ва­ми-ско­ро­мов­ка­ми і де­мон­стру­ва­ти актор­ську май­стер­ність .

— Я пар­тію Ан­дже­лі­ни у «По­пе­лю­шці» го­ту­ва­ла з іта­лій­ським пе­да­го­гом. Ми скру­пу­льо­зно роз­би­ра­ли весь текст, ко­жне сло­во, ко­жну но­ту. Ско­ро­мов­ки — ду­же ва­жли­ва скла­до­ва і зв’яз­ка ці­єї опе­ри. Їх тре­ба спів­а­ти так, не­мов ти роз­мов­ля­єш, не ро­би­ти па­у­зи. З Та­ра­сом Штон­дою (ви­ко­на­вець ро­лі Дон Ма­ньї­фі­ко) ми до­бре зна­йо­мі. Він чу­до­вий спів­ак, ха­ри­зма­ти­чний актор і пре­кра­сний пар­тнер на сце­ні. Він ро­зу­міє текст, актив­но роз­кри­ває свій образ, зна­хо­дить ку­ме­дні фар­би і це при­кра­шає ви­ста­ву. Я йо­го ра­ні­ше спри­йма­ла як ду­же сер­йо­зно­го спів­ка, ко­трий ви­ко­нує та­кі мо­ну­мен­таль­ні ро­лі, як До­сі­фей («Хо­ван­щи­на» М. Му­сорг­сько­го). Ру­слан («Ру­слан і Лю­дми­ла» М. Глін­ки), Ко­роль Ре­не, Ко чу бей ( « Іо­лан та » , « Ма зе па » П. Чай­ков­сько­го), Бо­рис Го­ду­нов та Пі­мен («Бо­рис Го­ду­нов» М. Му­сорг­сько­го), а у «По­пе­лю­шці» він та­кий ку­ме­дний і вміє чу­до­во пе­ре­вті­лю­ва­тись. До ре­чі, Штон­да за­про­по­ну­вав, щоб ми ра­зом у на­сту­пно­му се­зо­ні ви­сту­пи­ли у фі­лар­мо­ні­чно­му кон­цер­ті, аком­па­ну­ва­ти бу­де чу­до­ва пі­а­ніс­тка Ана­ста­сія Ті­то­вич, а то­му ки­я­нам я ка­жу — до ско­ро­го по­ба­че­н­ня!

ФОТО ОЛЕ­КСАН­ДРА ПУТРОВА

У КИ­Є­ВІ НА СЦЕ­НІ НА­ЦІО­НАЛЬ­НОЇ ОПЕ­РИ УКРА­Ї­НИ ОЛЕ­НА БЄЛ­КІ­НА ВИ­КО­НА­ЛА ГО­ЛОВ­НУ ПАР­ТІЮ АН­ДЖЕ­ЛІ­НИ В «ПО­ПЕ­ЛЮ­ШЦІ» ДЖ. РОС­СІ­НІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.